Залишаюсь українцем/I/Чингізхан повертається

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку

Чингізхан повертається

За кілька днів після того, як поїхали польські пілоти, якось я вибіг з хати і побачив через дорогу метрів за 30 від нас кавалерію, яка мчала у напрямку Бучача. Багато наїзників були з Центральної Азії, у шапках з великою червоною зіркою, які називали будьонівками (на честь відомого маршала), їхали вони на невеличких конях, які, здавалося, зовсім не мали животів. Я читав про зруйнування Києва армією Батухана, онука Чингізхана, у 1240 році, тому першою в голові промайнула страшна думка: “Це нова версія навали Чингізхана”. Таким було моє перше враження від того, що мало б бути армією Радянського Союзу з визволення Галичини від польської окупації.

Невдовзі почалися драматичні зміни. Для нової влади мій батько став “куркулем” (так називали заможних селян), а тому — “ворогом народу”. Ворогів народу засуджували до виселення в Сибір. Ми жили у постійному страху, чекаючи своєї черги. У школі я навчився співати з симульованим ентузіазмом пісні, присвячені славі “батька Сталіна”. Як хорошому учню мені казали, що я — частина квітучого майбутнього Радянського Союзу. Повертаючись додому, я знову ставав ворогом народу. Процедура депортацій була така: ввечері на залізничну станцію в Бучачі приїжджав потяг з великою кількістю вагонів для худоби. Агенти НКВД розсіювались по найближчих селах, наказували деяким селянам запрягти коней у вози, потім стукали у двері сімей, призначених на депортацію, повідомляли їм, що ті мають годину на збір найнеобхіднішого, вантажили їх у вози, супроводжували до потягу та заштовхували у вагони для худоби. Потяг відходив до світанку й усі робили вигляд, що таких речей як депортація до Сибіру не існувало. Радянський Союз стверджував, що депортація — це тільки нацистська пропаганда. Коли люди в Бучачі бачили, що прибував товарний потяг, вони швидко розповсюджували цю новину по навколишніх селах для того, щоб бодай хтось із тих, хто підозрював, що він потрапив до списку, міг сховатись і таким чином пропустити цю чергу депортацій.

Брат Мирослав Гаврилишин. 1940 р.

Коли нам передавали новину про можливість депортації, батько і я вночі ховалися в різних місцях. Влітку чи восени можна було сховатись у стозі сіна, а взимку ховався у стайні наших сусідів, без їхнього відома. Мій найкращий друг Місько, з яким навіть взимку ми щодня разом ходили до школи через засніжені поля, не знав, що я ховався в їхній стайні. Щоб не змерзнути, спав коло корів. Одної ночі десь опівночі почув несамовиті плачі. Я зрозумів, що моїх сусідів прийшли депортувати, незважаючи навіть на те, що вони не мали жодних причин підозрювати, що були у списку. Я затуляв рот руками, щоб не скрикнути. Ця ніч закарбувалась у пам'яті як один з найболючіших моментів мого життя. Вранці повернувся додому, швидко поснідав, пішов до школи вже сам і в класі “радісно” співав одну з тих героїчних радянських пісень, хоча в душі плакав.

Ми й далі жили зі страхом, що рано чи пізно прийде наша черга. Це передчуття перетворилося на впевненість після чергової драми. Мого старшого брата Славка, який навчався в академічній гімназії у Львові, заарештували у жовтні 1940 р. разом із п'ятдесятьма вісьмома іншими молодими людьми, включаючи кількох учнів середніх шкіл, студентів університету та пару старших людей. Братові було 17, а наймолодшою заарештованою стала 16-річна дівчина. Якимось чином ми дізналися, що всі вони зазнавали катувань від офіцерів НКВД, які намагалися видавити з юнаків зізнання про речі, яких ті не робили. Після того як радянські окупанти ліквідували різні українські громадські інституції та навіть комерційні кооперативи, вони планували провести публічний судовий процес над заарештованою молоддю, щоб дати зрозуміти всьому населенню, що будь-яка організація, гурток чи просто окремі особи, які не були зразковими радянськими громадянами і могли захищати та відстоювати українську мову та культуру чи просто мріяти про незалежність України, будуть ліквідовані. Однак у зв'язку з тим, що тортури не допомогли вибити жодних зізнань про “неправильні вчинки”, у березні 1941-го відбувся закритий судовий процес. Про його перебіг та вироки ніде не з'явилося жодної згадки. Лише чотирма десятиліттями пізніше дівчина, яку заарештували з рештою групи та засудили на смертний вирок, проте вона якимось чином змогла утекти і потому жила у Нью-Йорку, написала книгу, назвавши її просто “П'ятдесят дев'ять”. Вона згадала імена усіх заарештованих, описала тортури й написала про результати судового процесу. Дві третини було засуджено на смерть, одну третину — до десяти років важкої праці та позбавлення усіх громадянських прав.

Я прочитав цю книгу, проте не знав, що сталося з моїм братом. Лише 1993 року, коли був співголовою наради на тему безпеки України, в якій брали участь кілька українських і американських генералів найвищого рангу, я запитав у генерала Євгена Кириловича Марчука, який до проголошення незалежності України був головою КГБ Української Радянської Соціалістичної Республіки, чи міг би він знайти в архівах протокол судової справи за березень 1941 р. у Львові. Наступного дня він приїхав на конференцію спізнено й підштовхнув мені сіру теку. Намагаючись продумати свій виступ та все ще будучи співголовою наради, я зазирнув у папери. Там був список імен усіх засуджених. Я швидко поглянув на результати судового процесу та прочитав лаконічне повідомлення, що Мирослава (Славка) Дмитровича Гаврилишина було засуджено до 10 років важкої праці й що він помер у 1944-му. Пізніше прочитав документ повність і побачив, що всі члени групи були звинувачені та засуджені за одне й те саме: створення осередків Організації українських націоналістів (ОУН). Можливо, для кількох заарештованих таке відповідало дійсності. Для більшості ж це були вочевидь сфабриковані звинувачення.

Це відбувалося напередодні Різдва. Я повернувся до Швейцарії відсвяткувати його з дітьми й онуками. Не хотілося псувати радість свята оголошенням таких жахливих новин. Моя внутрішня напруга була тоді настільки велика, що це викликало хворобу — аритмію серця.