Дон Жуан/Частина третя

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Дон Жуан
Пантелеймон Куліш

Частина третя
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI


 ХС
Наш молодий Жуан блукав по берегах
Блискучих і мечтав о незмовних речах,
А потім кидався у холодку на землю,
Де дерево намет широкий розпростело.
Поети там свої видумують книжки,
І ми читаємо часом їх залюбки,
Коли в них не таке, як у того Вордсворта,
Курзу-верзу мутне, що шлеш його й до чорта.

         ХСІ
Вовтузився він так (Жуан, а не Вордсворт)
З своїми думами, як з їжаками хорт,
Аж покіль серденько таки не подоліло
Хоч трохи, що в йому так загадно боліло.
Що тільки зміг, усе з речами виробляв,
Котрих під свій контроль ніхто не підобгав,
І кинувсь мов Кальрідж, втерявши глузд природний,
У метафізики колодізь безісходний.

         ХСІІ
Він думав про себе, він думав про ввесь мир,
Про диво з див - людей, про воздух і ефір,
Про гори і про те, який се хрін спорудив,
І хто той трус, війну і все таке спосудив,
І стілько в місяця в попрузі довжини,
І про ареостат, про висоти страшні,
І як ті небеса безкрай і серед ночі...
А потім про її, про Юліїні очі.

           ХСІІІ
В таких, як се, мислях поважний можеть ум
Вбачати нахилок до превисоких дум,
Що й родяться в йому або ж їх набивають
У голову - про що, того і самі знають,
Дивують, як такий школярик молодий
Свій ум по небесам на поводі водив.
По-вашому, того, що він філософ був,
По-моєму, того, що навусся здобув.

           ХСІV
На листє він дививсь, і на цвіти,
Чув голос у вітрах, з'являлися мечти
Про гаєвих богинь, про сховища безсмертні
І як сі божества приходили до смертних.
Збивавсь часом з тропку, години забував,
І, як на свій тоді годинник споглядав,
Вбачав, що престаре, одвічне врем'я бігло
І через те давно все на столі простигло.

         ХСV
У книжку іноді Жуан мій зазирав,
В Боскана, і мов той листок в нас трепетав
Од вітерця, як ми в садовині читали,
Так і сердечної поезії дрижали
У молодій руці містичні ті листки,
Казав би, чарами хто сипав з висоти
По вітру, як про се не раз, не два чували
Ми від старих бабусь, що нам казки казали.

         ХСVІ
Так у самотині за часом час летів.
Не ситий тим, Жуан не знав, чого хотів.
Ні піннії мечти, ні поетичні співи
Жадібної душі і серця не сповнили.
Бажав би він чоло до лона притулить
І чути серденько, як до його стучить,
Та й ще чогось бажав - чого, шкода казати,
Ще порано мені про те оповідати.

           ХСVІІ
Самітницькі - лісні блукання ті й мечти
Від Юліїної не вкрились ніжности.
Та нас Інеза, а не Юлія вражала,
Що синові ніже нічим не докучала,
Ні дивуваннєм, ні догадками, ніщо...
Невже ж би то вона не дбала ні про що?
Чи бачити того нічого не хотіла,
Чи виявити б то, пройдоха, не здоліла?

         ХСVІІІ
Чудна, а тим часом звичайна дуже річ.
Наприклад, інший пан, що пані його, пріч
Його самого, й ще... Отак же! І забувся,
Де й на яку про се я заповідь здобувся.
(А вже, як гріх кому на очі викидать,
Не помиляйсь ніже: повинен добре знать).
Я, бачите, кажу, що хто жену ревнує,
Про помилку сусід від його ж і почує.

         ХСІХ
Справдешній муж всегда недовірком бува
І помилками знай псує свої права.
Та там ревнує, де сном-духом той не знає,
То вірить - і собі сам роги приправляє.
Певніша над усі гіпотези така,
І коли явно вже глузують з простака,
Тоді дивується, які вони ледачі,
А не тому, що він, сліпуючи, не бачив.

         С
Не добачають тож батьки і матірки
Очима римськими, що коять їх синки;
Тим часом збоку мир, хихикаючи, бачить,
Як та одинчика, той одиначку сачить.
Аж поки прийде час, годинонька тиха,
Що не втаїти їм скоромного гріха.
Тоді вже плачеться-ридає батько й мати:
"На біса нам було наслідника бажати!"

         СІ
Інеза ж так була дбайлива і зірка,
Що - мушу думати - була їй тут рука
Зіставити свого Жуана у спокусі, -
Нащо? Про се хіба спитаймо у бабусі,
Або - щоб закінчить Жуанову науку,
Або - щоб об'явить Альфонсу гарну штуку
Під той случай, як він заходиться мечтати
І жіночку свою аж надто вихваляти.

         СІІ
Було се літечком - предательська пора!
Та в маї і весна так само навісна.
Про се у сонця є статечная причина,
Та щоб там не було в того старого хріна.
А можна з певністю сказати, що пора
Нам небезпечна, як присмалює жара.
У марті місяці зайчиці невпокійні,
А в маї мусять буть вже інші героїні.

         СІІІ
Було ж от літечком, іюня шостого,
У датах я люблю щось певно-певного -
Не про віки одні, а й про годи й неділі:
Бо й се в судеб людських перепряжки швидкі,
Там ноту вже нову історії дають,
Через імперії й царства кур'єром дмуть
І зоставляють слід твій тілько в хронологів
Та ще подекуди в post obits' теологів.

         СІV
Іюня шостого, годин о шість чи сім,
Сиділа Юлія під покриттям таким,
Як звикли гурії у Магомета мати
Або у нашого поета лавреати,
У мужа, що учив його Анакреон,
А лаври дав йому казенні Аполон,
З усім, що в нас беруть поети-лавреати,
Все те він заслужив... щасливо панувати!

         СV
Сиділа Юлія, да тільки не одна...
Як тут їм прислуживсь лукавий сатана,
Не знаю, та хоч би і знав, то б не промовив.
Мовчки добра річ в пері і в язикові,
Не знаю ж, як воно так сталось і про що,
А тілько тут лице було з лицем, от що!
В такім случаї я б їм раяв не дивитись,
Та се трудезна річ - від погляду вхилитись.

         СVІ
Яка ж бо красота була в її очах!
Все серденько її горіло на щоках.
Горіло чисте, як в ніжної голубиці...
(Любов! Які в тебе предивні таємниці?
Потужний у тебе лягає в боротьбі,
І любо слабого піддержати тобі).
Хоч перед нею хляб розверзлася страшенна,
Та вірою в себе була вона натхненна.

         СVІІ
Про силу ж то свою і думала вона, -
Про те, що не доріс Жуан до літ сповна,
Та ще про дурощі соромлявого страху,
Про вірність, про свого Альфонса-бідолаху,
Що вже йому тепер за п'ятдесят годів:
Щоб думала про се, не вельми б я хотів:
Бо рідко лік такий буває до вподоби,
Хіба у грошах він приходить до шаноби.

         СVІІІ
Як скаже хто: "Казав тобі раз п'ятдесят", -
Се єсть, що він тебе сим думає пройнять.
Як скаже: "П'ятдесят стихів моїх в печаті", -
То вже ми й боїмось, що буде нам читати.
Харцизи в п'ятдесят збираються годів;
Хто ж п'ятдесят рублів, сказати правду, має,
Того любов сама по закутках шукає.

         СІХ
У Юлії була честь, вірність і любов
До дон Альфонса; знов клялась вона і знов
І обітницями, й святинями земними
Перед небесними духами осяйними -
Довіку й провіку каблучки не скалять
Супружньої і всі низькі чувства прогнать;
Та якось рученьку в Жуанову вложила,
Здалось їй, що свою правицю се накрила.

         СХ
Байдуже їй про те; схилилася вона
На рученьку праву, мов забажала сна,
І видно, щось міцне сама в собі давила,
Та й задавити вже була її несила...
Чи розум же то був - матусі покидать
На самоті таких, і все то зопсувать,
Чого сама ж вона так довго пильнувала!
Моя тут інший би розсудок показала.

       СХІ
Рука, що у руці Жуановій була,
Таїнственно тій знак злегесенька дала,
Немов промовила: "Коли твоє бажаннє,
Продовж минутку ще своє ніжне держаннє".
І певно в неї тут була свята мечта
Про те, що мудрі звуть платонська чистота.
Вона б одскочила, так як од скорпіона,
Коли б їй що прийшло на ум против закона.

         СХІІ
Чи розумів Жуан язик любві німий?
Та що він тут зробив, зробили б, може, й ми.
Цілує рученьку подячливим цілунком,
І рад він, і злякавсь перед своїм поступком.
Лякливі ми, поки все те нам [новина].
Зачервонілась, та не супилась вона,
Хотіла щось казать, та що могла озватись:
Бо голос так ослаб, що годі й силкуватись.

         СХІІІ
Вже сонечко зайшло, і місяць молодий
Зійшов... Сей молодик - диявол підступний,
Луною нас його навчили в школі звати,
Поети ж чистою... Що за нечиста мати,
І в травні місяці, у найдовжезний день,
Не роблять тілько дам із чистих баришень,
Як пар у дві години при місяці ясному...
І коїть се луна по-ціломудреному!

         СХІV
Під сей небезпечний, тихий, солодкий час
Душа розгорнеться, немов трахида, в нас,
Не знаємо й самі, що робиться се з нами.
Мечтами взявся ум, а серце пахощами,
Срібло тече поверх річок, дерів, твердинь...
Злодії під сей час псують багацько скринь -
А серце м'якне, мов той віск у воскобійні,
Забувши про замки, про всі на світі скрині.

         СХV
Отсе ж і Юлія півобнята була...
Гарячої руки відкинуть не змогла.
А та рука ніжна так само трепетала,
Як лоно те, що на йому вона лежала.
І все таке байде: не думала, що в тім
Шкодливе що було... То б скинула зовсім,
А далій... Бог один то знає... Я жалкую,
Що й розпочав писать... Отсе ж уже німую.

         СХVІ
Платоне! О Платоне! Се ж ти і протоптав
Сю стежку, як свою фантазію складав, -
Сю стежку до гріха скромного, - більш інших
Поетів і писак, стидких, найсоромніших.
Се проклятуща та накоїла мечта,
Що вже тепер у нас непевна красота.
Чи то ж ти не вертій, не жмикрут був на світі?
Та вже тебе й тоді держали у приміті.

         СХVІІ
І Юлія ж ото втеряла голосок...
Зітхала тілько... Ну, та се їй не порок...
І оченята - бач, сповнилися сльозами...
Коли б же дав їй бог не мучитись гріхами!
Вона ж бо не пішла моралі навпаки:
Вона і, плачучи, пручалася-таки, -
Не дуже, правда, ну, та все-таки шептала:
"Ні, не дозволю, ні!".. Тим часом дозволяла.

         СХVІІІ
Розказують, що Ксеркс тим обіцяв грошву,
Хто б видумав йому утіху ще нову,
Трудна була його, та й вельми ще, задача,
І, бачу, псована була в царюги вдача.
Що ж до моєї, я не вередливий бард -
Хоч трошечки любві, уже й тому прерад.
Од світа вже давно нічого не жадаю,
Аби стара любов, я про нову не дбаю.

         СХІХ
О любощі! Єсьте ви справді добра річ,
Хоч певно, що за вас вже нас пекельна піч.
У мене щовесни зірветься обітниця,
Що вже покаюся... Хіба ж се не жар-птиця?
А все ж бо я таки даю обіт новий,
Що не зістануся останнім між людьми.
І сором, і печаль - не схаменувсь і досі!
Та ось іде зима, покаюсь на морозі.

         СХХ
Тут муза чистая зупиниться моя...
Ще чистша, не гнівись, читателько, що я
Свободи забажав: пристойна муза буде
Однині, як і всі пренепорочні люде.
Свобода ж у мене в поезії самій,
В нерегулярності, по школах залазній.
Я Арістотеля за правила славлю,
Нехай же вибачить, як іноді злукавлю.

         СХХІ
Свобода - се моя надія, що мені
Дозволять пропустить без повісті ті дні,
Котрі вже уплили від шостого іюня.
Се той судьбовий день, що всі його - ба! Й нуля
Не видумав би я про парочку мою,
Дарма що, мов верблюд, кастільську воду п'ю.
З того дня місяців з чотири прожилося,
Моїй же парочці мов уві сні здалося...

         СХХІІ
Ще буде в нас про се.
                       Приятно чути нам
Опівночі німій (як у воді луна
Миготить попід веслом) співання, гондол гра
На Андріятиці. Приятно бачить села
І в селах зустрічать вечірню зіроньку.
Приятно слухати шептання вітроньку
Між листєм садовим. Приятно дивуватись,
Як в море райдуга нагнулась визиратись.

         СХХІІІ
Приятно чуть свого гавкучого бровка,
Як станем близитись до рідного кутка.
Приятно знати, щоб тебе там визирають
І очі радістю назустріч засіяють.
Приятно виспатись під гомін голубків
Та й задрімати знов під дзюркіт бурчаків.
Приятно цвіріньканнє пташаток,
Говірку діточок, співаннєчко дівчаток.

         СХХІV
Приятно бачити, як співлий виноград
Поляже купами, зачервоніє сад.
Приятно вирватись із пишних ресторанів
Між прості хатоньки Грицьків, Харків, Степанів.
Приятен скнирому з грошима казанок,
Приятен батькові первородний синок.
Приятно мститися, а й надто ще жіноцтву,
Приятно обкрадать баштани парубоцтву.

         СХХV
Приятен спадок нам після тіток-удів
Бездітних або як у сімдесят годів
Наш дядюшка помре; да сімдесятилітки
Часом живуть за дві, за три й чотири тітки.
Живущі тяжко ті самітники сморшки.
Тим часом не дають нам дихати жидки.
Здається, от-от-от старесенький дасть дуба!
Ні, він живе, а в нас уже й копійка руба.

           СХХVІ
Приятно вкритися лавровим нам вінком,
Аби не здобувать його тяжким трудом.
Приятно перестать нам з недругом сваритись,
А й надто, як шкода із ним сам на сам битись.
Приятно попивать старезне там вино,
Таке, що вже давно оплачене воно.
Приятно школу нам під старість споминати,
Дарма що вже про нас вона не хоче й знати.

         СХХVІІ
Та над усе таке, над все, що в світі є,
Кохання перве - от сокровище моє!
Се в мене благо з благ, як споминка Адама,
Що первий з нас дознавсь, що се за слово "дама",
Він древо мудрості великої струснув
І зразу розумом усю її збагнув:
Збагнув, що хто огонь вкрав з неба Прометеїв,
Тому вже не треба ніяких епопеїв.

         СХХVІІІ
Предивна чоловік і прехимерна твар;
З усього робить він якісь чудні дива.
А й надто полюбив такі експерименти,
Щоб виявлить своїх талантів документи:
Наш продажі й перепродажі вік:
І розум продає, і чувства чоловік.
Почавши з правди, як даремно працю стратить,
То зараз на базар олжу й обман провадить.

         СХХІХ - СХХХІ
...................................................................

           СХХХІІ
Се патентований на всякі трихи вік,
Щоб, убиваючись, спасався чоловік.
На все в нас проповідь преблагонаміренна.
Ліхтар Деві давно вже прийняла вселенна.
Попід землею скрізь копайсь тепер, як хоч,
Аби послухався Гумфрея точ-у-точ.
А як до полюса доб'ємся льодяного,
Про що тоді бажать і Ватерлоо другого!

         СХХХІІІ
Ми феномен чудний, чудний над всі дива.
Подумаєш - болить од думки голова.
Не густо знає хто, чого він справді хоче,
А голову весь вік то сим, то тим клопоче.
І жаль, що радощі у нас ідуть за гріх,
А часом навпаки... Чи се ж не людський сміх?
До слави, власті, до багатства сягнувши,
Дивись, уже й умер, умер, все те здобувши.

         СХХХІV
Що ж далій з ними?
                     "А що ж?"
                               На добрую вам ніч!
Я ж на свою зверну історію знов річ.
Стояв уже ноябр, повитий туманами,
І гори сивими здвигалися дідами.
Понадівали вже скрізь білі башлики -
Зверх синіх жупанів, рудих кобеняків.
А море по мисах п'яницею бурхало;
Тверезе ж сонечко о п'ятій спать лягало.

         СХХХV
Була хмарненька ніч, мовляли сторожі:
Ні місяця, ні зір, вітри, мов ті сичі,
Пугикали кругом: в печах дрова горіли;
Сім'яне в теплоті, жартуючи сиділи.
Є жартовливе щось в вечірньому огні:
Так весело, немов у літній день, мені.
Люблю я цвіркуни, люлю й кота-воркота
І кашу у гурті, як замкнено ворота.

         СХХХVІ
Були вже облягли; і Юлія лягла,
І, певно, спала... як у двері почала
Стучать юрма людей, що й мертвих би збудила,
Коли б не підняла їх з гробів божа сила.
Се ж справді так було... читали ми не раз;
І, певно, буде знов - найменше один раз...
Було заднено, та грюкали безбожно
Кулаччєм, чобітьми і хтось кричав тривожно.

         СХХХVІІ
"Ой боженьку! Мадам! Се ж пан до нас приспів,
І з ним півгорода усяких гультяїв!
О, хто ж коли чував про лишенько такеє!
Я ж добре стрелегла, все зле їм і лихеє!
Відсуньмо засовку в віконці: вже йдуть!
Уже вони в сінях і ось-ось будуть тут!
Ще встигне утекти... Не гаймось ні минути,
Не вельми високо в садовину стрибнути".

         СХХХVІІІ
Тим часом дон Альфонс до жіночки приспів
З тарчами і людьми в великому числі.
І друзі, й слуги - все були народ жонатий,
То й не вагались сну такої турбувати
Ледачої жони, що вміє спідтишка
У роги мужа вбрать, мов залигать бика.
Се болість прилипка, нехай їй цур та пек!
Як не скарать одну, всі будуть не в безпек.

         СХХІХ
Я не скажу вам, як у голову прийшло
Альфонсові, що тут не ладне щось було.
Но тілько панові вельможного коліна
Не личило робить гіркого з себе хріна
І лобурякою вломитись до жони,
Мов до продажниці, господь нас борони!
Оружний люд кругом поставити на чату
І довести всім, що голова його рогата.