Залишаюсь українцем/I/З табору до табору

Залишаюсь українцем. Бурхлива молодість
Богдан Гаврилишин
З табору до табору

Київ: 2011

Одна проблема все ж лишилась. Німецькі ліси були добре доглянуті, але там важко було знайти їжу. Весь день і вечір ми блукали лісом, аж поки не відчули запах харчів. Ми обережно пішли в напрямі запаху і побачили сміттєві баки американської військової частини, розташованої на кордоні у лісі неподалік від невеличкого населеного пункту. Ми тихо відкрили баки і почали навпомацки шукати в них залишки харчів. Американську армію дуже добре забезпечували, і солдати викидали багато недоїдків. Те, що ми знайшли у баках, смакувало набагато краще, ніж те, що ми їли протягом останніх десяти місяців. Два вечори поспіль ми повторювали цю операцію, але на третій несподівано почули крик американського вартового: “Стій!” Він наказав нам підняти руки догори і покликав сержанта, який добре оглянув нас із ліхтарем. Добре, що він трохи розмовляв німецькою, тож ми пояснили, хто ми і що тут робимо. Він пішов до будинку, виніс три комплекти робочого армійського одягу, сказав нам переодягнутись, показав, де нам переночувати, і пояснив, що ми можемо лишитися з їхньою військовою частиною, якщо будемо мити посуд і казани, а також виконувати інші дрібні доручення. Ми почувались як у раю. Солдати по-доброму, з гумором ставились до нас. Їжі було більш ніж достатньо. Ми почали схоплювати деякі слова англійською. Кухар цієї частини, як, напевно, і всі армійські кухарі, сильно засмажував практично усе: картоплю, овочі, курячі стегенця, м'ясо та навіть яйця. Їжа була дуже жирна, але після майже року поганого харчування усе було надзвичайно смачним. Один із солдатів щодня їздив на джипі за 60 кілометрів до Мюнхена і привозив звідти банки з морозивом, яке ми їли зі звичайних супних тарілок. Пізніше я “заплатив” за цю насолоду виразкою шлунку. Так чи інакше, ми з великою вдячністю, але водночас і з жалем попрощалися з цими доброзичливими американськими солдатами, коли їх направили до іншого пункту призначення, а самі пішки вирушили у напрямку Мюнхена.

Ми не знали, що шукатимемо, коли опинимося в Мюнхені. Сподівалися, що знайдемо табір для людей, яких не мали репатріювати до Радянського Союзу. Випадково знайшли єврейський табір, а що я пам'ятав кілька слів на їдиші, які почув у своєму селі, вони прийняли нас. Проте гостинність швидко зникла. Ні Ромко, ані Любко не говорили на їдиші. Після влаштування у таборі ми стали спілкуватись між собою українською. Це почули і ввічливо попросили нас негайно покинути табір. Ми безцільно блукали вулицями, де було безліч таких само людей з різних країн. Від перехожих дізнались, що десь був польський табір. Нам дуже пощастило, тому що всі ми досить вільно спілкувалися польською. Поляки, не будучи громадянами Радянського Союзу, не підлягали репатріації, проте могли повернутися до Польщі. Нас прийняли до табору, але щастя знову тривало лише кілька днів. У якийсь момент, коли ми думали, що поруч нікого нема, перейшли на українську мову, але нас хтось підслухав і ми знову опинилися на вулиці. Після повторних пошуків знайшли табір для людей різних національностей, які жили у колишніх німецьких військових бараках — масивних п'ятиповерхівках із товстими стінами та дахом з черепиці, зовсім не схожих на занедбані дерев'яні бараки для робітників.

Нас поселили до великої кімнати з двадцятьма ліжками. Харчування, забезпеченого АДРОН, було достатньо і ми знову почувалися набагато краще. Лише одне питання тяжіло над нами: що буде далі? За якийсь час прибула група офіцерів ЦРУ і всіх нас по черзі викликали, щоб перевірити, чи нема серед нас німецьких колаборантів. Тих, кого запідозрювали, було одразу відокремлено від решти. Ми не знали, що з ними сталося. Як і всі ті, хто мешкав у нашій кімнаті, я пройшов перевірку, все ще гадаючи, яким буде наше призначення. Скоро ми дізналися, що для людей з України споруджують табір у містечку Карлсфельд неподалік від Мюнхена. Сумніваючись, що це правда, Ромко і Любко вирішили залишитись у Мюнхені, а я вирушив до Карлсфельда. Цього разу удача справді супроводжувала мене. Табір складався з кількох дерев'яних бараків, які раніше були певно призначені для українських остарбайтерів, а тепер пристосованих АДРОН для українців. Нас забезпечували їжею та всім необхідним. Мене поселили до кімнати з вісьмома двохярусними ліжками та одним столом з двома вузькими лавками. Там вже жило 15 молодих хлопців з України.

Посвідчення особи. Мюнхен, 1946 р.

Табір українських біженців. Карлсфельд поблизу Мюнхена. 1945 р.

Наближався вересень, тому деякі вчителі середніх шкіл з України вирішили провести курси завершального навчального року гімназії. Вони розуміли, що ті, хто мають достатньо знань, могли б закінчити середню освіту в цій тимчасовій школі й потім у країнах, де вони опиняться, зможуть одразу вступати до університетів, а не повторювати рік чи два у середній школі. Підручників не було. В класі — лише дошка і крейда, а у нас — олівці й папір. Вчителі, однак, були хороші, а ще майже половину класу становили дівчата. Навіть за таких обставин добре було знов повернутися до школи. Невдовзі організували гуртки українського Пласту і мені пощастило вступити в якості старшого пластуна до куреня “Лісові Чорти”, членом якого залишаюсь і донині.

Відновлюємо Пласт. Курінь «Лісові Чорти». Богдан Гаврилишин з Влодком Галатом. Карлсфельд, 1946 р.

Одного разу в нашому таборі проходив концерт хору бандуристів — ми відчули страшенну ностальгію за Україною і майже всі плакали від щастя та від жалю, що не можемо повернутися на рідну землю. Моє щастя тривало недовго: я захворів, мене забрали до госпіталю в Мюнхені й поставили діагноз — виразка шлунку. Така була ціна за те, що я дозволяв собі жирну їжу в необмежених кількостях, працюючи мискомиєм на кухні при американській армійській частині. Я пробув у лікарні чотири місяці. За цей час мій шлунок ще не досить загоївся, але сусід по палаті, єврейський лікар з Литви, що був там в якості пацієнта, прошепотів мені: “Я не маю права давати жодних порад, але тобі треба забиратися звідси і спробувати жити нормальним життям, а коли тобі буде шістдесят років, подумаєш, як лікувати свій шлунок”. Він був мудрою людиною.

На той час я вже знав, що мій старший брат Місько перебуває у таборі АДРОН у Мангаймі. Я поїхав до того міста і записався до школи, подібної до тої, в яку ходив у Карлсфельді. У Мангаймі ми з братом відвідували не тільки імпровізовану Українську католицьку церкву, а й Українську православну також. Тоді я зрозумів, що сани там були однакові, служби Божі дуже схожі й різниці в догмах між двома церквами не було. Єдина відмінність — це те, що Українська греко-католицька церква визнавала Папу Римського головою церкви, а православна мала свого Патріарха.

Серед однокласників я потоваришував з дівчиною зі Східної України. Катерина Кричевська, яка походила з родини відомих художників, продовжувала сімейну традицію й пізніше стала відомою художницею у Каліфорнії. Цілковито випадково ми поновили контакт у 2009 р. — через шістдесят три роки після того як востаннє бачились у Мангаймі 1946-го.

Саме тоді я відчув, яка красива українська мова. Зважаючи на те, що школа у Мангаймі була гіршою за карлсфельдську, за три тижні до випускних екзаменів повернувся до Карлсфельда. В потязі по дорозі туди я зустрів українську дівчину приблизно мого віку. Вона була з Полтавщини, відомої красою мови. Коли попросив її розповісти про Полтаву, область та її село, вона радісно погодилася й почала лагідно і мелодійно розповідати. Дівчина дуже поетично описувала все в деталях. На відміну від того, що зазвичай роблю, я слухав її, як зачарований. Її розповідь тривала кілька годин. Був справді заворожений тим, як вона говорила, її мова звучала набагато приємніше, ніж наша в Галичині. Я ніколи більше її не бачив, але через десять років прочитав “Зачаровану Десну” Олександра Довженка (всесвітньо відомого режисера), написану мовою, дуже подібною до тої, якою говорила ця дівчина.

Прибувши до Карлсфельда, я позичив конспекти з різних предметів у своїх однокласників і сів готуватися до екзаменів. Коли кажу “сів”, звичайно, маю на увазі пряме значення цього слова. Я не міг навчатись у кімнаті, де, крім мене, було ще п'ятнадцять хлопців і хтось постійно виходив та заходив та де було дуже шумно. Тому я пішов до загального туалету в бараку, в якому було кілька окремих кабінок, і сів навчатися в одній з них. У тому туалеті провів три повних тижні. Мотивація скласти екзамени і потім мати можливість вступити до якогось університету була для мене надзвичайно сильною. Годинами просиджуючи в туалеті з паперами на колінах під дуже тьмяним освітленням та дихаючи характерним ароматом, я сконцентровано вбирав і запам'ятовував знання з конспектів за останні вісім місяців навчання. Нагорода за цей свого роду мазохізм прийшла: я склав екзамени зі всіх предметів на “відмінно”.

З атестатом в руках за кілька місяців я записався до університету, який влаштувала АДРОН у відомому Музеї науки в Мюнхені. Я знав, що це буде щось тимчасове, що всі студенти переїдуть до різних країн, як тільки буде можливо, і університет закриється. Тому відвідував небагато занять, але ходив на деякі з тих, що проводив професор Юрій Старосольський, який пізніше працював у Бібліотеці Конгресу США, був пластуном, належав до куреня “Лісові Чорти”, став автором кращої книги українською мовою про скаутинг-пласт “Велика гра” (1948). Крім того, він став третім Начальним пластуном з часів заснування Пласту в 1912 р. Інший курс, який я час від часу відвідував, вів доктор Матвій Стахів. Обидва ці професори були дуже компетентні й цікаві. Маю зізнатися, що в мене був ще один мотив вступити до цього університету. Як студент я міг отримати додаткові купони на харчування, крім тих, які отримував у таборі для біженців у Карлсфельді.

Студентом університету я пробув недовго. Дізнався, що мій брат Місько разом з його родиною та з моїм батьком переїхали до табору для українських біженців у Еллвангені. Сестра Катруся з чоловіком Ярославом також жили там. Я вирішив приєднатися до родини і переїхав до Еллвангена.

Пригоди мого батька були дещо відмінними від наших. Коли Червона армія наближалася до нашого дому під Жизномиром, він, як і багато інших, наївно подумав, що американці не можуть бути союзниками Радянського Союзу. Був переконаний, що як тільки Німеччину переможуть, американці оголосять війну Радянському Союзу і нарешті звільнять Україну від “російської окупації”. Він попрощався з матір'ю і подався на Захід. Попутним транспортом, а потім поїздом батько доїхав до Австрії, знайшов там роботу помічника в м'ясарні. Коли фронт наближався, він далі рухався на захід, так дійшовши до американської окупаційної зони. Вирішив пошукати мене, ходив пішки від табору до табору, скрізь питаючи, чи хтось мене бачив або знає, де я живу. Пройшовши більше 500 кілометрів, одного дня батько прямував до табору в Карлсфельді саме тоді, коли я виходив з нього. Через надзвичайно щасливий припадок ми стрінулись біля входу до табору.

В 1944 р., коли східний фронт почав наближатись, я переїхав до Дрогобича, щоб продовжувати навчання, а решта рідні поїхали до Славська в Карпатах, крім моєї мами. Мама не поїхала з ріднею, бо хотіла дочекатися повернення мого брата Славка, заарештованого і засудженого у Львові. Вона, як і ми всі, не знала, що на той час він вже був зліквідований. Її доля була сумна: тільки-но радянська армія прибула до Бучача, мати пішла до нашого рідного села Коропця, де сховалась у землянці на горбаку за нашою старою хатою. Ризикуючи бути заарештованими, час від часу мої родичі приносили матері їжу та воду. Вона померла у 1956 році від голоду, страху, виснаження, так і не побачивши Славка і не знаючи нічого про решту родини, бо листами ми наражали б її на небезпеку.

Недовге перебування у Еллвангені виявилося винятково корисним періодом мого життя, під час якого викристалізувалися мій світогляд і частково розділ власних “дороговказів у майбутнє”. Якось я почув розмову між моїм братом Міськом та чоловіком сестри Ярославом, який на 20 років був старший за мене. Місько казав: “Я очікую від людей тільки добрих речей, але, може, матиму кілька розчарувань у моєму житті”. Ярослав відповів: “А я не чекаю від людей нічого доброго. Якщо хтось зробить щось добре для мене, це буде приємною несподіванкою”.

За життя Міську ніколи не траплялися неприємні несподіванки, а Ярославу — жодних приємних. Як і Місько, я вірив у добро в людях. Розмова, яку випадково почув, укріпила мою віру та ставлення до цього. Пізніше в житті, читаючи про китайські філософські дебати, які 2500 років тому відбувалися впродовж 150 років, я зрозумів, що більшість людей наділені й добрим, і поганим. Зі свого досвіду переконався, що якщо ти бачиш добро в людях, з якими спілкуєшся, це стимулює усе добре, що є в них. Воно набирає більшої питомої ваги й більше впливає на їхнє думання та поведінку.

Невдовзі я отримав ще кілька важливих уроків. Група українських пластунів збиралася організувати курені для старших пластунів і пластунок. Місько підійшов до мене і сказав: “Ти маєш бути зв'язковим куреня старших пластунів”. Здивовано я заперечив: “Як зможу? Я був лише у двох пластових таборах, коли мені було 11 і 12 років. Я майже нічого не знаю про скаутинг”. Місько відповів: “Якщо не знаєш, як щось робити, то навчишся і будеш це робити добре. Не святі горшки ліплять”. Я таки став зв'язковим куреня і перед виїздом до Канади був уже дуже досконалим у цьому.

Місько й далі ставив виклики для мене. Наступна авантюра була надто ризикована. Ми якось почули, що в нашому таборі у Еллвангені має виступити американський генерал. Коли він приїхав, спершу поговорив з директором табору — естонцем, що розмовляв англійською та російською, але не українською. Цей естонець не любив українців.

Таборуємо біля Еллвангена (став там скаутом-майстром — зв'язковим куреня юнаків). 1946 р.

З трьох тисяч людей у таборі щонайменше півтори втиснулися до великої зали. Місько, який тоді працював від АДРОН головним бухгалтером табору, притягнув мене з собою стояти на сцені за заслоною. Перекладача, який би знав українську й англійську, не було. Більшість людей у таборі походили з Західної України і не розуміли російської. Коли генерал вийшов на середину сцени й став перед мікрофоном, Місько виштовхнув мене на сцену і сказав: “Іди і перекладай”. Директор табору був розлючений, а я боявся, проте вже не міг втекти, бо генерал приготувався говорити. На той час я вивчив лише кілька слів англійською, проте знав, про що він говоритиме, тому що чув про його виступи в інших таборах, — а саме про Ялтинську угоду, згідно з якою всі колишні радянські громадяни мають бути репатрійовані до Радянського Союзу, що приїдуть радянські офіцери, а американські військові частини простежать, щоб репатріація відбулася належним чином. Початок промови був легкий: “Я, генерал Тейлор, представник американської адміністрації в цій зоні…” Далі було складніше, я розумів лише одне слово з десяти і здогадувався про значення ще якогось слова. Впевнений, одначе, що ніхто з аудиторії не зрозуміє, що вигадую все інше, я казав речі, які, на мій погляд, логічно поєднували слова, які зрозумів. Промова генерала була, на щастя, коротка. Всі присутні лишились при думці, що я знаю англійську мову.

Посвідчення офіцера з постачання АДРОН. Червень, 1947 р.

Людей з табору в Еллвангені не було репатрійовано. Коли американці допомагали з репатріацією з інших таборів, багато людей кінчали життя самогубством, вистрибували з вікон тощо. Спочатку американці думали, що люди, які не хотіли повертатися, — злочинці. Після надто великої кількості самогубств (деякі цілими сім'ями з малими дітьми) вони зрозуміли, що станеться з тими, кого відправлять “додому”. З майже двох мільйонів українців, які після війни перебували в Німеччині, близько 250 тисячам, переважно із Західної України, було дозволено залишитись у таборах, а пізніше — емігрувати за море.

Спираючись на мою репутацію людини, яка розмовляла англійською, мій брат Місько підштовхнув мене до іншого випробування. АДРОН шукала офіцера з постачання, який би відповідав за постачу і розподіл всього, що було потрібне для життєзабезпечення табору в Еллвангені.

Місько сказав: “Чому б тобі не подати свою кандидатуру?” Я відповів: “Я нічого не знаю про потреби людей, скільки і якої потрібно їжі, який одяг, які ліки”. Брат зауважив: “Слухай, під твоїм керівництвом працюватиме 40 людей. Серед них є експерти з різних ділянок. Все, що тобі буде потрібно зробити, це отримати від них список необхідного і взяти його з собою до регіональної штаб квартири АДРОН”.

Це знову спрацювало. У двадцятирічному віці я став офіцером з постачання, отримав уніформу АДРОН, джип з водієм, спеціальне харчування і, звичайно, 40 людей під моїм керівництвом. Так протягом тих кількох місяців сформувалися або укріпилися деякі з моїх основних принципів і ставлень до життя. Багато з них прийшли від Міська, а саме: віра у добро в людях, впевненість у власних силах і можливостях (якщо не знаю чогось, я навчуся цього), розуміння потреби постійно вчитись. Батько також час від часу казав мені деякі прислів'я, наприклад — “не святі горшки ліплять”, що означало: те, що роблять інші, ти теж можеш робити. Інше прислів'я — “м'яко стелиш, добре спиш” значило, що кожен сам є творцем своєї долі. І ще одне — “брехнею можна дійти до краю світу, але назад дороги не буде”, що значило “говори правду”. Це все можна підсумувати так: “твоє майбутнє здебільшого у твоїх руках”, “ти можеш робити в житті усе, що сам вибереш” та “кажи правду”. Людині не потрібно набагато більше керівних принципів, щоб розпоряджатися власним життям.

Саме після такого досвіду й життєвих уроків, незважаючи на дуже хорошу посаду в АДРОН, я радісно зголосився поїхати до Канади працювати лісорубом. Я розумів, що університет АДРОН та комфортна посада в таборі були тимчасові, а мої можливості отримати вищу освіту у Німеччині дуже обмежені. Більш за все я хотів поїхати до Нового Світу, до Канади з упевненістю, що якось зможу закінчити освіту і знайду гарну професію. У такому чудовому настрої я й вирушив до Бременгавена, портового міста на півночі Німеччини.