Д-р Лонгин Цегельський. Про підготовку повстання
| Д-р Лонгин Цегельський. Про підготовку повстання |
|
...B таких, скрайньо напружених обставинах, наспіли до Галичини з Великої України (десь коло 10 вересня) тривожні вісти, що там "буде повстання проти Гетьмана". Д-р Петрушевич скликав усіх у Відні приявних українських послів. На їх нараді, лриїзджі саме з Великої України офіцери, описували положення, розказували, що чули.
Наші політики зрозуміли всі небезпеки такої злочинної диверсії та все її божевілля. Дискусія була дуже коротка. Рішено негайно вислати в Україну двох делегатів: д-ра Лонгин а Цегельського та професора д-ра Олександра Коллесу, кожного зокрема у відступі кількох днів. Доручено їм не зраджувати нікому, ні Гетьманові Павлові, ні Винниченкові, ані теж Січовим Стрільцям в Україні (під командою Євгена Коновальця) інформація про наближення перевороту в Австрії — розглянути становище у Києві, здержати українських соціялістів від якого-будь активного виступу, а Гетьмана схилити до порозуміння з проф. Грушевський та со-ціялістичною інтелігенцією, провідниками бувшої Центральної Ради.
Я прибув до Києва, десь коло 15 вересня і негайно почав свою акцію: бачив Гетьмана Павла, Винниченка, Петлюру, Коновальця, Чималенка, Махновського, Шемета, п-ні Старицьку-Черняхівську, п-ні Вольську і чимало інших лідерів революційної інтелігенції. Не бачив проф. Грушевського, він десь "ховався", хоч певно знаю, йому тоді нічого не грозило.
Дня 20 або 21 вересня 1918 мене запрошено на таємну нараду "Українського Національного Союзу" (так звалося об'єднання соціялістичних протигетьманських груп революційної української інтелігенції), що відбулось під проводом Володимира Винниченка, Секретарював д-р Дмитро Левицький, галичанин (опісля голова української репрезентації у Варшаві). Було яких 20 осіб, самі молоді люди (нижче 30 літ віку), деякі типові, московського жанру революціонери-бунтарі. Мене перед тим зв'язано "словом чести", що задержу в тайні все, що там довідаюся та що там рішать. Я так і до держав слова, за що до сьогодні каюся. Але тоді я ще був наївним "патріотом" та не розумів ще того, що краще зломити слово чести і казати замкнути, під ключ 20 чи 50 маніяків, чим дозволити оцим "ідейним українцям" кинути країну в хаос і анархію та привести страшне нещастя на неї, що зона його від часів директорії переживає.
І ось, на цій нараді, відбутій в другій половині вересня 1918 р., отже задовго перед названою федераційною заявою Гетьмана Павла, рішено остаточно зробити повстання проти Гетьмана, а властиво рішено ще попереду, а тут тільки ще раз рішення повторено.
Усі мої аргументи, котрі я підкреслював, були однодушним поглядом Українських парляментарних послів, були горохом киданим об стіну. Я виговорював душу і промовляв — тямлю це — з усією силою глибокого переконання, що ось тут рішається доля Української Держави.
Я остерігав, що повалення Гетьмана буде початком кінця і звертав увагу їх, що Німеччина і Австрія, самі стоять перед крахом, та що їх армії підуть з України; а тоді "Український Революційний уряд" одного місяця не продержиться в Києві, бо большевики москалі заберуть його (я помилився на 14 днів, бо Директорія просиділа опісля в Києві від 18 грудня до 31 січня 1919 р.).
Я питав: де їх армія, де фабрики зброї, де союзники, які б порятували? Все те одначе було даремне. Вони горїли якоюсь божевільною жадобою революції, на мене гляділи деякі понуро, з-під лоба, фанатичними очима, з очевидною ненавистю до галицького "контр-революціонера". Якби не мій старий знайомий (ще із студентських часів) Винниченко, добрий приятель д-р Дмитро Левицький, та ще два-три інші знайомі, і я справді почувався б моторошно на цім совєті фанатиків.
Я покинув "нараду" з тяжкою душею, з безнадійністю. Ідучи в темну ніч, я роздумував, що велика Україна оце пропала, а Галичина мусить дбати сама за себе.
Я рішив ще раз бачити Гетьмана і не ламаючи "слова чести" і не зраджуючи таємної наради (о свята примітивносте), наклонювати його до безпроволочних переговорів з Винниченком і видання універсалу, заповідаючого скликання парляменту та загальну земельну реформу.
Я так і зробив ще цьогож дня. Я остеріг Гетьмана, що в "повітрі чути повстанням" і що конче треба заспокоїти опозицію згаданими державними актами. Жалую, що вночі, просто з наради, я не пішов до недалекого Гетьманського двірця, та не дав знати, що там коїться в Українському Клюбі на Пушкінській, щоб негайно наказав позамикати для прохолоди оцих неодвічальних та небезпечних шибайголів.
Та видно інакше судилося. Шибайголови виконали своє, хоч Гетьман і заповів скликання конституанти та земельну реформу. Гетьманував ще несповна два місяці, потім повалено. Німці й австрійці покинули Україну, а натомість зайняли її "червоноармійці", що легенько викинули Директорію з Винниченком на чолі з Києва та з цілої Великої України. Коли я повернувся з кінцем вересня до Відня і здав звіт з моїх заходів та з положення в Києві (а подібний звіт зложив і посол Колесса), наші парламентарні провідники утвердилися в переконанні, що їх курс політики, — старатися задержати Австрію, а в ній запевнити автономію нашому народові — цілком правильний.
Без довших дебат, бо всі наші посли знали погляди другого, і так льояльно довіряли собі посполу, що згода осяглася миттю — прийнято за аксіому, що нам треба творити державу у федеративній Австрії, без огляду на те, що діється над Дніпром". ("Той хто очолив листопадове діло", часопис "Америка" ч. ч. 213-218)
 | Ця робота є суцільним текстом, будь ласка за можливістю з'єднайте її з Індексом. |