Залишаюсь українцем/I/Перші 20 років

Залишаюсь українцем. Бурхлива молодість
Богдан Гаврилишин
Перші 20 років

Київ: 2011

Найперші чіткі спогади належать до четвертого року мого життя. Вони позначились на моїй долі, взаєминах та навіть сформували деякі цінності у подальшому. Я народився в селі Коропець на річці Дністер, останнім з чотирьох дітей у родині бідних селян, що володіла половиною гектара землі. Мій батько мав шість класів освіти, мати — чотири. Ми жили у двокімнатній хатині, зробленій з глини й соломи та вкритій солом'яною стріхою. Насправді ми займали одну кімнату з цегляною пічкою, в якій було одне велике ліжко, стіл та пара вузьких лавок. Я спав за піччю, яка не особливо використовувалася в літній час, але вабила приємним теплом взимку. Долівка у нашій кімнаті була глиняна. Суботніми вечорами мама мазала її глиною, розведеною з водою, щоб вона була чиста й свіжа. Друга кімната використовувалась для зберігання інструментів, заготівель, картоплі та яблук на зиму.

Мій батько воював у складі австрійської армії під час Першої світової війни й побував у Чехословаччині, Австрії та навіть у Північній Італії. Він помітив, що люди в тих країнах живуть набагато краще, і пов'язував це з вищим рівнем освіти, ніж той, який був у нас у Галичині (Західна Україна). Він прийшов до висновку, що має зробити все, щоб його діти мали змогу отримати найвищу можливу освіту. З Чехословаччини батько привіз насіння хмелю, який використовували для виготовлення пива. У головному місті Галичини Львові була велика броварня, проте вона мусила імпортувати хміль з-за кордону. Мій батько зайняв насінням хмелю майже всі пів гектара землі, що викликало велике здивування і навіть насмішки односельців. До часу, коли я народився у жовтні 1926-го, батько вже продав кілька врожаїв хмелю та збирав гроші для придбання наділу землі біля міста Бучач, маючи на умі, що діти змогли б закінчити хоча б повну середню школу (гімназію).

Родина Гаврилишиних (дід та баба, батько і мати, три мамині сестри, мої брат Михайло і сестра Катруся). Коропець, 1920 р.

Батько був підприємливою людиною, тому в партнерстві з єврейським торговцем і власником м'ясарні купував свиней та експортував їх до Данії. Саме з цим партнером пов'язані мої перші чіткі спогади. Якось батьків партнер, великий і життєрадісний чолов'яга, прийшов до нашої хати, сказав гучне “добрий день!”, поплескав мене по плечах, двома пальцями щипнув за щоку та дав десять грошей (польська монета). Пізніше я з'ясував, що на ці гроші можна купити содову з малиновим сиропом і морозиво. Та щипок був дуже болючий, тому моя перша асоціація з грошима також була болючою. Можливо, тому гроші для мене ніколи не були чимось привабливим, хоча в подальшому житті вони виявились необхідними й корисними та навіть дозволили мені робити деякі добрі діла.

Батько — Дмитро Гаврилишин. Бучач, 1939 р.

У 1930 р. мій батько купив близько 10 гектарів землі за три кілометри від Бучача та один кілометр від маленького села Жизномир. З кількома друзями й парою робітників він звів там будинок, цього разу чотирикімнатний, з погребом, зроблений з вирубаного пористого каміння кольору слонової кістки. Одного разу він взяв мене з собою на будівельний майданчик. З цікавості (яка й дотепер лишилася ключовою рисою мого характеру) я виліз по драбині аж до верхівки будинку, коли ніхто не дивився. Гордо оглянув усе навколо, оступився і впав на землю, усіяну дрібним камінням. Я майже змусив себе прийти до тями. Замість співчуття отримав гарного прочухана від батька, проте це не зупинило мене від прагнення досліджувати все, що мене цікавило.

Після того, як ми переїхали до нашого нового будинку, в мене з'явилось непереборне бажання піти до школи. Школа була у сусідньому селі й туди приймали хлопців та дівчат, яким виповнилося сім років. Мені ще не було й п'яти, але я так набридав із цим, що нарешті батько переконав директора школи прийняти мене. Вони, певно, сподівалися, що за кілька днів мені стане нудно і я припиню ходити до школи. Мені й справді стало нудно через занадто повільне викладання. Гадаю, навчання було дуже легким для мене і залишилось таким протягом усього життя. Люди у селі були дуже бідні. За їхніми стандартами, наша родина була заможна. Багато селян працювали на нашій фермі під час збору врожаю, адже в ті часи все збирали вручну. Мати посилено піклувалась про мене, тому що я був малий та мав слабке здоров'я. Зазвичай вона робила мені бутерброди, щоб я брав їх до школи. Після усіх важливих церковних свят ці бутерброди вона робила з білого пухкого хліба з домашньою копченою шинкою. Пригадую, як у школі, коли я вперше на перерві відкусив бутерброд, усі мої однокласники дивилися на мене заздрісними голодними очима. Я одразу ж віддав їм два своїх бутерброда, які було розділено на рівні маленькі частини, щоб кожен скуштував бодай трошки. Очі дітей засвітились. Цей досвід сформував моє розуміння того, що ділитися чи іноді просто щось віддавати приносить набагато більше задоволення, ніж споживати самому або тримати тільки для себе.

У житті Жизномира протягом травня місяця в церкві щовечора відбувалася служба, яка називалася “маївка”. Ця служба була дуже радісна, під час неї співав не тільки хор, а й усі присутні в церкві. Прихожани прикрашали церкву весняними квітами — бозом^[1]. Їхній чудовий аромат ще більше підсилював святковість служби. Це була єдина церковна служба, яку я любив. Ще приємнішою її робило те, що дівчата й молоді жінки, повертаючись із роботи у полях, прямували до церкви та співали пісень у маленьких групах. Здавалося, що це був один великий хор, голоси якого доносилися звідусіль. Вони співали з любов'ю до Бога, до людей, з любов'ю до життя.

Однак одразу після служби зазвичай починалась невеличка війна між хлопцями з двох частин села, розділених церквою. Вважалося, що це гра, проте ця гра була надто брутальна. Вони били один одного великими палками, іноді навіть користувалися “спеціальною зброєю”, такою як великий болт, прив'язаний до тонкого дроту. Траплялося, що деякі хлопці зазнавали важких ушкоджень. Парадоксальним у цій ситуації було те, що хлопці ховали свою “зброю” за стінами, які оточували церкву, а в церкві на службі поводились як маленькі янголятка. Я ніколи не міг збагнути цього парадоксу.

Після трьох років навчання у жизномирській школі, коли я достатньо окріпнув для того, щоб навіть взимку ходити за три кілометри, батько записав мене до школи у місті Бучач, в якій містилась і початкова школа, й гімназія. Мені було радісно та водночас сумно. Радісно, тому що потім я навчатимусь у гімназії, а сумно, бо, зважаючи на мій вік, я мав повторно піти до третього класу. Викладання знову здалось мені нудним. Під час уроків я часто був непосидючий і неслухняний. Зі всіх предметів я мав найвищі оцінки, а за поведінку — “незадовільно”. Час від часу директор школи відправляв мене додому, де мене сильно карав мій брат Михайло (старший за мене на тринадцять років), який потім ішов до директора і молив прийняти мене назад до школи. Єдиним спасінням для мене в цій школі був учитель математики, який знав, як мотивувати школярів, принаймні найрозумніших із них. Він писав на дошці завдання й казав, що той, хто знає розв'язання, може підбігти до дошки і написати його. В більшості випадків змагання відбувалося між мною та єврейським однокласником, який був навіть менший та кволіший за мене. У перервах більші хлопці обзивали нас та іноді виписували нам кілька болючих стусанів. Компенсацією за ці образи було те, що ми вважалися кращими учнями класу.

До найважливіших подій польського періоду я відношу два пластових (скаутських) таборування у Карпатах в Остодорі неподалік від невеличкої річки Лімниця — це близько двох кілометрів ходу від села Підлюте, літньої резиденції митрополита Андрея Шептицького, голови Української католицької церкви та опікуна Пласту. Початок мого довічного пластунства відбувся завдяки моєму братові Михайлу. Хоча в батька щодо мене були великі амбіції, він рідко говорив зі мною й лише раз сказав: “Бог дав тобі трохи таланту і твій обов'язок — його використати”. Він зробив висновок, що я добре навчатимусь у школі, й ніколи не перевіряв і не цікавився тим, що і як я вчив і розвивав. Саме тому брат став моїм другим батьком. Влітку 1937-го Михайло записав мене до мого першого пластового табору. Він приїхав зі Львова, де навчався в університеті, привіз мені пластовий однострій, рюкзак, необхідне обладнання, перед цим записавши мене до одномісячного табору. Він переконав маму відпустити мене самого у довгу подорож до табору, назустріч чудовим пригодам.

Саме в цьому першому таборі я навчився дисципліни, дізнався, як бути хорошим членом команди, та пережив кілька справжніх пригод, таких як ночівля у колибі на вологому сіні та лише чашка гарячої води на вечерю. Це сталося так: одного ранку ми вирушили в одноденну пішу мандрівку, перейшли річку й піднялися на верхівку гори. В обід погода раптом змінилась і почалася сильна злива. Ми мусили спускатися вниз по слизькому камінню та стежках. Коли дісталися річки, то з жахом побачили, що вода в ній піднялася, зруйнувала дерев'яний місток та віднесла його уламки разом із поваленими деревами. Ми провели вечір у старій хатинці з дірявою стелею, а після “вечері”, що складалася з чашки гарячої води з кількома зернятками вівсянки у ній, спробували заснути на мокрому сіні, трусячись від холоду. Наступного ранку, коли вода спала, ми перейшли річку вбрід і повернулися до табору, де на нас вже чекав гарячий шоколад та хліб із маслом. Ми були дуже втомлені, але почувалися справжніми героями.

Найважливішим, що я осягнув у таборі, була сама суть Пласту: присяга, правильна поведінка пластунів, наприклад — робити щодня добре діло, зрозумів, як бути слухняним хлопцем, але в деяких ситуаціях — як бути лідером. Вечорами ми сиділи біля ватри, захоплено дивились на відблиски полум'я і не менш захоплено слухали невеличкі історії, які розповідали наші виховники, про історію України, про її славні, а також принизливі періоди, про стан і потреби нашого суспільства, сподівання впродовж століть здобути незалежність та про необхідність, коли ми виростемо, служити нашому суспільству.

Пласт було створено 1912 року в Західній Україні, коли вона ще належала до Австро-Угорської імперії, лише за сім років після того, як Баден-Пауел започаткував молодіжний скаутський рух. У 1930 р. Польща оголосила Пласт нелегальною організацією, але він і далі існував, організовував табори завдяки протекції митрополита Шептицького. Той був родом з української шляхти, яку в минулому було полонізовано. Через багато поколінь граф Андрей повернувся до свого коріння, став українським патріотом, хоча його брат лишився поляком і навіть служив генералом у польській армії. Шептицького високо шанували, він був надзвичайним моральним авторитетом. Багато страждав, його заслали в Сибір, потім у нього паралізувало ноги, але морально митрополит лишився дуже сильним. Польська влада не насмілювалася втручатись у те, що він робив. Будучи багатим, він віддавав землю й будівлі Пласту та став його покровителем. Коли я був у таборі, Шептицький перебував у своїй літній резиденції у сусідньому селі Підлюте, тому нам надзвичайно поталанило відвідати його. Він благословив кожного з нас по черзі, сказав кілька слів та пильно подивився у вічі. Мені здалося, що він справді побачив мою душу, хоча в його очах світилася лише доброта. Пізніше в житті я зустрічав визначних особистостей, проте дуже мало людей наблизились до цього старого чоловіка з довгою білою бородою, прикутого до інвалідного візка, при цьому справжнього гіганта духу.

Коли я повернувся додому, була неділя з її приємними заняттями. Вранці батько запрягав коней, ми їхали до Бучача, йшли до церкви, де разом з хором співали усі прихожани. Я був непосидючий під час служби, адже вона була не надто цікава, але після служби батько пригощав мене содовою з малиновим соком та ріжком морозива. Коли ми повертались, мати готувала звичний недільний обід, завжди дуже смачний. Після обіду влітку ми зазвичай виходили на веранду. Михайло, який був на канікулах після навчання у Львівському університеті, грав на мандоліні, а мама, яка мала чудовий голос, співала; всі інші підспівували, створюючи справжній сімейний хор. У перервах між співами мати, яка знала напам'ять Біблію та Кобзар, цитувала Біблію або читала поеми Шевченка, нашого поета “відродження”, який для нас, українців, був і досі є другим Богом. Настрій був святковий та піднесений і всі ми почувалися щасливими. Чудові спогади. Це були найщасливіші моменти моєї юності.

Сестра Катруся з чоловіком С. Тарасевичем. Бучач, 1938 р.

Мама і сестра Катруся. Бучач, 1944 р.

Після вечері наші сусіди, батькові друзі збиралися в нашій кухні й батько розповідав їм про країни, які він бачив під час Першої світової, про різні мови, які чув, про спосіб життя у Західній Європі. Те, як мій батько розказував історії, було справжнім мистецтвом. Сусіди захоплено слухали його, так само і я. У цей час я мав спати в кімнаті поряд із кухнею, але тихенько прочиняв двері, притуляв вухо та дослухався до оповідей батька, мріючи про далекі краї. Саме тоді я почав цікавитись відкриттям та дослідженням широкого світу. Цікавість посилилася за кілька років, коли майже кожної суботи ранком я сідав на поїзд і їхав за 30 кілометрів до Чорткова, де жила моя старша одружена сестра Катруся. Там брав книжку з її бібліотеки, починав її читати після обіду і зазвичай дочитував до кінця пізно вночі. Додому я повертався раннім поїздом у неділю. Найбільше мені подобались книжки, написані німецьким письменником Карлом Маєм. В них розповідалося про дальній Захід, про арабські та багато інших країн. Я читав їх (у польському перекладі), а бажання колись побачити ці країни ставало недосяжною мрією. Навряд чи я знав у той час, що Карл Май написав усі свої книги у Ернстхалі, його рідному містечку в Німеччині, й ніколи не виїжджав за її межі.

Відповідно до Версальської угоди, Польща мала керувати справами Галичини, одначе польський уряд намагався повністю долучити її до складу польської держави й бажав асимілювати українців, як і інші “меншини”. Уряд Пілсудського пишався славним минулим Польщі, проте дуже грубо поводився з меншинами. Поляки палили українські православні церкви на Волині й навіть створили концентраційний табір “Береза Картузька”, де ув'язнювали як українських націоналістів, що мріяли про незалежну Україну, так і комуністів, таких як Адам Шафф, марксистський філософ з Варшави, котрого я зустрів десятиліттями пізніше серед членів Римського Клубу.

Пам'ятаю дві речі, які показували некомпетентність, пафосність і водночас слабкість польської влади. На початку 30-х рр. було видано закон, згідно з яким у кожному селянському маєтку обов'язково мав бути окремий надвірний туалет — дерев'яний та вибілений усередині, для дотримання санітарних умов. Селяни, однак, звикли здійснювати свої фізіологічні потреби деінде, бо за їхньою філософією, “що прийшло з землі, в землю має й піти”. Новозбудовані туалети використовували для зберігання глиняних горщиків з молоком, де з молока збирали вершки, з яких селяни потім виготовляли масло, і кисле молоко, з якого робили білий сир. Цей закон став приводом для багатьох підпільних карикатур і жартів, у яких уряд виглядав посміховиськом.

Але серйознішою і трагічнішою була військова слабкість Польщі. Перед тим, як Німеччина напала на неї у вересні 1939-го після підписання пакту Молотова-Ріббентропа, між Німеччиною та Польщею точилася пропагандистська війна. Я дуже добре пам'ятаю вислів головнокомандуючого польської армії: “Нехай німці зачеплять хоча б ґудзика на формі нашого солдата — тоді за два тижні ми будемо в Берліні”. Рівно за два тижні німецькі танки перетнули кордон Польщі. Польська кавалерія з шаблями наголо з надзвичайною відвагою атакувала танки. Так, з надзвичайною відвагою, проте без жодного ефекту. Кавалеристів скосили кулемети, встановлені на танках. А ще за кілька днів до нашої ферми прибула машина з польськими пілотами, які втікали до Румунії, сподіваючись дістатися Великобританії. Вони влаштувалися на ніч у нашій стодолі. Вранці я дивися, як пілоти збиралися до від'їзду. Раптом побачив дещо неймовірне: на відстані близько п'яти кілометрів від нашої ферми над залізничним мостом пролітав німецький розвідувальний літак. Двоє польських офіцерів вихопили свої пістолети й почали стріляти у літак та вигукувати: “Бандити!, Вбивці!” Який трагічний маскарад! То вже пізніше у Канаді я прочитав, що багато пілотів втекли за кордон з літаками і що генерал Сікорський, який очолив уряд в екзилі, зорганізував стотисячну армію, яка боролася проти німецької армії на всіх фронтах поруч британців. Зважаючи на всі ці фактори, я гаряче ненавидів Польщу та усе польське. Однак щасливий, що під владою комуністів польський народ прийшов до тями, став набагато реалістичнішим. У 1980-х вони знову довели велику мужність, але й показали мудрість рухом “Солідарність”, який пізніше неабияк вплинув на розвал Радянського Союзу. З часом історичні вороги Польща та Україна примирились і Польща стала незамінним стратегічним партнером незалежної України, її адвокатом у здобутті членства в Європейському Союзі, незважаючи на те, що сама Україна надто повільно розвивалась для того, щоб відповідати вимогам такого членства.

↑ Боз, без — бузок. (Прим. ред.)

[1] Боз, без — бузок. (Прим. ред.)

[1]