To be or not to be?…
Стій, серце, стій! не бий ся так шалено.
Вгамуй ся, думко, не лїтай так буйно!
Не бий крильми в порожньому просторі.
Ти, музо винозора, не слїпи
Мене вогнем твоїх очей безсмертних!
Дай руку, притули мене до свого лона.
Тобі я віддала усе, що ма́ла,
Подай менї великую пораду.
Дивись: навколо нас великі перелоги,
І дикі пущі, і високі кручі,
І темні, тихі води. Подивись:
Шляхів нема, а тілько де не де
Поплутані стежинки йдуть на безвість.
Он люде — мало їх — оруть ті перелоги,
Он з пущі ледве чутно стук сокири,
З високих круч луна' орлиний клекіт,
Лиш тихі води все стоять мовчазно
І тілько часом камінь з круч зірветь ся,
Впаде і кане в темних, тихих водах, —
Розійдеть ся і зникне круг тремтячий.
Скажи менї, пораднице надземна,
Куди менї податись у просторі?
Чи маю я здійняти срібло-злото
З своєї лїри і скувати рало,
А струнами сї крила привязати,
Щоб тїнь не падала на вузьку борозну,
Зайняти постать поряд з тими людьми,
Орати переліг і сїяти, а потім —
А потім ждати жнив, та не для себе?
Чи може кинутись туди, у пущу,
І в диких нетрах пробивать дорогу
З сокирою в руках і з тонкою пилою,
Поки який гнилий, великий стовбур
Вдаде й задавить серед темних хащів? —
Чи може злинути орлицею високо,
Геть понад кручі, у простор безмежний,
Вхопити з хмари ясну блискавицю,
Зірвати з зірки золотий вінець
І запалати сьвітлом опівночі?
А що́, коли те сьвітло миттю згасне,
Як метеор, і темрява чорнїйше,
Страшнїйше здасть ся, нїж була ранїйш?
А що́, коли не стане в мене сили,
Вогонь обпалить крила й я впаду,
Неначе камінь, що зірвав ся з кручі,
Туди, у темні води в глибиню,
В холодну тишу, і недовго буде
Тремтїти круг на площинї води?
Мовчиш ти, горда музо! тілько очі
Спалахнули вогнем, барвисті крила
Широким по́махом у гору здійнялись
І сплеснули… О, чарівнице, стій!
Візьми мене з собою, линьмо разом!
10/IX. 1896 р.
|
