ЕУ/Скоропадський Павло

◀ Скоропадський Іван

Енциклопедія українознавства Скоропадський Павло

Скоропадські ▶

Скоропадський Павло (15. 5. 1873 — 26. 4. 1945), політ. і військ. діяч, гетьман Укр. Держави (29. 4 1918 — 14. 12. 1918); нащадок Василя С., брата гетьмана Івана С., син Петра (див. Скоропадські) і Марії Андріївни Миклашевської (див. Миклашевські). Нар. у Вісбалені, дитячі роки провів у маєтку батька в Тростянці на Прилуччині, вчився в Стародубській гімназії й закінчив Пажеський Корпус у Петербурзі. Військ. службу почав у Кавалерґардському полку, учасник рос.-японської війни (1904 — 05), з 1905 фліґель-адьютант, з 1906 — полк., з 1912 — ген.-майор царського почоту й командир ляйбґвардії кінного полку. Під час першої світової війни командував 1 бриґадою 1 ґвардійської кавалерійської дивізії, згодом 5 кавалерійською і 1 ґвардійською кавалерійською дивізією, а в кін. — 34 армійським корпусом у ранзі ген.-ляйтенанта. С. відзначився у боях з німцями під Каушеном і Трисвятами.

Після березневої революції 1917, у порозумінні з Ген. Секретаріятом Укр. Центр. Ради, С. українізував 34 корпус, який був перейменований на 1 Укр. корпус. Ця дисциплінована одиниця (30 000 вояків) контролювала у жовтні-листопаді 1917 зал. р-н Вапнярка — Жмеринка — Козятин — Шепетівка, не допускаючи збольшевизовані частини півд.-зах. і рум. фронтів плюндрувати Україну й сіяти нелад. С. користувався популярністю серед військовиків і на з’їзді Укр. Вільного Козацтва (18. 10. 1917) був обраний його почесним військ. отаманом. Але неприхильне наставлення Укр. Центр. Ради до реґулярного війська, а до особи С. зокрема, змусіло його в кін. 1917 відмовитися від командування 1 корпусом, який згодом був демобілізований. Опинившися в опозиції до Укр. Центр. Ради й її соц. політики, особливо аґрарної реформи, С. організував Укр. Нар. Громаду, зформовану з військовиків і землевласників, яка з березня 1918 готувала переворот. Ця орг-ція здобула підтримку Укр.-Дем.-Хліборобської Партії і Союзу Зем. Власників, а також нім. військ. влади, незадоволеної соц.-екон. політикою Центр. Ради. На нараді (24. 4. 1918) з ген. В. Ґренером, фактичним керівником нім. війська на Україні, за підтримку німців у перевороті С. взяв на себе низку зобов’язань політ. і екон. характеру, які тяжіли на майбутній політиці гетьманського уряду.

Держ. переворот і проголошення С. гетьманом Укр. Держави відбулися 29. 4. 1918 на хліборобському конґресі, скликаному Союзом Зем. Власників. Створений С. Гетьманський Уряд під головуванням Ф. Лизогуба провадив політику, узгіднену з німцями, захищаючи інтереси консервативно-власницьких верств (поміщиків, великих промисловців і фінансистів); це й участь в уряді рос. кадетів та згодом (у кабінеті С. Гербеля) рос. монархістів з антиукр. наставленням (Київ став осередком рос. діячів і рос. офіцерських орг-цій) насторожували до нього укр. нац. демократію, яка відмовлялася брати участь у гетьманському уряді й 5. 8. 1918 оформилася в опозиційний Укр.-Нац.-Держ. (зголом Нац 1 Союз. Діяльність льокальної адміністрації, керованої здебільша місц. дідичами й кол. рос. урядовцями, карні експедиції, організовані ними за допомогою нім.-австр. війська та ін. реакційно-реставраторські акції викликали велике невдоволення й опір з боку сел. мас, з чого скористалися ліві елементи (сер. ін. большевики). Почалися страйки (зокрема, залізничників), саботажі (вибухи й пожежі в Києві, Одесі тощо), атентати (вбивство фельдмаршала Г. Айхгорна) тощо, що спричинило репресії з боку гетьманського уряду й нім.-австр. військ. влади.

Не зважаючи на ці несприятливі обставини, уряд С. мав чималі досягнення в царині зовн. й внутр. політики. Укр. Держава провадила нормальні дипломатичні зносини з Центр. й рядом невтральних держав, устійнила свої політ. та екон. відносини з Кримом, Доном, Кубанню тощо, здобула визнання й підписання перемир’я з Сов. Росією (12. 6. 1918). Були упорядковані фінанси, налагоджено адміністрацію, центр. й місц. судівництво; засновано держ. ун-ти в Києві й Кам’янці Подільському, розбудовано укр. сер. й початкове шкільництво, утворено Укр. АН у Києві (14.11. 1918). Укр. Нац. Музей. Укр. Нац. Архів, Укр. Нац. Бібліотеку, Держ. Драматичний Театр тощо. У вересні 1918, після подорожі С. до Німеччини й успішних переговорів з цісарем Вільгельмом II та його урядом, Україна здобула більшу свободу дій у своїй зовн. політиці, зокрема згоду німців на розбудову реґулярної укр. армії.

Намагання С. злагіднити опір укр. опозиції запевненням «незалежности Укр. Держави» (29. 10. 1918) не увінчалися успіхом, а спроба переорієнтуватися на Антанту допровадила 14. 11. 1918 до проголошення С. федерації з майбутньою Росією (див. стор. 378) і прискорила протигетьманське повстання, яке закінчилося перемогою Директорії УНР; 14. 12. 1918 С. зсікся влади й виїхав за кордон — до Швайцарії, а потім до Німеччини. Перебуваючи на еміґрації (до поч. 1945 у Ванзее б. Берліну), С. очолив Гетьманський рух (див. Доповнення), навколо якого групувалися різні консервативно-монархічні течії, політ. і гром. орг-ції та діячі (В. Липинський, Д. Дорошенко та ін.). Завдяки заходам С. утворено Укр. Наук. Ін-т у Берліні (1926 — 45). Під кін. війни С., важко поранений під час бомбардування станції Пляттлінґ (Баварія), помер і був похований у с. Меттея (зголом його домовину перевезено до Вісбадену).

С. одружився 1897 з Олександрою Дурново (дочкою рос. ген. Петра Дурново і його дружини Марії, уродженої кн. Кочубей), з якою мав б дітей: серед них Марію, по чоловікові графиню Монтрезор (1898 — 1959), Єлисавету, по чоловікові Кужим (1899 — 1975; див.), Данила (1904 — 57; див.), Олену, по чоловікові Отт (* 1919).

[Скоропадський Павло, у 2 р. з кін. гасла, м. б.: Єлисавета, по чоловікові Кужим (1899 — 1976). — Виправлення. Т. 11.]

А. Жуковський. О. Оглоблин