Тиняючись колись понад Дунаєм,
Овид карав ся тяжко за піснї,
Та не мовчав: болїв за рідним краєм,
Зливав у вірш всї муки потайні.
До мови перш чужої звик зігнанець;
Природу, люд, його життє, звичай —
Все осьпівав латинських муз коханець, —
І сьпіви ті прославили Дунай.
Як той Назон не мав снаги мовчати,
Так і менї — без пісни, краще мри,
Хоч не діждусь я доброї заплати:
Злість людська тільки шле свої дари.
До мови перш чужої, місць погорди,
Я також звик, обравши для тужби,
І з струн моїх зривають ся акорди
Не втїх, а гнїву, горя та журби.
