Записки НТШ/12/Полїтичні подїї на галицкій Руси в р. 1340

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Записки товариства імени Шевченка, Том XII
Полїтичні подїї на галицкій Руси в р. 1340 (Омелян Терлецький)
• Цей текст написаний желехівкою.

ПОЛЇТИЧНІ ПОДЇЇ НА ГАЛИЦКІЙ РУСИ В Р. 1340[1]
по смерти Болеслава Юрия II,
РОЗВІДКА КРИТИЧНО-ІСТОРИЧНА.
Написав Омелян Терлецкий.

Справа подїй полїтичних на галицкій Руси в р. 1340 була нераз предметом студий істориків, так руских, як і польских і росийских. Важне значінє сих подїй — бо ж се час затрати самостійности Галицко-володимирского князївства, а при тім всїм мала скількість і неясність жерел, що відносять ся до сеї справи, була причиною, що історики занялись живо сею справою. Однакож ся неясність і мала скількість жерел зробила те, що як появилась одна праця, з'являлась друга, що збивала доводи першої і ставляла нові, часто цїлком з попередними суперечні. З того погляду можна замітити в сих працях три напрями: перший, що давнїйше виключно панував і репрезентований був проф. Шараневичем а пізнїйше Горжицким, другий — проф. Филевичом[2] і Івановом, і третий — Др. Прохаскою. Коли ми задумали в нинїшній розвідцї представити свої погляди в справі подїй в р. 1340, так і подамо в кількох словах результати праць сих трех напрямів, в сїй справі.

Історики першого напряму: проф. Шараневич в своїй працї „Исторія галицко-володимирскои Руси…“ (Львів 1863) і Горжицкий в розвідцї „Połączenie Rusi Czerwonej z Polską…“ (Львів 1889), доходять менче-більше до одних і тих самих результатів. Оба они опирають ся головно на Длуґошу і річнику малопольским (або р. Траски), а результат їх праць такий: Казимир відбув два походи на Русь, перший в половинї цьвітня, що скінчивсь занятєм Львова, другий з кінцем червня 1340, що скінчивсь підбитєм Гал. Руси і прилученєм її до Польщі. Далї заходить однакож між ними ріжниця. Коли проф. Шараневич кладе інтервенцию татарску в справі рускій доперва на рік 1342 і не розвязує остаточно питаня, як по сїй інтервенциї відносини між Польщею та Гал. Русею уложились, Горжицкий кладе нахід татарский на рік 1341 а відносини Гал. Руси і єї верховодника Дедка до Польщі розуміє так, що Дедко був від Казимира номинально залежним.

Всї сї результати невдоволили істориків другого напряму, іменно проф. Филевича і Іванова. Филевич в працї „Борьба Польши и Литвы-Руси…“ (Петербург 1890) звернув увагу на се, що оповіданя Длуґоша і річника малопольского (або т. зв. річ. Траски) в тій справі не мають вартости, і головну вагу положив на иньші жерела а то на листи папи Бенедикта XII з р. 1340 і 1341. Через се він і єго наслїдник Іванов („Исторія Волынской земли…“ Одесса 1895) дійшли до иньших, цїлком відмінних від істориків напряму першого результатів. Филевич виказав передовсїм, що Казимир відбув лишень один похід на Русь, а не два, в часї, що не можна докладнїйше означити, як роком 1340, далї, що інтервенция татарска відбулась рівночасно з сею акциєю Казимира на Руси і ся акция скінчилась для Польщі цїлком нещасливо. Умова, що її уложив Дедко з Казимиром була — як думає Филевич — некористною для Польщі, бо Дедко стававсь внаслїдок неї цїлком незалежним від сеї держави. І тут шукає Филевич доводів з ситуациї полїтичної Гал. Руси в лїтах дальших по році 1340. Сї доводи провадять єго до виводу, що в р. 1340 Гал. Русь, чи то Дедко ставсь залежним від Любарта.

Однакож і сї погляди не видержали критики у др. Прохаски, що розпочав третий напрям в історіоґрафії в студиях над р. 1340. В своїй розвідцї „W sprawie zajęcia Rusi…“ (Kwartalnik histor. 1892. Львів) не розбирає він ситуацию з р. 1340 докладно, але з ситуациї лїт дальших по роцї 1340 виводить, що акция Казимира була удатною для Польщі і провадилась вона в спілцї з Угорщиною і в імени єї.

З розвідки нашої покажесь, які ми маємо погляди на подїї з р. 1340, тут скажемо лишень, що підемо иньшою дорогою, нїж історики напряму другого і третього. Ми відкинемо власне їх арґументи, що вони ставляють на підставі ситуациї полїтичної Гал. Руси в лїтах по роцї 1340. Робимо ж се тому, що до тепер зістає ся ще незвістним чи взагалї безпосередна звязь між подїями з р. 1340 та ситуациєю з лїт дальших істнувала, і що ся ситуация досї ще невияснена вповнї. З істориками напряму другого згодимось о стільки однакож, що і ми звернемо головну увагу на жерела, на яких вони також передовсїм опирались, а ріжниця в поглядах може заходити хіба в иньшім розуміню сих жерел. Врештї, що до істориків напряму першого, то з ними лишень о стільки згоджуємось, що так само як і вони будемо представляти подїї з р. 1340 самі для себе, без огляду на ситуацию по р. 1340.


I.

Рік 1340 творить епоху в істориї Галицко-володимирскої землї. Князївство Галицко-володимирске, що розвивалось самостійно під Даниловичами, втратило в сїм роцї останного князя, Болеслава Юрия II, що хотяй не був вже з мужескої лїнїї Даниловичів, то все таки мав найблизші і безспорні права до княжого стола в Галичи і Володимири. Як 7 цьвітня[3] 1340 вмер Болеслав Юрий, отроєний боярами, що не були вдоволені з єго пропаґанди католицизму в галицко-володимирских землях, тодї і обставини цїлком змінились. Тепер такого одного претендента не було, знайшлось натомість їх більше, але з ріжними правами. Претендентами сими були: Казимир Великий король польский, кн. литовский Любарт, Угорщина а врештї і Татари. Казимир і Любарт мали права династичні; оба вони опирались на сїм, що були посвояченими з Болеславом Юриєм II. Инакші права мала знов Угорщина і Орда татарска. Перша опиралась на сїм, що декотрі з Арпадів володїли хвилево Гал. Русию і носили титул: „rex Haliciae et Vladimeriae“, друга, що Русь була від давна під зверхностию Татар. Не входимо тут, хто з сих претендентів мав перше право до спадщини по Даниловичах. Звістно, що Казимир перший почав акцию в справі рускій. І зараз показалось, що лишень оружіє зможе розвязати сю справу. О скілько воно розвязало її в р. 1340, значить, які були подїї полїтичні, звязані з сею справою в р. 1340 і яке їх значенє — представленє сього належить до сеї розвідки.

Ми маємо тут до дїла з трема фактами, що відбулись вслїд за смертию Болеслава Юрия II Тройденовича. Се іменно: похід Казимира на Русь, нахід татарский і умова Казимира Вел. з Дедком.

З порядку хронольоґічного займемось першим. Тут розходить ся передовсїм про розвязанє питаня, чи був один похід Казимира, чи два. (Як знаємо, є погляди, що були два походи Казимира на Русь, і що був лишень один похід). Висше ми згадали про один лишень похід, значить ся ідемо тут за істориками напряму другого, за Филевичом, що довів власне, що похід Казимира на Русь відбувсь лишень один. Постараємось і ми се довести.

Першорядним жерелом до сеї справи єсть лист папи Бенедикта XII, писаний до епископа краківского дня 29 червня 1341.[4] В нїм сказано так: „Ex oblate… peticionis eiusdem Regis (Казимира) serie nuper accepimus, quod, cum dudum gens scismatica Ruthenorum quondam Boleslaum Ducem Russie…, veneno… occidisset, idem Rex huiusmodi scelus abhorrens…, cum exercitu suo terram Russie dictam gentem expugnaturus intravit: et per ipsum eidem genti multis dampnis illatis…“ (тут реченє урване), далі іде оповіданє про покликанє Татар Дедком. Як бачимо зі слів сього листу, тут мова про один лишень похід: „Казимир з своїм війском виправивсь на Русь з думкою, щоби сю землю підбити.“ Розходить ся отжеж про те, чи повірити словам сего папского листу, чи нї. З початкових слів, що ми їх навели, показуєсь, що він був писаний на підставі реляциї самого Казимира. Реляция така мусїла бути правдивою, бо писав її Казимир, що розумієсь знав найлучше про свою акцию на Руси. Вона тодї хіба булаб неправдивою, як би Казимир написав її тенденцийно. В тім напрямі однакож тенденциї тут припустити не можна. Тенденция тодї лишень буває, коли єсть в тім якась мета на думцї. Ми не можемо однакож зрозуміти, яку мету мав-би Казимир, як-би замовчав в реляциї про два походи, коли-б він їх відбув. Тим способом, як бачимо, лист папский не представляє справи тенденцийно і таким робом розвязує властиво вже наше питанє.

Розглянемось ще однакож, як представляють справу иньші жерела історичні. Зачнемо від хронїки Янка з Чарнкова. Тут сказано так: „…mortuo magnifico principe Kazimiro dicto Gergio totius Russiae duce, filio Troydeni ducis Masoviae, … Kazimirus rex Poioniae praelibatus cum magna potentia gentis suae regnum Russiae potenter ingressus, de nece consanguinei sui vindictam sumere volens.“ Далї представлено сей похід, як він відбувсь, і врештї поворот Казимира до Польщі.[5] Се оповіданє Янка згоджує ся, як бачимо, з відомостями, що подає звістний нам вже лист папский з 29 червня 1341; тут мова також про один лишень похід.

З сими відомостями згоджує ся звістка Витодурана[6] про один лишень похід а так само і відомість, яку маємо про се у монаха з Леобен.[7] На сїм кінчать ся однакож наші відомости з жерел, що оповідають про один лишень похід.

Розходить ся тепер про се, яку поруку правдивости дають нам три останні наведені жерела. Перше з них писане віцеканцлєром самого Казимира Вел. Янком Чарнковским, як се доказав проф. Кубаля, в лїтах 1377–1378,[8] два иньші повстали майже рівночасно з подіями року 1340, бо пару лїт пізнїйше. Перше вправдї в декотрих частях зіпсоване а то в трех перших роздїлах, що нас власне занимають, однакож не на стілько, щоб можна сконстатовати якесь перекрученє факту, тут знаходять ся лишень меньші вставки, вложені пізнїйшими переписувачами[9]; Витодуран і монах з Леобен були співчасними а тому, хотяй віддалені, заслугують віри в правдивість їх оповіданя. Головна однакож порука, що дає нам можність приняти оповіданя сих трех хронїк за певні, лежить в тім, що вони всї згідно та незалежно від себе однаково (роз. з певними дрібнїйшими змінами) справу представляють. Через те ми хотяй-би і незнали звістного листу з 29 червня 1341, відважились-би приняти їх звістки за правдиві. Тимчасом однакож ми маємо згаданий лист папский, він і сї хроніки згоджують ся в тій справі цїлковито з собою, а тому звістка подана листом і хронїками про один похід Казимира на Русь стаєсь для нас певною — ми мусимо її приняти а через те мусимо в тій справі згодитись з Филевичом і відкинути давні погляди істориків напряму першого, що були два походи Казимира на Русь в р. 1340.

Розглянемось ще, яка се була підстава поглядів, що Казимир відбув два походи на Русь. Підстава ся, се оповіданє річника малопольского або т. зв. річника Траски і оповіданє Длуґоша. Розберемо відповідні місця сих хронїк і переконаємось, чи вони можуть справу одного походу заквестіоновати. З того погляду справа представляє ся так:

В річнику малопольскім оповідає ся насамперед про перший похід Казимира, а потім про другий сим способом: „Eodem anno circa festum Iohannis baptiste (24 червня) idem rex Kazimirus congregans exercitum validum prope 20 milium, iterum Russiam intravit, ubi castella et municiones aliquot ipsorum destruens ipsos sibi in profectum subiecit. Et quamvis Tartharorum prope 40 milium… fuissent congregati, tamen…“[10] Тут мусимо передовсїм на се звернути увагу, що оповіданє про другий похід Казимира на Русь прикрашене такими загальними виразами як: „castella et municiones aliquot ipsorum“ і т. д., далї, річник нїчого не знає про покликанє Татар Дедком а сей факт відбувсь в р. 1340, як низше скажемо. Татари з'являють ся нагло і з ними приходить до битви. Ся наглість появи Татар, проявляє ся і в стилїстицї. Реченє: „Et quamvis Tartharorum prope 40 milium…“, є як би лишень незначним додатком, що не приносить нїчого незвичайного а автор втручає єго лишень на се, щоби сказати кілько було тих Татар, над котрими Казимир мав побіду, немовби читач вже знав з попередного, що Татари були сьвідками сего походу Казимира. Се місце власне — оповіданє про другий похід Казимира виглядає непевно що до вартості. На се напроваджує передовсім така загальність в оповіданю, наглість появленя Татар (низше довідаємось, що так не було) і блуд стилїстичний, що ми на него звернули увагу, хотяй на се останне не можна покласти більшої ваги. Як собі товковати се оповіданє річника, на се не можна дати рішучої відповіди. Може бути, що се звичайне повторенє одного і того самого факту, або, що се місце вставлене пізнїйшим переписувачем і словом „et quamvis“ злучене з оповіданєм про Татар, що з другої сторони знов був невірно представлений, може, також змінений переписувачем. Бачимо отжеж, що в сїм місци годї опиратись на річнику малопольским. Коли ми довели, що був лишень один похід Казимира, так ми розбираючи річник малопольский можемо се оповіданє про другий похід уважати за неправдиве а тим способом лишить ся лишень один похід, як се доводять попередні жерела, що ми над ними застановлялись.

Коли справа з оповіданєм річника малопольского так маєсь, то ще легшою є справа з оповіданєм Длуґоша про два походи. Длуґош опирає ся на сїм власне рочнику і на хронїцї Янка Чарнковского. Перший похід описаний за річником, розширений однакож значно додатками, а то оповіданєм про облогу Львова і про занятє Володимира Казимиром[11]. Се відносить ся і до оповіданя про другий похід Казимира, де Длуґош опирає ся також на річнику та додає декотрі відомости, як про опозицию бояр против Казимира і иньші.[12] Нахід татарский у Длуґоша описаний за Янком і вложений під р. 1344.[13] Се місце улягло значній змінї. Єго оповіданє про другий похід Казимира і напад татарский, що творило первістно одну цїлість зістало розбите на дві части, і вложене під невідповідну дату з певними річевими змінами як н. пр. додане слово „longa“ в реченю „sua (Казимир) absentia et distantia a terris Russiae contemplata“,[14] що не могло в первістній редакциї, писаній на підставі Янка, істнувати, бо з слів Янка виходить, що напад татарский відбувсь не вдовзї по походї Казимира на Русь.

Бачимо отжеж, що се оповіданє Длуґоша про два походи Казимира не може бути критериєм до розвязаня звістного нам питаня, бо ж воно лишень компіляция з річника малопольского, що ми єго оповіданє про другий похід відкинули яко неправдиве, і з хронїки Янка з Чарнкова, а при тім всїм улягло ще пізнїйшій змінї. Тим способом так річник, як і Длуґош не мають для нашого питаня значіня; вони хіба можуть сьвідчити як треба обережно принимати відомости жерельні навіть сучасні. Отжеж ся підстава, на котрій опирались історики напряму першого, що були того погляду, нїби було два походи Казимира, усунулась цїлковито; вона не може заквестіоновати погляду про один похід Казимира.


II.

Перейдемо тепер до другого факту з р. 1340, себ то до находу татарского. На разї буде нам лишень розходитись про сконстатованє сего, чи напад татарский, або — скажім загальнїйше — якась акция татарска против Польщі відбулась в згаданім році чи нї.

Зачнемо тут знов від звістного нам листу папского з 29 червня 1341. Він сю справу не роз'яснює докладно, але що він для нас першорядної вартости, так ми мусимо і в тій справі з ним числитись. В листї сказано, що як Казимир відбув поход на Русь і нанїс шкоди народови рускому, тодї „capitaneus (роз. Дедко) ipsius gentis ad Usbek Tartarorum Imperatorem, cui gens ipsa tributaria dinoscitur, accedens, contra dictum Regem multitudinem Tartarorum adduxit, et nichilominus ab eodem Imperatore obtinuit, quod ad invadendum et destruendum Regnum Polonie magnum nimis dictorum Tartarorum exercitum destinaret…“[15] Сї слова доводять отжеж, що Дедко покликав Татар до якоїсь акциї против Польщі. Чи ся акция відбулась, сего з тих слів вивести не можна, дальші слова вказувалиб борше навіть на неістнованє єї чим за нею. Дальше сказано іменно, що Казимир, як розважив, що до сеї справи, зн. до боротьби з Татарами він без запомоги сусїдних володарів станути не може, уложив з Дедком умову.[16] Однакож сї слова не розвязують ще справи. Татари могли напасти на Польщу а Казимир тодї доперва „quod ad huiusmodi prosequendum negocium catholicorum principum vicinorum necessariam assistenciam… non habebat“, завів умову з Дедком. Ми мусимо тому покликатись на иньші жерела, що ставляють справу ясно.

Маємо тут на думцї передовсїм лист папи Бенедикта XII до Казимира з 1 серпня 1340, де мова про те, що Татари почали нищити Польщу — „(Tartari) dictum regnum… invadere conceperunt“.[17] Лист сей писано, як зі слів єго виходить, на підставі реляциї самого Казимира, де король представляв небезпечне положенє Польщі. Сїй реляциї можна би цїлком справедливо закинути тенденцийність. Можна-б припустити, що Татари не нищили Польщі, а Казимир лишень тому так річ представив, щоб тим способом спонукати папу до оголошеня хрестоносного походу, що і сталось недовго по тім.[18]

Звістка та не стоїть однакож сама одинокою. Жерела, що відносять ся до сього часу як: Янко з Чарнкова[19], Витодуран[20], монах з Леобен[21] а врешті, річник малопольский[22] і Длуґош[23] всї вони знають про акцию татарску против Польщі в р. 1340, і хотяй ся акция у них відмінно представляєсь, то все таки всї вони згоджують ся в тім, що Татари звернули свою акцию против Польщі а декотрі говорять виразно про напад Татар на землї над Вислою. Через те не може улягати квестиї, що справдї напад татарский — чи, як хочемо загальнїйше сказати, якась акция татарска против Польщі відбулась в згаданім роцї. Реляция тому Казимира, що ми про неї говорили, не мусить бути конечно неправдивою — тенденцийною, противно — вона має прикмети правдивости.

Приходить ся тепер сконстатовати, чи умова між Казимиром та Дедком відбулась чи нї. Звісний нам лист папский про таку умову говорить[24], подає звістку про се і письмо самого Дедка до купцїв торуньских не відомої дати.[25] Що умова ся відбулась в р. 1340, на се вказує ситуация полїтична Гал. Руси з сего часу, про що низше скажемо.


III.

Коли ми сконстатовали, що сї три згадані факти справдї відбулись і то в р. 1340, так тепер можемо занятись справою їх хронольоґії. Означенє хронольоґії — се річ вельми важна, бо вона причинилась би до виясненя звязи праґматичної між сими подїями і позволила-би витворити собі образ ситуациї в роцї, що ним займаємось. Справа се тяжка до розвязаня і досї ще не вияснена. Попробуємо представити свої погляди на сю справу.

Зі всїх жерел, що оповідають про похід а евентуально про походи Казимира на Русь, один лишень річник малопольский подає хронольоґію (Длуґош вправдї також подає хронольоґію, але в тій справі іде він за річником малопольским). Ми все казали однакож, що згаданий річник має на собі слїди непевности і з того власне погляду не можемо приняти єго хронольоґію без великих застережень. В тій справі мусимо тому опертись на иньших датах.

Знаємо, що Болеслав Юрий II вмер 7 цьвітня 1340[26] і що 25 жовтня с. р. Казимир був в Кракові.[27] Сї дві дати ограничають час, що в нїм міг відбутись похід Казимира. Припущенє, що похід єго міг відбутись по 25 жовтня, крім иньших причин, вже з того погляду неможливе, що осїнна пора не надавалась до такого походу. Та і з листу епископів пруских до колегії кардиналів, писанім 3 грудня т. р. довідуємось, що між Польщию і Татарами були в тім часї, значить, в падолистї, згідні відносини. Епископи жалять ся, що Казимир не вспомагає Хрестоносцїв як повинен.[28] Очевидно анї про похід Казимира на Русь, анї про похід татарский на Польщу в тім часї не може бути бесїди. Остаєсь отжеж час, ограничений двома датами, що ми їх поставили. В тім часї мусїв відбутись похід Казимира і напад татарский. Розумієсь, що хвиля, коли Казимир відбував похід або приготовлявсь до него, не була так грізною для Польщі, аби можна було сказати, що ворог як раз тодї приготовляв плян загибели Польщі. Сторона, що сама починав акцию зачіпну, почуває ся доволї в силї, щоби сю акцию змогла перепровадити, а ситуация не виглядає для неї небезпечною, в противнім разї вонаб не починала акциї зачіпної. Годї тому час, коли Казимир писав лист до папи, де говорить, що Татари уложили плян загибели Польщі і вже зачали нищити польскі землї,[29] уважати за час єго акциї зачіпної, як знов не можна слова сего листу Казимирового уважати за цїлком тенденцийні. Певно, що Казимир міг в більш некористнім сьвітлї представити ситуацию для Польщі, нїж вона справдї була, не можна однакож припустити, щоби Казимир представив ситуацию аж так неправдиво, щоби в хвилї, коли виправлявсь на Русь, писав до папи, що Польща стоїть над берегом пропасти, бо Татари уложили плян загибели Польщі і вже нищать навіть польскі землї. Ми думаєм тому, що час, коли Казимир писав лист до Авінїону, не може бути уважаним за час єго походу; противно, тодї грозила Польщі справдї небезпечність від Татар а міг навіть в тім часї відбутись напад татарский, про що власне говорить згаданий лист папский з 1 серпня 1340. Сей час можна навіть в приближеню означити. Зі слів сего листу: „sane nuper tua Serenitas per tuas litteras patefecit…“ можна вносити, що лист від Казимира прийшов до папи десь перед кількома-кільканадцятьми днями, значить — коло 15–20 липня. Як приймемо час, нїм лист з Польщі прийшов до Авінїону, на день кільканадцять, значить, що він був написаний десь з початком липня або з кінцем червня 1340, і на сей власне час треба-би положити сю грізну ситуацию для Польщі, коли то Татари, може бути, почали вже нищити польскі землї. Наші обчисленя, розумієсь, не докладні; на всякий однакож спосіб сю грізну для Польщі хвилю мусимо положити перед 1 серпня, і то найпізнїйше — з початком липня 1340.

Через се однакож, що ми сю грізну ситуацию для Польщі положили на початок липня, час, що в нїм відбувсь похід Казимира на Русь, стаєсь більш ограниченим. Положити похід Казимира по за ситуациєю не можна, бо инакше миб не зрозуміли, чому Татари так дуже загрожують Польщі, тим часом як ми розуміємо єго, коли кладемо похід Казимира перед початком липня. Очевидно, се було вже по походї Казимира, і Дедко (про що скажемо низше) втягав Татар в акцию против Польщі. Зістаєсь отжеж друга половина цьвітня (бо кільканадцять день по смерти Болеслава-Юрия мусимо лишити, нїм вість про се дійшла до Казимира, і на приготовленє війска) май і червень, яко час походу Казимира. Сей час можна однакож подїлити на дві части. Дата 15 мая[30], коли Казимир був в Кракові, роздїлює єго рішучо, так, що лишаєсь приняти час на похід Казимира від кінця цьвітня до 15 мая, або від 15 мая до кінця червня. Наші означеня хронольоґічні кінчать ся однакож властиво вже на сїм місци. На певно ми можемо сказати, що похід Казимира відбувсь між кінцем цьвітня і початком липня, докладнїйшу однакож хронольоґію ми поставити не в силї.[31]

Маємо однакож певні дати, незначні правда, але вони позволяютъ нам припустити, що похід Казимира відбувсь перед 15 мая. Сї дати — то звязь, яку ми бачимо між походом короля угорского на Русь, що розпочавсь 7 мая, та евентуальним походом Казимира в тім часї. Филевич припускає вправдї, що „весенній набѣгъ былъ бы со стороны Казиміра такимъ легкомысліемъ, что слѣдуетъ только удивлять ся, какъ можно было когда нибудь придавать ему малѣйшее значеніе“, ми однакож так не думаємо. Чому Казимир не міг відбути походу з кінцем цьвітня, коли король угорский вже 7 мая вийшов з Вишеграду в похід на Русь? Відай для него не було се „легкомысліемъ“. Таж Казимирови було близше на Русь, чим королю угорскому, зваживши ще, що сей останиий мусїв переходити через неприступні (власно на весну) Карпати. Не знаємо, як скінчивсь сей похід угорский, однакож факт, що жерела не подають жадних звісток про інвазию угорску на землю руску, доводить, що Угрів на Руси тодї не було.[32] Певна однакож річ, що король угорский 7 мая вийшов з війском з Вишеграду в похід на Русь.[33] Заходить отжеж питанє, чому сей похід угорский не дійшов своєї мети? Чому війско угорске завернуло з дороги? Справа ся не буде так загадковою, як припустимо (про що ми вже згадали), що між походом Казимира і походом короля угорского є звязь праґматична і хронольоґічна. Як згодимось, що Казимир відбув похід перед 15 мая, значить ся з кінцем цьвітня, а знаємо, що Казимир 15 мая був вже в Кракові, то зрозумілим стає, чому король угорский завернув з дороги.[34] Очевидячки, Казимир відбув вже похід і вернув або вертав вже до Кракова, як про се король угорский в дорозї довідавсь. Довідавшись, що Казимир покінчив вже дїло на Руси (не входимо тут на разї, як він її скінчив), король угорский завернув з дороги. Ся звязь отжеж праґматично-хронольоґічна позволяє нам припустити, що похід Казимира на Русь відбувсь з кінцем цьвітня і в першій половині мая. Противно, як би ми положили похід Казимира на час по 15 мая, то як розуміти тогди похід угорский? Чому король угорский, що був-би прийшов на Русь коло 15–20 мая, завернув з дороги, коли як раз тодї Казимир готовивсь до походу? Таж спільна акция Польщі і Угорщини в справі рускій була найкористнїйшою для обох сих держав (як се довів Др. Прохаска[35]), що мали власне тогдї богато спільних інтересів. Так отжеж, ся обставина, ся звязь тих двох походів позволяє нам припустити, що похід Казимира на Русь відбувсь перед 15 мая — з кінцем цьвітня і в першій половинї мая 1340. Се зістаєть ся однакож все таки лишень гіпотезою; докладнїйше означити час походу, як від кінця цьвітня до початку липня ми не можемо і сим мусимо вдоволитись.

Те саме треба сказати і в справі означеня часу для походу татарского; і тут ми не можемо подати докладнїйшої дати. Звісно, що з кінцем червня або з початком липня ситуация для Польщі була грізною; над нею висїла цїла гроза татарска, а як-би повірити словам письма папского писаного до Казимира 1 серпня 1340[36], то належалоб думати, що справдї в часї, коли Казимир писав лист до папи (лист з 1 серпня 1340 — се відповідь на лист Казимира писаний до папи) Татари розпочали нахід на Польщу. Се зістаєсь однакож власне непевним, чи ся звістка правдива. Можна припустити, що реляция Казимира була тенденцийно написаною, на що ми висше звернули увагу, так, що се письмо не розвязує ще ясно справу.

Се однакож можемо на певно сказати, що справдї від Татар грозило для Польщі небезпеченьство, і що десь по сїй ситуациї відбувсь нахід татарский. Заходить отжеж питанє, коли? — В тій справі точкою опори єсть для нас письмо папске з 17 вересня 1340, писане до хана Узбека.[37] З письма виходить, що, як папа писав лист до Узбека, він знав про се, що вже між Польщию і Татарами скінчилась боротьба. Коли він за се довідавсь, ми розумієсь, знати не можемо; на всякий однакож случай боротьба мусїла скінчитись з кінцем серпня, бо як-би скінчилась пізнїйше, то вість про се не моглаб прийти до Авінїону в перший половинї вересня 1340. Тим способом се письмо папске з 17 вересня ограничує час находу татарского; липень і серпень — се час, коли відбувсь сей нахід, а зачавсь він правдоподібно з початком липня т. р.[38]

Сим недокладним означенєм походу Казимира і походу татарского ми мусимо вдоволитись, докладнїйше сього означити годї. Покличемось ще хиба на хронольоґію річника малопольского, що згоджуєть ся з нашою.[39] Річник сей, так як і ми припускаємо, кладе похід Казимира на конець цьвітня (circa festum pasche = коло 16 цьвітня) і на сей сам час менче-більше, що і ми, кладе акцию татарску против Польщі (circa festum Iohannis baptiste = коло 24 червня). А через те, коли годить ся з нашим поглядом що до находу татарского і походу Казимира, так попирає наші припущеня в певній мірі (правда, що в дуже незначній).

З порядку річи перейдемо тепер до означеня часу, коли відбулась умова між Казимиром та Дедком. Очевидна річ, що вона тодї відбулась, як скінчивсь нахід татарский. А кінець акциї татарскої ми вже означили. Менше-більше з кінцем серпня, найпізнїйше, скінчилась боротьба Польщі з Татарами. В вересни тому відбулась певно умова між Казимиром і Дедком і то, що належить припустити, в першій половинї сего місяця.


IV.

Зістаєть ся нам, ще одно важне питанє до розвязаня. Се питанє, як представлялись сї подїї, що ми ними займались, і яке вони мали значенє.

Ми вже згадали висше, що історики напряму другого і третього виводять значенє сих подїй з ситуациї в лїтах дальших. Сказали ми також, що ми з таким поглядом не годимось, а будемо ситуацию з сего року розбирати саму для себе, так як історики напряму першого, лишень що ми звернемо, головну увагу на иньші жерела історичні, ніж історики сего напряму.

Точкою опори в тїй справі єсть знов звістне нам письмо папске з 29 червня 1341. Ми звернемо увагу насамперед на се, як воно представляє похід Казимира. Тут сказано так: „„idem Rex (Казимир)… cum exercitu suo terram Russiae dictam gentem expugnaturus intravit: et per ipsum eidem genti nullis dampuis illatis…[40] Слова сї доводилиб отжеж, що Казимир в сїм походї справдї вчинив великі шкоди рускому народови. Трохи докладнїйше представляє справу Янко з Чарнкова. Він каже, що як Казимир напав на Русь, тодї бояре, як не могли єму опертись, піддались єму певними умовами.[41] З єго звістки виходилоб отжеж, що похід скінчивсь користно для Польщі; бояри піддались Казимирови. Инакше ще річ представляють иньші жерела історичні. Вітодуран знає про забранє скарбів Казимиром[42] так само монах леобеньский.[43] „Continuatio Francisci Pragensis“ знає про завойованє землї Казимиром в р. 1340.[44] Річник Малопольский оповідає при першім походї про забранє скарбів зі Львова (2 крести) і про упровадженє „купцїв і християн“ зі Львова до Польщі, при другім оповідає загально про занятє замків і городів руских.[45] Обширно розписує ся Длуґош про перший похід. У него похід кінчить ся так, що Казимир обляг Львів, здобув єго і забрав скарби, потім вирушив на Володимир, і підбив єго.[46] Другий похід виглядає у него так, що Казимир заняв Русь і прилучив до Польщі, хотяй якась часть боярів ставляла єму опір.[47]

Бачимо отжеж, що всї сї туть наведені жерела, почавши від письма з 29 червня, представляють акцию Казимира щасливою — користною для него. Розходить ся отжеж про се, як приняти сї відомости, скілько вони в собі містять правди. — Що до письма папского, то тут хиба моглаб насунутись гадка, чи воно не представляє справи тенденцийно. Се письмо було відповідею на просьбу Казимира в справі увільненя єго від присяги, яку він дав Дедкови, коли укладав з ним умову. Розходить ся отжеж про се, чи просьба могла бути тенденцийно написаною чи нї.

Справу сю розвязують учені ріжним способом. Филевич н. пр. уважає сю просьбу Казимира за написану тенденцийно[48], тимчасом як знов Лисевич не обстає за єї правдивостию, і не припускає навіть тенденциї. Що лишень другий гадку свою доводить аргументами, так ми застановимось тільки над поглядами Лисевича. Він каже менче більше так: Просьба Казимира була писана, як се бачимо з письма польского з 29 червня 1341, в справі диспензи, а писана вона була канциляриєю королївскою, що складалась з осіб духовних, які, розумієсь, знали добре право каноничне. Очевидно, коли тут розходилось о диспензу від присяги, так вони мусїли правдиво річ представити, инакше диспенза булаб не важною[49] Належить сказати, що ся арґументация видаєсь нам справедливою. Лише взагалї не можемо розуміти для чого представляв-би Казимир справу тенденцийно. Чому він, як би єму акция на Руси не повелась, замовчав-би се? Таж попередні неудачі в справі рускій, колиб він їх потерпів, борше оправдувалиб єго, чому завів умову з Дедком. Він міг-би тогди оправдуватись, що боявсь другий раз пробувати щастя, що єму вже раз недописало, а через те був майже змушений зложити умову. А звістно знов, що присяга вимушена борше має якусь підставу до єї знесеня, нїж присяга зложена добровільно, і Казимир міг скорше від присяги вимушеної одержати диспензу. Після того отжеж, що ми сказали, думаємо, що наведенї висше слова польского письма належить уважати за згіднї з дїйсним станом річи. На жаль однакож вони надто загально представляють цїлу квестию. З них довідуємось лишень, що акция Казимира на Руси була користною для Польщі. Заходить питанє, як розуміти звістки хроник, що ми їх навели. Що до Янка з Чарнкова, то ми бачили, що єго оповіданє про один похід Казимира згоджуєть ся з дїйстним станом річи, а через те і цїле се оповіданє набирає ознаку правди певности. Ми тому і єго звістку можемо принайменче в головних чертах принести, а іменно єго оповіданє піддаєсь бояр Казимирови. З оповіданя Витодурана і монаха з Леобен, річники Малопольского і Длуґоша про перший похід виходить, що цїла акция Казимира оберталась коло Львова за (оповіданє Длуґоша і зайнятє Володимира єсть на основі вислїдів учених неправдиве[50]. — Оповіданя річника Малопольского і Длуґоша про другий похід показались, як знаємо, неправдивими.

Бачимо отжеж, що всї сї жерела представляють акцию Казимира в користнім сьвітлї, тільки, що одні в більшим другі в меншім се роблять степени. Ся згідність жерел не позволяє нам инакше думати, як лишень так, що справдї Казимир в своїм походї здобув певні користи; якась часть бояр а може і Львів піддались Казимирови.

Ся частина бояр була може випливом контр-реакциї, а сю можемо припустити по так страшній реакциї, що 7 мая скінчилась смертию Болеслава-Юрия. Сею контр-реакциєю ми собі і товкуємо се, чому Казимир здобув певні користи в сїм походї. Контр-реакция і Львів були мабуть точкою опори для Казимира, невеликою певно, однакож все таки так завеликою, що Дедко потрібував аж запомоги татарскої, щоб позбутись панованя польского[51].

Се панованє, а лучше сказавши сей вплив Казимира, який він собі здобув на Руси, не був однакож ще тревалим; в порядку річи була тепер боротьба з Татарами за Русь.

Жерела оповідають, що як Казимир відбув поход на Русь, тодї Дедко і Данило de Ostrow покликали Татар против Польщі. Про покликанє Татар Дедком повідають: звістний нам лист польский з 29 червня 1341[52], Янко з Чарнкова[53] і Длуґош[54] що в тій справі опиравсь знов на Янку. Про Данила знають лишень: Янко і Длуґош. З сих звісток ми довідуємось, хто се були інїциятори сеї акциї анти-польскої. Однакож докладнїйшних звісток про них не маємо, учені що займались сими особами догадувались, що Данило був князем з Волиньскої, а Дедко боярином з Галицкої землї[55].

Сї отжеж бояре покликали Татар.

Приходить ся тепер зайнятись справою сеї акциї татарскої в спілцї з Дедком і Данилом против Польщі, як вона відбувалась. В тій справі маємо знов суперечнї відомости жерельні.

Звісний лист папский з 29 червня 1341 оповідає, що нїм Казимир вчинив великі шкоди народови рускому, тодї „capitaneus“ (роз. Дедко) сего народу пішов до хана Узбека, спровадив з собою велику силу Татар і намовив сего хана, щоб він велике число Татар призначив на знищенє Польщі. Казимир розваживши все, а власне, що до сеї справи (акциї відпорної) потрібна доконче поміч католицких володарів, а її не було, далї, що сей „capitaneus“ і нарід руский згоджувались на предложенє короля, завів з Дедком умову.[56]

Инакше представляє знов справу Янко з Чарнкова. В єго хронїцї сказано, що „коли Казимир вернув з походу до Кракова, тодї Дедко що мав в своїй власти Перемишль, заразом з Данилом з Острова, потиху, без відомости иньших бояр, звернулись до війска татарского і донесли єму, що Казимир заняв Русь і задержав платню данини Татарам. В наслїдок сего хан призначив велике війско до Руси, щоби разом з Русинами напало і знищило Польщу. Коли Татари прийшли над Вислу, Казимир забіг їм дорогу, опер ся їм і не позволив перейти ріку; король стратив одного мужа. Татари вернули тоді під Люблин і хотїли єго здобути, однакож залога оборонилась від них“.[57] Тут як бачимо доволї докладно описано сей похід татарский; Янко згоджує ся в тім місци з листом з 29 червня 1341 в тім, що у него єсть також звістка про покликанє Татар Дедком, хотяй доданий Данило. Далї заходить однакож ріжниця: коли в листї нема мови про похід татарский, тут представлений він і доходить до Висли і Люблина. З сим оповіданєм Янка згоджуєть ся також менше більше оповіданє монаха з Леобен про самий нахід татарский. Тут також єсть звістка про похід татарский аж на Вислу, бо в околицї Кракова, лишень що тут сей нахід татарский виглядає більш некористним для Казимира. Вправдї у мон. леобенского сказано також, що Татари задержані ріками і збройними громадами вернули домів, однакож перед тим поставили Казимира в прикре положенє: він мусїв кликати в Угрів і Нїмцїв помочи.[58] Так само менше більше як у Янка і мон. леобенского представлений і у Длуґоша нахід татарский (Длуґош іде тут знов за Янком), тільки що у него суть певні додатки. І так іменно Длуґош каже, що з початку Казимир ішов впрост на ворога, а як однакож не хотїв проливати крови, то завернув з дороги і станув над Вислою, довідавшись, що Татари туди звернуть свій похід. Татари справдї прийшли над Вислу, побачивши однакож другий берег обсаджений війском завернули з дороги і пішли під Люблин, де відбулась неудачна для них облога сего города“.[59]

В найкористнїйшім сьвітлї для Казимира представляють акцию татарску Вітодуран і річник малопольский. Перший оповідає насамперед про облогу якогось города (певно Люблина, що про него мова в иньших жерелах) а далї про битву, що відбулась між Казимиром і Татарами. Битва скінчилась побідою Казимира; 6000 Татарів полягло.[60] Річник не знає про облогу Люблина а оповідає також про побіду Казимира над 8000 силою руско-татарскою.[61]

Звернемо тут ще увагу на звістку, що подана, в „Contimatio Fr. Pragensis“. Тут сказано, що „якогось короля“ побіджено попередного року (себ то 1340) Казимиром.[62]

Сї, як бачимо, суперечні відомости жерельні, можемо подїлити на кілька ґруп: 1) лист п. Бенедикта VII до Казимира з 29 червня 1341, 2) Янко з Чарнкова, монах з Леобен і Длуґош, 3) Вітодуран і річник малопольский, і 4) „Continuatio Fr. Pragensis“.

Висше ми сказали, що наслідком походу Казимира на Русь було се, що часть бояр признала власть Казимира, часть — сказали ми — менша, що було мабуть наслїдком контр-реакциї. Сказали ми однакож, що сей вплив Казимира на Руси, чи, як кажемо, ся частинна власть єго над Галицкою Русею, не була ще тревалою; за Русь треба було ще поборотись з Татарами, що власне вмішались в справу руско-польску. Першорядна тому річ знати, як ся інтервенция татарска представлялась і чим вона скінчилась. Чи рішила справу на користь одної сторони, чи другої, чи може не розвязала єї вповні. Ми вже бачили як жерела представляють сю інтервенцию татарску, а подїлили ми їх на чотири ґрупи. Займемось першою — се лист з 29 червня 1341. Тут не сказано, щоб ся інтервенция скінчилась боротьбою сторін ворожих, або щоб Татари відбули похід на Польщу. Ситуация була того рода, що Казимир волїв заключити умову з Дедком і тим порішити справу руску. Не доводить се однакож, що походу татарского на Польщу не було, а вказує, що Казимир не виступив проти Татар офензивно, лишень заняв якесь становище вижиданя, що скінчилось врештї умовою єго з Дедком. Що похід татарский на Польщу відбувсь, сего доводять иньші жерела, а то Янко, мон. з Леобен і Длуґош. Всї вони оповідають, що Татари напали на Польщу і дійшли над Вислу, звідки вернули потім під Люблин. Акция Казимира представляєсь тут лишень оборонною, зведеною аж до minimum; він чекає Татар над Вислою.

Оповіданя сих трех хронїкарів заслугують віри, бо їх представленє справи не противить ся представленю її в листї з 29 червня, а два з них: Янко і мон. леобенский описують незалежно від себе справу, тим часом як оповіданя иньших хронїк виглядають непевними.

Оповіданє Вітодурана, хто зна на яких оперте інформациях, воно має стиль лєґендарний; автор, як сам каже, оповідає лишень припадково.[63] Місце річника малопольского, де оповідає ся про другий похід Казимира і побіду над Татарами, зіпсоване, про що ми вже згадали. Звістка Gont. Fr. Prageenis занадто загальна, щоб ми могли на неї опертись; хто зна, чи де належить вона до часу, коли Дедко уложив умову з Казимиром: автор може з сеї умови, що на підставі неї Дедко ставав нїби залежним від Польщі (за се скажемо низше), приходить до переконаня, що Дедко був побіджений.

Тим способом ми не можемо опертись на звістках сих останних трех хронїк, а мусимо стати за звістками Янка, мон. з Леобен і Длуґоша, що акция Казимира була лишень дефензивною. Коли однакож так річ представляєсь, то як акция не могла мати більшого значіня для Польщі, вона не могла віддати Русь в руки Казимира.[64] Через те Казимир по уступленю Татар з Польщі не був паном ситуациї. В справі рускій властиво Татари мали перший голос, і Дедко, як довго відносини его до Татар були дружнї. Через се однакож, що ми єго відносин до Татар не знаємо, анї коли вїн укладавсь з Казимиром, ми і не можемо зрозуміти становища Дедка. Як єго відносини до татар були дружні, то належалоб сподїватись, що умова єго з Казимиром, відбувшись слїдом за інтервенциєю татарскою, була для него користною, на стілько користнїйшою для него, нїж для Казимира, на скілько Дедко в сполученю з Татарами мав перевагу в силї. Коли однакож припустимо, що відносини Дедка до Татар попсовались, тодї Казимир був в перевазї і він міг лиш диктовати Дедкови точки умови. Думка Филевича, що Казимир був в прикрім положеню, коли укладав умови, що показались для него невигідними, булоб тодї і справедливо, як би припустити, що Дедко був в добрих відносинах з Татарами. Припущенє таке дуже відповідне, як би хто не хотїв вірити в наглу переміну відносин Дедка до Татар. Однакож, як би ми се припущенє приняли, то в такім разї стають не зрозумілими слова звістного нам вже добре листа польского з 29 червня 1341, де сказано що Дедко і бояре бажали собі умови з Казимиром (Capitaneus et gens predicta se dicti regis mandatis et beneplacitis coaptabant“[65]. Тенденцию тут знов припустити не можна з причин, які ми висказали висше при осуджуваню сего письма, а тим разом ще з того, що ся тенденция булаб надто очевидна. Дуже не зручно булоб власно представляти справу так, що сей Дедко, що доперва недавно полупивсь з Татарами, потім нагло забажав собі згоди з Казимиром, бо се виглядалоб на неправдоподібне. Се власне, завелика на позір тенденция провадить нас на гадку, що справа ся була правдиво представлена в листї Казимира до папи, а коли так, то належить справдї повірити словам листа папского, що Дедко і бояре бажали собі згоди з Казимиром, що найменче не були противні якійсь умові. Заходить тепер питанє, чим толковати собі сю готовість Дедка до умови? Відповідь на се може бути двоякого рода. Або умова ся була для Дедка користною, або становище єго було через усї відносини до Татар захитане. Ми мусимо тому розбирати сю умову без огляду на ситуацию, котрої не знаємо, противно, ми з сеї умови моглибисьмо зробити вивід що до становища Дедка і відносин его до Татар і Польщі.

Про сю умову маємо в двох жерелах звістку. В листї Дедка до купцїв торуньских невідомої дати (Филевич кладе єї на р. 1340) і в листї папскім з 29 червня 1341 р. В першім сказано лишень коротко, що Дедко завів умову з Казимиром[66] в другім справа представлена так: „iidem rex et Capitaneus atque gens certa conventiones et pacta cum certis serviciis et subiectionibus eidem Regi exhibendis concorditer invicem inierunt. Inter que quidem convenciones et pacta prefatus Rex prestito iuramento promisit, quod Capitaneum et gentem predictos in omnibus tueri debebat, ipsosque in eorum ritibus, iuribus et consuetudinibus conservare і т. и.“[67]

Отжеж тут виразно сказано, що король, Дедко і бояре (під „gens“ належить відповідно понятям Середних віків розуміти верстви висші) ввійшла в перемови з Казимиром, і Казимир сї „convenciones і pacta“ заприсягнув. Які се були сї „pacta et convenciones“, ми знати докладно не можемо. Тут сказано лишень загально: „cum certis serviciis et subiectionibus eidem Regi exhibendis“, значить, що Дедко і бояре були вийшли з під певних прав підданьчих взглядом Казимира. Одну точку лишень знаємо докладно. Король заприсягнув, що буде заховувати обряд, права і звичаї цїлого народу. Тут знов міг би де-хто закинути тенденцийність сему листови в сїм місци. На се мусимо відповісти як і перше арґументом Лїсевича, що просьба Казимира не могла бути тенденцийно написаною, бо се була просьба писана в справі диспензи від присяги, а представити неправдиво се, що власне було першорядною річею в тій справі, а то: чого Казимир присягою зобовязавсь держатись, значилоб допуститись що до папи неправди, і тоді власне диспенза від присяги була б неважною. Та ми розбирали вже іньші слова сего письма і не могли доглянутись тенденцийности, а се позволяє нам і в сїм випадку так само думати. З тої причини власне ми не можемо згодитись з поглядом Филевича, що закидує сїй просьбі Казимира велику тенденцийність.

Тим способом отжеж хотяй тексту умови представити собі в цїлости не можна, то все таки ми можемо твердити, що коли в умові треба було порушити справу обряду, прав і звичаїв, то очевидно Казимир був зверхним паном Галицкої Руси, а Дедко залежним від него. Належить тому згодитись на се, що умова ся була доволї користною для Казимира. Вилив Казимира на Руси, який він, здавалось, через інтервенцию татарску стратить, удержав ся все таки, так що остаточно Казимир вийшов доволї щасливо з акциї на Руси. Сей факт толкуємо ми собі зміною становища Дедка до Татар. Відносини єго мусїли попсоватись, і він тому згодивсь на умову, що остаточно не відповідала его становищу, яке він заняв в хвилї покликаня Татар на Польщу, бо зробила єго залежним від короля Польщі. На чїм ся залежність полягала, ми собі представити не можемо, як і годї нам знати, о скілько верховна власть Казимира над Русею була фактичною, а рівнож як довго вона тревала.[68]

Результати нашої розвідки були би отжеж сї: з проф. Филевичом годимось що до єго погляду про один лишень похід Казимира на Русь. Сей похід на наш погляд відбувсь в часї від кінця цьвітня до початку липня 1340, правдоподібно однакож він відбувсь з кінцем цьвітня і з початком мая. Похід не був великих розмірів — цїла акция оберталась лишень коло Львова — скінчивсь однакож, як ми догадувались, з певним успіхом для Польщі, бо якась часть бояр піддалась Казимирови. Ся частинна власть, сей вплив, що собі здобув Казимир на Руси, не був однакож тревалим. Не довго по тім виросла против Польщі позиция, що на її чолї стояли бояре Дедко і Данило. Вони то покликали Татар против Польщі.

Що до походу татарского, то годимось з поглядами декотрих істориків, що він відбувсь в р. 1340 і то — на наш погляд в липні або в серпни с. р. Сей похід татарский поставив Казимира в прикре положенє, бо не відваживсь він на якусь акцию зачіпну против їх. Врештї, що до укладу Дедка з Казимиром, то згоджуємось з поглядами істориків першого напряму, лишень, що ми єго не розуміємо в звязку з ситуациєю рівночасною а лише з відносинами Дедка до Татар.




Коли ми тим способом покінчили представленє подїй полїтичних з р. 1340, так скажемо ще кілька слів про погляди істориків на ситуацию полїтичну гал. Руси в лїтах безпосередно по роцї 1340. Справа ся, крім иньших причин, лучить ся з нашою розвідкою вже з того взгляду, що історики напряму другого і третого як ми вже на початку зазначили, з ситуациї, в якій в тих роках була Русь гал., виводять значінє подїй з р. 1340. Ми сказали тодї, що не годимось з таким розуміннєм річи, а то з тої причини, що дотепер справа невияснена, чи така звязь безпосередня між подїями з р. 1340 та ситуациєю з лїт дальших істнувала, чи нї. Тут заходить однакож ще иньша справа. Ріжні історики ріжно сю ситуацию по р. 1340 розуміють, і в тій справі погляд Др. Прохаски, заступника напряму третого, як і Дра Мильковича (Студиї критичні) ріжнить ся рішучо від поглядів істориків напряму другого. (Історики напряму першого виводять ситуацию в р. пятьдесятих з ситуациї, яка була в р. 1340, і понадають в неясність а тому їх погляди не вдержались). Результати студиї Прохаски такі: в літах пятьдесятих XIV в. Русь галицка була залежною властиво від Угорщини, а не від Польщі анї від кого иншого, хотяй головну акцию в справі рускій в р. 1340 провадив сам Казимир. Доводить се автор листом Людвика угорского до Дедка з 1344 р.[69] і ситуациєю полїтичною гал. Руси в р. 1340. В листі з 1344, де Людвик пише до Дедка, щоб від купців угорских не брав більшої плати нїж від польских, зве король Дедка: „fidelis suus“. Сї слова доводять, на думку автора, що Дедко був залежним від Угорщини, бо инакше Людвик не мігби назвати Дедка своїм слугою. І цїлком справедливо, як думає автор. Акция в справі рускій була проваджена в р. 1340 в спілцї з Угорщиною. Чому-ж би Угорщина не здобула з сего певної користи. Признати належить, що автор положив велику заслугу в роз'ясненю відносин між Польщею та Угорщиною, однакож сї доводи що до становища гал. Руси в гіятьдесяти р. не вповнї ще вдоволяють. Передовсім ми виказали, що акция угорска на Руси в р. 1340 скінчилась нічим; король угорский не був тодї на Руси, так і не знаємо чому-би Угорщина мала здобути аж так великі користи з акциї Казимира, на Руси.

Що до грамоти Людвика з р. 1344, то слова сї „fideli suo viro magnifico comiti“ не розвязують ще справи. Може бути, що їх належить полишити так, як полишає їх Милькович, що Русь гал. була залежною від Казимира, а король угорский длятого лише назвав Дедка своїм слугою, що яко будучий єго пан зверхний (звістно, що Людвик був вже тогдї призначений наслїдником Казимира в Польщі) мав до сего сю власне підставу. При такій можливости погляди Др. Прохаски не можуть уважатись за цїлком певні.

Розглянемось, як розуміють річ історики напряму другого, а власно проф. Филевич, головний заступник сього напряму. Филевич приходить в своїй розвідцї, що ми вже згадали, до результату, що Русь галицка в лїтах пятьдесятих була залежною від Литви. На попертє сего ставляє він ось які доводи: 1) ситуация полїтична галицкої Руси в р. 1340, 2) лист цїсаря византийского Івана Кантакузена до Любарта з р. 1347.[70], 3) звістка в хронїцї Яна Чарнковского, 4) грамота Дедка для купцїв торуньских. Филевич каже що ситуация галицка з лїт пятьдесятих є випливом подїй з р. 1340, а коли сї подїї так відбулись, що Дедко вкінци ставсь в р. 1340 цїлком незалежним від Польщі, так се доводить, що і в пятьдесятих роках Русь галицка не могла бути залежною від Польщі. Филевич питає ся отжеж, від кого? На се дає відповідь, що від Литви. Се доводить на думку автора лист цїсаря Івана Кантакузена з 1347 до Любарта, де імператор взиває Любарта, щоби поміг видалити того галицкого архієрея і примусив єго прибути сюди…“ — Филевич витягає з сего довід, що коли цїсар приписує Любартови право мішатись до галицких справ церковних (тут ходило о гал. епископа), то очевидно Любарт мав якісь права на гал. Руси був зверхником сего Дедка, що зве себе намісником в листї своїм до купцїв торуньских. З таким розумінєм справи ми годимось з Филевичом; сей лист доводить, що Русь гал. була залежною від Литви, але не можна згодитись з єго поглядом, що се доводить про залежність гал. Руси вже від р. 1340 від Любарта. Сей лист ілюструє лише ситуацию з р. 1347, так що і воно не розвязує остаточно справи. Що до другого важного доводу Филевича, який він бачить в листї Дедка до купцїв торуньских[71], то сей довід ще надто незначний, щоб можна на нїм опертись. Факт, що Дедко не висловивсь про короля польского, яко свого зверхника, (там сказано лишень „rex Poloniae“), не доводить ще, що Дедко був незалежним від Польщі, або що був залежним від Литви. Се за надто малий довід. Та й про сей лист можна те саме сказати що про грамоту цісаря византийского з р. 1347: він належить лишень виключно до часу, в котрім написаний. І тут ще заходить більша трудність, бо він не має дати а в означеню її можуть бути ріжні погляди (Филевич кладе єї на р. 1340).

Врешті що до звістки в хроніці Янка з Чарнкова, де сказано, що Любарт забрав Галичину, то і вона надто загальна і коротенька.

Се були-б найважнїйші доводи істориків, що занялись сею справою. Однакож вже з сего бачимо, що ситуация полїтична гал. Руси по р. 1340 до тепер ще не розяснена належито, а тим самим, хотяй-би ми признали безпосередний звязок між подїями з р. 1340, та ситуациєю з лїт дальших, то се нам не причинить ся до розясненя подїй з р. 1340.

У Львові 15 червня 1896.



——————

  1. Розвідка ся була читана на семинари історичнім Вповажаного Професора М. Грушевського в Львівскім унїверситетї. При сїй нагодї належить менї подякувати ему за цїнні ради і вказівки, які він менї удїляв при писаню сеї розвідки.
  2. Виводи єго прийняв і проф. Леонтович в книжцї: Очерки исторіи литовско-русскаго права, 1894, гл. VII.
  3. Monumenta Poloniae historica V с. 880, Annales Posnanienses.
  4. Theiner Monumenta Poloniae historica I, N 566, ст. 434
  5. Monumenta Pol. hist. II. 620–621.
  6. Eccard Corpus hist. m. aevi. I, 1862.
  7. Boehmer Fontes rerum germanicorum I 438.
  8. Biblioteka warszawska 1871. IV. 59–75.
  9. Пор. Филевич Борьба Польши и Литвы-Руси… 76.
  10. Bielowski Mon. Pol. II 860–861.
  11. Długosz Hist. Pol. III, кн. IX, 196–197 вид. Пшездзєцкого.
  12. Długosz. III, IX, 197–198.
  13. Długosz. III, IX, 213–214.
  14. Ibidem.
  15. Theiner Mon. Pol. I N 566, 434
  16. Ibidem.
  17. Theiner Mon. Hung. I N 958, 637.
  18. 1 серпня 1340 припоручає папа архиеп. гнїзненьскому і еп. краківскому голосити круцияту проти Татар.
  19. Bielowski Mon. Pol. II, 621–622.
  20. Eccard Corpus hist. m. aevi I. 1862.
  21. Boehmer Fontes rerum germ. I, 438.
  22. Bielowski Mon. Pol. II, 860–861.
  23. Długosz. Hist. Pol. III, IX, 213–214.
  24. „…iidem Rex (Казимир) et capitaneus (Дедко) atque gens certa convenciones et pacta… concorditer invicem inierunt.“ Theiner Mon. Pol. I, N 566, 434.
  25. Voigt Codex dipl. prussicus. док. 4 XI, 83 — Филевич кладе дату сеї грамоти на рік 1340 — Борьба Польши… ст. 62.
  26. Monum. Pol. V.
  27. Kodeks Małopolski w Mom m. aevi Pol. III, N 210, 248.
  28. Voigt Codex dipl. pruss. III, N 21, 34.
  29. Theiner Mon. Hung. I N 958, 637.
  30. „Kodeks małopolski“ X, N 662, 37.
  31. Історики напряму другого не подають навіть і такої хронольоґії; иньші опирають ся на підозрілій як знаємо хронольоґії річника малопольского і Длуґоша, Прохаска знов на підставі акту судового з 15 мая 1340 (низше про него буде мова) думає що перед сею датою відбувсь похід короля угорского на Русь. Се провадить єго до припущеня, що в тім часї відбувсь і похід Казимира на Русь і то спільно з акциєю Угорщини. Иньших доводів не ставляє автор однакож.
  32. Слова з письма Бенедикта XII до Узбека, де мова за боротьбу між Татарами та Угорщиною і Польщию не доводять ще, як се думає Др. Прохаска, що похід угорский справді скінчивсь інвазиєю Угрів на Русь. Вони можуть відноситись до попередних відносин Татар до обох згаданих держав н. пр. до нападу татарского з 20 лютого 1340 на Польщу і Угорщину, про що виразно говорить Гервазий в своїй реляциї (Theiner Mon. Hung. I. N 957).
  33. Про час сего походу угорского довідуємось з акту судового в справі, що мали Розгони з Соварами. Там сказано так: „Nos comes Paulus iudex curie… damus pro memoria, quod discussionem cause quam inter Petrum filium Ladislai… ab una, item Ladislaum filium Johannis de Sowar… ab altera, iuxta continenciam priorum literarum nostrarum et capituli Agriensis in quindenis beati Georgii martiris, in facto possesionis Wysno vocate facere tenebamur, quia predictus dominus noster rex prefatos… in quadam expedicione regni nostri proficua in Ruteniam una cum Wyllermo palatino sicut sibi dictum fuisset profecta fore denotans, per literas suas ipsam causam ad quindenas residencie exercitus sui precipiebat prorogari; ideo ob preceptum eiusdem domini regis ad quindenas dicti exercitus regii proxime movendi sub statu priori duximus prorogandam… Datum in Wyssegrad, octavo die termini prenotati, anno domini Mo CCCmo quadragesimo.“ Зі слів сего акту бачимо, що термін був назначений на 15 день по св. Юрю, значить ся на 7 мая. 15 мая довідують ся сторони, що термін їх продовжений на 15 день від вирушеня війска. Звертає увагу се, чому як раз за точку опори в численю дней бере ся дату вирушеня війска, а не первістну дату терміну 7 мая. Сего инакше зрозуміти не можнаб, як лише так, що ся первістна дата терміну була ідентичною з датою вирушеня війска. Значить рівночасно з первістною датою терміну с. є 7 мая вийшло війско в похід. „Codex dipl. Hung. Andegav. IV ст. 26.
  34. Зі слів сього акту судового в справі Розгонів з Соварами нїяк не можна вивести, що похід угорский вже відбувсь, як се думає Др. Прохаска, опираючись на словах: „expedicione profecta fore.“ Kwartalnik hist. 1892. 20.
  35. W sprawie zajęcia Rusi… Kwartalnik hist. r. 1802.
  36. Theiner Bion. Hung. I N 958, 637.
  37. Theiner Mon. Pol. I N 960, 638–639.
  38. Хронольоґію сего походу татарского означують історики лишень дуже загально. Филевич, Іванов і Прохаска кладуть її на р. 1340 без докладнїйшого означеня хронольоґії, Горжицкий на р. 1341, а проф. Шараневич на р. 1342.
  39. Bielowski Mon. Pol. II, 860.
  40. Theiner Mon. Pol. I, N 566. 434.
  41. Bielowski Mon. Pol. II. 621.
  42. Eccard. Corpus hist. m. aevi I. 1862.
  43. Boehmer Fontes rerum germ. I. 438.
  44. Fontes rerum austr. VIII. — Ecriplones. 565. (B).
  45. Bielowski Mon. Pol. hist. II. 860.
  46. Długosz Hist. Pol. III, IX, 196–197.
  47. Długosz Hist. Pol. III, XI, 197–198.
  48. Филевич Борьба Польщи и Литвы-Руси… 60.
  49. Лисевича рец. на Филевича Борьба Польши и Литвы-Руси… Przewodnik nauk. i liter. 1891, I, ст. 90–93.
  50. Зубрицкий Повѣсть 109. За ним іде Филевич „Борьба Польши и Литвы-Руси…“ 67, і ще иньші історики.
  51. Історики напряму другого і третого уважають похід Казимира і нахід татарский за факти, що відбулись рівночасно і доповняли один другий. Історики напряму першого, що опирають ся на Длуґошу, дійшли до результату, що акция Казимира на Руси перед інтервенцією татарскою скінчилась так, що Русь галицку прилучив Казимир до Польщі.
  52. Theiner Mon. Pol I. N 566, 434
  53. Bielowski Mon. Pol II 621–622.
  54. Długosz III, IX, 213.
  55. Особою Дедка займавсь Лонгинов в розвідцї „Грамоты малорусскаго князя Юрія II“, Липниченко в рец. на Филевича (Журналъ мин. народ. просв. 158–168 р.), Іванов в „Ист. Волин. земли“ і иньші. Всі вони доходять до результату, що Дедко був знатним боярином ще з часів Болеслава Юрия II. Єго то імя містить ся в грамотах сего князя з р. 1334 і 1335 і то раз на другім місци, зараз по імени епіскопа, другий раз на першім місци. В хронїці Янка Чарнковского зве ся він перемишльским. Чи він Перемишль одержав від Болеслава Юрия II, чи може в Янка з Чарнкова ся звістка пізнїйше додана — як думає Филевич — коли то Перемишль був центром опозициї анті-польскої, — се вияснити тяжко. На певно знаємо однакож, що Дедко був намісником в гал. Руси що найменше до р. 1344.

    З особою кн. Данила з Острога справа також неясна. Передовсїм заходить тут питанє чи він звав ся з „Острога“ чи з „Острова“. Янко з Чарнкова і Длуґош звуть єго з „Острова“. Се уважають учені, як: Буданов (Арх. юго-зап. Росс. ч. VII том I ст. 75), Іванов („Ист. Волинь. земли“), Филевич („Борьба Польши…“) за просту їх помилку. На місто „Остров“ кладуть вони „Острог“ і тим способом Данила уважають за протоплясту кн. Острожских. Горжицкий минає слово „Остров“ і уважає єго за ідентичне з галицким селом Остров, що до нинї ще істнує.

  56. Theiner M. Pol. hist. I N 566, 434.
  57. Bielowski Mon. Pol. hist. II, 622.
  58. Boehmer Fontes rerum germ. I, 438.
  59. Długosz Hist. Pol. III, IX, 213–214.
  60. Eccard Corpus hist. I, 1862.
  61. Bielowski Mon. Pol. II, 860–861.
  62. Fontes rerum austr. VIII. 565.
  63. Eccard Corpus hist. in aevi I. 1860
  64. Ми не можемо однакож згодитись з поглядом істориків напряму другого, що інтервенция татарска поставила Казимира в дуже прикре положенє і змусила єго шукати згоди з Дедком. На се не маємо доводів, а доводи загальні сих істориків, що вони їх беруть з ситуациї літ дальших по року 1430, не мають в тій справі значеня. Так само і не годимось з представленєм сеї справи у істориків напряму першого, бо не можемо опиратись на річнику малопольским і Витодуранї, що представляють інтервенцию татарску в дуже користнім для Польщі сьвітлї. Др. Прохаска не звертає на сю справу уваги.
  65. Theiner Mon. P. h. N 566, 434.
  66. Voigt Codex dipl. prus. III. N 21, 34.
  67. Theiner M. P. h. I N 566, 434.
  68. Що до розуміння значеня умови то в сїй справі годимось з п. Горжицким і Др. Прохаскою. Оба вони уважають Дедка за залежного в якійсь мірі від Польщі, а нїяк не можемо згодитись з поглядами істориків напряму другого, що Дедко не був цїлком залежним від Польщі в р. 1340, від когось иньшого — від Литви.
  69. Feier Codex dipl. IX, I, 209.
  70. Acta patriarchatus Constan. в Рус. Ист. Б. VI пр. 6
  71. Voigt Codex dipl. pruss. III N 21, 34.


Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.


  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1928 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Австрії до 1 січня 2029 року, оскільки авторське право в Австрії закінчується 70 років після смерті автора.
  • Автор помер у 1958 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 60 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.