Економичний матеріялізм
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| Економичний матеріялізм пер.: Євг. Григорук Київ: Державне видавництво України, 1923 |
|
|
 |
М. ПОКРОВСЬКИЙ
ЕКОНОМИЧНИЙ
МАТЕРІЯЛІЗМ
Переклад
ЄВГ. ГРИГОРУКА
ДЕРЖАВНЕ
ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
1923
М. ПОКРОВСЬКИЙ
ЕКОНОМИЧНИЙ
МАТЕРІЯЛІЗМ
Переклад
ЄВГ. ГРИГОРУКА
ДЕРЖАВНЕ
ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
1923
Державн. Трест „Київ-Друк“
2-га друкарня Пушкинська 4
Д.У.Д. Київ. Зам. Ч. 404 –5000
Економичним, або „історичним матеріялізмом“ зветься таке розуміння історії, коли головного, переважного значіння надається економичному устрію суспільства і всі історичні зміни пояснюються впливом матеріяльних умов, матеріяльних потреб людини. Цілком виразно це розуміння історії було висловлено в „Комуністичному Маніфесті“, що написали Маркс та Енгельс в 1847 році. Тому економичний матеріялізм часто зветься „марксизмом“. Але треба зауважити, що ці два поняття: „економичний“, або „історичний матеріялізм“ і „марксизм“ не зовсім тотожні. Коли ми визнаємо, що головний вплив в історії мають економичні умови, а головною пружиною суспільного розвитку є матеріяльні людські потреби, то це ще нічого не каже про те, як ми собі уявляємо цей розвиток. Може, він складається з низки дрібних, цілком мирних господарських змін, що повільно перетворюють суспільство. Можна бути мирним еволюціоністом і, в той самий час, економичним матеріялістом. Але Маркс і Енгельс зовсім не були мирними еволюціоністами. Вони не вірили в спасительну силу дрібних поліпшень і закликали до соціяльної революції, до величезного насильницького перевороту, який тільки бачило людство. Вони уявляли собі історію не як мирний розвиток, а як боротьбу — жорстоку, невпинну боротьбу між суспільними классами. Марксизм, таким чином, складніший за „економичний матеріялізм“: марксизм не тільки пояснює історію економичними причинами, але й уявляє собі ці економічні причини в певній формі класової боротьби. Це — революційний історичний матеріялізм, в супереч мировому еволюційному економізмові багатьох буржуазних письменників (напр., англійського історика Роджерса, який написав цілу книжку „про економичне пояснення історії).
Обидві ці ознаки марксизму: економичне поясненя історії й теорія класової боротьби, як динамичний чинник історії, бувають й окремо одна від одної і навіть разом далеко ще перед „Комуністичним Маніфестом“. Уже більш як триста років тому, італійський письменник Маккіавеллі (1469–1527) пояснював зміни в політичнім устрію свого рідного міста, Флоренції, економичними причинами і як раз класовою боротьбою. Спочатку боролися феодальні землевласники з міським купецтвом, потім торговельна й промислова аристократія з масою дрібних ремесників та робітників. Так він малює справу в своїй „Історії Флоренції“. Флоренція дуже рано (XIV–XV ст.) стала промисловою демократією, яка нагадує сучасну Англію, або Сполучені Штати. Флорентійські фабриканти постачали крам (головним чином, сукно) всій тодішній Європі. Флорентійські банки постачали гроші всім європейським королям. Велику силу річей, дуже звичайних тепер для нас, коли ми живемо в капіталістичному суспільстві, але цілком незнайомих тодішній феодальній Європі, знаходимо ми вперше у Флоренції: біржеву гру, страхування, державну ренту, статистику. Де-чим перша ця промислова демократія попередила навіть сучасні нам капіталістичні країни: у Флоренції існував поступовий прибутковий податок, в якому нижча ставка складала 5%, а вища 33% прибутку; прогресія, як бачимо, була дуже високою. У Флоренції існувало правило, що людина, яка не бере жадної участи в продукції, ні як господар, ні як робітник, не має жадних політичних прав: і вельможне дворянство, щоб не бути безправними людьми, мусило записуватися до цехів, які оброблювали вовну, або до ткачів і вішати на своїх дверях жменьки вовни, або клаптики сукна, на знак свого „ремества“. Так далеко не йде сучасна буржуазія: люде, яких навіть буржуазія вважає за дармоїдів, в сучасній Англії або Америці мають усі права, а иноді й повагу.
Ранній економичний розвиток Флоренції з'ясовує нам і ранній розвиток думки флорентійського письменника.
Але незабаром, коли знайдено було Америку й шлях морем до Індії, коли світова торгівля перейшла на Атлантичний океан, Італія втрачує всі свої економичні переваги й сходить з історичної сцени. Занепала й Флоренція. Маккіавеллі як раз був свідком цього вже занепаду. А новим країнам, що зробилися вогнищем капіталізму, було задалеко ще до флорентійських порядків та до поняттів флорентійського мислителя. „Флорентійська історія“ зосталася цілком самітним твором, мало відомим кому-небудь, окрім цехових вчених. Треба додати, що й сам автор її, правильно помітивши факт, не зумів узагальнити його й надати йому наукового значіння. Думка про закономірність суспільних явищ, про те, що вони повторюються з певною послідовністю й правильністю, була ще чужою XVI століттю. Науці про суспільство тоді ще не було місця, бо взагалі наука тоді стояла дуже низько, — ще не виробилося наукового світогляду.
Він почав складатися тільки — в XVII столітті. Ідея механичної правильности всіх явищ природи, між иншим і людських вчинків, все дужче пробива собі шлях. Що основою всіх явищ є рух і що все можливо підвести під закони руху, цеб-то під механичні закони, на це вказав ще Декарт (1596–1650). Гоббз (1588–1679) та Спіноза (1632–1677) зробили звідци єдино-правильний висновок, що й людські вчинки уявляють собою таку-ж механичну низку причин і наслідків, що середнєвічна теорія про „свободу волі“ простісінька дурниця. „Коли-б камінь, що падає, міг думати, то й він, певно, був-би переконаний, що падає через те, що сам хоче“, казав Спіноза. Звідци був тільки один крок до закономірного з'ясування людських вчинків, нарівні з ріжними иншими явищами, — цеб-то до наукової історичної теорії. Якою-б мала бути ця теорія, показує те, що Гоббз, наприкл., боротьбу за існування та за добробут вважав за основну пружину всієї людської діяльносте. Політичну діяльність, цеб-то боротьбу за владу, він вважав за похідну, а не самостійну: люде боряться за владу тому, що влада дає всі життєві блага Отже Гоббз був дуже близьким як раз до економичного з'ясування історії. Філософи XVIII століття тільки продовжували та популяризували великих мислителів–матеріялістів попереднього століття. Стоячи на тому самому грунті — з'ясування всього, що буває, матеріяльними причинами — славнозвісний автор „Системи природи“, Гольбах (1723–1789), дійшов уже до цілком наукового розуміння історії, дійшов до переконання, що знаючи минуле і вивчивши на ньому закони, які керують історією людства, ми можемо передбачити й майбутнє. „В страшних зворушеннях, які захоплюють иноді політичні суспільства й часто спричиняються руїні держави“, каже цей найближчий попередник французької революції, „не існує ні одної події, ні одного слова, ні одної думки, ні одного поривання волі, ні одної пристрасти дієвих осіб, що беруть участь в революції, які не були-б необхідними, які не діяли-б, як вони повинні були діяти, які не давали-б неминуче тих наслідків, що повинні були дати через становище дієвих осіб. Це було-б ясно такому розумові, який зміг би зрозуміти й оцінити кожну дію й протидію, що відбувається в душі й тілі учасників“.Але ввесь хід наукового й філософського розвитку так неминуче вів до цього висновку, що не тільки матеріялісти, але найбільший філософ ідеаліст тієї доби, Кант (1724–1804), дивився на історію так само. За часів Канта уже в багатьох європейських державах існували регулярні статистичні спостереження зросту населення, злочинности, смерти та т. и. Ці спостереження надзвичайно виразно свідчили про те, що найвипадковіші та „найсвавільніші“ вчинки людей повторюються що-дня з регулярністю заведеної машини. Ми можемо наперед сказати, наприклад, в якому місяці буде більше самогубств, в якому менше. Кажучи, що існує закон історії, Кант виходив як раз з таких звичайних статистичних спостережень. І він так само думав, — хоча й не був матеріялістом, — що головна пружина, яка підштовхує вперед історичний розвиток, це боротьба за існування, цеб-то й він так сам був дуже близьким до „економичного пояснення історії…“ Таким чином, ідеї „Комуністичного Маніфесту“ глибоко лежать в самих підвалину того нового світогляду, який став на місце середньовічного католицізму в XVII–XVIII ст. ст. Те, що в загальніших та найвиразніших рисах стояло ще перед великими мислителями до-революційної доби, після французької революції виявилося цілком. Протилежність класових інтересів, з'окрема інтересів буржуазії та пролетаріяту, вгрунтував уже Сен-Симон (1760–1825) років за двадцять до „Маніфесту“. Першенство економичних явищ в історії безперечно визнавали усі соціалісти утопісти (той самий Сен-Симон, Фур'є, Оуен); все майбутнє щастя людства будували вони на реформі продукційних відносин. Через те, що Маркс і Енгельс прилучаються до могутньої тієї течії, яка протягом трох століттів ширшає, наближаючись до наших часів, ми не повинні, звичайно, ані трохи зменшувати значіння авторів „Маніфесту“. Усі великі твори роблять підсумок тому, що збіралось в головах людей багато років. Дивуватись доводиться не цьому, а иншому: чому економичний матеріялізм досі не зробився єдиним провідним принціпом при з'ясовуванні історії? Що цьому за причина? Чи збочив науковий та філософський розвиток? Цього ніяк не можна сказати: наука XIX століття блискуче виправдила механичне з'ясування явищ, висунене XVII ст. Не кажучи вже про величезний успіх фізики, механичне з'ясування світу захопило, через Дарвіна, всю органичну природу, де до перших десятиріччів минулого століття так уперто гніздилися ріжні середньовічні забовимагав, щоб доведено було „неправду“ Коперника й Галілея! І ще за 40 років до Великої Революції французька академій ставилася до їхньої теорії з такою-ж „обережністю“, з якою сучасні університети ставляться до історичного матеріялізму. Буржуазне супільство, що прийшло на зміну феодальному, навпаки, само жило й живе рухом. Економичний „застій“ — звичайний лад середньовіччя — для буржуазного суспільства смерть. Воно через те ставиться дуже прихильно до ріжних теорій „руху“, — теорія „еволюції“, повільного, ступневого розвитку всього сущого, стає модною буржуазною теорією. Незважаючи на всі зусилля церкви прислужитися новим панам, церковну середньовічну „науку“ засуджено остаточно. Але влада „еволюції“ обмежена, як обмежена й влада феодального монарха в буржуазній державі. Вона не сміє торкатися основи буржуазного ладу — капіталізму. „Священна власність“ не підлягає еволюції, — для неї розвитку не існує. А разом з нею „вічними істинами“ є й та мораль, яка навчає людину перш за все на світі поважати чужу власність, і та філософія, на яку спірається ця мораль. І буржуазія має закуток, де нічого не повинно порушуватися. Але для виправдання цієї непорушности вона не може послатись на „божу волю“, зав, що коли-б таблиця множення зачіпала чиї-небудь інтереси, то про неї й досі сперечалися-б, і знаходилися-б професорі, які, на замовлення зацікавленої сторони, доводили-б, що два рази два трохи більш, або трохи менш, ніж чотирі. Саму науку так само посуває вперед класова боротьба, як і все инше. Були часи, коли представників точних наук — фізики, астрономії — переслідувала влада, і найзвичайніші твердження, з якими тепер дітей знайомлять в початковій школі (наприкл., що земля крутиться), „переглядали“ вчені люде в тодішніх академіях десятку й сотні разів. І це також було цілком закономірне й зрозуміле. Середньовічний, феодальний — по нашому кріпацький — суспільний лад, що спірався на натуральне господарство, держався, головним чином, через свою непорушність. Усе життя задубіло в одноманітних, століттями складених формах; „звичай“ виправдував і висвячував усе. Суспільний устрій, жорстокий і безглуздий, що віддавав долю мілійонів трудящого люду на повну волю кількох тисяч дармоїдів, здавався неминучим і вічним, як зміна літа й зіми, дня й ночі. Духовенство старанно вбивало в наївні голови думку, що сам бог створив цей як раз лад і що нічого иншого бути не може. Усю тодішню „науку“ було пристосовно до доведення цієї думки — непорушности всього, що існує. Ця „наука“ все знала і нічого нового для неї бути не могло. Аж ось знайшлися зухвалі люде й почали казати, що „наука“ середньовічного духовенства бреше: що все на світі, навпаки, йде страшенно швидко, починаючи з самої землі, яка крутиться навколо своєї вісі, наче дзига, і несеться в просторінь, як гарматна куля. Це було справжнє „захитання підвалин“. Вже коли земля не стоїть твердо на місці, хто-ж запевнить, що не порушаться людські установи? Коли церковна „наука“ бреше, то де-ж запоруку, що церква взагалі каже правду? Ввесь лад століттями вкорінених поняттів попав під сумнів; і от старий лад кіхтям й зубами став одбиватися від „шкідливих“, наук — астрономії та фізики. Щоб поміщик міг з чистою совістю дерти чинш зі своїх кріпаків, або гнати їх на панщину, потрібно було, щоб земля не крутилася, щоб увесь середньовічний „світ“ стояв непорушно, як йому від бога вказано стояти. Бо один і той самий бог створив сонце, щоб воно освітлювало землю, і звелів рабам безперечно служити своїм панам. І коли астрономична теорія церкви не правдива, то як врятувати її суспільну теорію? Класовий інтерес середньовічного поміщика, хазяїна кріпацької праці, бони про премудру доцільність всього сущого та т. и. З другого боку, ті емпіричні (засновані на досвіді) докази закономірности суспільних явищ, які знав уже Кант, безмірно збільшилися через успіхи статистичного методу. Тепер ми не тільки можемо помітити в загальних рисах правильність в ході суспільних змін, — ми можемо простежити умови, що викликали ту чи иншу зміну, до найменших дрібниць. Проте, суперечки про „чинники історичного розвитку“ провадяться й по цей день з невтомною енергією. Що-року з'являються нові книжки, що доводять „вузькість“ та „неповноту“ економичного розуміння історії, або, — коли автори дуже сміливі люде, — то навіть і неможливість наукової історії взагалі. Щоб спростувати звичайну істину, яку почуттям угадав ще великий італієць XVI століття, автори готові перевернути небо й землю й спуститися до таких глибин філософської премудрости, де сам Кант здається „наївним реалістом“. І завжди є такі недоумкуваті люде, що з жадобою хапаються за останнє слово „науки“ і починають „переглядати“ по декілька разів тези, яким давно-б уже час стати азбучними.
Явище це здається дуже дивним і, проте, воно цілком закономірне й найкраще стверджує марксиський метод. Один дотепний письменник ска- як це робив середньовічний поміщик, бо сама буржуазна наука підорвала авторитет цієї „волі“. Доводиться відшукати який-небудь инший доказ непорушности буржуазного ладу. Цій меті й служить ідеалістична філософія, — головна супротивниця історичного матеріялізму.
Справа стояла так. Всі явища на світі звязано механичним причиновим звязком. Нічия воля не може змінити цього звязку. Коли людину є таким самим явищем, як і все инше, що існує в природі, то й її звязано таким самим причиновим звязком з усім світом. А коли це так, то не можна вирвати людського створіння з-під загального закону, — закону руху й зміни усього на світі. Сама наука не стоїть, а міняється, „вічних“ істин немає. Не віковічні й моральні поняття — раніш була инша мораль, ніж в буржуазному суспільстві і буде инша, нова. Як при таких умовах довести, що є в людині дещо вічне, що не повинно змінюватися?
Звичайно, тільки одним шляхом: визнавши, що людина не є тільки явище серед инших явищ, що в людині є якась суть, до якої можна дійти тільки розумом, яка стоїть по-за законами явищ, — не залежить од законів причиновости й не підлягає змінам. Це її „практичний розум“, її воля, її „моральна природа“, одним словом те, що так старанно охороняється й підтримується в людині всіма її „вихователями“, — школою, церквою, судом та тюрмою. Через що потрібно так багато опікунів, щоб врятувати від руїни „непорушні“ й „довічні“ принціпи, — про це буржуа ніколи не замислюється.
Ми не спинятимемося на філософських, (точніше — гносеологичних) підвалинах ідеалізму, а розглянемо, як він прикладається до історії. Як що в людині існує щось таке, що виходить по-за межі світу явищ, стає можливим одірвати людську особу від звязаного механичною причиновостю світового процесу. В такому розумінні де-які автори[1] зовсім заперечують можливість зробити людську історію наукою. До де-якої міри вони ще згоджуються з тими, що об'єктом науки може бути малорозвинена особа нижчого сорту, напр., селянин чи робітник. Але особа університетського професора, чи високо розвиненого банкіра, напр., — це істоти вищі над мизерну наукову історію з її обов'язковими тільки для нижчих істот законами. Немає потреби казати, що вже, звичайно, по-за всякими законами особи королів чи міністрів та генералів.Звичайно, героїв скрізь мало і такі сміливі „філософи“, як зараз згаданий Ріккерт, трапляються не на кожному кроці. Далеко частіш можна бачити тип вульгарного ідеалиста-історика, що поводиться, як каже правило, „з одного боку треба признатись, а з другого — визнати“… Такий, звичайно, не заперечує існування історичної науки, але фальшує, підроблює її, підсовуючи на місце реальних причин історичних змін — „ідеї“, цеб-то щось таке, чого не можна схопити й до чого не можна доторкнутися, про що можна говорити що завгодно, не боячись, що тобі завдадуть брехню. Як що під „ідеями“ розуміти ті поняття, які істнують у людей в ріжних питаннях життя, і під впливом яких вони діють, то, звичайно, зараз-же виникне питання, звідкіль взялись ці поняття? І дуже скоро, як побачимо далі, аналіз приведе нас до реальних життєвих умов, які викликали до життя ці поняття. Такий ідеалізм не суперечив-би ані трохи „економичному матеріялізмові“. Але вульгарні історики-ідеалісти ніколи не роблять такого аналізу, а задовольняються, напр., з'ясуванням французької революції — прагненням французів до рівности. А звідкіль з'явилась ідея рівности, цього не дошукуються зовсім. Читач уявляє собі справу так, ніби „ідея“ — це щось таке, що існує само незалежно від зовнішніх обставин, від матеріяльних потреб людини. І як раз ця помилка читача є особливо цінною з точки погляду буржуазного ідеалізму. Спираючись на неї, можна всилити людям, що існують де-які „ідеї“ одвічні, незмінні, обов'язкові всім часам і народам. Або, коли це потрібно, навпаки, що у кожної нації є своя „ідея“, яку неможна ні позичити в иншої, ні передати їй. „Ідеї“ першої категорії особливо залюбки досліджувало так зване „натуральне право“, — яке доводило (а почасти й зараз доводить), що де-які людські права, між иншим і право власности, даровано людині самою природою, а тому їх не можна ні віддавати, ні змінювати. Таким чином, буржуазний лад робить спробу закріпити себе навіки, так само, як робив це в свій час лад феодальний, але иншими способами. „Ідеями“ другої категорії переважно захищають поліцейську державу: сваволю оголошують за національну установу, а кожну спробу замінити царство сваволі вільним ладом плямують, як одхилення від національної традиції, як зраду „народньому духові“. Тому ідеалізм другої категорії є найсильнішим в тих країнах Західньої Європи, де найкраще збереглася поліцейська держава, як, напр., у Німеччині. Тому що професор університету є, звичайно, буржуа своїм суспільним станом і світоглядом, і рівночасно урядовцем на службі у держави, на університетських катедрах процвітає історичної ідеалізм обох категорій, а історичний матеріялізм, коли й проходить в університет (в останні часи це все таки буває й при тому все частіш), то здебільшого обкраяний та незакінчений, про найголовніші частини, звичайно, не говориться. Це треба пам'ятати кожному, хто, щоб поповнити свою освіту, користається університетськими лекціями та підручниками.
Ми сказали вгорі, що історичний матеріялізм як такий, ані трохи не заперечує тому, що безпосередньо світом керують ідеї. Немає більшої помилки ніж те наївне „спрощення“ матеріялістичного розуміння історії, яке з останньої робить сліпий, стихійний процес, що йде своїм шляхом, немов-би людей з їхнім розумом на світі зовсім немає. Згідно з цією наївною теорією виходить, що коли-б люде припинили всяку боротьбу за існування, волю та щастя, склавши на порожніх грудях непотрібні руки, історія все-таки йшла-б своїм шляхом, як накручена катеринка. Революційний марксизм не міг, звичайно, навчати нічого підхожого. Коли його заснуватель казав, що „не свідомість людей визначає форми їхнього побуту, а, навпаки, суспільний побут визначає форми їхньої свідомости“, він хтів протиставити вульгарній буржуазній теорії, яка вважала ідеї за остаточні причини всіх суспільних змін, наукову теорію, яка безбоязно аналізувала-б „ідеї“ до їхнього останнього, найглибшого кореню. Він хтів цим нагадати, що ідеї не з неба падають і не вигадуються в спокійних кабінетах теоретиків, а народжуються в самій гущі боротьби за існування. І, породженні в боротьбі, великі історичні ідеї самі є могутнім знаряддям боротьби: ідейна творчість, праця свідомости, це не що инше, як тільки величезний апарат пристосування в боротьбі за існування.
З цієї точки погляду, як раз історія „ідей“, історія виникнення загальних поняттів блискуче доводить правдивість економичного матеріялізму. Візьмемо, наприклад, яке-небудь загальне поняття, найзвичайніше та найконкретніше, наприклад, поняття „кінь“. Як ми його втворимо? Ми відкидаємо цілу низку ознак, яких нам „не потрібно“ — масть, зріст та т. и. й беремо тільки деякі, що нас „цікавлять“, як, напр., форму тіла… Щоб мати загальніше поняття „четвероногого“, нам потрібно відкинути ще цілу низку ознак, що одріжняють коня від корови, собаки та инш. Щоб ступити ще на один ступінь узагальнення й здобути поняття „ссавця“, нам потрібно відкинути ще богато ознак, після чого кінь буде в одному товаристві з дуже мало схожим до нього китом. Кожне узагальнення припускає вибір з ріжноманітної маси дійсности того, що нам „потрібно“. Що-ж має означати цей „вибір“? Що тут означає „потрібно“? Дамо слово одному вченому, ані трохи непричетному до марксизму „Не треба забувати“, каже він, „що кожне сприняття — це перш за все практична операція, першим імпульсом якої є інтерес, або користь; виходить, що ми відкидаємо — цеб-то залишаємо по-за межами ясної свідомости — все те, що в певну хвилину нас не торкається, або є для нас зайвим“[2]. Для ветеринара коні поділяються на дужих і слабих, для берейтора — на смирних та норовистих, для спортсмена на баских і тихоходів, для артиста на гарних і поганих — і кожен з них розглядає коней з своєї точки погляду: ветеринарний опис коня нічого не дасть артистові. Ми бачимо тільки те, на що скеровано нашу увагу, а напрямок уваги завжди пристосовано до певної мети, — не зацікавленої уваги не буває.
Дивовижні докази цієї „зацікавлености“ нашої уваги дає мова. Усім відомо, що назви кольорів у первісних народів дуже мало розроблено — ще Гомер вважав „чорний“ і „темносиній“ за однакові. Чим-же пояснюється дальший розвиток кольорових термінів, увага до відтінків, малоприступних непідготовленому зорові? У скотарських племен центральної Африки для визначення блакитного кольору неба й зеленого кольору трави є одне й те саме слово: але для відтінків масти своїх корів вони мають тут два десятки назв, помічаючи тут дрібниці, цілком непомітні європейцеві. У туземців Гаваї, як каже Макс Мюллєр, є тільки одне слово „aloba“, для того щоб висловити поняття „любови“, „дружби“, „пошани“, „вдячности“ та инш., — але дуже багато слів на те, щоб висловити відтінки в напрямкові й силі вітру[3]. Все існування цих людей залежало колись від рибальства — і стан моря, отже сила й напрямок вітру були для них найголовнішим життєвим інтересом.
Ми могли-б навести скільки завгодно аналогичних прикладів з спостережень над мовою. Можна, напр., простежити, як міняється значіння слів в залежності від господарських змін. Серед усіх знайомих слів „товар“ (крам) і „товариш“, які походять очевидно від одного кореня, на наш погляд не мають нічого спільного. Але староруська мова заховала проміжну ланку: „товари“ на мові першого літопису означає „військовий табор“. Легко зрозуміти спорідненість цього слова з словом „товариш“; але й звязок слова „військовий табор“ з тим, що продають і купують, не буде для нас загадкою, коли ми тільки згадаємо, що староруський комерсант-работорговець був типовим представником так званої „розбійницької торгівлі“ (Raubhandel), — він торгував тим, що силою захопив у мирного населення. Ми наочно можемо спостерігати таку первісну „торгівлю“ в Африці, де араби грабують слонові кістки й забірають людей в центрі „чорного материку“, щоб продавати потім те й друге в побережніх містах. Староруський купець, норман, був, що до цього, рідним братом сучасному арабові. Цілком зрозуміло, що його табор був рівночасно й торговельним складом і розбійницьким гніздом або військовим табором, — для тієї доби це було однаково. І „товар“, перш ніж стати об'єктом купівлі-продажу, був військовою здобиччю; таке значіння слова „товар“ знає й наш літопис. Коли торгівля стала мирною, те й друге значіння слова зникли — й старі жорстокі звичаї набрали багато лагідніших форм, що виявилися в прислів'ї „як не ошукаєш, то й не продаси“…
Але коли ми від слів перейдем до поняттів, то побачимо точнісінько таку саму картину. Ми цілком звикли, наприклад, до поняття „злочину“ — до того, що над людиною, яка спокусилась на життя чи власність другої людини, мститься все суспільство — садовлять у суспільному порядкові до тюрми або в суспільному таки порядкові вбивають — карають на горло та т. ин. Професори карного права й прокурори подають, звичайно, велику силу дуже високих доказів на користь такої діяльности: і поняття „злочину“ й помсти за нього здаються чим-сь таким „одвічним“ і непорушним, як і вся взагалі буржуазна мораль і буржуазне право. Але вже на очах історії людина ще не уявляла собі „злочину“ в цьому розумінні слова. В усіх збірниках варварського права (початку середніх віків) переважна більшість злочинів залишається особистою справою злочинця та скривдженого і його родини. За вбивство мстяться самі, розправляються самосудом, — і того самого засобу вживається й до злодіїв. Коли до суспільної влади й звертаються, то тільки за тим, щоб впорядкувати справу приватньої пені, — щоб певніше та спокійніше здобути належне. Од помсти відкупаються, виявлений злодій платить за збитки; але все це зовсім не має суспільного характеру — це приватня згода. „За вибите око стільки-то“… „за зламаного пальця стільки то“… визначають варварські „Правди“ не менш стоїчно спокійно, ніж сучасні нам прокурори, хоча й не спіраються на такі високі докази. Усі кари тієї доби це штрафи — подвійного характеру: одні йдуть на відшкодування покривдженого, або його спадкоємців (у нас за Старої Русі „головничество“, чи „урок“), другі на користь суспільної влади, — за її посередницькі послуги („віра“ або „продажа“). Але ось ми зустрічаємо в „Руській Правді“ перші „злочинства“ в сучасному розумінні, від яких відкупитися не можна. Що-ж це саме таке? „Коли заб'ють огнищанина біля комори, чи біля коня, чи бика, чи під час замаху на кражу корови, то це однаково, коли-б забито було собаку: такий самий кінець і тиунові“, каже старіший список „Руської Правди“. „Тиун“ — князівський слуга; „огнищанин“ — староруський аристократ, поміщик. За вбивство того й другого потрібно була платити величезний штраф — в декілька тисяч карбованців на наші гроші. Але й того й другого можна було вбити цілком безкарно, „як собак“, коли вони хтіли вкрасти, особливо вкрасти живий реманент сільського господаря — коней та худобу. Не вважаючи ще убивство за злочин, від нього можна відкупитися — варварський закон уже вважає за злочини крадіжку. Вбити людину не так страшно, як позбавити її можливосте господарювати. Економичні коріння поняття „злочинство“ виявляються в найстарішому пам'ятникові руського законодавства так виразно, як тільки цього можна бажати. В дальших списках „Правди“ каталог „злочинств“ поступовно збільшується, але цікаво, що вбивство попадає в нього найпізніш: далеко раніш відокремлюється підпал, цеб-то, знов таки злочин проти власности, а не проти особи. А конокрадство стає об'єктом навіть спеціяльної статті, й карати за підпал та конокрадство починає сама суспільна влада, князь, — і в цих двох випадках справа набірає цілком сучасного характеру. Ще пізніш визнається за такий самий „злочин“ розбій, цеб-то вбивство, що звязане з грабунком — злочин проти особи й одночасно проти власности. А позбавлення людини життя без корисної мети, цеб-то без замаху на господарські інтереси, „Руська Правда“ до кінця вважає за особисту справу, яку завжди можна заспокоїти грішми.
„Злочинство“ з точки погляду варварського закону, — це порушення чужого господарського інтересу: так можна стисло визначити наслідки нашого аналізу. Так стоїть справа з злочином кримінальним, — з цариною права; але й поняття „злочинства“ морального, „гріха“, складається так само під впливом економичних стосунків. Найкраще це можна бачити на прикладі одного гріха, що стоїть на самій межі моралі та права й досі, — на історії лихвярства. Старий Рим, як і старий Ізраїль однаково суворо ставилися де лихвярства. „Лихвяр гірш од убивця“, казали римляне; Мойсей суворо заборонив давати гроші на проценти. Середні віки в цьому випадкові неухильно стояли на грунті біблії: папи не раз ганьбили лихвярство, ставили його навіть поруч з єресями — чи-ж може бути тяжчий гріх, ніж вірувати не так, як наказує духовенство! — і доручали найсвятішій інквізиції переслідувати лихвярів нарівні з єретиками. Як далеко ми од буржуазної утопії Конта, де банкіри це найпочесніша класа суспільства, найздатніша керувати матеріяльними справами цього світу! Далеко, між иншим, більш в теорії, ніж в дійсності, ті самі папи, які пригноблювали та переслідували банкірів, як єретиків, при допомозі інквізиції, не гидували позичати в них гроші, повертаючи потім довги за допомогою здобичі, награбованої під час хрестових походів проти єреси. Середньовічні манастирі були найгіршими лихвярами, яких тільки можна побачити: „Серебролюбці — ненажерливі“, „жидовини-лихвярі“ — епітети ченців у наших публіцістів XVI століття. Євреї не без великих підстав вважали те, що їх переслідували, за справу манастирів, які зводили таким чином, при допомозі несвідомої маси побожніх, біржові рахунки з своїми конкурентами. Але всє це занадто звичайне: „одвічні“ істини тільки на те-ж і існують, щоб, прикрашаючи життя людей, не псувати їм їхнього господарства. „Одвічне“ ніколи не може реалізуватися в „дочасному“… Цікаве инше. У середньовічної теорії зросту була своя ідеалістична підвалина. Гроші, казали середньовічні богослови, лежачи в скрині, не збільшуються кількісно: звідкіля-ж береться процент, лихва? Отже, це очевидне здирство чужих грошей, здирство найганебніше, визискувач бо користується скрутним становищем довжника, якому доводиться вибірати — чи померти з голоду, чи дати кредиторові гроші, „яких той не заробляє“. Инша річ земля — за користання землею можна брати з арендаря, бо земля це щось продуктивне: вкинене в неї насіння повертається з великим приростом. Суворо засуджуючи лихвярство грошове, середньовічна мораль рівночасно ставилася цілком байдуже до лихвярства земельного, хоча й дуже страшних форм набірало воно. Гроші були незвичайні в середньовічному світі, який не знав товарового обороту і не звик до грошової форми капіталу: все незвичайне й чужа здається малорозвиненій людині грішним. Того, хто поневолював людину за допомогою грошей, прирівнюволося до єретика; навпаки, поневолити людину за допомогою землі було звичайнісінькою та цілком зрозумілою справою. Натуральне господарство Середньовічної Європи (так само як і старого Риму, чи старої Юдеї) грунтувалося на хліборобстві. Земля була головною цінністю, володіння землю головним привилеєм, — всі суспільні стосунки так чи инакше звязувалися з землею. Середньовічну мораль, не зважаючи на своє, здавалося-б дуже „ідеалістичне“ походження (з Старого Завіту), в дійсності безпосередньо й точно відбивало середньовічне господарство.
Наведеними прикладами, ми звичайно, не думали вичерпати запас історичних фактів, що до певної міри пояснються тільки з точки погляду історичного матеріялізму. Але вимога „пояснити всі історичні факти“ економично, це взагалі одна з наівніших вимог, які тільки можна поставити науці. Запас історичних фактів необмежений — і він що-дня росте і в глибину, — через відкриття нових історичних матеріялів, і в ширину — бо саме життя що-дня втворює нові історичні факти. Вичерпати всі історичні факти, з будь-якої точки погляду, так само абсолютно неможливо, як і пояснити до кінця всі без винятку форми органичного життя. Наукова біологія ніколи й не ставила собі такого чудного завдання. В дарвінізмі вона має керуючий принціп, метод — і для перевірки цього методу не те важно, скільки фактів ним з'ясовано, а те, що безумовно не можна ним з'ясувати хоч одного факту. Економичний матеріялізм так само є метод і спростувати його можна тільки таким самим шляхом. Історикам ідеалістам і слід було-б розпочати розшуки в цьому напрямкові; але вони задовольняються, звичайно, покликанням на те, що марксисти „не всю історію пояснили“. Забуваючи разом з цим елементарну істину, яку сказав ще старий грецький філософ, що прагнути потрібно „не до повного знання“, а до „повного розуміння“.
Але ми сказали, що історична теорія Маркса-Енгельса це зовсім не одне тільки „економичне“ пояснення суспільних явищ. Одбивання економіки певної доби в її ідеології, умов продукції в людському розумінні, — це тільки статика марксизму. Динаміка його виявляється в теорії класової боротьби, як динамичного чинника історії. „З того часу, коли починається цівілізація, — писав Маркс — продукція починає будуватися на антагонізмові професій, верств суспільства, класів, нарешті — на антагонізмові між назбіраною та безпосередньою працею. Без антагонізму немає прогресу: от-це закон, якого додержувалася досі цівілізація. До цього часу продуктивні сили розвивалися, бо як раз „панував класовий антагонізм“.
Автори „Комуністичного Маніфесту“ теорію класової боротьби тісно звязували з своїм загальним світоглядом: класовий антагонізм був для них частиною низки суперечностей, з яких складався процес світового життя, Маркс і Енгельс цілком засвоїли собі діялектичний метод Гегеля. Останній уявляв увесь процес світового розвитку на зразок розвитку людської думки (звідси й термін „діялектичний). Кожна думка, кожне твердження має в собі і можливість свого заперечування: і через розвиток цього заперечування думка посувається вперед. Твердження („теза“) перетворюється шляхом внутрішнього розвитку в протиставлення („антитеза“). Але й протиставлення в самому собі так само має своє заперечення, заперечення заперечування дає „синтезу“, що має в собі, з свого боку, зерно нової суперечности. Так, — візьмемо приклад з історії господарства, — первісний комунізм розвиває з себе приватню власність (заперчення комунізму), але стосунки, засновані на приватній власності, мають в собі зарідок майбутнього комунізму, який і є „запереченням заперечування“. В діялектичному розумінні історії, таким чином, дві частини. По-перше: кожен дальший стан суспільства „діялектика“ виводить з попереднього стану того самого суспільства, відсовуючи на другий план, коли не усовуючи зовсім, ріжні „зовнішні“ впливи — клімату, грунту та ин., що відогравали таку видатну ролю в ранньому, до-марксиському історичному матеріялізмові. Цим марксизм задовольняє елементарні вимоги кожної науки — поясняти явища певної категорії иншими явищами тієї самої категорії, притягаючи до справи явища инших суміжних категорій тільки в останній інстанції. Цим раз назавжди відкидається, напр., ті, що заспокоюють, спроби буржуазних економістів звести ввесь господарський розвиток до впливів фізіологичних чинників і пояснити всі великі економичні перевороти зростом населення. Суть такого пояснення, звичайно, в тому, що історія господарства робиться сама собою, автоматично: революційна філософія історії не може погодитися з, історичним автоматизмом. Але це тільки одна з частин, які звязують діялектичний матеріялізм з революцією. Не менш має ваги друга частина, зазначена вгорі: „теза“ й „антитеза“ перетворюють всю історію на процес безупинної боротьби. — В історії ніщо не стоїть на місті, все йде; але йде не тихо та мирно, „тишком, нишком“, а йде бурхливо, на кожному кроці ламаючи традиційні суспільні форми.
Засвоївши метод Гегеля, — останнє слово германскої ідеалістичної філософії свого часу, — Маркс, як каже історик германської соціял-демократії, прийняв у матеріялізм незмінний зміст ідеалізму, подібно до того, як Кант колись прийняв у ідеалізм незмінний зміст матеріялізму. Ця залежність авторів „Комуністичного Маніфесту“ від „метафізики“ є одним з найтяжчих їхніх злочинів в очах буржуазних критиків. Проте, жаден історик не підходить до фактів голіруч: кожен дослідувач, який хоч трохи стоїть по-надрівнем звичайного збірача сировини, неодмінно принесе з собою певну точку погляду, — в історії, як і в кожній науці. Вимагати, щоб основоположники марксизму були винятком з цього загального правила, так саме смішно, як і вимагати, щоб вони пояснили з своєї точки погляду всі можливі історичні факти, сучасні, минулі й майбутні. Навпаки, коли Маркс, перевіривши на зібранному величезному матеріялі діялектичний метод Гегеля, упевнився в його правильності, — принаймні, оскільки річ іде про історію, — то це повинно служити на користь гегелевському методові, але ніяк не проти Маркса. Буржуазні критики мали-б рацію, коли-б Маркс і Енгельс, замісць фактичних доказів, просто посилалися на авторитет Гегеля, як, наприклад, це завжди роблять буржуазні ідеалісти, посилаючись на Канта: але основоположники марксизму найменше грішні в цьому. Вже в „Маніфесті“ виправданням класової точки погляду є огляд усієї європейської історії, починаючи з середніх віків: огляд дуже стислий, з необхідности, політичний, бо маніфест — це не вчений трактат, а проте він, до певної міри, переконує кожного невпередженого читача, бо спірається на всім добре відоме і ніким не заперечені факти. „Становище робітничої класи в Англії“ й „Капітал“ ті самі ідеї вже обґрунтовують низкою фактів; автори здобули їх самі, й тому ці твори є справжнім зразком наукової перевірки. В кожній иншій науці було-б цілком досить такої перевірки, щоб виправдати метод та запобігти ріжним закидам з боку „метафізики“. Але історію недурно так тісно сплетено з життєвими інтересами людей.
Досі на теорію класової боротьби жорстоко нападаються й притому два таборі, здавалося-б, безумовно ворожі один одному. В нападах на діялектичний метод об'єднуються прихильники буржуазної державности, які твердять, що є щось важливіше, ніж класові інтереси, а саме загальний інтерес, який втілюється в державі, і анархісти, що відкидають державу, але разом з тим одкидають і значіння класового інтересу, як головного двигуна історії. „Ставити на очі“ ріжних філософів — спосіб, який дуже люблять критики марксизму, коли буржуазні ідеалісти протиставлять „діялектичному матеріялізмові“ Канта „діялектичний“ таки ідеалізм Гегеля, а анархісти — „науковий світогляд“, в особі французьких енціклопедистів, Дарвіна та Спенсера; таке „ставлення на очі“ ні до чого-б не привело. Воно тільки ілюструвало-б ріжний метафізичний смак тих, що сперечаються, бо й енціклопедисти з Спенсером укупі та навіть Дарвін, оскільки він є не тільки дослідувач, основоположник „дарвінізму“, як світогляду, — всі вони такі самі метафізики, як Гегель та Кант, як Гоббз або Спіноза. Суперечки крутяться в межах фактів, головним чином навколо держави; буржуазні письменники вважають її за вищий синтез, що погоджує класові антагонізми, а анархісти за чужоїдну силу, яка „насіла“ на суспільство й гальмує вільний розвиток суспільної солідарности. Подивимося, на декількох конкретних прикладах, що-ж таке уявляє собою державна влада в історії, і ми матимем можливість, без зайвих метафізичних передумов, судити, чи має рацію марксизм, кажучи, що держава це не що инше, як тільки знаряддя класової боротьби.
Перелічуючи установи, які виробили не законодавці, а сама народня творчість, провідник сучасного наукового анархізму, Кропоткин, вказує, між иншим: „вільні міста-республіки вічового устрію“. Власне кажучи, це єдина установа цівілізованої, чи напів-цівілізованої доби, яку він наводить, бо решта („родовий побут у дикунів, сільська громада (община) й сільський сход, ловецькі й, потім, промислові артілі“) своїм первісним станом лежить за порогом цівілізації. Це й не дивно, бо вже з кінця XVI століття, на його думку, державна влада так міцно „насіла“ на суспільство, що народній творчості прийшов кінець. З другого боку, в очах буржуазних письмеників, тих, яких не втримує поліцейська держава, демократична республіка так само найчистіший тип політичного устрію, що „погоджує“ класові суперечности; з'окрема, безпосередня, вічова демократія серед цих письменників дуже популярна (див., наприкл., Фрімана „Лекції з історії англійської конституції“). Подивимось, як же стояла справа в „вільних містах-республіках вічового устрію“. Візьмемо перше для прикладу ту саму Флоренцію, про яку нам довелось говорити напочатку книги. Здавалося-б, там панувала ідеальна рівноправність, не було жадного працьовника, трудящого чоловіка без політичних прав; а верховна влада належала зібранню всього трудящого люду, вічу, куди всі політично-повноправні з'являлися самі, не було ніяких посередників, на зразок народніх представників, які-б могли переинакшити народню волю. Здавалося-б, тут не могло бути політичного утиску класи над класою, не могло бути і соціяльної революції. На превелике диво, проте, ми бачимо там наприкінці XIV століття робітниче повстання, цілком сучасного, знайомого нам типу; воно моє надзвичайно характерну, виразну назву „бунта обірванців“ (Tumulto dei Ciompi). Той розумний флорентійський історик, який, перебуваючи в „вільному місті-республіці вічового устрію“, перший помітив класову боротьбу, як головний двигун історії, і цілком виразно й наочно малює причини цього чудного явища. Справа в тім, що флорентійська буржуазія, цехові майстрі, не пускали до цеху несамостійних робітників, які не мали власних майстерень. Політичні права давала належність до цеху, тому сила простих робітників, що все збільшувалась разом з економичним зростом Флоренції, була позбавлена будь якого впливу на політичне життя міста. „Демократія“ прикривала собою класову державу найбрутальнішого типу. „Обірванці“ домагалися, щоб або записали їх до цехів, або дали їм можливість утворити свої особливі цехи, цеб-то так чи инше дали їм політичні права. Грізний їхній натиск налякав буржуазію, — в першу хвилину вона ладна була погодитися; але робітники були дуже погано зорганізовані, буржуазні їхні провідники боялися й не мали рішучости, — й цехові майстрі фактично зберегли всю владу в своїх руках. Скоро закон концентрації капіталів виявив свій вплив — Флоренція й тут була справжнім зразком сучасних буржуазних демократій. Самі цехові майстрі, поступовно бідніючи, зробилися клієнтами великих капіталістів: „демократична республіка“ стала прикривати керування невеликої купки банкірів, яка потроху зійшла на один банкірський дім — Медичі, Ротшільдів Європи XV ст. Банк Медичів та флорентійська казна цілком зіллялися й банкроцтво торговельного дому Медичів одночасно було й руїною флорентійської республіки. Невдача робітничого руху, таким чином, згубила всю історію вічової республіки, а відновити цей рух вже не було часу; ми вгорі бачили, що зміна загально європейських умов поклала край економичному розквітові італійських міст.
Боротьба буржуазії й пролетаріяту почалася, таким чином, у Флоренції майже напередодні її занепаду: це дає місце шаблоновим виразам, що, мовляв, ця боротьба — „явище занепаду“ та т. и. Той самий Макіавеллі, історик Флоренції, дав би досить матеріялу для доказів того, що і виникнення „вільного міста-республіки вічового устрію“ на берегах Арно звязане з тією самою класовою боротьбою, — тільки не робітників і підприємців, а міських купців і робітників з тосканським дворянством. Цілу низку найцікавіших епізодів, — наприкл., визволення тосканських кріпаків, — звязано з цією ранішою боротьбою. Але не будемо занадто довго спинятися на історії Флоренції: ми можемо бачити инше, не менш шаблонове заперечення, що історія Флоренції „винятковий випадок“. Щоб показати, що безпосередня демократія не тільки кінчається, але й виникає серед класової боротьби, візьмемо приклад з иншої царини, ближчої до нас географично, коли не хронологично. „Республіками вічового устрію“ були всі староруські міста; жителі їхні, як каже літописець, „як на думу, на віче сходились“, і рішення міста було обов'язковим для всієї округи: „на чім старші (міста) здумають, на тім і пригороди стануть“. Кропоткинові здається, що „розподіл вільних людей на класи тоді ще ледве накреслювався“ — і як що класи, нарешті, й утворилися в старій Русі, то ледве чи не як наслідок злого наміру людей, що складали „Руську Правду“[4]; проте, як раз „Руська Правда“ і дозволяє констатувати протилежне — повільну демократизацію суспільства, спочатку зорганізованого дуже аристократично, разом з чим, звичайно, і після демократизації устрій все-таки залишався класовим. Найстаріші частини „Руської Правди“ мають дуже цікаві вказівки на порівнюючу питому вагу ріжних суспільних класів — в розмірах штрафу за вбивства: вбивство найвизначнішого коштувало 80 гривень, а найменш визначного „смерда“ тільки 5 гривень, стільки-ж коштувало вбити раба („а в смерді й холопі 5 гривень“). Цілком відповідно до цього тільки вельможні мали голос в громадських справах. За перших князів ми бачимо раду „старців градских“ — щось подібне до римського „сенату“, або до спартанської „герусії“ (значіння слова в усіх трьох випадках одне й те саме). Ці вельможні люде відзначалися, по-перше, своїм походженням: вони були справжні нормани і, як нащадки завойовників, з погордою дивились на „смердів слав'янської крови“, яких їхні батьки поневолили. Але це було тільки зовнішньою ознакою — по суті староруська шляхта спіралася на багатство: „огнищанин“ чи „боярин“ „Руської Правди“ завжди малюється як великий земле- й рабовласник; „Правда“ говорить про його землю, яку обробляють його холопи, про його управителя, про його спадщину; разом з цим, ми довідуємося, що боярин розпоряджав своїм маєтком далеко вільніш, ніж „смерд“: перший, коли не мав синів, міг зоставити свій маєток і дочці, а коли смерд не мав сина, його добро переходило до князя. Закони цього царства великих власників, як завжди і скрізь, не могли бути милосердними до незаможніх: кредитор міг брати з винуватця проценти, які рівнялись (що-року) половині позичених грошей, міг примусити того, хто завинив гроші, відробляти, коли той не мав з чого заплатить проценти. Такий „закуп“ мало вже чим одріжнявся од невільника, — цього можна було бити, тільки „за діло“, — а несправного довжника і простісенько оддавали в неволю. Такою була старо-руська вічова республіка (не вважаючи на присутність князя, инакше трудно схарактеризувати цю форму врядування), коли вона зароджувалася, — приблизно на початку XI століття.
Але, як росли міста і в них скупчувалося ремесницьке й торговельне населення, відношення сил змінювалося: в другій половині X століття над вічем взяла гору рада „старців“, в другій половині XI ст. ні про яких „старців“ ми вже не чуємо, і віче повновладно править містом, призначаючи й звільняючи князів. Спочатку верхні верстви суспільства боролися з цією „революцією“, — не відступаючи навіть перед численними карами на горло, але вже на першу чверть XII століття демократія настільки зміцнилася, що літописець цієї доби не може собі уявити правління країною без віча. „Купець“, „городянин“ цієї доби оцінюється як раз удвоє менш, ніж боярин і увосьмеро дорожче за „смерда“-селянина: в 40 гривень. Але зріст питомої ваги буржуазії визначав зріст примитивного капиталізму й рівночасно зріст визиску капіталом тих верств суспільства, які стояли ще нижче від купецтва. „Смерди“ з свого боку розколюються на дві класи; одна з них починає гнітити і висисати другу. „Руська Правда“ переповнюється розділами, які дуже докладно визначають розміри процентів в тому чи иншому випадкові позички. Проценти такі величезні, що на силу віриш їхній можливості — і скоро ввесь дрібний люд опиняється в хитро сплетеній сітці. Наприкінці XI століття сам князь стоїть на чолі лихвярів, за ним ідуть бояре й манастирі (!), за ними дрібніші капіталісти. В першій чверті наступного століття терпець у „смердів“ увірвався: після смерти князя-глитая в Київі вибух своєрідний „бунт обірванців“. Як завжди буває з малосвідомим рухом, народня лютість упала зразу на чужоземних лихвярів — на євреїв; але повстанці недвозначно обіцяли добратися і до бояр, і до манастирів та навіть до самої князівської вдови з усіма її багацтвами. Страшенно перелякана буржуазія поспішилась покликати популярного в народній масі князя Володимира Мономаха: за його посередництвом сталася угода. Тези угоди виразно відбилися в „Руській Правді“: було встановлено законний процент (не більш 20%), старі позички зліквідовано на полекшених умовах, обмежено право продавати довжника в неволю, обмежено владу господаря над „закупом“, останньому надано право позивати господаря, а, в певному випадкові, навіть відійти од нього безкарно. Дальший розвиток Київської Русі було перервано спустушенням її в XII–XIII століттях — спочатку половцями, а потім татарами. Новгород, якого не зачепили ні ті, ні другі, дає нам дальші ступіні, яких бракує на півдні: концентрацію капіталів в руках небагатьох, залежність од цих небагатьох усього міського купецтва, фіктивну демократію вічового устрію, яка прикриває суперечки декількох родин великих капіталістів. Але все це в богато розвиненішій формі ми бачили в історії Флоренції.
Виявляється, що примітивна, безпосередня демократія нічим не ліпша за сучасні нам демократії класового характеру, яких ніхто не заперечує. Віче не більше заважає класовому утискові, ніж парламент. Анархістська легенда про золотий вік демократії, витримує перевірку не краще, ніж усі инші легенди. З другого боку, виявляється, що державна влада це не чужа сила, яка „насіла“ на вільне суспільство, а знаряддя класової боротьби. Ми бачимо, окрім того, що разом з розвитком демократії, класова боротьба росте й загострюється: чим більше свободи, тим більше виразніші класові суперечносте. Дрібнобуржуазна утопія про демократичний режим, який так чуло погоджує інтереси підприємця й робітника, утопія бернштейніянства, нічим не краща від утопії анархістів. Коли нам потрібна демократична республіка, то зовсім не на те, щоб припинити класову боротьбу, — припинення класової боротьби, коли-б тільки воно було можливим, визначало-б закріплення на віки вічні буржуазного утиску; нам потрібно максимум свободи, щоб провадити цю боротьбу з максимальною енергією та рішучістю; нам потрібна демократична республіка, бо вона наближала час остаточного кінця, бо вона прискорювала настання республіки соціял-демократичної.
Зовсім не „незалежнішу“ від класової боротьби державну форму уявляє собою й протилежність демократії — самодержавна монархія. Солоденькі балачки про добродійну ролю монарха, який стоїть по-над „класами“, — „мирить“ протилежні економичні інтереси та, таким чином, творить суспільну гармонію — балачки ці часто стверджується прикладами на зразок вгорі наведеної історії Володимира Мономаха. Монархічна влада, справді, завжди любила виступати в ролі „чесного маклера“, пам'ятаючи, що бути маклером далеко вигідніше, ніж грати на біржі самому. Проте, апологети монархії забувають тут одне, а саме, що маклерська угода припускає обопільну згоду суперечників зробити взаємні поступки. Без цієї згоди ніякий маклер нічого не вдіє, — а коли згода така є, то він завжди що-небудь таки та зробить. — Справді, кожного разу, як у європейській історії ми бачимо нову монархичну владу, можемо бути певні, що маємо мертву точку класової боротьби, де дві класи, однаково стомлені довгою та даремною бійкою, шукають посередника, який би поміг їм помиритися на час, до нової бійки. Історія Франції дає нам таких прикладів багато. XVI вік, — доба, починаючи з якої, на думку Кропоткина, державна влада особливо „насідає“ вже на суспільство, — повен був громадянської війни, що звалася „релігійною“; в дійсності війна ця мала таку виразну класову окрасу, якої тільки бажати можна. Зерном гугенотів завжди було провінціяльне дворянство, католицька партія завжди спіралася на паризьку буржуазію. Дворянство намагалося повернути Францію назад, до часів феодолізму, прямувало до краєвої самостійности та до зменшення королівської влади. Буржуазія мріяла про сильний центральний уряд — підпору „ладу“, порядку, потрібного для вільного визискування мас. Королівська влада вже з XV віку була головним підсобником цього визискування. Страшний феодальним вельможам Людовік XI для паризьких буржуа був добрим кумом, що хрестив у них дітей та часто обідав у буржуа, мов їхній родич. Підмайстрів та учнів було за нього віддано до безконтрольного розпорядження майстрів, а страйк оголошено за державний злочин, який карається смертю. Спроби дворян знесилити таку благодійну установу, як монархія, страшенно обурювали буржуазію. Бартоломіївська ніч на завжди зосталася класичним зразком чорносотенної її старанности. А коли сам представник королівської влади, в особі Генриха Бурбона, став на боці гугенотів, Париж зачинив перед ним ворота. Але буржуазія XVI віку була ще занадто слабка, щоб розчавити дворянство. Провінція була цілком у його руках. Париж опинився в становищі кріпости, яку взяти від гугенотів, проте, не було сили. Дальша боротьба загрожувала виснаженням обох супротивників і не обіцяла остаточної перемоги жадному. Королівська влада швидко зрозуміла своє становище — становище того третього, що радіє, коли двоє б'ються. Генрих IV, не вважаючи на свої споконвічні звязки з гугенотським дворянством, поспішився помиритися з паризькою буржуазією і став старанним прихильником „протекційної“ політики, яка попередникам його дала непохитну відданість буржуазії. А дворянство дістало „Нанський едикт“; суть його була не тільки у віротерпимості, — до цієї маленької ролі він дійшов потім, — скільки в праві гугенотського дворянства мати своє військо, свої кріпости, свої суди.
Абсолютно таку саму картину уявляє собою виникнення монархичної диктатури в Англії XVII віку — в особі Кромвеля. Війна парламенту з королем Карлом спочатку зачіпала інтереси тільки „верхніх десяти тисяч“, що малу представників у парламенті, потім потроху розколихала вона всю народню масу й надзвичайно гостро поставила англійському суспільству те, що нераз і раніш виникало, питання: про відносини безземельного селянина та поневоленого міського робітника до капіталу, що визискує їх. Руками індепендентів парламент поборов королівську владу, але передова група індепендентів „левелери“ (зрівнювателі) як раз були представниками інтересів сільської та міської бідноти. На чергу поставлено було найгрунтовніші переміни: загальне виборче право, реформу карного й цівільного законодавства, а в перспективі — навіть щось подібне до націоналізації землі. Буржуазія звомпила, не знала що робити, але заклясти демона, якого сама викликала, не зуміла. На її щастя левелери дуже вже далеко випередили масу самих індепендентів, що не добре розуміли їхні бажання. Позбувшися завзятіших заколотників, найталановитіших та найсмілівіших провідників левелерства, можна було дійти до згоди: індепенденський генерал з поміщиків Олівер Кромвель узяв на себе посередництво, — і в Англії встановилася пуританська „республіка“, з лордом-протектором на чолі; дуже ретельно захищав він інтереси великих власників.
Цілком аналогична й історія „виникнення“ обох Бонапартів. Ні того, ні другого не можна уявити собі инакше, як на тлі запеклої класової боротьби, що не дійшла в певний час до краю. „Виникнення“ другого Бонапарта (Наполеона ІІІ) так докладно розглянув Маркс, що тут можна просто послатися на відому всім його працю („18 брюмера“). Навпаки там, де класова боротьба кінчалася певною перевагою одного з суперників, монархії не встановлювалося, не вважаючи на надзвичайне иноді напруження Центральної влади: якобінська Франція 1793 року, як і консервативна Франція 1871 року, ця „республіка без республіканців“, перша, — не вважаючи на фактичну диктатуру Робесп'єра, друга, — не вважаючи на монархичний настрій її правителів, не зробилися монархією. Перемога дрібної буржуазії в першому випадкові, великої в другому була занадто велика й безперечна: щоб вони захотіли зробити які-небудь поступки, не було елементів умови, не знадобився й маклер. „Надкласовість“ монархії ані трохи не перешкоджає їй цілком залежати від класових відносин, так само, як те, що аеростат підноситься вгору, ані трохи не перешкоджає доводити закон тяжіння. — „Царі мусили за всіх часів підлягати економичним умовам, але ніколи не диктували їм своєї волі“.
В свойому аналізі ми навмисне торкалися тільки монархії, що виникає з суспільної боротьби. Що-ж до монархії традиційної, феодальної, то звязок її з певною суспільною класою, а саме з дворянством, остільки наочний, що його ніколи не заперечували навіть найбуржуазніші історики (див., напр., Тена „Старий порядок“[5] Але питання про монархію неминуче викликає за собою друге питання, більше вже філософське, ніж фактичне, а саме знамените питання про „ролю особи в історії“. Справді, коли окрема особа, чи то Бонапарт, Кромвель або Генрих IV, може виступити в ролі хоча-б регулятора суспільних взаємовідносин, — виходить, окрема особа може внести свое „де-що“, індивідуальне, в хід історії? Виходить, історичний „детермінізм“ не безумовний, і особиста воля має хоч маленький куточок на історичній сцені?
Вгорі ми казали, що економична залежність усіх історичних фактів ані трохи не перешкоджає тому, що безпосередньо та чи инша переміна може бути наслідком свідомої людської діяльности, або, просто кажучи, наслідком впливу ідеї. Але ми бачили, разом з тим, що самі ідеї, це не що инше, як відбиток економіки в людському мозкові. Те саме дводиться сказати й про особу. Безперечно, що історія діє через осіб, і що як-би не було людей, людських індивідів, ніякої історії не було-б. Але коли вульгарний ідеалізм балакає про „ролю особи“, то річ іде, звичайно, не про такий факт, який сам собою розуміється. На думці мається, що є щось таємне, майже містичне, що звется „індивідуальностю“, що людина може внести в історію. Отже, коли-б, наприклад, між буржуазією, пролетаріятом та селянством 1851 р. маклером був не Наполеон III, а Наполеон II, — то наслідки, може, були-б зовсім инші. В такій постанові питання не можна не бачити типового зразочка того історичного „ідеалізму“, про який мова йшла в першому розділові цього начерку (див. стор. 15 й далі). Справді, хіба індивідуальність, своєрідність — це привилей тільки людини серед усіх явищ природи? Дощ, що йде сьогодні, не цілком повторює дощ, що був учора, він має свою „індивідуальність“. Дві сосни, що ростуть рядом, зовсім не копія одна одної. Проте, ні метеорологи, ні ботаніки не почувають жадної потреби скласти свою наукову зброю перед такою „індивідуальностю“. Кожну бо своєрідну рисочку цих явищ, як таку, втворено певними загальними умовами, які можна зрозуміти з загальних законів даної категорії явищ. Особа людини є така сама своєрідна, єдина в свойому роді комбінація загальних явищ. Кожну рису вдачі якого-небудь діяча історичного ми можемо пояснити загальними умовами оточення, доби т. и. Наполеон І, наприклад, ненавидів Англію. Вся зовнішня його політика крутилася навколо одного головного завдання: розчавити „коварний Альбіон“. Це була індивідуальна особливість. Проте, коли ми візьмемо всю історію зовнішньої політики Франції з кінця XVI віку, то побачило, що всю її пронизує червона нитка ворожнечі до Англії. Інтереси Франції й Англії в царині колоніяльної політики діяметрально протилежні. А колоніяльна політика XVII віку була віссю економичної політики всіх великих держав: на колоніяльних підприємствах ріс тодішній капіталізм. У всіх великих війнах того часу дуже легко визначити позицію Англії, коли знаємо позицію Франції, й навпаки: коли Англія була союзницею якої-небудь держави, то Францію напевне знайдемо серед її ворогів. За цей час на чолі французького врядування перемінилося багато ріжних „індивідуальностей“: Людовік XIV, Людовік XV, Людовік XVI, Дантон, Робесп'єр, Наполеон Бонапарт, — основний напрямок політики залишався той самий. „Індивідуальну особливість „великої людини“ було так само безпомилково продиктовано економікою її часу, як зміна в повітрі віщує дощ. Тому індивідуальність, яку визначають загальні умови, стирається в міру того, як збільшується кількість „індивідуальних“ випадків: у масі, вкупі, ці загальні умови висуваються так наочно, що про особисту волю не може бути й мови, безперечно, самогубство — акт надзвичайно випадковий та „особистий“. Проте „пересічна що місячна кількість самогубств взагалі та по всіх країнах незмінно зростає з початку року й досягає миксимуму в червні, потім зменшуєтесь, досягаючи мінімуму в грудні… Що-ж до розподілу самогубств по днях тижня, то мінімум припадає на суботу, коли одержується заробітню платню, далі найменша кількість припадає на неділю, день відпочинку та розваги. Навпаки, кількість самогубств дуже велика в понеділок та вівторок, коли гулянка кінчається, грошей нема, витрачені, а життєвий тягар знову почувається[6].
Випадковий і „особистий“ акт цілком підпадає суспільній закономірності. „Індивідуальність“, коли розуміти її не містично, а науково, це точка перехрещування ріжних впливів, що йдуть з суспільства. З усього змісту нашої свідомости тільки найменшу частину ми виробляємо власними зусиллями, ⁹⁹/₁₀₀ ми дістаємо вже готових. Оточення карбує індивідуальности, як станок карбує монети, і, як давно вже помітили історики ідеалістичної ще доби, великі люде — це найтиповіші представники свого часу: по-над суспільством найчастіше опиняється середній, звичайний представник даного суспільства. Відновити науково права „особи“ ніколи не вдасться, коли люде визнали істину, яку сказав ще старий мудрець Греції: „ніщо на світі не буває випадково, все має свою, не неприступну розумові, причину“. Це, скажемо, ще раз, ані трохи не перешкоджає нашій особі, — нашій особистій енергії, готовості боротися та жертвувати собою, бути головним двигуном історії. Але й, коли такі умови існують, не тільки „велика людина“, а й всяка людина має свою історичну ролю. Відбіраючи від „великих“ право мудрувати по своєму над долею инших людей, економичний матеріялізм, таким чином, не тільки не принижує людської особи до ролі сліпого знаряддя, як хтять запевнити її буржуазні критики, а, навпаки, вперше науково вгрунтовує значіння окремої людини в історії.
——————
- ↑ Див., наприкл., Ріккерт „Границы естественнонаучного образования понятий“.
- ↑ Th. Ribot. „L'Evolution des idées générales“, Paris 1897, p. 9.
- ↑ Див. Ribot, там саме, стор. 109.
- ↑ Див. „Наука и Анархия“, рос. пер. стор. 85.
- ↑ Монархію Генриха IV можна вважати за нову через те, що рівночасно з убивством його попередника, Генриха III, та кінцем, у його особі, династії Валуа, королівська влада, фактично, зійшла зі сцени.
- ↑ Р. Майо Сміт. „Статистика и социология“, стр. 258
.jpg)
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|