До Арктики через тропіки/Страшніші за чуму

Матеріал з Вікіджерел
До Арктики через тропіки
Великий рейс накрижника „Літке“ 

М. Трублаїні
Страшніші за чуму
Харків; Київ: Державне видавництво «Молодий більшовик», 1931
 
IV. СТРАШНІШІ ЗА ЧУМУ

Біля пам'ятника Лессепсу. — Під міцною „охороною“. — Лейтенант поліції. — Характеристика короля Фуада. — Традиції фараонівських часів. — Між двома частинами земної кулі. — Ізоляцію пошкоджено. — Суец у бінокль. — Білий? — Українець? — Зникнення паровичника Міхеєва. — Перші подихи пекла.

Море заховалося в темряву ночі, коли перед нами блиснуло, сяйво Порт-Саїдського маяка. „Літке“ тихо посувався наперед, легко з інтервалами хлюпаючи водою. Пасмо світла вибігало далеко в море, робило коло і, захопивши своїм оком заховані в темряві пароплав і довгі мертво-непорушні хвильорізи, ховалося по той бік діяметру.

Дзвінок машинного телеграфу з капітанського містка переказав у машину наказа зупинитись. Лихтарем викликали лоцмана.

У далині крізь темряву, коли завмирав прожектор, несміло визирали вогники Порт-Саїду, що вабить нас невідомістю завтрішнього дня. Ранком ми оглядаємо місто з палуби пароплаву. У перспективі видно єгипетський берег з невисокими дво-триповерховими будинками й довгою косою-хвильорізом із пам'ятником будівникові Суецького каналу Фердінандові Лессепсові. У бінокль можна було розглядіти вивіски над будинками, перехожих і вельосипедистів, могутню фігуру Лессепса на монументальному постаменті, купальні вздовж берега по той бік хвильорізу, хвилі морського прибою та купальників. Останнім ми заздрили од щирого серця. Нам не тільки не можна було купатись і взагалі наближатись до міста, навіть заборонено відвідати наш таки радянський пароплав „Азнєфть“, що стояв тут у Порт-Саїді. Окрім „Азнєфті“, тут були „Новоросійськ“ та „Ілліч“. Останній стояв разом із нами в Стамбулі. Потім він нас випередив, а тепер ми знову його наздогнали. „Ілліч“ ішов у Джеду з радянськими мусульманами-прочанами. Наша команда мала чимало знайомих серед команди „Ілліча“, кортіло зазирнути туди, щоб перед далекою подорожжю перекинутись хоча кількома словами із земляками. Але Порт-Саїдські поліцаї були невблаганні. Лише з великими труднощами вдалося дістати дозвіл, щоб перевезти на борт „Азнєфті“ хорого паровичника Абібулаєва, що дістав запалення легенів, і його треба було відрядити додому.

Зійти на берег дозволили лише капітанові з умовою, що його ввесь час супроводитиме поліцай.

Нема чого скаржитись, єгипетські поліцаї таки добре нас охороняли. Біля нас безперервно плюскались дві поліцайські шлюпки, невпинно стежачи, щоб ніхто не підплив до борту „Літке“. Окрім них, кілька червоних поліцайських фесок стирчало на пароплаві. Вони досить нецеремонно вештались по коридорах, палубах та більших приміщеннях пароплаву, раз-у-раз зазираючи до камбузи чи буфету, де різними жарґонами та за допомогою „фиглів-миґлів“ вимагали, щоб їх частували… ікрою! Ми були певні, що вони просять паюсної ікри. Але наш буфетник Случанов пояснював їм руською мовою:

— Дудки! — І з неохотою частував „церберів“ ікрою, та не паюсною, а… поганенькою баклажанною.

Але „цербери“ не відмовлялися й од баклажанної, жеручи її з величезним смаком, і лише облизувались.

Нікого, окрім лікаря, що, нашвидку перемацавши в нас живчики й відзначивши в книжці, що на судні все гаразд, негайно зник, та шипчандлера, до нас на судно поліцаї не пустили. Були ще вантажники вугілля, але в даному разі, вважаючи на посилену поліційну охорону, їх рахувати не можна.

Найефектніший був велетень-поліцай у білих штанях, чорному сурдуці та червоній фесці. Його обличчя брунатного кольору свідчило за тубільне походження. Незалежна й впевнена поведінка та шахрайський погляд зеленкуватих очей говорили за те, що ми мали справу не з звичайним тупуватим поліцаєм фелахом, а з авантурником трішки вищого ступеню. На поганому єврейсько-німецькому жарґоні, вперемішку з англійськими словами, він посиленно намагався встряти з нами в розмову. Не зважаючи на діялектичні труднощі, за допомогою англійського словника та нашого куцого запасу німецьких слів, ми розбалакались із шановним поліцаєм.

Він почав із політики. На запитання — чому нас не пускають на берег, дістали відповідь:

— Більшовики. Аґітація.

Потім ішов дитирамб англійцям, їхній силі, мудрості та спритності. Велетень у поліцайській фесці умлівав од захоплення англійцями.

— А як же єгиптяни, адже вони мусять бути тут господарями?

Але поліцай був надто невисокої думки про останніх. Він докладно пояснив нам, що єгиптяни дурні, і їм, окрім товстої баби та гашишу, нічого не потрібно.

Король Фуад? — І наш бесідник іронічно посміхається. — Енгліш — додає він, беручи пучками двох пальців кінчик свого величезного носа й ворушачи ним.

Цей рух, очевидно, мусить значити, що король Фуад 1-й багато не вартий, бо англійці водять його за носа.

На запитанння, хто він є, поліцай набундючується й заявляє, що він — лейтенант політичної поліції. Він навіть згоджується сказати, скільки він одержує на місяць. Дрібниця — 32 фунти.

Ми недовірливо переглядаємось, і один із нас зауважує російською мовою:

— Бреше.

Лейтенант поліції цікавиться знати, що сказав цей гер.

— Чи не тямить він часом по-російському?

— Цей гер здивований такою малою оплатою вашої праці, — єхидно відповідає один із наших півнімців.

Але, очевидно, пан лейтенант російської мови таки справді не тямлять, бо їхня ввічливість і запобігливість не зменшується. Він і далі розповідає нам про Порт-Саїд. На його думку, ми багато не втратимо, не побачивши цього провінціяльного, нудного міста. Тут близько сто тисяч людности, поганеньке вар'єте, багато нудних єгиптян, ослячий трамвай (він показав нам листівку з фотографією Порт-Саїдського трамваю; і справді в вагони міської „конки“ запряжено ослів) — це все, що є в Порт-Саїді.

— До речі, для чого у вас зброя? — ні з того, ні з сього запитує поліцай.

— Яка зброя, жадної зброї у нас нема.

Але він не хоче вірити. Йому докладно відомо, що в нас є зброя, й взагалі на всіх радянських пароплавах є багато зброї, але це його дивує.

Пан лейтенант на деякий час залишає нас, щоб поїхати до міста, звідки обіцяє привезти нам англійських, еспанських та єврейських газет, фотографії міста та монети Палестини й ближчих арабських держав.

У час його відсутности, шипчандлер, що знає декільки російських слів, інформує нас про лейтенанта поліції. Шипчандлер не чув нашої розмови з останнім і хоча відповідав на наші запитання неохоче, але, очевидно правдиво.

— Чи цей великий поліцай офіцер політичної поліції?

— Так, він служить у політичній поліції, але зовсім не офіцер, звичайний жандарм, з тією лише перевагою, що знає дві чи три мови.

— Правда, що він одержує 32 фунти на місяць?

Шипчандлер сміється.

— Не знаю, але гадаю, що більше від 15 лір жодна поліція йому не заплатить.

— А хто він національністю? Єгиптянин? Араб?

— Здається, єврей, але напевне не знаю.

„Лейтенанта“ поліції спіймано на брехні.

Хоча про свій заробіток у 32 фунти на місяць він, можливо, й не на багато збрехав, коли зважити на один із розділів його прибуткового кошторису — хабарі.

Коли капітан у супроводі його зійшов на берег і завернув з нашими листами до пошти, то „лейтенант“ запропонував йому або пройтися з ним у поліцію й там оддати листи, або заплатити фунт стерлінґів і за це одержати дозвіл здати листи на пошті. Довелося дати йому хабаря.

Очевидно, вдячний капітанові пан „лейтенант“ привіз нам із всього обіцяного лише шість двопенсових листівок з фотографіями Порт-Саїду й рішуче відмовився від плати за них, вимантачивши проте в обмін коробку радянських цигарок.

Решта поліцаїв, окрім арабської та англійської мови, не знала ніякої. Вони були простацькі фелахи, що окрім „ікри“ та своїх безпосередніх обов'язків — боронити нас од цікавих поглядів єгиптян, більше нічим не цікавились. Четверо з них куняли в човнах, один заснув у кріселку в червоному кутку, де було досить темнувато, бо інакше наші фотографи обов'язково б його зфотографували, інші тинялись по спардеку між кормою та півбаком.

Лише один із них зацікавився — куди йде наш пароплав. На його запитання капітан відповів, що „Літке“ йде в рейс на острів Вранґеля. Бідний фелах, очевидно, з цього приводу пройнявся до нас глибокою повагою, надзвичайно серйозно хитнув головою й спитав: „А як його здоров'я?“ — розуміючи під цим може небіжчика барона Вранґеля, що нещодавно дав дуба, а може й просто керуючись безпредметовою чемністю. Після цього він гукнув на кількох чорномазих вантажників, що з'явилися на спардеку, й замислився. А в цей час на верхній палубі біля півбаку над люком до трюму та вугільних ям, стояв стовп вугільного пилу й страшенний гармидер та дикий зойк чорних вантажників. Уперше мені доводилося бачити робітників, що працюють під доглядом п'ятихвістки[1].

Чорні, жахливо худі, нещасні, майже несхожі на людей, вони прибули до нас ранком разом із вугільною баржою. До того вони працювали цілу ніч, вантажучи пароплава, що стояв поруч. Очевидно, найбільше їхнє бажання було — виспатись. Вони ховались у всіх закутках палуби між линвами, під шлюпками, під трапами, і, впавши там, як попало, засинали. Вони були схожі на мерців. Здавалось, „Літке“ був завалений трупами. Але п'ятихвістка підіймала ці трупи на ноги. Ви могли побачити звіроподібного араба, наглядача, що безупинно хлестав цих мерців по спині, животі, обличчю, голові й хрипло щось вигукував, мабуть, арабську лайку. Але були такі, що мертво лежали навіть під ударами нагая. Тих наглядач штовхав ногою й кінець-кінцем примушував підвестись. Байдужі й злякані, вони наче вівці шарахнулись униз до люку, до баржі.

Мішок по мішку переходило вугілля з баржі в пащу нашого трюму. Біля люку, на бухті манільської линви сидів доглядач і пильнував того, щоб кожного вантажника, який скакав у люк або вилазив звідти, оперезати нагаєм. Спосіб підвищення продуктивности праці для Єгипта, мабуть, традиційний іще з часів фараонських. А проте, в Єгипті існує профрух. У Порт-Саїді та Суеці близько 25 тисяч робітників, об'єднаних у профспілку робітників Суецького каналу.

У цьому районі англоєгипетська поліція надзвичайно боїться комуністичної пропаґанди й вживає щонайрішучіших „профілактичних“ засобів.

Та умови праці, хоча б суецьких вантажників — найкращий матеріял для революційної пропаґанди.

Узявши 200 тонн вугілля, наприкінці дня рушили ми вузьким фарватером Суецького каналу. Перед виходом у канал пройшли повз „Азнєфть“ та „Новоросійськ“.

На їхніх щоглах майоріли три кольорові прапори: Ф. Г. М. — Бажаємо щасливої плавби!

На нашій щоглі їм у відповідь з'явились прапори — Ш. П. Т. — Дякуємо вам! Довго махали шапками, руками й хустинами, поки зникли геть із поля зору. І тоді відчули себе відірваними, далеко від батьківщини в руках байдужого лоцмана англійця й чотирьох поліцаїв-єгиптян.

Прямо перед нами — вузька смуга води, ліворуч і праворуч — жовті пустельні смуги піску, а далі — знову вода. Ми пливли між двома частинами світу: Азією й Африкою. Пливли поволі, малою ходою й оглядали краєвиди каналу. Праворуч Африка, ліворуч Азія. Праворуч біля самого каналу вузька смуга високої трави, вперемішку подекуди з пальмами, оточує сошу та залізницю, що йдуть поруч каналу. Далі — пустеля з оазами. Сошою пробігають автомобілі. Ось пролетів експрес у складі кількох пульманівських вагонів і швидко зник у далині. А ліворуч лише пустеля, й порожньо потяглися рудуваті піски.

Часами вздовж каналу зустрічаємо охоронні патрулі. Вони стоять поодинці в траві на певній віддалі один від одного байдужчими, нецікавими постатями.

Зупиняємось. Назустріч іде пароплав. „Літке“, як і кожен пароплав, що йде в напрямі від Середземного моря до Червоного, мусить звертати стрічним. За допомогою човна й робітників, узятих із Порт-Саїду, підтягаємось до африканського берега й причалюємо. Наш кіль майже торкається дна. Для сучасного пароплавства канал мілкий. Він має тільки 27 футів глибини, а в теперішніх пароплавів углибка доходить часто 35 футів. Ми стоїмо, ждучи стрічного. Це велетенський триярусний, дводимаревий пароплав. Він проходить за кілька десятків футів од лівого борту „Літке“. „Англієць“. Очевидно, з Індії. На палубах біля плянширів кілька постатей у білому. На горішній — леді й джєнтлмени, нижче, мабуть, матроси.

Ми на найкоротшому водному шляху між Англією та її найбагатішою колонією — Індією.

Цей канал — одно з велетенських досягнень людської техніки й одночасно — могутній чинник економіки. Це один із тих перехресних світових шляхів, що за гегемонію над ними борються світові держави.

Щоб оцінити значіння Суецького каналу, треба пригадати той величезний морський шлях із Европи до Азії, що його доводилось проходити кораблям у минулому столітті. Треба було обігнути ввесь величезний материк Африки, щоб досягнути Індії чи Китаю. Така подорож забирала силу часу й величезні гроші. Те, що перше забирало місяці, тепер обмежується лише днями. Увесь морський рух між Европою й Китаєм та Індією пішов через Суец. За даними не зовсім свіжого довідника, що знайшовся на „Літке“, довідуємось про таке: за 1907 рік через Суецький канал пройшло 5000 суден із тоннажем 15 мільйонів тонн та 231 тис. пасажирів, за рік 1914 пройшло 4082 судна з тоннажем у 19 мільйонів тонн, а за 1923 рік — 4612 судна з тоннажем у 23 мільйони тонн.

Зрозуміло, що англійці в той чи той спосіб, захопивши територію по обидві сторони каналу, цупко тримають її в своіх руках за допомогою хоча б того самого маріонеткового короля Фуада.

Ми обмінювались думками про англійську гегемонію та політику на Сході, поки статечний, грубий „Англієць“ просунув повз нас і зник у вечірніх сутінках в напрямі до Порт-Саїду. Спереду вирисовувались обриси нового пароплаву, й „Літке“ стояв на місці, чекаючи на нього.

На соші з'явилось невеличке, двомісне авто. Воно зупинилось, порівнявшись із нами. Чоловік і жінка, що були в машині, повернули голови до нас і, очевидно, з цікавістю розглядали „Літке“. Лоцман із містка гукнув щось до них. По короткій розмові з лоцманом, діставши, очевидно, всі потрібні відомості, авто покотилося далі.

Ми сиділи на спардеку, на бухтах линви та кодольній скрині, вбирали в свої легені прохолоджене вечірнє повітря й розмовляли про те, чи можна втекти на берег. Один фантастичний плян змінювався другим. Але були й цілком реальні.

— Нехай тільки смеркне. Скільки тут… Найбільше — хвилина найтихішої, повільної плавби.

— І що ж ти там робитимеш?

— Та хоч єгипетською травою попасусь і зо-два листки з пальми принесу.

— А може з поліцаєм познайомишся?

— Та так потоваришуєш, що й на півроку там залишишся.

Нашу розмову перериває паровичник з таємничим виглядом. Новина. Виявилось, що, не вважаючи на найпильнішу ізоляцію, на пароплав прибула контрабанда. У каютах і мурнях уже демонструвався єгипетський крам.

Контрабанда прибула на лоцманському човні. Шість чорношкірих матросів лоцманської команди, ховаючись од поліцаїв, пропонували з-під поли шалі, хустки, сорочки, листівки з краєвидами Порт-Саїду та Суецу, порнографічні фотографії, паскудну шоколяду та сиґарети. Дещо їм пощастило продати — головно — сиґарети та кілька хусток. Торгували погано. Наша публіка мало купувала. Замовити щось путнє цим крамарям було важко. Вони не знали навіть англійської мови. Рухи пальцями, ногами, руками, малюнки з подертої книжки — все пішло в діло, але нашим контрабандистам було не під силу це зрозуміти, й лише найтерплячішим і спритним матросам щастило пояснити їм, чого треба.

Стомлені рухливим і одночасно непорушним днем, люди швидко засипали під зоряним єгипетським небом. Доречі, воно, здається, нічим не різниться від нашого. „Літке“ стояв причалений товстими кінцями[2] до берега, пропускаючи зустрічні пароплави. Потім одчалив і рушив далі на південь. Потім знову причалював і знову ждав. Ми просувалися надто поволі.

Ранком, другого дня, коли я прокинувся, ми проходили одним із озер, що їх перетинає канал. Береги каналу відступили на значну віддаль, але фарватер, позначений баканами[3], залишався вузький. Час од часу нам доводилось зупинятись, щоб пропускати вже остогидлі за ніч пароплави. На африканському березі виднілись невисокі гори, що круто спадали в наш бік. Щодалі частіш з'являлись мальовничі пальмові оази, канави з водою та маленькі станційки приміського сполучення каналом.

Канал прокинувся від сну й, окрім велетнів-пароплавів, що йдуть з далекого моря, тут загули мотори невеличких баркасів, захлюпали грязюкою велетенські землечерпниці, перекидаючи десятки тисяч пудів мулу з дна каналу на величезні баржі, що вже вивозять цю грязюку геть звідти.

Наші контрабандисти, очевидно, встигли порозумітись із поліцаями й вільно на їхніх очах розіклали на столах та матроських койках свій крам, забувши, для чого існує лоцманська команда. Протягом ночі вони, мабуть, спромоглися сходити на берег і привезти ще різного барахла, вперто намагаючись витягти в наших моряків усі дрібні гроші, що залишилися від Стамбулу. Вони поспішали закінчувати свій торг. „Літке“ наближався до Суецу.

Після дев'ятої години в бінокль побачили місто, далеко на африканськім березі. На тлі гір багато величезних білих цистерен, а ближче до нас — будівлі, пристань із багатьма човнами й катерами. Звідси, з палуби, нам здається, що місто розбито на три цілком окремі частини. Перша — тут, біля пристані, друга — он там, біля цистерен, і третя — геть у бік суходолу розляглась темно-сіруватим трикутником.

Жадних надій на те, що тут спустять на берег, не може бути. Взагалі капітан сподівається простояти на Суецькому рейді не довше, як одну годину. І коли, розминувшись із японським пароплавом, що пройшов у канал, закинули кітву, поліцайська шлюпка була від нас ближче, ніж за чверть милі.

Сонце пригрівало, й дехто почав агітувати за купання. Було б приємно зірватись із палуби пароплаву головою вниз, у море й глибоко пірнути, щоб сполоснутись у спідній холодній воді. Охочих було багато, але повідомлення про те, що тут є акули, у більшости відбило охоту. Поки дискутували, чи є тут акули чи нема, поліцайський катер причалив до борта, й четверо поліцаїв у фесках та форменних кашкетах швидко зійшли сходами, що боцман їх лише встиг спустити, навіть не протягнувши кінця замість поруччя.

Три єгипетські фізіономії й одна абсолютно не єгипетська глянули на нас, здіймаючись східниками до капітанської каюти. Та четверта багатьох зацікавила. Це не був англієць. Про останнє свідчили карі очі з чорними смужками брів на засмаглому, м'якому обличчі з характеристичним слов'янським носом і хтивими губами. Трохи вищий від середнього зросту, на зріст стрункий, він проходив повз нас твердою, військовою ходою, уважно, допитливо дивлячись кожному в обличчя, наче відшукуючи щось потрібне або знайоме. Вигляд його справляв вражіння, наче він прислухався до кожного слова позаду.

— Білий! — не витримав хтось серед натовпу паровичників.

— Собака… — почулося збоку.

— Облиш, почує.

— Ну й хай чує.

Здавалося, поліцай ледве-ледве випростався, зупинився на півсекунди й міцніше стиснув щелепи; за секунду він був уже далі, біля нижнього містка.

— Почув, стерво!

— Закладаюся, що це колишній поручник.

— А я певен, — звернувся до мене Сашко, — що це українець, еміґрант. Морда хахлацька, нєт спасєнія!

— Ну, хлопці, не розпускай пельки, бо цей чорт мабуть по-нашому тямить.

— Та, що, я його боюсь? Овва!

Дискусії про четвертого поліцая припинились, коли старпом дав наказа усім шикуватись на спардеку. Поліцаї мали перевірити, чи ніхто з нас не втік у каналі. Із капітаном усі паперові формальності вони закінчили швидко, й тепер залишилось перелічити команду.

Сонце вже припікало, палуба нагрілась, і розтоплена смола приставала до підошов. Люди ховались у затінок, а ті, хто не вміщувався під шопою, неохоче виходили на сонце, обтираючи хустинами, рушниками, а то й просто рукавом, спітнілі обличчя. Стали в два ряди. Поліцаї тупими вилупленими баньками слідкували за нами. Володимир Михайлович полічив людей. Здається, не всі. Він ізнову полічив. Не вистачає трьох.

Кілька чоловіка побігло по палубах, каютах, мурнях у машину. Вахтовий на містку й двоє людей біля машини залишилися на своїх місцях. Їх здіймати не можна. Один із поліцаїв пішов перевірити, чи справді вони є.

Нарешті, останній момент перевірки. Товстий, низенький поліцай у фесці перераховує людей. Він мурмоче щось незрозуміле для нас, рукою відлічує по два, доходить до краю шереги, робить ґримасу на обличчі, підбираючи зморшки чола догори, й знову починає перераховувати. Не вистачає. Перераховує втретє. Слідом за ним іде старпом і теж рахує. Ні, одного таки не вистачає.

— Хлопці, кого нема?

Мовчанка. Кожен намагається пригадати когось, що його не бачить. Пригадують то одного, то другого. Здається, такого ось нема, але на перевірку виходить, що паровичник став з другого флянку серед матросів або матрос серед паровичників.

Нарешті лічить сам капітан. Вісімдесят шість. Троє на вахті. Виходить вісімдесят дев'ять, а мусить бути дев'яносто. Поліцаї підозріло зиркають один на одного; наш комсклад схвильований, тривожний струм пробіг по команді. Костянтин Олександрович невдоволено бере в руки журнал із списком команди й починає викликати за списком одного по одному.

Перший, він і капітан — є. Другий — є. Третій — є… і пішло. Один по одному обзивались матроси й паровичники, проходячи повз поліцаїв.

Пройшло десять, двадцять, тридцять… а відсутнього за списком не знаходили. П'ятдесят, шістдесят, вісімдесят. Що таке? Поки всі є. А кого ж не вистачає? Чи може, лічучи, помилились?

Капітан прочитав останнє прізвище.

— Єсть! — і останній паровичник пройшов повз капітана й групи червоних фесок.

Що за чорт?…

У Олександра Олександровича, що стояв поруч капітана, від здивування очі мало не полізли на лоба.

Але капітан перегорнув іще сторінку й знайшов останнє прізвище за списком.

— Паровичник 1-ої кляси Міхняев є?

Мовчанка. Справді, Міхняєва не було. Це — молодий паровичник, комсомолець, що його взяв „Літке“ останнього дня, як ішов із Севастополя. Нічим він особливим досі не відрізнявся, і тепер підчас перевірки ніхто про нього навіть не згадав, поки за списком не дійшли до його прізвища.

— А де Міхняєв? Хто його бачив?

Бачили вночі на вахті, але після того щось ніхто не міг пригадати, чи був він у мурні чи ні.

— Шукать Міхняєва. Оглянути всі мурні, каюти, коридори, машину, паровичню, вугільні ями.

За капітанським наказом майже половина команди розбіглася по пароплаву розшукувати Міхняєва.

— Міхняєв! Міхняєв!

Гукали по всіх закутках пароплава. Але Міхняєва не було. У нас уже виникали найрізноманітніші підозріння про його долю, Може впав за борт? Але як же так, щоб ніхто не чув і не бачив. А може на берег махнув уночі, коли проходили канал?.. А може… Та мало-що спадало на думку.

Аж ось хтось із паровичників спіткнувся біля шлюпки. Зирк, а під шлюпкою Міхняєв хропе.

За десять хвилин поліцаї залишили „Літке“, катеринка підняла кітву, й ми, вже розважені останнім інцидентом, рушили в море. У Червоне море.

Не знаю, чому це море зветься Червоне? На мою думку, йому б більше личила назва — „Англійське колоніяльне озеро“, або, коли вже за власними його ознаками то — море-пекло. Оточене з усіх боків великими пустелями Азії та Африки, розпаленими тропічним сонцем, це море має славу найгарячішого моря земної кулі. І саме тепер, коли сонце, перейшовши екватор із півдня на північ, у своєму зеніті наближається до тропіка Рака, в цьому морі починається найбільша спека.

Ми наближались до тропіка. Опівдні сонце стояло високо над обрієм, топило смолу на палубах і піт із наших тіл. Уночі 29 квітня, коли підходили до Суецу, температура була +23°. Того самого дня за годину по відході з Суецу вона дійшла +27°, другого дня 26,5 і тієї ночі не падала нижче 25°. У вугільних ямах, де працюють паровичні старшини та паровичники другої кляси, було +30°.

Уночі стояли на вахті в одних трусах і із страхом говорили про те, що чекає на нас ближчими днями, коли „Літке“ потрапить під простовисне проміння тропічного сонця. Адже це були лише перші подихи пекла.

Напередодні першого травня спостерігали зґраї летючих риб, що вискакували з-під самого носа нашого красуня „Літке“ і летіли над хвилями, щоб впірнути в найближчому гребені. Окремі з них пролітали 30–40 і навіть до 100 метрів.

Кілька хлопців хвалились, що бачили акулу.

Ми готувалися зустрічати перше пролетарське свято в морі-пеклі.

——————

  1. Нагайка.
  2. Кінці — кодоли.
  3. Бакани — плавучі морські знаки на кітвах.