Діло (Сімович)

Діло (Спогад із дитячих та гімназійних років) автор: Василь Сімович

Опубл.: Вперше надруковано в газеті «Діло», 1938. Ч. 9.. Джерело: Василь Сімович. Вибрані статті. Упорядкувала Наталія Ткачова. Т., «Підручники і посібники» 2005  

Ми з «Ділом» однолітки. Одного року появилися на світ, та тільки «Діло» два місяці раніш за мене привітали Гадинківці... Але ж зазнайомились ми з «Ділом» геть-геть пізніше.

Чи в нас лома передплачували «Діло», я не пригадую собі. Знаю тільки, що часто про нього згадували. Ще й досі оббивається об вуха така якась розмова:

— А «Батьківщина» писала, що, мовляв, те й те...

Та то там «Батьківщина»! «Діло» зовсім не те пише.

Або:

— Що там ваша «Батьківщина»! Ось «Діло» краще знає.

То сперечалися між собою: хтось із наших сусідів, Захарчуків – дяк Захарчук передплачував «Батьківщину» – і хтось із наших домашніх, або з «плебанії», куди приходило «Діло». Коли я вже ходив і стіни, скатерті, столи, стільці, лавки заповнював своїми «рисунками», передо мною ховали всі книжки, щоб я їх не збавив своїми «візерунками». Та не все це вдавалося. Вже пізніш, коли я ходив до школи, мені в руки попадалися книжки та журнали, позамазувані та позарисовувані олівцем, а то й пером, усякими лініями, «кіньми», «паннами» і т. д. І досі пригадую собі цілі листки журналів «Дом і Школа», «Газета Школьна» – позаповнювані такими моїми «працями». Була в нас якась груба всесвітня історія з малюнками – з одного боку з польським, з другого з французьким текстом; був мамин молитвенник, з одного боку з церковними словами, з другого – з польськими (старе холмське видання); був старий бабунин «молитвослов», надрукований латинницею з цікавими ініціялами; був наш родинний шляхетський документ із звисною печаткою – все це було пописане моєю дитячою рукою. Здебільша, я відмальовував початкові букви, але ж на цілі сторінки, й таким чином нищив усі родинні «скарби». Діставалося й «Ділу». Його черевате «h» так чогось мені було подобалося. що я його дуже радо відрисовував і потім зарисовував цим ятем усе, що мені попалало під руку.

А проте я таки не знаю, чи були ми передплатниками «Діла». По смерти батька († 1885) певне не передплачували, бо не було за що. Та нам часто приносив його хтось із родини нашого пароха. о. Івана Корнія (офіціяльно «Корни»), тестя о. Січинського, добре відомого вже в нашому селі на той час патріота. Читала його найстарша з незамужніх іще сестер (мати й бабуня знали лише латинницю), покійна вже давно Наталка. А як старші брати приїжджали на вакації чи на святки, то й – вони.

Жили ми дуже бідно по смерти батька, в найманій, зимній хаті «на загородах», від «села», як мені тоді здавалося – далеченько. А проте в нас, головно влітку, було дуже весело, гамірно. Жарти, одні одних дратували, співи. Родина велика, до того приходили знайомі з села. Найстарший брат Михайло (тепер генеральний вікарій у Чернівцях) був уже по матурі, збирався до Львова до семинарії. До нього навідувалися часто товариші з села та з околиці. А сестра Наталка товаришувала з наймолодшою Корніївною.

•••

У Гадинківцях не було ще тоді так багато інтеліґенції з селян, як тепер. Вона щойно зароджувалася. Підготовляв її мій покійний батько, якого й досі з великим пієтизмом згадують старі господарі, колишні його учні. Здається, перший із селян, кому мій батько простелив шлях у світ, був теперішній станиславівський владика, кир Григорій. Училися тоді гадинківчани в Тернополі. Владика товаришував з моїм найстаршим братом, вони були між собою приятелі, ходили разом до тої самої кляси. Ці щирі відносини залишилися між ними й досі. У нас він бував дуже частим гостем.

Мені й досі в памяті, як живі, картини тих веселих сходин у нашому домі «на загородах». На мене, малого хлопця, що почав недавно ходити до школи, ніхто, звичайно, не звертав уваги. Та... мене скрізь було повно. Я все помічував. Душею цих сходин була сестра Наталка, а я ж під її крилами виховувався, то де вона, там і я. Багато з того, що тоді говорили, я не розумів. А проте вже тоді я навчився слова «кацап», хоч і не знав. що воно таке, та тільки уявляв собі, що це щось погане.

Багато в нас тоді співали. І мене брали до співу, й я тягнув із сестрою сопраном, брат Апольон (тепер – рожнівський декан) мав чудовий альт (потім іще кращий – баритон!), брат Михайло співав тенором, кир Григорій, здається, якимсь грубим, трохи горляним голосом. Ще й досі чую його:

Змарнів я, зчорнів я,

по горах ходячи..

Це була його улюблена пісня, – він її співав першим голосом, а ми підтягали (а шваґер Друк, чоловік найстаршої моєї замужньої сестри, терпіти не міг цієї пісні, і як її починали співати, лаявся, а то й тікав).

Але частіш за все говорили про нові книжки. І тут мені нагадується, що перший голос мав тут – теперішній станиславівськнй владика. Він мав гарну бібліотеку^[1]. А між книжками чи не перше місце займала «Бібліотека найзнаменитших повістей» – «Діла». І ці повісти то він сам приносив моїй сестрі читати, то приносив я з хати його батьків – «за ставом». Хоч я вже тоді добре читав, мені не дозволяли читати цих книжок, мовляв, ще час, і так нічого не розумію. А проте я крадькома забирався до другої хатини, де все в найбільшому ладі лежали ці книжки, й забирався прочитувати. Дуже мене заінтригувала була грубезна книжка «Праця а гроші» з «Бібліотеки найзнаменитших повістей». Книжку цю сам власник її приніс був сестрі й дуже захвалював. Забирався кілька разів я її читати, але кидав, нічого не зрозумівши. Всі ці повісти, що їх видавало «Діло», попрочитувала була сестра – із бібліотеки кир Григорія, веселого, балакучого богослова. І досі тямлю декілька заголовків: «Дим», «Батько Горіо», «В обороні чести», «Міщанське племя», «Золотий чоловік», «Князь Серебряний». Книжки, пригадую собі, були здебільша неоправлені, а вгорі з боку виднів підпис: «Хомишин» – без твердого знаку та без «ы» – і це мене, малого, тоді дуже бентежило. Здається, власник книжок складав собі їх аркушами, як вони виходили додатком до «Діла». А то часто пригадую собі, приносив він і «Діло», й потім ішла якась розмова між старшими, та змісту її я не розумів і зовсім собі його й не пригадую.

•••

«Бібліотека найзнаменитших повістей», у якій зачитувалася моя сестра Наталка, й яка розвивала її світогляд, мала й на мене і на моїх товаришів із гімназії дуже великий вплив. У нижчих клясах станиславівської гімназії нам проф. Кокорудз цих книжок не давав із бібліотеки ґімназії (була все в неділю після ексорти) – але ж зате зичили нам їх старші ґімназисти, Такий «Новий дідич» Йокая, чи «Ришард Львине Серце» Вальтера Скотта, чи «Замок Делі» Ганни Кері, робили на мене, учня другої чи третьої ґімназійної кляси. непереможне вражіння, струшували молодою душею й робили своє.

•••

До переїзду з гадинківської сільської шкоди до станиславівської бурси я й не знав. що поза «Ділом» та «Батьківщиною» є ще які газети. Приїхавши восени 1890 р. до Станиславова, я вперше побачив якесь число Газети «Червонная Русь» і дуже собі сподобав її заголовок. Я ж дома прочитав був уже «Історію Руси» Ол. Барвінського, знав, що таке Червона Русь. Та мене побачив із цією Газетою якийсь «старший» і зараз мене виганьбив, сказав, що це «паскудна» газета, щоб я не важився її читати, що єдиний гарний часопис, це – «Діло», і що порядні люди читають лише – «Діло».

Станиславівська бурса св. Николая була в москвофільських руках, але москвофільської молоді тоді в ній майже не було. «Діло» читали «старші», й мені нераз доводилось бачити його в їх руках, хоч, як зявлявся катехит, о. М. Семенів, вони його ховали... В бурсі я побачив і инші українські газети. Тут уперше впали мені око: «Хлібороб», «Народ», їх мали в себе «старші», але ж дуже з ними ховалися. І мені доводилося бачити тільки їх заголовки.

Того року, як я прийшов до Станиславова до третьої кляси народньої школи (1890/91), і ґімназії йшло велике слідство проти радикальної молоді, й ціла бурса ввесь час дуже хвилювалася. Я, учень народньої школи, нічого з цього не розумів, а як питався, то учні-ґімназисти розповідали мені, що в ґімназії є такі, шо в Бога не вірять, що читають «Хлібороба» та инші безбожні газети та книжки, що їх повиганяють зі школи, тощо. Декого з цих людей я бачив, бо вони приходили до бурси (Яцків, Косевич, Питулей). Але ж після слідства вони до бурси не показувалися. Нам казали, щоб їх стерегтися як чуми. Таксамо не доводилося вже більше бачити ні «Хлібороба», ні «Народа». Тай «Діло» вже тоді читали ще більше крадькома.

Два-три роки після того, як я був уже в ґімназії, бурсацька молодь круто повернула в москвофільський бік. «Діла» вже зовсім не було, ми читали «Страхопуда», «старші» передплачували зовсім явно «Русскую Бесhду», ми вчилися по-російськи з підручника Іванова. Свідомих «старших-украінців» до бурси не приймали, молодші стояли підо впливом «старших-москвофілів», дехто тоді ховався з українством, декому доводилося ходити поміж дощ, иншим – терпіти всякі шикани, а то й наруги. Найбільш війни було за фонетику, що її завели 1893. р. у школі, її в бурсі не визнавали, а інструктори давали «малим» етимольоґічні диктати, які всі мусіли писати...

Та згодом, спроквола почало розяснюватися, і десь так 1895. р. число явних українців почало зростати. Про це треба б писати окремо і колись, може, й напишемо. Та часи 1892–1894 згадуються як щось дуже задушливе: доноси, нагінки, відбирання «Кобзаря»...

Москвофільська молодь передплачувала «Галичанина», та «Русское Слово», розуміється, на – poste restante. Москвофіли збирали між собою гроші й висилали до Львова передплату. «Старші» читали – «Галичанина», «молодші» – «Русское Слово». Крім того, зі Львова присилали багато російських книжок. «Русская Библіотека» була майже в комплеті. Зберігав її в себе Семен Лабенський (розстріляний 1919. р. в Києві большевиками), й ходила вона від учня до учня. «Галичанина» відбирав із пошти господар бурси, Григорій Баран, сам читав уранці, а зполудня передавав учням – він ішов під подушку котрогось із них.

Українці передплачували «Зорю» (теж – poste restante) – ну, й «Діло». Відбирав його Михайло Лозинський, а читали всі, що себе визнавали українцями. До спілки, що платила, належали й гімназисти зпоза бурси (т. зв. «станичники», молодь, що жила на «станції», себто на приватних кватирях, передплачували «Діло» окремо, і то цілими групами, головно 1896-1897).

І вміру того, як москвофіли чим раз менше з «Галичанином» ховалися, Лозинський почав цілком явно розгортати перед обідом «Діло» й читати, нераз і наголос. Це виводило москвофілів із рівноваги.

І досі стоїть перед очима одна така картина, здається, з 1894. р.

Перша кімната від кухні – страшний крик. Ось-ось обід. Збігаються їсти з т. зв. офіцинів. Лозинський ходить величезними кроками і кричить. Під піччю стоїть закукурічений Р. К. (тепер десь священник у станиславівській діецезії), що себе вважав за провідника москвофілів, увесь червоний і теж кричить. Обидва кричать. Що раз голосніше. Усі стоять і слухають. То розюшений К. накинувся на Лозинського за «Діло»:

— Ми ніколи не дозволимо, щоб у нашій бурсі читали таку шмату (чи щось подібне)...
— А як ви читаєте свою шмату?
— Бурса св. Николая не може держати таких, що годуються «Ділом».
— Не ви держите, не ви приймали. Автім, будь ласка, трохи холоднокровніше...
— Не кричіть! Наша бурса має виховувати русских людей.
— Перевертнів...
— Що?

Тут уже грала ролю і внутрішня дисципліна, бо ж Лозинський був на три роки молодший за Р. К., мусів йому «викати» й казати «пан», а «старший» міг зовсім добре «молодшого» побити...

І не знати, чим була б докінчилася та сцена, коли б не обід і не поява... катехита. Але ж тиха боротьба за «Діло» тяглася довго. Вона була вперта, гаряча, затяжна. Та прийшов 1897. р., час т. зв. «консолідації» москвофіли змякли, в «Галичанині» посипались похвали для «Діла», що воно, мовляв, хоч і «українофільствує», а все ж «русская газета». Зате українська молодь, майже вся тоді радикальних поглядів, відвернулася від «Діла». Читала, але вголос на всі лади лаяла й українських політиків і «Діло». Та пригадую собі, коли появилася «Будучність», коли утворилася національно-демократична партія, то «Діло» почало поволі відзискувати читачів, хоч це ще не були прихильники. Бо молодь колов іще в очі етимольоґічний правопис «Діла».

Та це вже були мої університетські часи.. Про них треба б окремо писати.

Примітки

1. Між книжками були й дуже цінні унікати. Ось н. пр., в VIII. кл. гімназії я дістав був на памятку від кир Григорія, що був тоді сотрудником у Станиславові й жив у моєї двоюрідної сестри, бл. пам. Сидонії Людвігової – російський переклад Дон Кіхота з половини XVIII. ст., у старій шкурятяній оправі.