До ефективних суспільств/Система показників ефективності
| ◀ Розділ 5. Різні шляхи до спільної долі | До ефективних суспільств Система показників ефективності |
Ретроспектива-2009 ▶ |
|
ДОДАТОК
СИСТЕМА ПОКАЗНИКІВ ЕФЕКТИВНОСТІ
“Шукай простоту і потім не довіряй їй”
Упродовж кількох останніх десятиліть спостерігається вибухоподібне збільшення числа кількісних показників, для визначення параметрів численних явищ розроблено десятки тисяч нових стандартів, критеріїв і показників. Проте ми не наблизилися до визначення комплексного показника ефективності суспільств і напевно не скоро до цього дійдемо. Одна з причин полягає в тому, що суспільство ніколи не розглядалося з позиції сукупної ефективності суспільства, а поняття ефективності застосовувалося лише до конкретних процесів, корпорацій, організацій, програм або, у кращому разі, економіки в цілому. Можна оцінити ефективність конвеєрної лінії або інвестицій, з меншою точністю — програми скорочення безробіття, поліпшення платіжного балансу, темпів росту валового національного продукту (ВНП). Все ще немає можливості виміряти ефективність нації-держави з її економічними, соціальними і політичними інституціями, які разом визначають функціонування країни.
Пошук триває. Першим виникло кількісне вимірювання ефективності економічної діяльності. Один із показників, що знайшов найширше застосування і часто неправильно трактується, — валовий національний продукт як в абсолютному вимірі, так і на душу населення, а також темпи його зростання. Країни класифікувалися та оцінювалися відповідно до їхнього ВНП як основного критерію діяльності. Не зважаючи на те, що цей показник має майже прогностичне значення, склалася думка, що валовий національний продукт — це показник обсягів економічної (особливо ринкової) діяльності, а не показник добробуту людей і навіть не показник матеріального достатку. Виробляється багато товарів, надаються численні послуги, що мають ціну для суспільства, хоча їх не реалізують на жодному ринку, а тому не включають до ВНП, наприклад, ведення домашнього господарства, виховання дітей тощо. Водночас деякі послуги, що включаються до валового національного продукту, не відображають підвищення рівня добробуту, наприклад, послуги, викликані зростанням кількості дорожньо-транспортних пригод.
Обмеження показника ВНП привернули увагу до сукупних критеріїв добробуту в суспільстві, що привело до появи концепції ВНД (валовий національний добробут) і КЕД (критерій економічного добробуту). З їхнім розвитком з'явилася низка окремих показників добробуту під назвою соціальних індикаторів, що за чіткістю і точністю коливались від таких, як денна норма калорійності їжі з розрахунку на одну особу, що легко обчислюється, до ілюзорнішої оцінки якості умов для відпочинку і розваг[1].
Найбільші труднощі виникають тоді, коли йдеться про оцінювання ефективності політичного правління. Такі цілі, як свобода і справедливість, є бажаними для суспільства, однак ступінь і ціна досягнення їх та компроміси, на які треба піти, виходять за межі майстерності статистиків.
Це являє собою ще одну причину відсутності комплексного показника суспільної ефективності. Лише кілька показників, що характеризують умови існування людства, зокрема тривалість життя (очікувана тривалість життя), можна легко виміряти, і виконання цих умов бажане для більшості людей. Умови існування людини переважно не піддаються точному кількісному визначенню, вони суттєво різняться за значенням, якого надають їм індивідууми, громади в межах будьякого суспільства, або навіть різні суспільства.
На якість умов життя індивідуума впливає велика кількість факторів. Це фізичний і психічний стан, походження, соціальний статус, здібності, прагення, здобутки, широта світогляду, а також залежність від рівня, що береться за основу для порівняння відповідних соціальних груп і країн, узгодженість між уявленнями людини про ідеальний суспільний лад зі статусом і положенням її у ньому та з існуючою реальністю. Для голодної людини першорядне значення має потреба якомога швидше наїстись. Повідомлення по радіо про нову аграрну політику, що поліпшить постачання харчових продуктів, буде для голодної людини менш важливе, ніж слово товариша, який поцупив хлібину і хоче нею поділитись. Для журналістів свобода слова належить до найважливіших ознак бездоганного суспільного ладу, так само, як право на одержання прибутку для бізнесмена, право і можливість грати для музиканта. З подібних причин, а також враховуючи той факт, що навряд чи будь-чиї умови життя не зазнають змін, оцінки ефективності суспільного ладу змінюються не лише залежно від індивідуума, соціальної групи, громади або нації, а також і з плином часу.
Беручи до уваги обставини, що здаються нездоланними перешкодами на шляху до визначення мети та універсального показника суспільної ефективності, чи не слід відмовитися від їхнього пошуку? Навряд. По-перше, оцінки і порівняння різних суспільних устроїв здійснюються навіть за умови відсутності об'єктивного, загальновизнаного критерію ефективності[2]. Забезпечення більшої точності таких показників і критеріїв розширило б можливості розвитку різних суспільних устроїв, дозволило б ефективніше задовольняти потреби й прагнення людей, що живуть у країнах з такими суспільними устроями[3]. По-друге, існують права, потреби й устремління, що становлять необхідний мінімум і задоволення яких свідчить про те, наскільки добре функціонує відповідне суспільство. Наведемо деякі з них: право народитися, існувати; право на мінімальний матеріальний добробут; право і можливість навчатися, вільно мислити, вірити, спілкуватися, мати можливість впливу, кохати, працювати; бажання проявити себе як особистість.
Для оцінки більшості названих основних прав і потреб матимемо лише наближені показники. Вони не будуть універсальними, оскільки контекст, в якому ці показники розглядаються, зберігатиме першорядне значення. Наближені показники будуть відображати уявлення причетних до цього людей, їхні оцінки, пов'язані із цінностями — потребами, прагненнями і пріоритетами. Більшість з уже розроблених показників насправді мають наближений характер. В довільній формі їх можна об'єднати у три групи: економічні, соціальні й політичні.Сукупний валовий національний продукт країни дає, зрештою, наближену оцінку результатів виробничої діяльності й, таким чином, її економічного потенціалу, хоча й не свідчить про ефективність системи. Аби одержати показник економічної ефективності, слід проаналізувати витрати, що йдуть на виробництво продукції, відображеної у ВНП. До основних статей витрат можна віднести: доступні запаси природних ресурсів, наявний основний капітал, обсяг інвестицій, ноу-хау, кількість і природа трудових затрат й відповідні ціни (зовнішній аспект). Валовий національний продукт на душу населення все ще залишається прийнятним показником багатства нації, але, звичайно, не його розподілу, не стає показником раціонального використання багатства, пов'язаного з ним рівня добробуту! Статистика розподілу фондів, групуючи населення за рівнями одержуваних доходів, показує, як розподіляється купівельна спроможність населення, але звідси не можна визначити рівень багатства чи бідності людей, що належать до різних груп.
Щорічний приріст валового національного продукту на душу населення — це показник зростання створеного людьми багатства країни, а не її майбутнього потенціалу. Розподіл ВНП (інвестиції, особисте споживання, урядові витрати) — кращий провісник можливого майбутнього розвитку економіки, оскільки виробничі потужності завтрашнього дня значною мірою визначаються сьогоденними інвестиціями. Все це справедливе і для галузевого розподілу ВНП (первинна, вторинна і третинна виробничі сфери). Цей розподіл віддзеркалює як рівень зрілості економіки, так і її майбутній потенціал, оскільки переміщення робочої сили з первинної до вторинної виробничої сфери неодмінно приводять до підвищення продуктивності праці, а відтак — до збільшення сукупного національного продукту у вартісному вимірі.
Співвідношення капіталу і виробленого продукту як сумарне (вартість сукупного наявного капіталу поділена на сукупний поточний ВНП), так і граничне (додаткові інвестиції, виражені як частка ВНП, необхідні для виробництва додатково одного відсотка майбутнього ВНП) — прийнятні показники ефективності інвестицій. Це, у свою чергу, залежить від стадії економічного розвитку, запасів ресурсів, професіоналізму робочої сили і стану насиченості капіталом.Окремі показники, що стосуються зовнішньої торгівлі, також дозволяють оцінити економічну діяльність країни. Дані глобального імпорту та експорту вказують на відносну “вагу” країни у світовій економіці, її конкурентоспроможність і можливість впливати на ціноутворення, походження і характер товарів, що йдуть на продаж. З іншого боку, частка експорту та імпорту у структурі ВНП є показником міри залежності від зовнішнього світу. Широкий асортимент експортних товарів і велика кількість зарубіжних ринків свідчать про рівень розвитку, зрілість, гнучкість і диверсифікацію виробництва й, отже, є гарантією майбутньої торгівлі на противагу принципу опори на експорт одного товару, що не бажано для економіки крани. Широке коло постачальників (велика кількість країн, з яких надходить імпорт) — мірило гарантій майбутніх поставок. Торговий баланс великою мірою може залежати від запасів природних ресурсів (наприклад наявність або відсутність нафти), проте для багатьох країн це водночас і показник їхньої конкурентоспроможності на світових ринках та економічної ефективності.
Платіжний баланс і зумовлені ним валютні резерви — це показники здатності країни фінансувати власний імпорт, принаймні на короткий строк, а також можливої майбутньої ціни і стабільності власної валюти.
Відповідна оцінка економічної ефективності країни має містити прогноз перспектив її розвитку. При цьому слід враховувати наявні природні ресурси, стійкі стимули до праці, ймовірність постійного збагачення банку технічного та організаційного ноу-хау, матеріальну інфраструктуру й виробничі потужності, особисту і традиційну схильність до заощаджень, інвестицій. Також враховується існування інституційної інфраструктури, яка забезпечує сприятливі умови для навчання, експериментування, пристосування, запровадження нововведень і створення прибутків.
Соціальні показники покликані визначати основні потреби людини та міру їх задоволення. Вони одержали назву “соціальні”, позаяк більшість потреб конкретної людини можуть задовольнятись лише шляхом її взаємодії з іншими людьми. Деякі потреби людини мають суто фізіологічний характер (наприклад, споживання їжі); задоволення їх потребує відповідних товарів і послуг, тобто результатів економічної діяльності. Отже, одні соціальні показники можна пов'язати з окремими показниками економічної ефективності країни, а інші мають здебільшого духовну сутність, подібно до потреби багатьох людей вірити у надприродні сили. Задоволення таких потреб залежить від характеру політичного правління, насамперед це стосується свободи віросповідань. Існують потреби, як-то бажання навчатися, що потребують наявності якихось шкіл і які можна належним чином задовольнити лише в разі надійного функціонування економіки та політичного правління. Економіка виділяє ресурси на спорудження шкіл, а політичне правління ухвалює рішення щодо розподілу цих ресурсів і формує структуру системи освіти. Таким чином, задоволення потреб більшості людей залежить від функціонування економічної системи, політичного правління і взаємодії між ними, при чому й економічна система, і політичне правління визначаються моральними цінностями суспільства.
Велика кількість соціальних показників базується на тлумаченні основних потреб людини[4]. Деякі з них розглянемо.
Здоров'я. Існують прямі показники стану здоров'я, зокрема дитяча смертність, середня тривалість життя, і непрямі, наприклад, число лікарів або лікарняних ліжок, що припадають на певну кількість населення. Непрямі показники швидше показують рівень розвитку системи охорони здоров'я, ніж стану здоров'я. Розширення обслуговування населення у лікарнях може свідчити про збільшення проблем, пов'язаних зі станом здоров'я, або про меншу схильність родин піклуватися про своїх хворих.
Харчування. Дуже досконала система показників потреб харчування, наприклад, щоденна калорійність їжі, необхідний вміст у ній білків та вітамінів. Проте чим далі виходимо за межі основних потреб споживання, тим більше потрапляємо у сферу невимірних процесів. Їжа може бути джерелом великої чуттєвої насолоди. Справедливий розподіл харчових продуктів, що обстоювався в культурах багатьох народів упродовж тисячоліть, став одним із серйозних соціальних здобутків. Значення їжі та одержувана від неї насолода дуже відрізняються, а тому істотно впливають на уявлення людини про добробут. Це якраз уявлення, наповнене глибоким змістом, хоча не піддається кількісному виміру, на відміну від калорійності їжі.
Житло — одна із загальних потреб людини. Воно відіграє принаймні три ролі у створенні добробуту, забезпечуючи матеріальний комфорт, естетичну насолоду та егоїстичне задоволення, адже житло як показник добробуту бачать інші. Однак статистичні дані про кількість квадратних метрів житла на душу населення, середня вартість житлового будинку, що належить сім'ї, не свідчать про рівень добробуту, пов'язаного із житлом. Однаково привабливий зовнішній вигляд селянських будинків у долині Катманду в Непалі напевно дав більшу інформацію про рівень тамтешнього життя, ніж названі статистичні показники або дані про дохід селян на душу населення.
Освіта — ще одна сфера, що має досить точні показники діяльності й численні відмінності щодо її ефективності, використання та оцінки. Ми можемо визначити рівень грамотності, середню тривалість навчання та набір до шкіл дітей різних вікових груп. Значно складніше оцінити якість і корисність навчання. Чи великий розрив між необхідними знаннями, одержаним вихованням, набутою кваліфікацією і можливістю застосування їх у прибуткових галузях, різних творчих заняттях та подальшому духовному розвитку? Чи великі розбіжності між прагненнями, як неминучим побічним результатом освіти й досягненнями та їх реалізацією? Чи слугують ці розбіжності стимулом для подальшого соціального прогресу, чи виступають причиною неспокою, особистих розчарувань, соціального розриву?
Чи сприяє система освіти спромозі всієї нації запозичувати досвід інших суспільств? Хоча на ці запитання не можуть відповісти статистичні дані, вивчення країн світу свідчить, що вони різняться ступенем узгодженості усвідомлених потреб і можливостей навчатись, а також запозичувати досвід інших суспільств. За нашої доби швидких змін така спроможність стала вирішальним “мірилом” суспільної ефективності. Стисло це можна викласти так: “Коли швидкість оволодіння новими знаннями перевищує темпи змін, результатом є прогрес, а в іншому разі — хаос”[5].Шанс одержати роботу повністю визначається статистичними даними про співвідношення “зайнятість / безробіття”. Кількісному виміру піддаються умови праці, зокрема види робіт, тривалість робочого тижня, частота виробничого травматизму. Можна також обчислити окремі види винагород за працю, наприклад, заробітну плату. Дуже важко виміряти показники типу — моральне задоволення від виконуваної роботи у зв'язку з корисністю, наповненістю змістом, доброзичливими взаєминами на роботі. Проводяться соціальні дослідження у цій сфері, але здебільшого покладаємося на наближені оцінки негативних явищ, як-то плинність робочої сили, прогули, робітничі заворушення або психосоматичні розлади.
До природних потреб належать повноцінний відпочинок і відновлення сил. Статистичні дані про кількість кінотеатрів і телевізійних приймачів слугують показником рекреаційних можливостей. Водночас вони можуть свідчити про обмежені можливості й прагнення родин наповнювати певним змістом години дозвілля, активно відпочивати, а не бути пасивним “споживачем” розваг.
Соціальне забезпечення — одна з цілей економічного розвитку і один з його негативних побічних наслідків. Пенсії по старості — спосіб підвищення соціальної захищеності особи, її почуття незалежності, гідності й самоповаги. Однак будинки для людей похилого віку, що існують поряд із системою пенсійного забезпечення по старості, можуть стати жорстким засобом ізоляції їхніх мешканців від родин, звичного життя, від надії. Показники соціального забезпечення не розрізняють матеріальну незалежність цих людей і психологічні страждання, що можуть бути з нею пов'язані.
На підставі аналізу соціальних показників можна дійти висновку, що суспільні явища і процеси, які підлягають кількісному виміру, мають реальний сенс лише у сфері задоволення основних потреб. У міру розширення спектру їхніх потреб задоволення не піддається кількісній оцінці, проте вони не втрачають своєї значущості. Основними “мірилами” життєздатності суспільства стають рівень інформованості людей, почуття їх значущості, корисності, належності до суспільного організму, задоволеності життєвими здобутками і перспективами, тим, що сталося і що здається бажаним. Соціальні потреби і задоволення їх значною мірою залежать від ефективності політичного устрою. Отже, можна бачити прояви соціального благополуччя або соціальних незгод, що відображаються у політичній сфері.Оцінка ефективності політичного правління пов'язана зі складністю і важливістю, ілюзорністю і необхідністю, вона — предмет пристрасних захоплень, який є мало придатним для об'єктивного раціонального аналізу. У сучасному світі, в якому швидко зростає кількість освічених і політично свідомих людей, політичні системи викликають дедалі більше критичних оцінок і реакцій відверто висловлюваних або завуальованих.
Немає загальноприйнятної політичної моделі, а тому неможливо створити систему критеріїв, за допомогою яких вдалося б оцінити усі типи політичного правління. Оцінки мають відносний характер. Позитивна оцінка системи базується на уявленнях про те, що є правильним і справедливим. Однак важко погодитися з твердженням, що кожний тип політичного правління оцінюється з власних позицій. Численні прагнення людини не знають державних кордонів, оскільки походять власне з її природи. Вкрай необхідні певні спільні критерії. Однак перш ніж аналізувати такі критерії і показники, слід розглянути основні виміри політичного правління.
Витоки влади та її доступність. Витоки влади включають силу, доведену компетентність можновладців і волю народу, виявлену під час виборів.
Головні цілі. Офіційні й реальні цілі не завжди збігаються. Ними можуть бути: служіння інтересам можновладців, певних вузьких соціальних верств (багатих або впливових), нації в цілому або “найбільше благо для переважної більшості”.
Способи використання влади. Вони охоплюють широкий спектр підходів від пристосування до панівної ідеології, конституції, законів, проголошених намірів через прагматичне врахування конкретних ситуацій до відвертого свавілля й навіть примх. Частково залежно від способів використання влади, процес розроблення політичних рішень може бути відкритим і передбачливим, прихованим і суперечливим. Існує три основних способи використання влади (досягнення бажаних результатів):
- примус, нав'язування;
- переконання, освіта;
- реагування на ініціативи і потреби.
Вартість правління. Це матеріальні витрати, як-то частка валового національного продукту, що поглинається усіма рівнями урядової структури, кількість зайнятих чиновників, які виключаються з інших сфер діяльності суспільства, ціна підпорядкування численним управлінським циркулярам, а також моральні втрати, пов'язані з уявними або реальними обмеженнями, громіздкістю управлінських операцій і визнаною повсюдністю бюрократичного апарату.
Прийнятність влади. Це основний показник визнаної законності, ефективності й життєздатності політичного правління. Що визначає прийнятність народом політичних інституцій? Існує низка критеріїв, за допомогою яких люди дають оцінку політичним інституціям. Їм надаються різні пріоритети і значущість залежно від попереднього досвіду людей, знання альтернатив і, отже, відповідно до існуючих цінностей і сподівань у таких сферах, як:
- свобода: вірувань, поглядів, слова, громадських об'єднань, пересування, виїзду (еміграція);
- справедливість, законність, правосуддя;
- можливість одержати освіту, роботу, брати участь у політичній діяльності;
- ефективність: економічної діяльності, справедливого розподілу, якості життя, соціальних відносин;
- зовнішній вплив, імідж країни, її престиж, визнання її сили.
Які конкретні прояви таких оцінок, що можуть використовуватись як показники прийнятності даного уряду? Здавалося б найочевиднішою є участь у виборах, проте вона водночас і найоманливіша. Питома вага тих, хто бере участь у виборах, часом виявляється обернено пропорційною рівневі свободи у суспільстві. Чим сильніший диктаторський режим, тим більший відсоток тих, хто бере участь у виборах. До дещо кращих показників залежать частота виборів, коло питань, що ставляться на голосування, та альтернативність виборів.
У деяких країнах (наприклад, у Сполучених Штатах) часто проводиться опитування громадської думки з політичних питань, щоб виявити оцінку населенням уряду і можновладців. Такі опитування — це швидше показники невдоволеності, ніж задоволеності урядом і рідко містять питання, які стосуються істотно різних політичних варіантів. Прикро, що в багатьох країнах подібні опитування провести неможливо.Спеціальні соціологічні дослідження, хоч і нагадують опитування, але часом за масштабами ширші й можуть слугувати важливим показником задоволеності або невдоволеності політичними інституціями. Такі дослідження можуть визначати довіру або недовіру до можновладців, ступінь політичної відчуженості й ненадійності[6]. Соціологічні дослідження, як і опитування громадської думки, найпоширеніші у відкритих суспільствах, де в населення існують великі можливості висловитися щодо прийнятності й популярності уряду. У країнах, де такі відверті виступи не допускаються, соціологічні дослідження, навіть якщо зрідка і проводяться, то мають дуже малу цінність.
Чи маємо підстави висловити деякі міркування? Не дуже систематизовано, але це можна зробити. Можна зіставити доступність до структури політичної влади, ухвалення рішень і реальну участь народу в названих процесах. Це показник проникності системи, її сприйнятливості до впливу, її гнучкості, адаптивності, здатності змінюватися і розвиватись, уникаючи гострих потрясінь. Серед негативних показників — наявність опозицій різних типів і, що навіть важливіше, пов'язані з ними ризик і втрати. Це можуть бути і позбавлення винагород, що надаються тим, хто приймає систему, є її невід'ємною частиною і працює за її принципами, і усунення дисидентів зі впливових позицій, і всі види примусу, й, зрештою, — фізичне знищення. Таким чином, ціна незгоди і протистояння — це відповідний наближений показник добровільної прийнятності будь-якого типу політичного правління. Яскравим свідченням сили опозиції, хоча й не обов'язково її широкої підтримки, стають випадки, коли дехто з в'язнів концентраційних таборів, позбавлених будь-яких шансів на самовираження та обстоювання своїх прав, вдається до калічення себе як крайнього засобу захисту незалежності своєї думки і своїх дій.
Отже, комплексними, хоча й важко вимірюваними, показниками сукупної суспільної ефективності виступають відповідності між економічним потенціалом (природним і людським) і економічними здобутками, соціальними прагненнями й соціальними відносинами, політичними ідеалами і прагненнями та втіленням їх, тобто узгодженість між цінностями, потребами і їх задоволенням.
- ↑ McHale J. and McHale M. C. Basic Human Needs. New-Brunswick, NJ, Transaction Books, 1977.
- ↑ European Olympics, Vision, July/August issues from 1972 through 1978.
- ↑ Measuring of Quality of Life: Phillippine Social Indicators. Development Academy of the Philippines, 1975.
- ↑ Report on the Definition and Measurement of Standards and Levels of Living. New York, 1954.
- ↑ Statement by Professor R. Revans at a lecture given at the IMI, Geneva.
- ↑ Yankolevich D. The Status of Resentment in America, Social Research, 42 (4), Winter 1975.