До сьвіта/Акорди
| ◀ Рожі | До сьвіта Акорди |
Поети ▶ |
|
Геть далеко і високо, де ясні зорі, там мабуть є щастє моє. Звідси туга у мене, що менї її Бог поклав у серце, а нїхто не міг утихомирити.
Жду ангела смерти.
Я чую його ось тут і тут… як він іде… то тут з'явить ся то там… небавом почую, як він перейде попри мої двері…
А зорі з неба так привітно усьміхають ся до мене!
Там певно є щастє моє.
У лїс зайшла я.
Так тихо довкола.
Тут тиша і холод — такі великі, що аж менї лячно.
Теплими словами хочу оживити його і себе і кажу ті слова.
Луна не йде.
Так тихо й пусто, як перше… так мертво у буйній зеленї, що жаль находить на мене.
Ще раз кличу голосно з повної груди найгорячійше слово, яке є на сьвітї… і невже? по довгій хвилї йде луна, крок за кроком, якби з холодної пропасти добував ся веселий подорожний: „Люблю тебе!“ — пішла лїсом — і жила ще довго в памяти всїх цьвітів, хоч сама давно загинула…
Кождий чоловік раз у житю зупиняє ся і не знає, куди завернутись. Я свою дорогу знаю. То самота. Вона впялила свої грізні, холодні очи в мене і моргає до мене.
Я йду.
Я тобі буду служити, ти велика безсердешна самото, і піснї свої покладу у ніг твоїх.
Усьміхни ся тодї!
Він такий пожаданий… такий добрий… оттакий солодкий усьміх для втомленого серця, що даремно благало про нього людей…
Від мене до тебе — стелить ся ясна дорога.
Як срібна стяжка.
Нею легеньким кроком ідуть лелїї мого серця. Остатні лелїї моєї молодости. Опустивши зажурені головки, вони оглядають ся і пращають ся: „Ми вже нїколи не повернемо, горде житє!… ми вже не повернемо… ми остатнї… дай хоч днї прожити…“ І тихо ступають тихою дорогою до тебе, щоб там зівянути…
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|