В чистім полі на роздоллі
Молоде ягня стрибає;
Скрізь літаючи по волі,
Пташка весело співає;
Молоденька швидка сарна
Утікає в холодок;
Запахуща квітка гарна
Розцвілась на весь садок…
Тільки ми дітей мордуєм
В підземеллі без пуття,
Муки-стогону не чуєм
Та збавляємо життя.
Тільки ми дітей неволим,
Запрягаємо в ярмо,
Поки дукам з тілом кволим
І душі не продамо!
Плачуть дітки бідолашні:
«Ми не знаємо й доби;
Ще мозолі учорашні
Не зійшли, а знов роби!
Інший раз не держать ноги,
Відпочинув би; так де?
Напрацюєшся до змоги,
Що й гульня на ум не йде.
Нас не тягнуть зелень, квіти,
Не принаджують луги,
Хіба тільки, щоб спочити,
У труну лягти з нудьги!
Зморишся весь, аж повіки злипаються,
Трохи не падаєш з ніг;
Білими рожі червоні ввижаються,
Білими, наче той сніг.
День під вагою, мов клятий, згинаєшся,
Важко, а треба нести;
Світ ще не блимне, а ти підіймаєшся,
Гайда — машину верти!
З грюком колеса закрутяться,
Ріже повітря, свистить;
В очах відразу помутиться,
Швидко й тебе завертить.
Мозок і серце, і вікна, і стіни,
Небо і стеля, і мухи, і все —
Разом закрутиться (бігають тіні),
Мов його вихром несе!
З раннього ранку до пізньої ночі
Пекло та грюк…
Прагнуть покою натруджені очі,
Сліпнуть від мук.
Перед машиною хочеться впасти,
Крикнуть: «Спинись!»
Ні, нам судилося тут і пропасти.
Де не піткнись!»
Годі ж, колеса, отак грюкотіти!
Плечі і спина — все тіло щемить.
Хай оддихнуть лиш знесилені діти,
Збудуться пекла на мить!
Хай після труду зберуться докупи:
Дітям так любо в гурті погулять;
Братні взаємини, може, ці трупи
Свіжим струмцем оживлять!
Годі знущатись над дітьми невинними!
Хай промисловий наш рух
Їх поробив уже змалку машинами,
Людський понівечив дух.
Та не охопить узькими обсягами…
Світло нового життя
Ярко засвітить над тими нетягами,
Збудить нові почуття.
І зрозуміють усі до останнього,
Що не машини вони,
Знищать основи життя безталанного,
Правдою стануться сни!
Задаремні всі благання:
Не дочувши нарікання,
Дальш колеса торохтять…
Що бездушні зрозуміють?
Люди людям кривду діють,
Люди правди не хотять.
Замість дітям дати долю,
На природний шлях звести, —
Запакуєм у неволю,
Бо ми — вороги, кати
Тих створінь малих, безщасних,
Жертв безладдя повсякчасних,
Вікової сліпоти!
|
