Залишаюсь українцем/I

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

ЧАСТИНА I

БУРХЛИВА МОЛОДІСТЬ


Перші 20 років

Найперші чіткі спогади належать до четвертого року мого життя. Вони позначились на моїй долі, взаєминах та навіть сформували деякі цінності у подальшому. Я народився в селі Коропець на річці Дністер, останнім з чотирьох дітей у родині бідних селян, що володіла половиною гектара землі. Мій батько мав шість класів освіти, мати — чотири. Ми жили у двокімнатній хатині, зробленій з глини й соломи та вкритій солом'яною стріхою. Насправді ми займали одну кімнату з цегляною пічкою, в якій було одне велике ліжко, стіл та пара вузьких лавок. Я спав за піччю, яка не особливо використовувалася в літній час, але вабила приємним теплом взимку. Долівка у нашій кімнаті була глиняна. Суботніми вечорами мама мазала її глиною, розведеною з водою, щоб вона була чиста й свіжа. Друга кімната використовувалась для зберігання інструментів, заготівель, картоплі та яблук на зиму.

Мій батько воював у складі австрійської армії під час Першої світової війни й побував у Чехословаччині, Австрії та навіть у Північній Італії. Він помітив, що люди в тих країнах живуть набагато краще, і пов'язував це з вищим рівнем освіти, ніж той, який був у нас у Галичині (Західна Україна). Він прийшов до висновку, що має зробити все, щоб його діти мали змогу отримати найвищу можливу освіту. З Чехословаччини батько привіз насіння хмелю, який використовували для виготовлення пива. У головному місті Галичини Львові була велика броварня, проте вона мусила імпортувати хміль з-за кордону. Мій батько зайняв насінням хмелю майже всі пів гектара землі, що викликало велике здивування і навіть насмішки односельців. До часу, коли я народився у жовтні 1926-го, батько вже продав кілька врожаїв хмелю та збирав гроші для придбання наділу землі біля міста Бучач, маючи на умі, що діти змогли б закінчити хоча б повну середню школу (гімназію).

Родина Гаврилишиних (дід та баба, батько і мати, три мамині сестри, мої брат Михайло і сестра Катруся). Коропець, 1920 р.

Батько був підприємливою людиною, тому в партнерстві з єврейським торговцем і власником м'ясарні купував свиней та експортував їх до Данії. Саме з цим партнером пов'язані мої перші чіткі спогади. Якось батьків партнер, великий і життєрадісний чолов'яга, прийшов до нашої хати, сказав гучне “добрий день!”, поплескав мене по плечах, двома пальцями щипнув за щоку та дав десять грошей (польська монета). Пізніше я з'ясував, що на ці гроші можна купити содову з малиновим сиропом і морозиво. Та щипок був дуже болючий, тому моя перша асоціація з грошима також була болючою. Можливо, тому гроші для мене ніколи не були чимось привабливим, хоча в подальшому житті вони виявились необхідними й корисними та навіть дозволили мені робити деякі добрі діла.

Батько — Дмитро Гаврилишин. Бучач, 1939 р.

У 1930 р. мій батько купив близько 10 гектарів землі за три кілометри від Бучача та один кілометр від маленького села Жизномир. З кількома друзями й парою робітників він звів там будинок, цього разу чотирикімнатний, з погребом, зроблений з вирубаного пористого каміння кольору слонової кістки. Одного разу він взяв мене з собою на будівельний майданчик. З цікавості (яка й дотепер лишилася ключовою рисою мого характеру) я виліз по драбині аж до верхівки будинку, коли ніхто не дивився. Гордо оглянув усе навколо, оступився і впав на землю, усіяну дрібним камінням. Я майже змусив себе прийти до тями. Замість співчуття отримав гарного прочухана від батька, проте це не зупинило мене від прагнення досліджувати все, що мене цікавило.

Після того, як ми переїхали до нашого нового будинку, в мене з'явилось непереборне бажання піти до школи. Школа була у сусідньому селі й туди приймали хлопців та дівчат, яким виповнилося сім років. Мені ще не було й п'яти, але я так набридав із цим, що нарешті батько переконав директора школи прийняти мене. Вони, певно, сподівалися, що за кілька днів мені стане нудно і я припиню ходити до школи. Мені й справді стало нудно через занадто повільне викладання. Гадаю, навчання було дуже легким для мене і залишилось таким протягом усього життя. Люди у селі були дуже бідні. За їхніми стандартами, наша родина була заможна. Багато селян працювали на нашій фермі під час збору врожаю, адже в ті часи все збирали вручну. Мати посилено піклувалась про мене, тому що я був малий та мав слабке здоров'я. Зазвичай вона робила мені бутерброди, щоб я брав їх до школи. Після усіх важливих церковних свят ці бутерброди вона робила з білого пухкого хліба з домашньою копченою шинкою. Пригадую, як у школі, коли я вперше на перерві відкусив бутерброд, усі мої однокласники дивилися на мене заздрісними голодними очима. Я одразу ж віддав їм два своїх бутерброда, які було розділено на рівні маленькі частини, щоб кожен скуштував бодай трошки. Очі дітей засвітились. Цей досвід сформував моє розуміння того, що ділитися чи іноді просто щось віддавати приносить набагато більше задоволення, ніж споживати самому або тримати тільки для себе.

У житті Жизномира протягом травня місяця в церкві щовечора відбувалася служба, яка називалася “маївка”. Ця служба була дуже радісна, під час неї співав не тільки хор, а й усі присутні в церкві. Прихожани прикрашали церкву весняними квітами — бозом[1]. Їхній чудовий аромат ще більше підсилював святковість служби. Це була єдина церковна служба, яку я любив. Ще приємнішою її робило те, що дівчата й молоді жінки, повертаючись із роботи у полях, прямували до церкви та співали пісень у маленьких групах. Здавалося, що це був один великий хор, голоси якого доносилися звідусіль. Вони співали з любов'ю до Бога, до людей, з любов'ю до життя.

Однак одразу після служби зазвичай починалась невеличка війна між хлопцями з двох частин села, розділених церквою. Вважалося, що це гра, проте ця гра була надто брутальна. Вони били один одного великими палками, іноді навіть користувалися “спеціальною зброєю”, такою як великий болт, прив'язаний до тонкого дроту. Траплялося, що деякі хлопці зазнавали важких ушкоджень. Парадоксальним у цій ситуації було те, що хлопці ховали свою “зброю” за стінами, які оточували церкву, а в церкві на службі поводились як маленькі янголятка. Я ніколи не міг збагнути цього парадоксу.

Після трьох років навчання у жизномирській школі, коли я достатньо окріпнув для того, щоб навіть взимку ходити за три кілометри, батько записав мене до школи у місті Бучач, в якій містилась і початкова школа, й гімназія. Мені було радісно та водночас сумно. Радісно, тому що потім я навчатимусь у гімназії, а сумно, бо, зважаючи на мій вік, я мав повторно піти до третього класу. Викладання знову здалось мені нудним. Під час уроків я часто був непосидючий і неслухняний. Зі всіх предметів я мав найвищі оцінки, а за поведінку — “незадовільно”. Час від часу директор школи відправляв мене додому, де мене сильно карав мій брат Михайло (старший за мене на тринадцять років), який потім ішов до директора і молив прийняти мене назад до школи. Єдиним спасінням для мене в цій школі був учитель математики, який знав, як мотивувати школярів, принаймні найрозумніших із них. Він писав на дошці завдання й казав, що той, хто знає розв'язання, може підбігти до дошки і написати його. В більшості випадків змагання відбувалося між мною та єврейським однокласником, який був навіть менший та кволіший за мене. У перервах більші хлопці обзивали нас та іноді виписували нам кілька болючих стусанів. Компенсацією за ці образи було те, що ми вважалися кращими учнями класу.

До найважливіших подій польського періоду я відношу два пластових (скаутських) таборування у Карпатах в Остодорі неподалік від невеличкої річки Лімниця — це близько двох кілометрів ходу від села Підлюте, літньої резиденції митрополита Андрея Шептицького, голови Української католицької церкви та опікуна Пласту. Початок мого довічного пластунства відбувся завдяки моєму братові Михайлу. Хоча в батька щодо мене були великі амбіції, він рідко говорив зі мною й лише раз сказав: “Бог дав тобі трохи таланту і твій обов'язок — його використати”. Він зробив висновок, що я добре навчатимусь у школі, й ніколи не перевіряв і не цікавився тим, що і як я вчив і розвивав. Саме тому брат став моїм другим батьком. Влітку 1937-го Михайло записав мене до мого першого пластового табору. Він приїхав зі Львова, де навчався в університеті, привіз мені пластовий однострій, рюкзак, необхідне обладнання, перед цим записавши мене до одномісячного табору. Він переконав маму відпустити мене самого у довгу подорож до табору, назустріч чудовим пригодам.

Саме в цьому першому таборі я навчився дисципліни, дізнався, як бути хорошим членом команди, та пережив кілька справжніх пригод, таких як ночівля у колибі на вологому сіні та лише чашка гарячої води на вечерю. Це сталося так: одного ранку ми вирушили в одноденну пішу мандрівку, перейшли річку й піднялися на верхівку гори. В обід погода раптом змінилась і почалася сильна злива. Ми мусили спускатися вниз по слизькому камінню та стежках. Коли дісталися річки, то з жахом побачили, що вода в ній піднялася, зруйнувала дерев'яний місток та віднесла його уламки разом із поваленими деревами. Ми провели вечір у старій хатинці з дірявою стелею, а після “вечері”, що складалася з чашки гарячої води з кількома зернятками вівсянки у ній, спробували заснути на мокрому сіні, трусячись від холоду. Наступного ранку, коли вода спала, ми перейшли річку вбрід і повернулися до табору, де на нас вже чекав гарячий шоколад та хліб із маслом. Ми були дуже втомлені, але почувалися справжніми героями.

Найважливішим, що я осягнув у таборі, була сама суть Пласту: присяга, правильна поведінка пластунів, наприклад — робити щодня добре діло, зрозумів, як бути слухняним хлопцем, але в деяких ситуаціях — як бути лідером. Вечорами ми сиділи біля ватри, захоплено дивились на відблиски полум'я і не менш захоплено слухали невеличкі історії, які розповідали наші виховники, про історію України, про її славні, а також принизливі періоди, про стан і потреби нашого суспільства, сподівання впродовж століть здобути незалежність та про необхідність, коли ми виростемо, служити нашому суспільству.

Пласт було створено 1912 року в Західній Україні, коли вона ще належала до Австро-Угорської імперії, лише за сім років після того, як Баден-Пауел започаткував молодіжний скаутський рух. У 1930 р. Польща оголосила Пласт нелегальною організацією, але він і далі існував, організовував табори завдяки протекції митрополита Шептицького. Той був родом з української шляхти, яку в минулому було полонізовано. Через багато поколінь граф Андрей повернувся до свого коріння, став українським патріотом, хоча його брат лишився поляком і навіть служив генералом у польській армії. Шептицького високо шанували, він був надзвичайним моральним авторитетом. Багато страждав, його заслали в Сибір, потім у нього паралізувало ноги, але морально митрополит лишився дуже сильним. Польська влада не насмілювалася втручатись у те, що він робив. Будучи багатим, він віддавав землю й будівлі Пласту та став його покровителем. Коли я був у таборі, Шептицький перебував у своїй літній резиденції у сусідньому селі Підлюте, тому нам надзвичайно поталанило відвідати його. Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів та пильно подивився у вічі. Мені здалося, що він справді побачив мою душу, хоча в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, проте дуже мало людей наблизились до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, при цьому справжнього гіганта духу.

Коли я повернувся додому, була неділя з її приємними заняттями. Вранці батько запрягав коней, ми їхали до Бучача, йшли до церкви, де разом з хором співали усі прихожани. Я був непосидючий під час служби, адже вона була не надто цікава, але після служби батько пригощав мене содовою з малиновим соком та ріжком морозива. Коли ми повертались, мати готувала звичний недільний обід, завжди дуже смачний. Після обіду влітку ми зазвичай виходили на веранду. Михайло, який був на канікулах після навчання у Львівському університеті, грав на мандоліні, а мама, яка мала чудовий голос, співала; всі інші підспівували, створюючи справжній сімейний хор. У перервах між співами мати, яка знала напам'ять Біблію та Кобзар, цитувала Біблію або читала поеми Шевченка, нашого поета “відродження”, який для нас, українців, був і досі є другим Богом. Настрій був святковий та піднесений і всі ми почувалися щасливими. Чудові спогади. Це були найщасливіші моменти моєї юності.

Сестра Катруся з чоловіком С. Тарасевичем. Бучач, 1938 р.

Мама і сестра Катруся. Бучач, 1944 р.

Після вечері наші сусіди, батькові друзі збиралися в нашій кухні й батько розповідав їм про країни, які він бачив під час Першої світової, про різні мови, які чув, про спосіб життя у Західній Європі. Те, як мій батько розказував історії, було справжнім мистецтвом. Сусіди захоплено слухали його, так само і я. У цей час я мав спати в кімнаті поряд із кухнею, але тихенько прочиняв двері, притуляв вухо та дослухався до оповідей батька, мріючи про далекі краї. Саме тоді я почав цікавитись відкриттям та дослідженням широкого світу. Цікавість посилилася за кілька років, коли майже кожної суботи ранком я сідав на поїзд і їхав за 30 кілометрів до Чорткова, де жила моя старша одружена сестра Катруся. Там брав книжку з її бібліотеки, починав її читати після обіду і зазвичай дочитував до кінця пізно вночі. Додому я повертався раннім поїздом у неділю. Найбільше мені подобались книжки, написані німецьким письменником Карлом Маєм. В них розповідалося про дальній Захід, про арабські та багато інших країн. Я читав їх (у польському перекладі), а бажання колись побачити ці країни ставало недосяжною мрією. Навряд чи я знав у той час, що Карл Май написав усі свої книги у Ернстхалі, його рідному містечку в Німеччині, й ніколи не виїжджав за її межі.

Відповідно до Версальської угоди, Польща мала керувати справами Галичини, одначе польський уряд намагався повністю долучити її до складу польської держави й бажав асимілювати українців, як і інші “меншини”. Уряд Пілсудського пишався славним минулим Польщі, проте дуже грубо поводився з меншинами. Поляки палили українські православні церкви на Волині й навіть створили концентраційний табір “Береза Картузька”, де ув'язнювали як українських націоналістів, що мріяли про незалежну Україну, так і комуністів, таких як Адам Шафф, марксистський філософ з Варшави, котрого я зустрів десятиліттями пізніше серед членів Римського Клубу.

Пам'ятаю дві речі, які показували некомпетентність, пафосність і водночас слабкість польської влади. На початку 30-х рр. було видано закон, згідно з яким у кожному селянському маєтку обов'язково мав бути окремий надвірний туалет — дерев'яний та вибілений усередині, для дотримання санітарних умов. Селяни, однак, звикли здійснювати свої фізіологічні потреби деінде, бо за їхньою філософією, “що прийшло з землі, в землю має й піти”. Новозбудовані туалети використовували для зберігання глиняних горщиків з молоком, де з молока збирали вершки, з яких селяни потім виготовляли масло, і кисле молоко, з якого робили білий сир. Цей закон став приводом для багатьох підпільних карикатур і жартів, у яких уряд виглядав посміховиськом.

Але серйознішою і трагічнішою була військова слабкість Польщі. Перед тим, як Німеччина напала на неї у вересні 1939-го після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, між Німеччиною та Польщею точилася пропагандистська війна. Я дуже добре пам'ятаю вислів головнокомандуючого польської армії: “Нехай німці зачеплять хоча б ґудзика на формі нашого солдата — тоді за два тижні ми будемо в Берліні”. Рівно за два тижні німецькі танки перетнули кордон Польщі. Польська кавалерія з шаблями наголо з надзвичайною відвагою атакувала танки. Так, з надзвичайною відвагою, проте без жодного ефекту. Кавалеристів скосили кулемети, встановлені на танках. А ще за кілька днів до нашої ферми прибула машина з польськими пілотами, які втікали до Румунії, сподіваючись дістатися Великобританії. Вони влаштувалися на ніч у нашій стодолі. Вранці я дивися, як пілоти збиралися до від'їзду. Раптом побачив дещо неймовірне: на відстані близько п'яти кілометрів від нашої ферми над залізничним мостом пролітав німецький розвідувальний літак. Двоє польських офіцерів вихопили свої пістолети й почали стріляти у літак та вигукувати: “Бандити!, Вбивці!” Який трагічний маскарад! То вже пізніше у Канаді я прочитав, що багато пілотів втекли за кордон з літаками і що генерал Сікорський, який очолив уряд в екзилі, зорганізував стотисячну армію, яка боролася проти німецької армії на всіх фронтах поруч британців. Зважаючи на всі ці фактори, я гаряче ненавидів Польщу та усе польське. Однак щасливий, що під владою комуністів польський народ прийшов до тями, став набагато реалістичнішим. У 1980-х вони знову довели велику мужність, але й показали мудрість рухом “Солідарність”, який пізніше неабияк вплинув на розвал Радянського Союзу. З часом історичні вороги Польща та Україна примирились і Польща стала незамінним стратегічним партнером незалежної України, її адвокатом у здобутті членства в Європейському Союзі, незважаючи на те, що сама Україна надто повільно розвивалась для того, щоб відповідати вимогам такого членства.

Чингізхан повертається

За кілька днів після того, як поїхали польські пілоти, якось я вибіг з хати і побачив через дорогу метрів за 30 від нас кавалерію, яка мчала у напрямку Бучача. Багато наїзників були з Центральної Азії, у шапках з великою червоною зіркою, які називали будьонівками (на честь відомого маршала), їхали вони на невеличких конях, які, здавалося, зовсім не мали животів. Я читав про зруйнування Києва армією Батухана, онука Чингізхана, у 1240 році, тому першою в голові промайнула страшна думка: “Це нова версія навали Чингізхана”. Таким було моє перше враження від того, що мало б бути армією Радянського Союзу з визволення Галичини від польської окупації.

Невдовзі почалися драматичні зміни. Для нової влади мій батько став “куркулем” (так називали заможних селян), а тому — “ворогом народу”. Ворогів народу засуджували до виселення в Сибір. Ми жили у постійному страху, чекаючи своєї черги. У школі я навчився співати з симульованим ентузіазмом пісні, присвячені славі “батька Сталіна”. Як хорошому учню мені казали, що я — частина квітучого майбутнього Радянського Союзу. Повертаючись додому, я знову ставав ворогом народу. Процедура депортацій була така: ввечері на залізничну станцію в Бучачі приїжджав потяг з великою кількістю вагонів для худоби. Агенти НКВД розсіювались по найближчих селах, наказували деяким селянам запрягти коней у вози, потім стукали у двері сімей, призначених на депортацію, повідомляли їм, що ті мають годину на збір найнеобхіднішого, вантажили їх у вози, супроводжували до потягу та заштовхували у вагони для худоби. Потяг відходив до світанку й усі робили вигляд, що таких речей як депортація до Сибіру не існувало. Радянський Союз стверджував, що депортація — це тільки нацистська пропаганда. Коли люди в Бучачі бачили, що прибував товарний потяг, вони швидко розповсюджували цю новину по навколишніх селах для того, щоб бодай хтось із тих, хто підозрював, що він потрапив до списку, міг сховатись і таким чином пропустити цю чергу депортацій.

Брат Мирослав Гаврилишин. 1940 р.

Коли нам передавали новину про можливість депортації, батько і я вночі ховалися в різних місцях. Влітку чи восени можна було сховатись у стозі сіна, а взимку ховався у стайні наших сусідів, без їхнього відома. Мій найкращий друг Місько, з яким навіть взимку ми щодня разом ходили до школи через засніжені поля, не знав, що я ховався в їхній стайні. Щоб не змерзнути, спав коло корів. Одної ночі десь опівночі почув несамовиті плачі. Я зрозумів, що моїх сусідів прийшли депортувати, незважаючи навіть на те, що вони не мали жодних причин підозрювати, що були у списку. Я затуляв рот руками, щоб не скрикнути. Ця ніч закарбувалась у пам'яті як один з найболючіших моментів мого життя. Вранці повернувся додому, швидко поснідав, пішов до школи вже сам і в класі “радісно” співав одну з тих героїчних радянських пісень, хоча в душі плакав.

Ми й далі жили зі страхом, що рано чи пізно прийде наша черга. Це передчуття перетворилося на впевненість після чергової драми. Мого старшого брата Славка, який навчався в академічній гімназії у Львові, заарештували у жовтні 1940 р. разом із п'ятдесятьма вісьмома іншими молодими людьми, включаючи кількох учнів середніх шкіл, студентів університету та пару старших людей. Братові було 17, а наймолодшою заарештованою стала 16-річна дівчина. Якимось чином ми дізналися, що всі вони зазнавали катувань від офіцерів НКВД, які намагалися видавити з юнаків зізнання про речі, яких ті не робили. Після того як радянські окупанти ліквідували різні українські громадські інституції та навіть комерційні кооперативи, вони планували провести публічний судовий процес над заарештованою молоддю, щоб дати зрозуміти всьому населенню, що будь-яка організація, гурток чи просто окремі особи, які не були зразковими радянськими громадянами і могли захищати та відстоювати українську мову та культуру чи просто мріяти про незалежність України, будуть ліквідовані. Однак у зв'язку з тим, що тортури не допомогли вибити жодних зізнань про “неправильні вчинки”, у березні 1941-го відбувся закритий судовий процес. Про його перебіг та вироки ніде не з'явилося жодної згадки. Лише чотирма десятиліттями пізніше дівчина, яку заарештували з рештою групи та засудили на смертний вирок, проте вона якимось чином змогла утекти і потому жила у Нью-Йорку, написала книгу, назвавши її просто “П'ятдесят дев'ять”. Вона згадала імена усіх заарештованих, описала тортури й написала про результати судового процесу. Дві третини було засуджено на смерть, одну третину — до десяти років важкої праці та позбавлення усіх громадянських прав.

Я прочитав цю книгу, проте не знав, що сталося з моїм братом. Лише 1993 року, коли був співголовою наради на тему безпеки України, в якій брали участь кілька українських і американських генералів найвищого рангу, я запитав у генерала Євгена Кириловича Марчука, який до проголошення незалежності України був головою КГБ Української Радянської Соціалістичної Республіки, чи міг би він знайти в архівах протокол судової справи за березень 1941 р. у Львові. Наступного дня він приїхав на конференцію спізнено й підштовхнув мені сіру теку. Намагаючись продумати свій виступ та все ще будучи співголовою наради, я зазирнув у папери. Там був список імен усіх засуджених. Я швидко поглянув на результати судового процесу та прочитав лаконічне повідомлення, що Мирослава (Славка) Дмитровича Гаврилишина було засуджено до 10 років важкої праці й що він помер у 1944-му. Пізніше прочитав документ повність і побачив, що всі члени групи були звинувачені та засуджені за одне й те саме: створення осередків Організації українських націоналістів (ОУН). Можливо, для кількох заарештованих таке відповідало дійсності. Для більшості ж це були вочевидь сфабриковані звинувачення.

Це відбувалося напередодні Різдва. Я повернувся до Швейцарії відсвяткувати його з дітьми й онуками. Не хотілося псувати радість свята оголошенням таких жахливих новин. Моя внутрішня напруга була тоді настільки велика, що це викликало хворобу — аритмію серця.

Німецьке “звільнення”

У червні 1941 р. я поїхав до Львова, щоб побути кілька днів з родиною мого старшого брата Михайла (Міська), його дружиною та однорічним сином. Наступного дня до нас приєднався мій друг Влодько, брат дружини Міська. Раптом Михайла забрали до Червоної армії. Ми не знали, де він і куди його направили. Два дні потому я проходив неподалік головної вулиці Львова. Усі навколо були збуджені, а потім я побачив прохід німецької армії. “Прохід” у цьому випадку — не те слово. Вони, як на параді, їхали на військових машинах, у танках, з кількома мотоциклістами на чолі колони. Усі танки й машини здавалися абсолютно новими, гарно наполірованими. Моїм першим враженням було те, що це не звичайна армія, а одна велика військова машина.

Багато людей привітно махали німецьким солдатам. Вони думали, що німці прийшли звільнити нас від російської окупації. Гадаю, небагато українців у той час читали книгу Гітлера “Mein Kampf” (“Моя боротьба”). Хоча в 15 років я вже сформувався політично, теж не чув про існування цієї книги. Під час радянської окупації ми були цілковито ізольовані від зовнішнього світу. Тоді ж подумав, що принаймні ми були врятовані від депортації до Сибіру.

Вітальний настрій швидко розвіявся, бо ми опинились без харчів, як, мабуть, і більшість жителів міста, адже під час радянської окупації видавали щоденні харчові пайки й було неможливо запастися їжею. В перший день у нас ще було трохи кави, цукру і я знайшов кілька хлібних крихт. На другий день та протягом наступних двох їсти й пити нам було абсолютно нічого. Найбільше занепокоєння викликав однорічний Юрко, бо його не годували материнським молоком, а купити звичайне було неможливо.

Після трьох голодних днів до нас прийшла селянська жінка і продала нам півлітра молока. Я був сам з дитиною у квартирі. Дружина Міська намагалася знайти мого брата, а Влодько дізнався, що німці дещо реформували уклад життя у місті й, можливо, в пекарнях можна купити трохи хліба. Вдома мама майже напихала мене їжею, це мене зіпсувало. Я був дуже перебірливий в їжі й серед речей, які любив, молоко було на останньому місці. Однак коли в той день узяв до рук пляшку молока, руки почали тремтіти. Я відчув непереборне бажання випити його одним ковтком. Якимсь дивом опанував себе, підігрів молоко, але перед тим як налити його у пляшечку з соскою спробував чайну ложку. Смак тієї рідини був райський. Нічого до і після, хоча потім я бував у кількох найкращих ресторанах світу, не здавалося мені таким смачним.

За кілька годин прибіг Влодько і сказав, що в кілометрі від нашого помешкання продають хліб. Черга була довга, і він стояв у ній вже більше трьох годин, проте навіть не наблизився до магазину. Влодько прийшов наглянути за дитиною, тому я мав змінити його в черзі з надією купити буханець хліба. Простоявши у черзі більше чотирьох годин, врешті купив півкілограма. Коли я біг додому, не зміг опиратися запаху свіжоспеченого хліба й відкусив від нього невеличкого шматка. З того дня всі мої антипатії в їжі повністю зникли і я з великим апетитом їв усе, що було доступно.

Радянські служби безпеки за кілька днів до втечі на схід катували, по-звірячому калічили та врешті вбивали усіх в'язнів. Німці, прибувши до Львова, в перші ж дні відкрили в'язниці та відшукали здебільшого в підвалах знівечені тіла в основному українських націоналістів. Вони найняли місцевих працівників для того, щоб витягнути тіла і викласти їх у дворах в'язниць. Була спека, тіла швидко розкладались і сморід був жахливий. Я досі пам'ятаю це, бо ми разом з Влодьком пішли до центральної тюрми Львова, сподіваючись, що нам поталанить потрапити всередину і, можливо, знайти серед інших тіло мого брата Славка. Ворота в'язниці були зачинені, тому ми спробували перелізти через мур. Дісталися майже його верхівки, проте були змушені спуститися, бо сморід був справді нестерпний.

Десь на третій день після прибуття до Львова гестапівці стали розшукувати євреїв різного віку, вишиковували їх в лінійку і змушували йти вулицею до центральної в'язниці. Німецькі солдати крокували з обох боків вулиці, аби жодний єврей не втік. Люди ж осторонь споглядали, як євреїв вели до в'язниці. Мета цих вистав була очевидна. Під час радянської окупації 1939-1941 рр. деякі євреї, хоч і не тільки вони, співпрацювали з НКВД, доносили на українських активістів як у містах, так і в селах. Німці хотіли викликати ненависть місцевого населення до євреїв.

Коли я спостерігав за цим “парадом”, стався неймовірний випадок: чоловік з протилежного тротуару підбіг до літнього єврея і почав бити його по голові своєю палицею. Звук ударів дерев'яною палицею по голові був вкрай моторошний. Один з німецьких офіцерів (не впевнений — був він офіцером СС чи Вермахту) підбіг до того чоловіка, вирвав з рук палицю, переламав її через коліно та відкинув вбік. У глядачів цього видовища вирвалося мимовільне “Ах!” Я не знаю, що сталося з тим офіцером опісля. Чи його ув'язнили, піддали трибуналу, розстріляли? Ця подія була однією з тих, які вплинули на мої ставлення та переконання: зрозуміло, що не всі німці були злими за своєю природою. Офіцер, який діяв інстинктивно, був порядною людиною. Цілковито ясно, що немає нації чи етнічної групи, в якій всі люди були б погані, як нема й таких, де всі були б добрими.

За кілька днів провід ОУН оголосив про незалежність України та сформував уряд на чолі з прем'єр-міністром Ярославом Стецьком. Вони не просили дозволу заздалегідь й навіть не поінформували про це німецьке керівництво. Реакція не забарилась. Всі члени кабінету міністрів були заарештовані й заслані до концентраційного табору у Заксенхаузені. Звістка про це дуже швидко поширилася серед населення. Для нас це стало болючим усвідомленням реальності. Ми зрозуміли, що визволення України й інших захоплених народів не було метою війни Німеччини проти Радянського Союзу. Якби Гітлер виграв війну, ми, слов'яни, були б перетворені на рабів. Як “нижча раса” (Untermenschen) ми б мали доступ лише до базової освіти, достатньої для того, щоб бути компетентними робітниками, які б підкорялись жорсткій дисципліні й були позбавлені будь-яких громадянських та політичних прав. Від самого початку німецькі окупанти брутально ставились до місцевого населення. Запаси їжі безжально реквізували, організували нову поліцію, євреїв відшукували й відправляли до концентраційних таборів, у газові камери. Таким було “остаточне розв'язання єврейської проблеми”, яке вигадали нацисти: просто винищити всіх євреїв.

Після тижневої відсутності мій брат Місько повернувся додому. Під час перших кількох тижнів війни з боку Червоної армії не було майже жодного опору. На деяких частинах фронту цілі дивізії перейшли на сторону німців. Вони не знали, що замість перегрупування, переозброєння та відправлення на боротьбу проти “росіян” німці відправлятимуть їх на захід, саджатимуть за колючий дріт у відкритому полі. Вони потерпали від голоду й спраги, а тих, хто вижив, пізніше транспортували до таборів для військовополонених. Більшість радянських солдатів у паніці тікали на схід, часто залишаючи військове обладнання і навіть щойно призваних солдат, в яких не було часу вдягти військову форму, не кажучи вже про який-небудь вишкіл. Мій брат був одним з тих щасливчиків, яких завербували до Червоної армії, проте, втікаючи, залишили.

У вересні 1941-го німецька окупаційна влада дозволила відкрити лише десять середніх шкіл (гімназій) на території всієї Галичини та частини Волині з населенням у більш ніж 6 мільйонів людей. Мені пощастило бути прийнятим до однієї з тих шкіл у Чорткові поблизу Тернополя. Це була гімназія з хорошими викладачами та класичним навчальним планом, який охоплював латинську і старогрецьку мови, предмети з природничих та соціальних наук і навіть релігію. Саме вчитель релігії, монах-василіянин отець Дирда виявився для мене найцікавішим серед усіх вчителів. Він викладав догматику і апологетику. Корисним було те, що замість того, щоб розказувати нам про різні догми так, щоб ми сліпо приймали їх як “остаточну правду”, він заохочував нас ставити йому запитання, щоб розширити межі нашого розуміння, й тільки після того, як ми справді розуміли раціональне підґрунтя будь-якої догми, ми мали її прийняти. Він був єдиним вчителем, з яким ми могли спілкуватись не тільки в класі, а й після занять, коли найдопитливіші з нас супроводжували його більше кілометра до монастиря. Отець Дирда також очолював парафію та диригував гімназійним хором, який був і церковним хором. Він навіть брав нас, учасників хору, в концертні тури до цікавих місць Галичини, зокрема до Львова, співати для митрополита Української католицької церкви Андрея Шептицького в його резиденції.

Чортківська гімназія. 1942 р.

Отець Дирда відвідував також наші змагання з атлетики й іноді брав участь у деяких із них. Але найважливішим було те, що під час його недільних проповідей у церкві у віці 16-17 років я почув про Сократа, Арістотеля, Вольтера та Жана-Жака Руссо. Отець Дирда допоміг мені “легітимізувати” моє бажання бути вільною людиною, тобто самому судити, що добре, а що погано, що приймати, а що відкидати, що робити, а що не робити. Так само важливо й те, що він допоміг мені розвинути мою “інтелектуальну інфраструктуру”, важливість якої я зрозумів тільки пізніше.

Сертифікат гімназії в Чорткові. 1943 р.

Доля змусила мене пройти через п'ять різних систем освіти п'ятьма різними мовами. Польська, українська та російська, українська та німецька — за відповідних окупаційних режимів, притому, що середню школу я закінчив у таборі для біженців у Німеччині; англійська — під час навчання на ступінь бакалавра й магістра в університеті в Канаді; французька — для здобуття докторського диплома в Женеві. У мене було багато різних вчителів на цих стадіях моєї освіти, деякі з них були чудовими, більшість — посередніми. Отець Дирда був тим, хто вплинув на мене найбільше.

Три роки, проведені в Чортківській гімназії, були дуже важливі для мене ще з однієї причини. На початку першого року навчання, у зрілому юнацькому віці 15 років, я закохався в мою однокласницю Дарку. Кохання було глибоке і щире, але суто платонічне. Як будь-який хлопець у такому віці, я відчував сильний сексуальний потяг, однак, враховуючи виховання та власні переконання про те, що було правильним, не міг дозволити собі навіть подумати про секс, коли думав про Дарку. Дівчат, яких любили, не торкалися. Дівчину можна було обожнювати, захоплюватися нею, “піднести її на п'єдестал”, але не думати про те, що у неї під спідницею. Дарка була маленька, струнка, мала гарне обличчя і великі голубі очі, гарно заплетене біляве волосся. Вона чудово грала на фортепіано. На перервах між уроками ми обмінювались парою слів, а після школи я проводжав її додому. Після того як її мати запрошувала нас перекусити та випити чаю Дарка зазвичай сідала за фортепіано і грала, а я зачаровано її слухав. Вона відкрила мені класичну музику. До того часу я знав народні й релігійні пісні, проте не чув Шопена, Брамса, Шуберта. Вона грала свої улюблені композиції цих композиторів, але, будучи, напевно, так само закоханою в мене, як і я в неї, грала дуже емоційно. Так вона виражала свої почуття, про які не наважувалася сказати словами. Ці “рандеву” в неї вдома були надзвичайними. Я подобався її батькам, бо був хорошим учнем, допомагав Дарці з навчанням, коли потрібно, але в основному тому, що вони здогадувались про мої шляхетні почуття до їхньої дочки.

Сертифікат гімназії в Чорткові. 1944 р.

Ми ще не встигли закінчити сьомий клас (з восьми), коли лінія фронту стала зміщуватися до Чорткова. Прагнучи закінчити хоча б сім класів, я перейшов до гімназії в Дрогобичі, бо це було далі на захід і там жив мій дальній дядько. Дарка зі своєю родиною також переїхала далі на захід і одного дня ми зустрілися в Дрогобичі. Обоє інтуїтивно відчували, що життя може розділити нас і ми не зможемо більше побачитись. Це був чудовий літній день, удвох прогулювалися полем, коли опинились у затишному місці, де квіти огортали нас своїми духмяними ароматами. Ми сіли, з ностальгією поговорили, обережно поцілувались. На мій подив, Дарка лягла на траву і я зрозумів чому. Вона запропонувала мені найдорожчий прощальний подарунок — себе. Досить нерозумно в ту мить мені подумалось, що я “шевальє”, який має захищати честь своєї коханої, навіть у хвилини її слабкості.

Після війни ходили чутки, що Дарка померла за жахливих обставин. Після майже чотирьох десятиліть я отримав листа від її доньки, яка узнала мою адресу і написала, що вона з матір'ю відвідає Варшаву. Вона написала мені, тому що мати розповідала їй про мене дуже гарні речі. Я відповів на листа, а у наступному дочка Дарки натякнула, що вони можуть відвідати мене в Києві. Це було в 1989 р., коли я вже приїздив туди щомісяця. Вона прийшла з матір'ю до мого готельного номера. Коли я відчинив двері, кілька секунд був у стані шоку: Дарка була старою жінкою, зовсім не схожою на той образ, який зберігся у моїй пам'яті. В її очах я, певно, також мав вигляд старого чоловіка, а не її коханого Данка, якого вона пам'ятала. Однак, як це часто буває з давніми друзями, завжди легко згадати часи, після яких спілкування перервалось. Коли гості зручно влаштувалися, моїм першим запитанням було: “Дарко, пам'ятаєш нашу останню зустріч? Чи не вважаєш, що я повівся по-дурному?” Вона відповіла без вагань: “Так, абсолютно”. Ми говорили про наше життя за останніх кілька десятиліть. Я розповідав їй, що коли десь у світі робив щось таке, що вражало інших, скрізь казав, що я українець і що найталановитіші люди залишились в Україні. Я був переконаний, що належав до другої категорії талановитих українців. Це казав щиро, тому що вважав, що принаймні один хлопець у нашому класі був більш обдарований, бо знав латинську й старогрецьку мови набагато краще, ніж я. Тому запитав у Дарки: “Як ти вважаєш, Мілтон (так звали того хлопця) був більш обдарованим, ніж я?” Вона відповіла дещо з гумором, викликавши в мені приховане розчарування: “То правда”. Обоє розуміли, що Мілтон краще знав латину та старогрецьку не тому, що був більш обдарований, а скоріше тому, що його батько викладав у нас ці предмети. Ми розійшлися з почуттям, що залишились чесними одне з одним, навіть якщо це завдало болю, й більше не зустрічались. Вона мала родину та своє життя, а я мав своє. Не було ані мети, ані бажання поновлювати жодних стосунків між нами.

Моє навчання й емоційне життя на початку 40-х пересікали суворі політичні реалії. Німецька окупація ставала все більше й більше брутальною. У відповідь на це було створено підпільний рух опору. До 1942 р. він був уже добре структурованим. Виникла Українська головна визвольна рада (УГВР) як громадський орган для контролю за підпільною армією, яка називалась Українська повстанська армія (УПА), а також для встановлення контактів з опозиційними рухами в інших радянських республіках і налагодження певних відносин із західними країнами. УГВР відправляла емісарів за кордон, щоб поінформувати деякі уряди, що УПА створена для боротьби проти німецької окупації, але продовжувала боротьбу проти радянської армії, коли та знов окупувала Україну 1944 року.

У 1943 та 1944 рр. на Західній Україні склалася неймовірна ситуація. В той час як німці контролювали всі великі міста й основні транспортні шляхи, УГВР та ОУН разом з УПА володіли рештою території. Вони встановлювали адміністрацію, збирали податки, підтримували школи, навіть мали гарних шкільних інспекторів. Наприкінці 1944-го УПА відступила до Карпатських гір, звідки здійснювала напади на частини Червоної армії, поліцейські установи і так далі. Жодної підтримки з-за кордону не було. Зброю та амуніцію, яку вони мали, здобували тільки під час боїв. Сільське населення забезпечувало УПА їжею, ризикуючи тим, що їхні хати буде спалено. На піку популярності УПА нараховувала близько 200 000 бійців. Частковим підтвердженням цієї неймовірної кількості була угода, укладена у 1949 р. між Радянським Союзом, Чехословаччиною та Угорщиною про те, що десять дивізій армій цих трьох країн вступлять у боротьбу проти УПА.

Західні країни робили вигляд, що не знають, чи й не хотіли знати про цю ситуацію. Після Ялтинської угоди і спільної перемоги у війні вони сподівались на мирні та дружні відносини з Радянським Союзом. Вони не хотіли суперечити Сталіну. Тому 1951 р. УПА послала 1000 своїх солдатів, які пробилися через Чехословаччину, прямуючи до Австрії. Лише 330 воїнів УПА дійшли до Відня. Більшість було вбито на шляху або захоплено в полон. Тих, хто вижив, уважно вислухали у Центральній розвідковій агенції у Відні, проте жодних заходів з боку західних держав не було застосовано, адже будь-яка дія з їхнього боку могла призвести до серйозних конфліктів з Радянським Союзом, можливо, навіть до військової конфронтації.

Я був надто юний і надто кволий для того, щоб мене прийняли до УПА. Однак, якось у досить незначний спосіб працював для УПА бодай один день. У липні 1944-го я був у Славську, в Карпатах. Рештки німецької дивізії “Галичина” перевозили поїздом з Бродів після нищівної поразки, ймовірно до Угорщини, де їх мали перегрупувати, переозброїти та відправити назад воювати проти радянської армії. Німці створили цю дивізію 1942 року, пообіцявши, що використовуватимуть її тільки на Східному фронті. Більшість із тих, хто вступив до цієї дивізії, діяли за інструкціями ОУН, сподіваючись, що там їх добре витренують, озброять, а коли з'явиться можливість, вони приєднаються до УПА й воюватимуть проти німців чи проти “червоних”. Все це було досить наївно. Влітку 1944-го кілька німецьких дивізій опинились у “підкові” в Бродах, оточені радянськими військами. Щоб врятувати своїх солдатів, німецькі генерали вирішили витягти їх звідти і натомість послати дивізію “Галичина” на передбачуване знищення. Тих, хто вижив і відступав, вивозили потягом в напрямі Угорщини.

Коли потяг зупинився у Славську, я з моїм другом Влодьком проходили вагонами, пропонуючи освіжаючі напої та пошепки промовляючи: “Якщо ви хочете приєднатися до УПА, можете вийти з потяга, піти наліво, сховатися в лісі, а як потяг поїде, ми відведемо вас до найближчої військової частини повстанців”. Наша місія була захоплююча, проте погано закінчилась. Нас зловили німці й ми отримали щось на зразок “запрошення” до Німеччини, від якого було важко відмовитись. Потім був майже цілий рік важкої праці, жорсткої дисципліни, поганої їжі й жодного “світла в кінці тунелю” до травня 1945-го, коли війна закінчилась. Чи варто детально описувати ті останні дев'ять місяців “німецького раю”? Навряд. Там не було нічого, що я бажав би згадувати, до того ж я був молодий, тому намагався перетворювати навіть небезпечні й важкі життєві ситуації на просто неприємні пригоди, надіючись, що ці пригоди гарно закінчаться.

У Німеччині

Справжні ж пригоди почалися незадовго до закінчення війни. В останні кілька місяців гітлерівського режиму доля звела разом нас, трьох молодих хлопців з України. Мені було вісімнадцять, Ромкові Трачу сімнадцять, а Любкові Детиняку лише шістнадцять. За старшинством я був лідером, хоча Ромко більше думав та планував, що нам потрібно робити, а Любко був безтурботним шибайголовою, який шукав пригод та був готовий робити будь-що небезпечне. Коли ми почули наближення бомбардування та канонад із Західного фронту, вирішили спробувати втекти з нашого табору та піти якомога далі на захід. Ми не хотіли знову бути “визволені” росіянами, як це було у 1939 р. Одної ночі спакували наші нечисленні речі та, попередньо простеживши, де стояли охоронці, тихо вислизнули з табору. Коли наблизилися до мосту, то захололи від страху. Пара німецьких солдатів охороняли його. Ми вже чули, що в ті останні кілька тижнів війни німецькі солдати без роздумів вішали чи розстрілювали тих, хто викликав підозру і не мав жодної офіційної причини перебувати там, де його піймали.

Посвідчення про працю Б. Гаврилишина у Австрії (Лінц). 1944 р.

Переходити міст було б самогубством. Спробувати переплисти річку в одежі та з рюкзаками було також надто ризиковано. З важким серцем, перелякані до смерті, ми повернулись до табору. Удача була на нашому боці. Нам вдалося повернутися до своїх ліжок. Дехто з молодих людей неподалік від нас чули, що ми повернулись, але дали зрозуміти, що нічого не скажуть про нашу спробу втекти. За кілька днів, навіть знаючи, що наше життя висить на одній волосинці, ми зробили другу спробу, скориставшись метушнею у таборі та пересуванням військ поблизу. Потім ішли вночі, намагаючись уникати основних шляхів і ховаючись удень. Ми дісталися до високого східного берега річки, яка, як потім дізнались, називалася Лех. З іншого її боку доносились постріли важкої артилерії і танків. Було зрозуміло, що ми дійшли до лінії Західного фронту. Ми виглянули з-за дерев і побачили маленький будинок за дорогою, по якій ходили та їздили на невеликих військових машинах німецькі солдати. Скрізь панував безлад. Солдати вже не воювали — вони втікали. Ми не знали, що робити далі. Подумали, що будиночок, може, покинутий. Його власники, певно, втекли подалі від лінії фронту. Вночі відправили Любка перевірити це. Будинок таки був порожній. Тоді ми тихо наблизились до нього і почали шукати, як можна потрапити всередину. За неймовірної щасливої припадковості ключ від будинку був захований над вхідними дверима. Ромко навпомацки знайшов його у темряві. Ми тихо зайшли, зняли взуття і, прощупуючи шлях, наштовхнулися на сходи, які вели у підвал. Ми спустились у нього й тільки там запалили сірника, щоб оглянутись.

Пошепки домовилися залишитись у підвалі хоча б на ніч, поки не почуємо, що лінія фронту вже на нашій стороні річки і ми на відвойованій американцями території. Дуже боялися, що нас знайдуть та схоплять німці, тому розробили план. Коли ми втекли з табору робітників і прямували на захід, знайшли кілька покинутих військових форм та три пістолети, залишені солдатами, які, певно, дезертирували. На всяк випадок ми забрали ці пістолети з собою. На щастя, старший син моїх сусідів в Україні, яких депортували до Сибіру, навчив мене не тільки грати на гітарі, а й одного разу з великою таємністю показав пістолет і навчив, як ним користуватись.

Ми вирішили, що кожен з нас по черзі буде стояти на варті біля вхідних дверей, тоді як двоє інших спатимуть у підвалі, поки не почують стук по підлозі. Тоді вони повинні якомога швидше підбігти до вхідних дверей. Ми піднялися сходами і спробували, як стоятимемо у трикутнику й стрілятимемо один в одного, якщо якісь солдати почнуть ламати двері. Ми мали стріляти одночасно по моїй команді. Я мав застрелити Ромка, він — Любка, а Любко — мене. Нам здалося, що це буде краще, ніж бути повішеними чи по-звірячому вбитими німцями.

Коли стояли в цій позиції, ми почули важкі кроки кількох людей. Безсумнівно, це були німецькі солдати. Чи знали вони, що ми в будинку, чи намагалися сховатись самі? Ми захололи від страху, хоч були максимально сконцентровані. Солдати кілька разів погрюкали у двері. Ми тримали наші пістолети, готові на мою команду застрелити один одного, але, на щастя, солдати вилаялись та пішли. Ця ніч була не найспокійнішою в нашому житті.

Зранку сонячні промені пробилися крізь віконниці. Не було чути канонад. Ми сиділи на підлозі, міркуючи, що робити далі. Раптом знову почули кроки, що наближались до будинку, і голоси: це були чоловік і жінка з молодим хлопцем. Ми знову розташувались по трикутнику й почали чекали. Здавалося, чоловік щось шукав, напевно, ключ. Кивнувши один одному, ми швидко відчинили двері й усі троє націлили пістолети на, як виявилось, власників будинку та їхнього сина.

Коли власники будинку увійшли, ми вибачилися за безлад, який влаштували у їхньому підвалі, й пішли. Ми знову повернулися до берега річки і поглянули на місто на протилежному боці. Вперше в житті побачили американських солдатів в їхніх уніформах та на військових машинах. На наш превеликий подив, німецьким дітлахам та жінкам, що аплодували воякам, американці розкидали апельсини, плитки шоколаду та, найважливіше, пачки сигарет. Більше року після завершення війни сигарети були мірою обміну, за яку можна було купити майже все, заплатити за квиток на поїзд чи зняти кімнату в готелі. Ми викинули пістолети й пішли до шляху, де зупинились на узбіччі, чекаючи на американців, тому що не знали, куди йти. За якийсь час з'явився джип з двома солдатами. На щастя, Ромко знав три слова англійською і навчив їх нас: “Ми не німець!” Джип зупинився, з нього вийшов солдат, наказав нам тримати руки вгорі. Він обшукав кожного з нас по черзі. Я був глибоко вражений, коли солдат забрав у мене два моїх єдиних надбання: зняв із зап'ястка ручний годинник та вийняв з кишені складаний ніж. Який парадокс, який контраст! Раніше ми побачили, як американські військовослужбовці розкидали в натовп те, що було справді на вагу золота для ворожого народу, а тепер забирали речі у нас так, ніби вони були солдатами Червоної армії, які, як ми довідались пізніше, постійно таке робили в центральноєвропейських державах. Потім солдат вказав нам сісти на капот джипа перед скляною заслоною. Ці солдати відвезли нас до міста і розташували у місці збору, де вже було багато людей різних національностей і віку.

Охоронець дав нам випити трохи води, а за кілька годин вишикували близько 150 чоловік і наказали маршувати з двома озброєними солдатами попереду колони та ще двома позаду. Було гаряче; спітнілі, втомлені, голодні, деякі поранені — ми ледь тягнули ноги. Під кінець важкого переходу нас заштовхнули у великий пустий гараж, який, певно, був призначений для вантажних або пожежних машин. Солдати роздали нам пляшки з водою і зачинили двері на ніч. Місця для відпочинку на цементній підлозі для всіх не вистачало, крім того, ми дуже потерпали від стухлого повітря. Вранці охоронці відчинили двері й дозволили нам пройтися внутрішнім двориком, випрямити ноги та подихати свіжим повітрям. За якийсь час нам знову наказали повернутися до гаражу для того, певно, щоб чекати там на допит. Ромко тихо розмовляв німецькою з приязним з виду американським солдатом, кажучи йому, що ми лише троє молодих хлопців, і жестами питав, чи не міг би він закрити очі на те, щоб ми вийшли з подвір'я. Солдат справді був доброю душею і дозволив нам утекти. Ми йшли полями, уникаючи дороги, поки дісталися до невеличкого села. Там ми побачили порожній барак, який, мабуть, служив житлом для остарбайтерів (робітників зі Сходу). Ми зайшли в нього, впали на ліжка з голими матрацами і з полегшенням зітхнули: ми вижили в найгірших умовах, тому в майбутньому нічого не могло статися настільки ж поганого як те, через що нам довелося пройти в ці останні кілька тижнів.

Події тих днів здавалися неймовірними, виникало враження, що вони були частиною сценарію фільму. Однак вони були реальністю, а не плодом уяви. Влітку 1957-го мене направили з Канади до женевської школи менеджменту, яка тоді називалась Центром навчання менеджменту (пізніше — Міжнародний інститут менеджменту, МІМ-Женева). Десь у вересні, маючи кілька вільних днів, я поїхав до Німеччини з моєю дружиною Лені. Ми знайшли місто Ландсберґ і той будиночок, в якому я ховався 1945-го. Постукали в двері. Відчинила нам хазяйка будинку. Я одразу пізнав її, а вона мене. Вона дуже гостинно запросила нас увійти. Увійшовши до зали, побачив її чоловіка, і він теж зразу впізнав мене. Я розповів господарям, що запам'ятав з того доленосного ранку. Ця пані та її чоловік розказали, як все виглядало і що відчували вони. Нас запросили на обід. Вочевидь, вони пробачили трьом дивним молодикам, яким мимоволі врятували життя.

Повертаючись до розповіді про 1945 рік і барак, варто сказати, що ми з'ясували, що перебуваємо у селі біля міста Ландсберґ. Десь за годину до бараку прийшли виснажені люди, потім ще кілька груп. Всі вони являли собою строкату суміш: росіяни, українці, військовополонені, робітники, бійці армії Власова[2], дехто з концентраційних таборів ще у таборових уніформах. Через те, що їжі в бараку не було, ми мали випрошувати її у німецьких селян. Нам трьом таланило, бо ми вчили німецьку в школах за німецької окупації і могли спілкуватися з селянами, які давали нам їжу. За кілька днів барак був повний. Враховуючи наш вік та західноукраїнський акцент, більшість людей ставилася до нас підозріло. Вони, як і ми, вже чули, що відповідно до Ялтинської угоди всі колишні громадяни Радянського Союзу будуть повернені на батьківщину, і дехто цьому дуже радів. Однак ми якимось чином дізналися, що якщо нас повернуть, то не додому. Фактично майже всіх колишніх громадян Радянського Союзу, які були репатрійовані, серед них 1,8 мільйона українців, було заслано у місця, дуже далекі від їхніх рідних земель. Радянський режим врахував, що ті, хто побував у Німеччині, навіть під час війни, бачив, що ця країна значно багатша, в той час як радянська пропаганда стверджувала, що Радянський Союз був єдиним раєм для пролетаріату, а в західних країнах люди жили у страшній бідності. Репатрійовані поділилися б своїми спостереженнями з родинами й близькими друзями, проте не наважилися б говорити про це з незнайомими людьми.

Їжа залишалася великою проблемою, не стільки для нас, скільки для всіх інших “колег” по бараку. Якось кілька людей вирушили на пошуки їжі, а ми пішли за ними. Блукаючи трохи за селом, ми помітили кілька свиней за загорожею з колючого дроти. Одна з них лежала поблизу загорожі. Я знав, як потрібно колоти свиней, адже мій батько двічі на рік колов їх, а я йому допомагав. Я позичив рушницю в одного з чоловіків, приставив її до свинячої грудини навпроти серця і вбив її одним пострілом, не створивши багато шуму. Ми швидко перерізали дріт, витягли тушу свині, сокирою розрубали її на великі частини, поклали їх у мішки та швидко віднесли на спинах до бараку. В міжчасі хтось знайшов пів бареля квашеної капусти. Наша група працювала, розрізаючи свинину ножами на невеличкі шматки, дещо відкладаючи, а все інше кладучи до великого казана, де м'ясо варилося разом із квашеною капустою, і це було щось на зразок російського борщу (український борщ робиться з додаванням червоних буряків).

Йшла підготовка до святкового обіду. За збігом обставин, один з росіян приніс велику каністру синтетичного спирту, який німці використовували як паливо для моторів літаків. Борщ розподілили по тарілках, алкоголь розлили у кавові горнятка, і один росіянин, можливо лояльний комуніст, який сам себе вибрав головним на бенкеті, підняв тост: “За Родіну!” Ми втрьох, будучи добрими пластунами (скаутами), не підняли свої чашки, чим одразу ж привернули злі погляди “колег” по бараку. Пару секунд вагались: спробувати втекти чи просто вилити напій? Шанси вижити, так само як і здійснити такі спроби, були мізерними, тому ми підняли “келихи” і проковтнули пекучу рідину. Вплив її на мене був миттєвий. У напівнепритомному стані я спробував поїсти трохи борщу та м'яса, але натомість випив ще того огидного спирту. Пізніше мені розповідали, що я схопив рушницю та пішов бродити селом, стріляючи в повітря. Декотрі з людей осліпли, коли випили добру порцію того синтетичного алкоголю. Мені, однак, пощастило. Прокинувся серед ночі з кошмарним запахом блювоти. Страшенно боліла голова і я відчував відразу до себе. Поклявся собі, що більше ніколи не питиму алкоголь, навіть якщо це коштуватиме мені життя.

Кілька днів потому приїхав капітан НКВД і сказав нам, що залишиться з нами й відповідатиме за нашу репатріацію “на родіну”. Ми втрьох були в розпачі й одразу почали планувати, як можна її уникнути. Ми з ностальгією поговорили з капітаном про те, як добре було б, якби у нас була музика. Я по-аматорськи міг грати на гітарі, Ромко сказав, що добре грає на скрипці, а Любко — на мандоліні. Ці три інструменти скоро з'явились: можливо, вони були реквізовані у місцевого населення чи добуті нашим офіцером НКВД. Ми грали після вечері. Харч у той час нам давала Адміністрація допомоги й реабілітації Об'єднаних Націй (АДРОН - UNRRA). Ми грали українські та російські пісні й у такий спосіб заслужили певну симпатію і довіру всіх людей у бараку.

Одного дня офіцер НКВД радісно оголосив, що наступного ранку приїдуть вантажівки і ми вирушимо у подорож додому: “Поєдєм на Родіну!” Ми втрьох з удаваною радістю обмінялися поглядами, миттєво зрозумівши, що тікати потрібно тієї ночі. У зв'язку з тим, що й досі лишалась багато банд солдатів СС, які блукали довкола, кілька людей з бараку щоночі стояли на варті з рушницями. В останню ніч ми запропонували, щоб на варті стояли ми троє, бо молоді й краще відпочиваємо після втоми. Усі спакували свої скромні пожитки та лягли спати. Я стояв на варті. Ромко й Любко чекали, що коли всі глибоко заснуть, я подам їм сигнал і з взуттям у руках ми тихо вийдемо й побіжимо до лісу. Це спрацювало.

З табору до табору

Одна проблема все ж лишилась. Німецькі ліси були добре доглянуті, але там важко було знайти їжу. Весь день і вечір ми блукали лісом, аж поки не відчули запах харчів. Ми обережно пішли в напрямі запаху і побачили сміттєві баки американської військової частини, розташованої на кордоні у лісі неподалік від невеличкого населеного пункту. Ми тихо відкрили баки і почали навпомацки шукати в них залишки харчів. Американську армію дуже добре забезпечували, і солдати викидали багато недоїдків. Те, що ми знайшли у баках, смакувало набагато краще, ніж те, що ми їли протягом останніх десяти місяців. Два вечори поспіль ми повторювали цю операцію, але на третій несподівано почули крик американського вартового: “Стій!” Він наказав нам підняти руки догори і покликав сержанта, який добре оглянув нас із ліхтарем. Добре, що він трохи розмовляв німецькою, тож ми пояснили, хто ми і що тут робимо. Він пішов до будинку, виніс три комплекти робочого армійського одягу, сказав нам переодягнутись, показав, де нам переночувати, і пояснив, що ми можемо лишитися з їхньою військовою частиною, якщо будемо мити посуд і казани, а також виконувати інші дрібні доручення. Ми почувались як у раю. Солдати по-доброму, з гумором ставились до нас. Їжі було більш ніж достатньо. Ми почали схоплювати деякі слова англійською. Кухар цієї частини, як, напевно, і всі армійські кухарі, сильно засмажував практично усе: картоплю, овочі, курячі стегенця, м'ясо та навіть яйця. Їжа була дуже жирна, але після майже року поганого харчування усе було надзвичайно смачним. Один із солдатів щодня їздив на джипі за 60 кілометрів до Мюнхена і привозив звідти банки з морозивом, яке ми їли зі звичайних супних тарілок. Пізніше я “заплатив” за цю насолоду виразкою шлунку. Так чи інакше, ми з великою вдячністю, але водночас і з жалем попрощалися з цими доброзичливими американськими солдатами, коли їх направили до іншого пункту призначення, а самі пішки вирушили у напрямку Мюнхена.

Ми не знали, що шукатимемо, коли опинимося в Мюнхені. Сподівалися, що знайдемо табір для людей, яких не мали репатріювати до Радянського Союзу. Випадково знайшли єврейський табір, а що я пам'ятав кілька слів на їдиші, які почув у своєму селі, вони прийняли нас. Проте гостинність швидко зникла. Ні Ромко, ані Любко не говорили на їдиші. Після влаштування у таборі ми стали спілкуватись між собою українською. Це почули і ввічливо попросили нас негайно покинути табір. Ми безцільно блукали вулицями, де було безліч таких само людей з різних країн. Від перехожих дізнались, що десь був польський табір. Нам дуже пощастило, тому що всі ми досить вільно спілкувалися польською. Поляки, не будучи громадянами Радянського Союзу, не підлягали репатріації, проте могли повернутися до Польщі. Нас прийняли до табору, але щастя знову тривало лише кілька днів. У якийсь момент, коли ми думали, що поруч нікого нема, перейшли на українську мову, але нас хтось підслухав і ми знову опинилися на вулиці. Після повторних пошуків знайшли табір для людей різних національностей, які жили у колишніх німецьких військових бараках — масивних п'ятиповерхівках із товстими стінами та дахом з черепиці, зовсім не схожих на занедбані дерев'яні бараки для робітників.

Нас поселили до великої кімнати з двадцятьма ліжками. Харчування, забезпеченого АДРОН, було достатньо і ми знову почувалися набагато краще. Лише одне питання тяжіло над нами: що буде далі? За якийсь час прибула група офіцерів ЦРУ і всіх нас по черзі викликали, щоб перевірити, чи нема серед нас німецьких колаборантів. Тих, кого запідозрювали, було одразу відокремлено від решти. Ми не знали, що з ними сталося. Як і всі ті, хто мешкав у нашій кімнаті, я пройшов перевірку, все ще гадаючи, яким буде наше призначення. Скоро ми дізналися, що для людей з України споруджують табір у містечку Карлсфельд неподалік від Мюнхена. Сумніваючись, що це правда, Ромко і Любко вирішили залишитись у Мюнхені, а я вирушив до Карлсфельда. Цього разу удача справді супроводжувала мене. Табір складався з кількох дерев'яних бараків, які раніше були певно призначені для українських остарбайтерів, а тепер пристосованих АДРОН для українців. Нас забезпечували їжею та всім необхідним. Мене поселили до кімнати з вісьмома двохярусними ліжками та одним столом з двома вузькими лавками. Там вже жило 15 молодих хлопців з України.

Посвідчення особи. Мюнхен, 1946 р.

Табір українських біженців. Карлсфельд поблизу Мюнхена. 1945 р.

Наближався вересень, тому деякі вчителі середніх шкіл з України вирішили провести курси завершального навчального року гімназії. Вони розуміли, що ті, хто мають достатньо знань, могли б закінчити середню освіту в цій тимчасовій школі й потім у країнах, де вони опиняться, зможуть одразу вступати до університетів, а не повторювати рік чи два у середній школі. Підручників не було. В класі — лише дошка і крейда, а у нас — олівці й папір. Вчителі, однак, були хороші, а ще майже половину класу становили дівчата. Навіть за таких обставин добре було знов повернутися до школи. Невдовзі організували гуртки українського Пласту і мені пощастило вступити в якості старшого пластуна до куреня “Лісові Чорти”, членом якого залишаюсь і донині.

Відновлюємо Пласт. Курінь «Лісові Чорти». Богдан Гаврилишин з Влодком Галатом. Карлсфельд, 1946 р.

Одного разу в нашому таборі проходив концерт хору бандуристів — ми відчули страшенну ностальгію за Україною і майже всі плакали від щастя та від жалю, що не можемо повернутися на рідну землю. Моє щастя тривало недовго: я захворів, мене забрали до госпіталю в Мюнхені й поставили діагноз — виразка шлунку. Така була ціна за те, що я дозволяв собі жирну їжу в необмежених кількостях, працюючи мискомиєм на кухні при американській армійській частині. Я пробув у лікарні чотири місяці. За цей час мій шлунок ще не досить загоївся, але сусід по палаті, єврейський лікар з Литви, що був там в якості пацієнта, прошепотів мені: “Я не маю права давати жодних порад, але тобі треба забиратися звідси і спробувати жити нормальним життям, а коли тобі буде шістдесят років, подумаєш, як лікувати свій шлунок”. Він був мудрою людиною.

На той час я вже знав, що мій старший брат Місько перебуває у таборі АДРОН у Мангаймі. Я поїхав до того міста і записався до школи, подібної до тої, в яку ходив у Карлсфельді. У Мангаймі ми з братом відвідували не тільки імпровізовану Українську католицьку церкву, а й Українську православну також. Тоді я зрозумів, що сани там були однакові, служби Божі дуже схожі й різниці в догмах між двома церквами не було. Єдина відмінність — це те, що Українська греко-католицька церква визнавала Папу Римського головою церкви, а православна мала свого Патріарха.

Серед однокласників я потоваришував з дівчиною зі Східної України. Катерина Кричевська, яка походила з родини відомих художників, продовжувала сімейну традицію й пізніше стала відомою художницею у Каліфорнії. Цілковито випадково ми поновили контакт у 2009 р. — через шістдесят три роки після того як востаннє бачились у Мангаймі 1946-го.

Саме тоді я відчув, яка красива українська мова. Зважаючи на те, що школа у Мангаймі була гіршою за карлсфельдську, за три тижні до випускних екзаменів повернувся до Карлсфельда. В потязі по дорозі туди я зустрів українську дівчину приблизно мого віку. Вона була з Полтавщини, відомої красою мови. Коли попросив її розповісти про Полтаву, область та її село, вона радісно погодилася й почала лагідно і мелодійно розповідати. Дівчина дуже поетично описувала все в деталях. На відміну від того, що зазвичай роблю, я слухав її, як зачарований. Її розповідь тривала кілька годин. Був справді заворожений тим, як вона говорила, її мова звучала набагато приємніше, ніж наша в Галичині. Я ніколи більше її не бачив, але через десять років прочитав “Зачаровану Десну” Олександра Довженка (всесвітньо відомого режисера), написану мовою, дуже подібною до тої, якою говорила ця дівчина.

Прибувши до Карлсфельда, я позичив конспекти з різних предметів у своїх однокласників і сів готуватися до екзаменів. Коли кажу “сів”, звичайно, маю на увазі пряме значення цього слова. Я не міг навчатись у кімнаті, де, крім мене, було ще п'ятнадцять хлопців і хтось постійно виходив та заходив та де було дуже шумно. Тому я пішов до загального туалету в бараку, в якому було кілька окремих кабінок, і сів навчатися в одній з них. У тому туалеті провів три повних тижні. Мотивація скласти екзамени і потім мати можливість вступити до якогось університету була для мене надзвичайно сильною. Годинами просиджуючи в туалеті з паперами на колінах під дуже тьмяним освітленням та дихаючи характерним ароматом, я сконцентровано вбирав і запам'ятовував знання з конспектів за останні вісім місяців навчання. Нагорода за цей свого роду мазохізм прийшла: я склав екзамени зі всіх предметів на “відмінно”.

З атестатом в руках за кілька місяців я записався до університету, який влаштувала АДРОН у відомому Музеї науки в Мюнхені. Я знав, що це буде щось тимчасове, що всі студенти переїдуть до різних країн, як тільки буде можливо, і університет закриється. Тому відвідував небагато занять, але ходив на деякі з тих, що проводив професор Юрій Старосольський, який пізніше працював у Бібліотеці Конгресу США, був пластуном, належав до куреня “Лісові Чорти”, став автором кращої книги українською мовою про скаутинг-пласт “Велика гра” (1948). Крім того, він став третім Начальним пластуном з часів заснування Пласту в 1912 р. Інший курс, який я час від часу відвідував, вів доктор Матвій Стахів. Обидва ці професори були дуже компетентні й цікаві. Маю зізнатися, що в мене був ще один мотив вступити до цього університету. Як студент я міг отримати додаткові купони на харчування, крім тих, які отримував у таборі для біженців у Карлсфельді.

Студентом університету я пробув недовго. Дізнався, що мій брат Місько разом з його родиною та з моїм батьком переїхали до табору для українських біженців у Еллвангені. Сестра Катруся з чоловіком Ярославом також жили там. Я вирішив приєднатися до родини і переїхав до Еллвангена.

Пригоди мого батька були дещо відмінними від наших. Коли Червона армія наближалася до нашого дому під Жизномиром, він, як і багато інших, наївно подумав, що американці не можуть бути союзниками Радянського Союзу. Був переконаний, що як тільки Німеччину переможуть, американці оголосять війну Радянському Союзу і нарешті звільнять Україну від “російської окупації”. Він попрощався з матір'ю і подався на Захід. Попутним транспортом, а потім поїздом батько доїхав до Австрії, знайшов там роботу помічника в м'ясарні. Коли фронт наближався, він далі рухався на захід, так дійшовши до американської окупаційної зони. Вирішив пошукати мене, ходив пішки від табору до табору, скрізь питаючи, чи хтось мене бачив або знає, де я живу. Пройшовши більше 500 кілометрів, одного дня батько прямував до табору в Карлсфельді саме тоді, коли я виходив з нього. Через надзвичайно щасливий припадок ми стрінулись біля входу до табору.

В 1944 р., коли східний фронт почав наближатись, я переїхав до Дрогобича, щоб продовжувати навчання, а решта рідні поїхали до Славська в Карпатах, крім моєї мами. Мама не поїхала з ріднею, бо хотіла дочекатися повернення мого брата Славка, заарештованого і засудженого у Львові. Вона, як і ми всі, не знала, що на той час він вже був зліквідований. Її доля була сумна: тільки-но радянська армія прибула до Бучача, мати пішла до нашого рідного села Коропця, де сховалась у землянці на горбаку за нашою старою хатою. Ризикуючи бути заарештованими, час від часу мої родичі приносили матері їжу та воду. Вона померла у 1956 році від голоду, страху, виснаження, так і не побачивши Славка і не знаючи нічого про решту родини, бо листами ми наражали б її на небезпеку.

Недовге перебування у Еллвангені виявилося винятково корисним періодом мого життя, під час якого викристалізувалися мій світогляд і частково розділ власних “дороговказів у майбутнє”. Якось я почув розмову між моїм братом Міськом та чоловіком сестри Ярославом, який на 20 років був старший за мене. Місько казав: “Я очікую від людей тільки добрих речей, але, може, матиму кілька розчарувань у моєму житті”. Ярослав відповів: “А я не чекаю від людей нічого доброго. Якщо хтось зробить щось добре для мене, це буде приємною несподіванкою”.

За життя Міську ніколи не траплялися неприємні несподіванки, а Ярославу — жодних приємних. Як і Місько, я вірив у добро в людях. Розмова, яку випадково почув, укріпила мою віру та ставлення до цього. Пізніше в житті, читаючи про китайські філософські дебати, які 2500 років тому відбувалися впродовж 150 років, я зрозумів, що більшість людей наділені й добрим, і поганим. Зі свого досвіду переконався, що якщо ти бачиш добро в людях, з якими спілкуєшся, це стимулює усе добре, що є в них. Воно набирає більшої питомої ваги й більше впливає на їхнє думання та поведінку.

Невдовзі я отримав ще кілька важливих уроків. Група українських пластунів збиралася організувати курені для старших пластунів і пластунок. Місько підійшов до мене і сказав: “Ти маєш бути зв'язковим куреня старших пластунів”. Здивовано я заперечив: “Як зможу? Я був лише у двох пластових таборах, коли мені було 11 і 12 років. Я майже нічого не знаю про скаутинг”. Місько відповів: “Якщо не знаєш, як щось робити, то навчишся і будеш це робити добре. Не святі горшки ліплять”. Я таки став зв'язковим куреня і перед виїздом до Канади був уже дуже досконалим у цьому.

Місько й далі ставив виклики для мене. Наступна авантюра була надто ризикована. Ми якось почули, що в нашому таборі у Еллвангені має виступити американський генерал. Коли він приїхав, спершу поговорив з директором табору — естонцем, що розмовляв англійською та російською, але не українською. Цей естонець не любив українців.

Таборуємо біля Еллвангена (став там скаутом-майстром — зв'язковим куреня юнаків). 1946 р.

З трьох тисяч людей у таборі щонайменше півтори втиснулися до великої зали. Місько, який тоді працював від АДРОН головним бухгалтером табору, притягнув мене з собою стояти на сцені за заслоною. Перекладача, який би знав українську й англійську, не було. Більшість людей у таборі походили з Західної України і не розуміли російської. Коли генерал вийшов на середину сцени й став перед мікрофоном, Місько виштовхнув мене на сцену і сказав: “Іди і перекладай”. Директор табору був розлючений, а я боявся, проте вже не міг втекти, бо генерал приготувався говорити. На той час я вивчив лише кілька слів англійською, проте знав, про що він говоритиме, тому що чув про його виступи в інших таборах, — а саме про Ялтинську угоду, згідно з якою всі колишні радянські громадяни мають бути репатрійовані до Радянського Союзу, що приїдуть радянські офіцери, а американські військові частини простежать, щоб репатріація відбулася належним чином. Початок промови був легкий: “Я, генерал Тейлор, представник американської адміністрації в цій зоні…” Далі було складніше, я розумів лише одне слово з десяти і здогадувався про значення ще якогось слова. Впевнений, одначе, що ніхто з аудиторії не зрозуміє, що вигадую все інше, я казав речі, які, на мій погляд, логічно поєднували слова, які зрозумів. Промова генерала була, на щастя, коротка. Всі присутні лишились при думці, що я знаю англійську мову.

Посвідчення офіцера з постачання АДРОН. Червень, 1947 р.

Людей з табору в Еллвангені не було репатрійовано. Коли американці допомагали з репатріацією з інших таборів, багато людей кінчали життя самогубством, вистрибували з вікон тощо. Спочатку американці думали, що люди, які не хотіли повертатися, — злочинці. Після надто великої кількості самогубств (деякі цілими сім'ями з малими дітьми) вони зрозуміли, що станеться з тими, кого відправлять “додому”. З майже двох мільйонів українців, які після війни перебували в Німеччині, близько 250 тисячам, переважно із Західної України, було дозволено залишитись у таборах, а пізніше — емігрувати за море.

Спираючись на мою репутацію людини, яка розмовляла англійською, мій брат Місько підштовхнув мене до іншого випробування. АДРОН шукала офіцера з постачання, який би відповідав за постачу і розподіл всього, що було потрібне для життєзабезпечення табору в Еллвангені.

Місько сказав: “Чому б тобі не подати свою кандидатуру?” Я відповів: “Я нічого не знаю про потреби людей, скільки і якої потрібно їжі, який одяг, які ліки”. Брат зауважив: “Слухай, під твоїм керівництвом працюватиме 40 людей. Серед них є експерти з різних ділянок. Все, що тобі буде потрібно зробити, це отримати від них список необхідного і взяти його з собою до регіональної штаб квартири АДРОН”.

Це знову спрацювало. У двадцятирічному віці я став офіцером з постачання, отримав уніформу АДРОН, джип з водієм, спеціальне харчування і, звичайно, 40 людей під моїм керівництвом. Так протягом тих кількох місяців сформувалися або укріпилися деякі з моїх основних принципів і ставлень до життя. Багато з них прийшли від Міська, а саме: віра у добро в людях, впевненість у власних силах і можливостях (якщо не знаю чогось, я навчуся цього), розуміння потреби постійно вчитись. Батько також час від часу казав мені деякі прислів'я, наприклад — “не святі горшки ліплять”, що означало: те, що роблять інші, ти теж можеш робити. Інше прислів'я — “м'яко стелиш, добре спиш” значило, що кожен сам є творцем своєї долі. І ще одне — “брехнею можна дійти до краю світу, але назад дороги не буде”, що значило “говори правду”. Це все можна підсумувати так: “твоє майбутнє здебільшого у твоїх руках”, “ти можеш робити в житті усе, що сам вибереш” та “кажи правду”. Людині не потрібно набагато більше керівних принципів, щоб розпоряджатися власним життям.

Саме після такого досвіду й життєвих уроків, незважаючи на дуже хорошу посаду в АДРОН, я радісно зголосився поїхати до Канади працювати лісорубом. Я розумів, що університет АДРОН та комфортна посада в таборі були тимчасові, а мої можливості отримати вищу освіту у Німеччині дуже обмежені. Більш за все я хотів поїхати до Нового Світу, до Канади з упевненістю, що якось зможу закінчити освіту і знайду гарну професію. У такому чудовому настрої я й вирушив до Бременгавена, портового міста на півночі Німеччини.


  1. Боз, без — бузок. (Прим. ред.)
  2. Власов був генералом Червоної армії, але пізніше погодився сформувати невеличку армію з військовополонених для боротьби проти Радянського Союзу.