Думи і мрії/Роберт Брюс король шотландський

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Думи і мрії (1899
Леся Українка
Поеми
Роберт Брюс король шотландський
Видання: Львів: Українсько-руська видавнича спілка, 1899.
Роберт Брюс король шотландський.
(Посвята дядькові М. Драгоманову.)
 

 
ЗАСПІВ.

Спогадаймо давнюю давнину,
Спогадаймо повість незабутню
Про далеку вільную країну,
Про стару Шотландію славутню.

Давня повість! і на байку схожа, —
Є в нїй певні справи, єсть і мрії,
Але ж правда, наче зірка гожа,
Сипле скрізь проміння золотії.

Правда нам сьвітитиме крізь хмари,
Ми ж далеко думкою полинем,
Ми поглянем на військові чвари,
В давній славі спогадом поринем.

 

I.

Вже було лїт пятьсот тому, —
На край шотландський вільний
Війною йшов король Едвард,
Англійський владар сильний.


Зібрав він лицарів своїх,
Все горде пишне панство,
Щоб то шотландський вільний люд
Забрати у підданство.

По всїй Шотландії йде гук
Луною голосною:
„До зброї, браття! ось іде
Король Едвард війною!

„Гей, миле браття! чи у нас
Ясної зброї мало?
Хиба в шотландській сторонї
Вже лицарів не стало?“

Лицарство йде, земля гуде;
Зійшлись ворожі лави…
Багато буде сього дня
Крівавої забави.

Блищать списи, брязчать мечі
І шоломи яснії,
Гукають люто вояки,
Ржуть конї воронії.

Воюють день, воюють два,
На третїй день — ой горе!
Шотландцї крикнули: „Біда!
Король Едвард нас боре!“

Англійське військо бє-сїче,
Англійська зброя сїяє;
Шотландська зброя опада,
Лицарство знемагає.

Аж тут король Едвард спинивсь
І сурма забренїла,
Знялась над військом корогва,
Та не барвиста — біла.


Всї стали тихо, всяк свій спис
До долу похиляє,
Гука герольд: „Король Едвард
Шотландцїв призволяє

„Лихую зваду залишить,
Спокій вернути краю,
Прийти до згоди без війни
По братньому звичаю.

„Так каже наш король: хто з вас
Погодить ся зо мною,
Той і маєтками й людьми
Владїтиме в спокою.

Люд простий має нам платить
Податки й десятини,
А лицарь буде вільний пан
Своєї батьківщини.

Всяк лицарь має з королем
Ходити у походи,
За те він матиме собі
І ласку й надгороди“.

До долу впали корогви,
Весь гурт шотландський панський
Враз крикнув: „Згода! хай живе
Едвард, король шотландський!“

Шотландське лицарство здалось,
Але один зостав ся
При зброї лицарь молодий, —
Робертом Брюсом звав ся.

Едварду глянув він в лице,
Мов кинув блискавицю,
Здійняв і кинув ворогам
Залїзну рукавицю.


Потім остроги дав коню,
Кінь вороненький звив ся,
Помчав у гори, мов стріла,
В міжгір'ї темнім скрив ся.

 

II.

Поїхав Роберт по шотландській землї
Здіймати народне повстання,
Гонцїв розіслав він по всїй сторонї
Скликати селян на зібрання.

Коли на широкій долинї між гір
Зібралась великая рада,
Роберт тодї вийшов до люду й сказав:
„Шотландцї! вчинила ся зрада!

Нема в нас лицарства, нема в нас панів,
Вони вже англійські піддані;
Та є ще в країнї шотландський народ,
Не звик він носити кайдани!

Повстаньмо ж тепера усї як один
За дїло братерськеє спільне!
Розкуймо на зброю плуги! Що́ орать,
Коли наше поле не вільне?“

Тут всї зашуміли, мов хвилї морські:
„Ходїмо, здобудемо волї,
Або наші голови вільні, буйні
Складемо на нашому полї!“

І там на широкій долинї між гір
Селяне всї табором стали,
Палили багаття вони цїлу ніч
Все ясную зброю ковали.


На ранок узброєне військо було;
Кому ж не дістало ся зброї,
Тому не забракло сокири, коси,
Та в грудях одваги міцної.

Те військо не мало ясних корогов,
Нї панцирів срібних коштовних,
На простих селянських щитах не було
Девізів гучних красномовних.

У цїлого війська девіз був один:
„За волю, за рідну країну!“
Хоч слів тих нїхто на щитї не носив,
Та в серцї носив до загину.

І так вони вийшли напротив панів,
Роберт їх провадив до бою;
Нї одного лицаря окрім його
Не мали Шотландцї з собою.

Шотландське лицарство усе перейшло
Служити в англійському війську,
Пішло боронити мечем і щитом
Корону і владу англійську.

В нещасну годину шотландський народ
Кував свою ясную зброю:
У першому бою розбиті були,
Багато лягло головою.

У друге зійшли ся — недоле тяжка!
Знов військо шотландське розбите.
Ударили в третє — знов поле кругом
Все трупом шотландським укрите.

Міцна була сила потужних панів
І ва́таги мудрі знайшли ся,
Нї в гори завести, нї в нетри загнать
Обачні пани не дали ся.


Широкі долини, розлогі лани
Шість раз були крівью политі,
Шість раз пролунав по Шотландії крик:
„Шотландцї, Шотландцї розбиті!“

Нї зброї вони, нї своїх корогов
Едварду до ніг не зложили,
Та волю й країну свою боронить —
Не стало селянської сили.

Одні полягли, а другі розійшлись,
Пішли своє поле орати.
Без війська, без слави зостав ся Роберт.
Що ж має тепер він почати?

Чи має піти, як шотландські пани,
Едвардові зброю віддати,
Зостатись отут в подоланній землї
Останнього сорому ждати?

Нї, краще не бачить того і не чуть,
Як гинути буде країна!…
„Прощай, моя рідна країно! прости
Свого безталанного сина.

„Хотїв би я вільною бачить тебе,
Але не судило ся теє…
Далеко тепер на чужих берегах
Поляжу за дїло сьвятеє“.

Так мовив Роберт і подав ся він геть
На берег убогий ірландський,
Він думав по вік не вертати ся знов
У край безталанний шотландський.

В Ірландію мав ся прибуть корабель,
Що лицарів віз в Палестину,
На ньому од'їхати хтїв і Роберт
У тую далеку чужину.


У купі з одважним лицарством бажав
Піти у хрестовім походї,
Щоб дїлу сьвятому останнїм життям
І силою стати в пригодї.

 

III.

На безлюдному березї моря
Одинока хатина стоїть,
В тій хатинї рибальській убогій
Збройний лицар самотний сидить.

То Роберт. Він в вікно поглядає
Чи не мріють оті кораблї,
Що везуть хрестоносцїв одважних
На війну до сьвятої землї.

Нї, не видко нїчого на морі,
Не білїють вітрила ясні.
Грає вільне широкеє море,
Гомонять його хвилї гучні.

Та Робертові сумно дивитись
На те море веселе, буйне,
Як згадає він рідну країну,
Затремтить його серце сумне.

І Роберт, од вікна одступивши,
Лїг на лаву і погляд підвів
На потріскану стелю; на стелї
Павутиння павук собі плїв.

І знїчевя Роберт задивив ся
На роботу того павука;
Лицарь бачив, як прялась помалу
Тая нитка тендїтна, тонка,


Як павук по тій нитцї спускав ся,
Росколихувавсь потім на нїй,
Щоб її до стїни причепити,
Далї невід розкинути свій.

Що гойднеть ся, то нитка й порветь ся,
І до долу павук упаде,
Але зараз же злазить у гору
І нову собі нитку пряде.

Так шість раз той павук обривав ся,
І шість раз він на стелю злїзав,
Але в сьоме таки удержав ся
Й до стїни свою нитку припяв.

Тут Роберт раптом скочив на ноги,
Ухопив свою зброю до рук,
І гукнув: „Та невже таки лицарь
Менше має снаги, нїж павук?!“

 

IV.

Ой тож не сокіл винозір
Злетїв з гори в долину,
То прилетїв юнак Роберт
У рідную країну.

Він на коневі воронім
По краю пробігає,
В останнїй раз шотландський люд
До бою він скликає:

„До зброї всї! чи ще живе
Міцна одвага ваша?
За волю згинуть ми клялись,
А деж присяга наша?


„Хто волї ще не відцуравсь,
Нехай іде до бою!
Хто памята про славу й честь, —
До зброї! хто за мною?“

Не згас, не згас шотландський дух,
Шотландія повстане!
У сьомий раз, як в перший раз
Зібрали ся селяне.

Король Едвард не сподївавсь
Шотландського повстання,
Його лицарство розійшлось
Уже на спочивання.

Зосталась тілько поки що
Мала частина війська,
Безпечна й сьмілива була
Залога та англійська.

Все розмовляють вояки,
Які з війни достатки,
Які в Шотландії король
Збиратиме податки.

Серед англійських вояків
Сидять пани шотландські;
Тепер король їм знов вернув
Права й маєтки панські.

Тож завтра кожний з них піде
До рідної оселї, —
Чого ж сидять вони такі
Смутні та невеселі?

Того, що душу їм гризе
І сором і досада, —
Здаєть ся ім, що все кругом
Гукає: „зрада, зрада!“…


Англійські-ж лицарі собі
Пісень гучних співають,
І так бадьоро на списах
Їх короговки мають.

Селяне тихо підійшли
До війська за горою,
З'явились, наче з під землї,
І вдарили до бою.

Все зашуміло, загуло,
Мов буря-хуртовина,
Роберт лїта на воронім,
Неначе громовина.

Ох, лютий бій, останнїй бій, —
Щаслив, хто переможе!…
Англійцї в розпачі, кричать:
„Ратуй нас, милий Боже!“

До них з границї поспіша
Від короля підмога,
Її стріча шотландський крик:
„Нї, наша перемога!“

Підмога сильна надійшла,
Але шкода, — вже пізно!
Женуть Шотландцї ворогів,
Гукають вслїд їм грізно:

„Не доведеть ся більше вам
Ламать чужої волї!
Коли життя вам дороге, —
Кладїте зброю долї!“

Шотландське військо зайняло
Англійцїв під горою,
Нема ратунку їм, нема, —
Складають долї зброю.


Тодї з громади виступа
Роберт і промовляє:
„Отак тепер шотландський люд
Англійцям об'являє:

„Наш край віддавна вільним був,
Таким по вік він буде;
Ви бачили, як прав своїх
Боронять наші люде.

„Збіра хай в Англії Едвард
Податки й десятини,
А всяк Шотландець вільний пан
Своєї батьківщини.

„Селянам нашим байдуже
Про ласку й надгороди,
Вони не підуть з королем
За лицарством в походи.

„Тепер я вашу зброю всю
У закладї лишаю,
А вас до дому відпущу
По братньому звичаю.

„Ідїть, Едвардові скажіть,
Як чули, по сїй мові.
Коли не згодить ся на мир, —
Ми знов у бій готові.“

Англійцї мовчки одійшли
Без корогов, без зброї;
Без радощів пішли вони
Геть до землї рідної.

І як в долину вже зійшли,
Оглянулись на гору,
Роберта вглядїли вони
Серед сїльського збору.


Укрита людом там була
Уся гора зелена,
А вище всїх стояв Роберт,
У ніг його знамена.

Лежала і зброя вся ота,
Що на війнї забрали,
Шотландська зброя й корогви
Навколо нього сяли.

Роберт неначе річ держав,
Змагав ся, боронив ся,
Зняв потім ясний свій шолом
І людові вклонив ся.

Англійцї чули, як гукнув
Увесь той гурт селянський:
„Хвала і честь! нехай живе
Роберт, король шотландський!“

 

V.

Так Роберт за снагу та одвагу
Королем у Шотландії став,
В Едінбургу, преславному містї,
Привселюдно корону прийняв.

Урочиста одправа скінчилась,
Вийшов з церкви король на майдан,
Люд гукає: „Робертові слава!
„Хай живе! він до віку наш пан!“

Коли се́, раптом стихло гукання,
І весь люд мов чекає чого.
З юрби виступив гурт невеликий,
То обрані від люду всього:


З них один на перед виступає,
Короля він поклоном віта,
Поглядає навколо по людях
І такую промову чита:

„З ласки Бога й народа обраний
Наш королю! вітаєм тебе!
Ми підданими влади твоєї
Признаємо охоче себе.

„Коли ти боронитимеш волю
Й самостійність народу твого,
Ми повік шанувать тебе будем
І любити, як друга свого.

„Ти кликнеш на війну, ми зберемось
Під твою корогву всї гуртом,
Ми готові тобі і країнї
Послужити мечем і щитом.

„Та коли ти забудеш про справу
Чести й волї народу свого,
Схочеш інші, багатшії землї
Прилучати до панства твого, —

„Ми не підем тодї за тобою,
Щоб чужого добра здобувать,
Нам не тїсно у рідній країнї,
Нам не треба в чужу мандровать!

„Коли ти серед панських роскошів
Продаватимеш люд свій панам,
Ми сами боронити потрапим
Ті права, що належать ся нам.

„А коли ти англійській коронї
Віддаси королевство своє, —
Знай, що в тую ганебну годину
Пропаде й панування твоє.


„Ми тебе королем увінчали,
Ми тебе й розвінчаєм сами,
І коли проти нас ти повстанеш,
Проти тебе повстанемо ми.

„Дай нам Боже радїти до віку,
Що обрали тебе в королї,
Хай цьвіте при тобі та пишає
Вільна воля в шотландській землї!“

„Дай то Боже!“ — Роберт їм відмовив: —
„Буду знати, на що я іду,
Дай нам Боже до віку прожити
В щирій згодї, у добрім ладу!“

 

VI.

Щира згода, добрий лад зістав ся,
Не зламав Роберт свойого слова.
Не пропала, не пішла по вітру
Та громадськая чесная умова.

Дивувались на шотландську волю
І стороннії чужії люде,
Всї казали: „Поки сьвіта сонця
У ярмі шотландський люд не буде!“

Не пригас і не пропав нїколи
Вільний дух в шотландському народї,
Стала вільна сторона шотландська
Навіть давнїм ворогам в пригодї.

Як пізнїш Англійцї і Шотландцї
Поєднались в спільную державу,
То Англійцї вчились від Шотландцїв,
Як любити волю, честь і славу.


І за те хвала Роберту Брюсу, —
Він борцем за рідний край з'явив ся.
Так! одваги та завзяття в працї
Він в малого павука навчив ся.

Він здобув собі велику славу,
І не вмре та слава, не поляже,
В піснї, в слові буде вічно жити
І про себе сьвітові розкаже.

1893 року.