ОРАЧ
Гей, мій воле бідолашний!
Ми раби з тобою,
Одним ярмом опряжені,
Нуждою лихою,
Що над нами стоїть здавна
Якимсь лютим катом,
Що нас пхнула на шмат лану, —
Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила.
Тягни дужче, хай лягає
За скибою скиба
Та нап'ється поту-крові,
Щоб нам дати хліба.
Не журися, вірний воле,
Не здихай все важче;
Тяжко в плузі вік ходити,
Та й мені не краще.
Як ти, друже, очей вгору
Звести не посмію:
Одібрали в мене небо
Та святу надію.
Одібрали живосилом
Свої ж брати-дуки;
Земля чорна не зна жалю, —
Що їй наші муки?
Тільки жде, щоб з ніг звалити,
Жде скоріш пожерти;
Сількісь — може, трохи легше
Буде хоть по смерті.
Ніде, однак, правди діти —
У нас різна вдача;
Ти — тварюка безсловесна,
Я ж — буцім мовляча.
Наділив мене бог даром
Вільного висказу;
Не завидуй; коли б знав ти
Ту гірку образу,
Ту насмішку, те знущання…
Самісінька слава…
Що зроблю я, меч піднявши
В ім'я свого права,
Коли ще не вспів махнути,
А вже є щербина…
Який вжиток чи пожиток
Матиме людина
З того плуга, що бур'яну
Не видере в полі,
А зоставить з корінцями
Рости на роздоллі?
Добрі жнива уродяться
На такім оранню!..
Не зазнати кінця-краю
Журбі-безталанню.
Закипить у грудях часом,
Ремство збурить душу,
Але швидко пал примерхне,
Нишком терпіть мушу,
Завваж ганьбу, завваж сором:
Як дар божий мати,
Найдорожчий дар розмови,
А весь вік мовчати!
Відчувати серцем правду,
А кривді коритись…
Розміркуй же, кому в світі
Трудніш із нас битись?
Гей, чого так засмутився,
Став серед дороги?
Тягни, друже, поки тягнеш,
Поки служать ноги!
Треба ниву допорати,
Допораєм — годі!
Не покидай хоч ти мене
Самого в пригоді.
За все колись подякую,
Вдосталь відпочинеш;
Буде з хлібом твій хазяїн,
То й ти не загинеш!
|
