Доля (Грабовський, 1985)/Орач

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
ОРАЧ

Гей, мій воле бідолашний!
Ми раби з тобою,
Одним ярмом опряжені,
Нуждою лихою,

 Що над нами стоїть здавна
 Якимсь лютим катом,
 Що нас пхнула на шмат лану, —
 Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила.
 Тягни дужче, хай лягає
 За скибою скиба
 Та нап'ється поту-крові,
 Щоб нам дати хліба.
Не журися, вірний воле,
Не здихай все важче;
Тяжко в плузі вік ходити,
Та й мені не краще.
 Як ти, друже, очей вгору
 Звести не посмію:
 Одібрали в мене небо
 Та святу надію.
Одібрали живосилом
Свої ж брати-дуки;
Земля чорна не зна жалю, —
Що їй наші муки?
 Тільки жде, щоб з ніг звалити,
 Жде скоріш пожерти;
 Сількісь — може, трохи легше
 Буде хоть по смерті.
Ніде, однак, правди діти —
У нас різна вдача;
Ти — тварюка безсловесна,
Я ж — буцім мовляча.
 Наділив мене бог даром
 Вільного висказу;
 Не завидуй; коли б знав ти
 Ту гірку образу,
Ту насмішку, те знущання…
Самісінька слава…
Що зроблю я, меч піднявши
В ім'я свого права,
 Коли ще не вспів махнути,
 А вже є щербина…

 Який вжиток чи пожиток
 Матиме людина
З того плуга, що бур'яну
Не видере в полі,
А зоставить з корінцями
Рости на роздоллі?
 Добрі жнива уродяться
 На такім оранню!..
 Не зазнати кінця-краю
 Журбі-безталанню.
Закипить у грудях часом,
Ремство збурить душу,
Але швидко пал примерхне,
Нишком терпіть мушу,
 Завваж ганьбу, завваж сором:
 Як дар божий мати,
 Найдорожчий дар розмови,
 А весь вік мовчати!
Відчувати серцем правду,
А кривді коритись…
Розміркуй же, кому в світі
Трудніш із нас битись?
 Гей, чого так засмутився,
 Став серед дороги?
 Тягни, друже, поки тягнеш,
 Поки служать ноги!
Треба ниву допорати,
Допораєм — годі!
Не покидай хоч ти мене
Самого в пригоді.
 За все колись подякую,
 Вдосталь відпочинеш;
 Буде з хлібом твій хазяїн,
 То й ти не загинеш!