ЕУ/Липинський Вячеслав

by Іван Лисяк-Рудницький

◀ Липа Юрій

Енциклопедія українознавства Іван Лисяк-Рудницький Липинський Вячеслав

Липиця Горішня ▶

Липинський Вячеслав (5. 4. 1882 — 14. 6. 1931), історик, соціолог, політик, публіцист, д. чл. НТШ. Нар. в с. Затурцях на Волині, з поль. шляхетського роду, зайшлого на Україну у 18 в. Гімназію закінчив у Києві, де увійшов до укр. сер.-шкільної громади і відтоді усвідомив себе українцем; після університетських студій у Кракові й Женеві (історія, аґрономія) оселився у своєму маєтку на Уманщині і працював над поверненням до українства спольонізованої шляхти (брошура «Szlachta na Ukrainie», 1909; двотижневик «Przegląd Krajowy», 1909). Л. виходив з концепції «хлопоманів», але прагнув, щоб шляхетська верства стала у своїй політ. свідомості укр. без деклясації й утірати свого корпоративного існування; ні зусилля Л. мали лише частковий успіх. Тоді ж появилися перші наук. праці Л. «Данило Братковський...» (ЛНВ, 1909), «Генерал артилерії В. кн. Руського» (ЗНТШ, т. 87, 1909), «Аріянський соймик в Киселині в маю 1638» (ЗНТШ, т. 96, 1910), ряд ст. в «ЛНВ» і «Раді» та монументальний твір «Z dziejów Ukrainy» (1912 і 1959). зредаґований і здебільша написаний Л. (зокрема монографія «Stanisław Michał Krzyczewski...»).

Передбачаючи недалекий вибух міжнар. конфлікту, Л. прагнув використати його для укр. самостійницької акції; він був ініціятором таємних підготовних заходів над створенням, за кордонами Рос. Імперії, укр. політ. центру, з чого згодом народився Союз Визволення України.

Під час світової війни Л. як старшина резерви служив у рос. армії. 1917 р. він українізував свою військ. частину в Полтаві, але його діяльність не знайшла підтримки з боку Ген. Секретаріяту Військ. Справ, де до нього як до дідича поставилися з недовір’ям. Це викликало у Л. розчарування укр. «рев. демократією», яку він визнав за недозрілу до держ. будівництва. 1917 Л. взяв участь в орг-ції Укр. Дем. Хліборобської Партії і опрацював для неї програму, основою якої була оборона держ. суверенности України та збереження прав власности на землю. За гетьманату Л. став послом України у Відні і залишився на цьому посту й за УНР (до червня 1919).

На еміґрації жив в Австрії, за винятком 1926 — 27, коли керував катедрою історії укр. державности в Укр. Наук. Ін-ті в Берліні. На цю добу припадає найінтенсивніша діяльність Л. 1920 р. вийшла його монографія «Україна на переломі 1657 — 59». За ініціятивою Л. була створена політ. орг-ція «орденського» типу — Укр. Союз Хліборобів-Державників (УСХД), статут якого він опрацював і фактично очолював його, як гол. ради присяжних. За наступних років Л. був лідером і ідеологом консервативно-монархічного табору, який знайшов прихильників як серед укр. еміґрації, так і на Зах. Україні. Ідеологічним органом руху були неперіодичні зб. «Хліборобська Україна» (1920 — 25), на сторінках якої друкувався фундаментальний політ. трактат Л. «Листи до братів-хліборобів», пізніше поширений і виданий окремою книгою (1926 і 1956). 1930 p., в наслідок конфлікту з гетьманом Скоропадським на тактичному й ідеологічному тлі, Л. проголосив УСХД розпущеним (заява в газ. «Діло») і з невеликою групою своїх прихильників (М. Кочубей, В. Залозецький, В. Кучабський) створив нову орг-цію «Братство Укр. Клясократів-Монархістів» (орган «Зб. хліборобської України» з програмовим вступним словом Л.). Л., що багато років хворів на туберкульозу легенів, помер у санаторії Вінервальд б. Відня; похований у родинному с. Затурцях.

В центрі дослідів Л. як історика стояла коз. революція пол. 17 в. Традиційним концепціям Хмельниччини Л. протиставив нову концепцію — процес будування укр. державности. На думку Л., відродження укр. державности в 17 в. обумовлювалося такими чинниками: об’єднання всіх верств укр. суспільства довкола коз. ядра, яке в ході визвольної війни втягнуло у свої ряди найактивніші елементи ін. станів — селянства, міщанства і шляхти; численна участь у козаччині укр. шляхетства, що у вирішальний момент спричинилося до політ. укультурнення козаччини та загнуздання напівкочового низового козацтва силами козацтва осілого, городового; перемога старшинсько-шляхетського коз. землеволодіння та зв’язаного з ним хутірського інтенсивного хліборобства над екстенсивним, колоніяльно-паразитарним госп-вом поль. магнатських лятифундій і освячення визвольної війни авторитетом Правос. Церкви. З особливою увагою Л. досліджував перетворення гетьманату з суто військ. установи на територіяльну владу монархічного характеру, з виразним нахилом до спадковости. Переяславський договір 1654 р. Л. вважав за трактат мілітарного союзу України й Московщини. Іст. праці Л. розпочали в укр. історіографії нову «державницьку школу» (див. Історіографія).

Укр. політ. програму Л. ставив на фундаменті універсальної, теоретичної доктрини, поданої гол. в «Листах до братіві-хліборобів». Л. перебував під впливом ряду сучасних зах., гол. франц. мислителів (Ж. Сорель, В. Парето, Г. Лебон й ін.), але використовував їхні ідеї зовсім ориґінально.

На думку Л., держави постають шляхом завоювання, яке може бути або «зовн.» або «внутр.» (коли завойовники виділилися з місц. населення). Усім державам, незалежно від форм устрою, притаманне існування влади та провідної верстви, як носія влади. Л. бачив у суспільстві наявність трьох джерел влади: сила мілітарна («войовники»), екон. («продуценти») та інтелектуальна («інтеліґенти»), між якими можливі й певні комбінації. Особливі державно-творчі якості Л. приписує «войовникам-продуцентам»; інтеліґенція виконує допоміжну ролю, важливу тим, що вона усвідомлює та формулює стихійні, підсвідомі прямування в суспільстві. Існують три основні типи держ. устрою: «клясократія», «демократія», «охлократія». Ці типи понадчасові, вони виринають у різних епохах, на різних щаблях екон. розвитку та серед різних культ. кіл. Устрій клясократії відзначається рівновагою між владою і свободою, між силами консерватизму і проґресу, натомість демократія характеризується порушенням рівноваги між владою і свободою, на користь останньої, а охлократія означає абсолютистичне панування войовників-непродуцентів, з цілковитим придушенням свободи й самодіяльности громадянства. Ці три устроєві типи чергуються за певною послідовністю: ослаблена надмірним розвитком матеріяльного добробуту клясократія вироджується в демократію, що її гробокопателем стає охлократія, в боротьбі проти якої наново гартується клясократія. Проте Л. не визнавав безумовного детермінізму в цьому іст. коловороті.

Щодо релігії, то Л. оцінював неґативно як підпорядкування церкви авторитетові політ. влади (цезаропапізм), так і змагання духовенства до політ. проводу (клерикалізм), зате прагнув до співпраці між церквою й державою, як двома автономними, рівнорядними чинниками. Рел. мотив пронизує мислення Л.: найвище покликання людської діяльности він бачив у тому, щоб у житті народів реалізувати, наскільки це дозволяє наша недосконала і гріховна природа, вічну Божу істину. Свої погляди на іст. ролю укр. Церкви Л. подав у праці «Релігія і Церква в історії України» (1925, 1933 і 1956).

На цих підвалинах Л. будував структуру укр. політ. програми. Укр. націю можна найкраще сконсолідувати на базі «територіяльного патріотизму», себто шляхом розбудження почуття солідарности між усіма постійними мешканцями укр. землі, без уваги на їх соц. приналежність, віровизнання, етнічне походження і навіть нац.-культ. свідомість: для всіх них Україна мусить стати спільною батьківщиною. Носіями укр. визвольного руху мусять стати не тільки інтеліґенти, але також організатори хліборобства, індустрії й військовости. Тому необхідна передумова держ. відродження — реасиміляція денаціоналізованих вищих соц. шарів. Українство мусить знайти свій орг. вияв не так у політ. партіях, як насамперед в органічних клясових (проф.) з’єднаннях. Л. суворо критикував як укр. демократію (табір УНР), так і охлократію (що її представниками він уважав сов. течію і націоналістичний рух, що тоді народжувався). На думку Л., лише клясократична система відповідає вимогам уко. держ. будівництва. Кристалізаційним пунктом для цього має бути установа дідичної і правової, «трудової» монархії у традиційній Формі гетьманату.

 Література: Забаревський М. (Д. Дорошенко). Вячеслав Липинський і його думки про укр. націю та державу. Відень 1925 (Авґсбурґ 1946); В. Липинський як політик і ідеолог. Ужгород 1931; ж. Дзвони, ч. 6, присвячене пам’яті В. К. Липинського. Л. 1932; Дорошенко Д. Пам’яті Вячеслава Липинського. «Краківські Вісті», 1943 р. чч. 136, 139 — 143, 186 — 87; Монтрезор А. Вячеслав Липинський. Державницька Думка, ч. 2. Філядельфія 1951; Босий В. Вячеслав Липинський, ідеолог укр. трудової монархії. Торонто 1951; Пеленський Я. Вячеслав Липинський. Зб. Укр. Літ. Газети 1956, Мюнхен 1957; Крупницький Б. Історіознавчі проблеми іст. України (Зб. ст.). Мюнхен 1959; Лисяк-Рудницький І. Вячеслав Липинський. «Сучасність», ч. 6. Мюнхен 1961.

І. Лисяк-Рудницький