Доля (1897)/Норманський барон
| ◀ Сон невольника | Доля Норманський барон (Льонгфелло) |
Спи, дитинонько, спи… ▶ |
|
Раз барон в своїм покою
Лежав з думою тяжкою,
Нагло захворав.
Вила буря, мов палати
Завзяла ся поваляти,
Де барон вмирав.
Лихо сталось… Нї васали,
Нї раби не ратували
Владника свого,
Нї маєтки, нї багацтва,
Всї здобутки розбишацтва
Прадїдів його.
Не поправить нїщо вади;
Вічми просить барон ради
У свого ченця;
Той сїв мовчки коло ліжка, —
Перед ним розкрита книжка, —
Не сказав слівця.
Хуґа злить ся, плаче смутно
Перед дверима; ледви чутно
В церкві вдарив дзвін:
Що Христос у Палестинї
Народив ся саме нинї, —
Сповіщає він.
Посеред старої сали
Сеї ночі і васали
І раби зійшлись;
Там були сьпівцї захожі;
Людські сьпіви, гимни божі —
Зараз полились.
В них сьпівали про свободу,
Що Христось принїс народу,
Визволеннє всїх;
Скрізь піснями голосними
Так лунало, що за ними
Наче й вітер стих.
Роздались ті гимни хором
Над бароном нашим хворим,
Змученим вкінець;
Йому в ухо слова піснї,
Для нещасних благовістні,
Став шептать чернець.
Стару голову та сиву
До сьвятого того сьпіву
Мручий повернув,
І заслухавсь мимовільно
Любих звуків так він пильно,
Що й про смерть забув.
Блискавиця з лютим громом
Як сьвіне-сьвіне над домом,
Над рядком ікон;
Затрусилось все навколо…
„Зглянь ся, Боже!“ схилив чоло
Зляканий барон.
І з журбою, край могили,
Темні очи його вздріли
Вічну правду там,
Де лжа всяка панувала,
Метушня гнїздо звивала,
Кривда мала храм.
Всїх заман заласні пута,
Що з колиски була скута
День крізь день душа,
Враз огидли; хмурий розум
Подихнув на все морозом,
З тьми на сьвіт руша.
Всїх, хто з панської сваволї
Не мав щастя, не мав долї,
В сльозах вік губив
Та спивав гірких мук чашу, —
Всїх барон від того часу
Вільними зробив.
На розпяттї в тім покляв ся
Тай зо сьвітом розпрощав ся;
Зникла смутку тїнь
На обличчі непорушнім,
А чернець звичаєм слушним
Проказав: „амінь!“
У церковній огорожі
Поховали труп вельможі,
Що рабам дав жить;
Він зітлїв; віки минули;
Давно всї вже позабули,
Хто в трунї лежить.
Але його добре дїло
Поміж людом живе цїло,
Ходить з роду в рід;
Все пишнїйш росте та зріє,
Яснїйш зіроньки зоріє
Того вчинку плід!