Перейти до вмісту

Доля (1897)/Орач

Матеріал з Вікіджерел
Орач.

Гей, мій воле бідолашний!
Ми раби з тобою,
Одним ярмом опряжені,
Нуждою лихою,

 Що над нами стоїть здавна
 Якимсь лютим катом,
 Що нас пхнула на шмат лану, —
 Нудись над тим шматом!
Рушай, друже, борозною,
Доки служить сила,
Доки доля серед поля
Обох не скосила.
 Тягни дужше, хай лягає
 За скибою скиба
 Та напєть ся поту-крови,
 Щоб нам дати хлїба.
Не жури ся, вірний воле,
Не здихай все важше:
Тяжко в плузї вік ходити,
Тай менї не красше.
 Як ти, друже, очий вгору
 Звести не посьмію:
 Одібрали в мене небо
 Та сьвяту надїю,
Одібрали живосилом
Свої-ж брати-дуки;
Земля чорна не зна жалю, —
Що їй наші муки?
 Тільки жде, щоб з ніг звалити,
 Жде скорійш пожерти;
 Сількісь, — може трохи легше
 Буде хоть по смерти.
Нїгде однак правди дїти —
У нас різна вдача:

Ти — тварюка безсловесна,
Я-ж — буцїм мовляча.
 Надїлив мене Бог даром
 Вільного висказу:
 Не завидуй: колиб знав ти
 Ту гірку образу,
Ту насьмішку, те знущаннє…
Самісїнька слава…
Що зроблю я, меч піднявши
В імя свого права,
 Коли ще не вспів махнути,
 А вже є щербина…
 Який вжиток чи пожиток
 Мати-ме людина
З того плугу, що буряну
Не видере в полї,
А зоставить з корінцями
Рости на роздолї?
 Добрі жнива уродять ся
 На такім оранню!…
 Не зазнати кінця-краю
 Журбі-безталанню.
Закипить у грудях часом,
Ремство збурить душу,
Але швидко пал примерхне,
Нишком терпіть мушу.
 Завваж ганьбу, завваж сором:
 Як дар божий мати,
 Найдорожший дар розмови,
 А весь вік мовчати!

Відчувати серцем правду,
А кривдї коритись…
Розміркуй же, кому в сьвітї
Труднїйш із нас битись?
 Гей чого так засмутив ся,
 Став серед дороги?
 Тягни, друже, поки тягнеш,
 Поки служать ноги!
Треба ниву допорати,
Допораєм — годї!
Не покидай хоч ти мене
Самого в пригодї.
 За все колись подякую,
 Вдосталь відпочинеш;
 Буде з хлїбом твій хазяїн,
 То й ти не загинеш!