Перейти до вмісту

Записки НТШ/122/До характеристики Іляша Караімовича

Додати посилання
Матеріал з Вікіджерел
Записки НТШ
під ред. Михайло Грушевський
До характеристики Іляша Караімовича (Іван Крип'якевич)
• Цей текст написаний желехівкою. 1915
До характеристики Іляша Караімовича.
Написав Іван Крипякевич.

Іляш Караімович виступав в обставинах, які не могли йому зєднати симпатії у пізнїйшій традиції. Не був дуже замітною особою між козаками. З 1635 р. маємо про нього першу звістку; був тодї мабуть у пруськім походї у полку нереєстрових, — в поворотї у Володимирі 26 жовтня полковник Константин Вовк передає своїх козаків Іляшеви Караімовичу[1]. В 1637 р. був звичайним „реєстровим товаришем“ переяславського полку[2]. Виринув на ширше поле аж підчас рухів Павлюка — в партії вірних постановам річипосполитої. В унїверсалї до переяславського товариства Павлюк писав: „А тих зрадників, кілько є у вас, війскових, що їм обіди, вечері і бенкети у пана Жолкевського бували — і за те товаришів наших панови Жолкевському повидавали, — і не одному уха пообрізувано і на Гадяч вали сипати заведено, — тих зрадників війскових не боронїть, щоби їх до гармати, до війска піймавши приведено“…[3] Караімович мабуть належав до тих польських прислужників, може навіть стояв між ними на визначнім місци, бо не чекав на виконанє Павлюкових погроз, але в вересни 1637 р. з товаришами подав ся до війска вел. коронного гетьмана Конецпольського — аж до Бару. З собою привів Іляш також двох висланцїв Павлюка, Смолягу і Ганзу, які мали його арештувати[4]. Польським вождам такі вірні козаки могли віддати неоцїнені прислуги. Польний гетьман Микола й Потоцький, що вів королївське війско в Надднїпрянщину попав їх розпитувати, де мешкають проводирі бунтів, як до них дійти, як скоро можуть зібрати ся, де гармата, який урожай коло Днїпра і ин. „А що бачив, що він (Іляш) у тім щиро поступає, — зєднав собі у й. м. п. кор. польного гетьмана немалу ласку й афект“[5]. Се був початок карієри Караімовича. Лишив ся в польському таборі на час цїлої козацької кампанії з листопада і грудня 1687 р.

Нагорода за вірність прийшла дуже скоро. По кумейськім погромі, підчас боровицької облоги козаки мусїли завести переговори з Поляками і 24. грудня зложили оружє; на знак підданства козаки мусїли віддати війскові інсіґнїї і „скинути“ старшину; потім заступник Потоцького Кисіль „з рамени гетьмана“ назначив їм осаулів, полковників, судїв і писаря. Переяславським полковником іменовано Іляша Караімовича. Але з урядом і особою його звязано ще висшу почесть; віддано йому на час старшинство над цїлим запорозьким військом, бо звичайного старшого чи гетьмана козакам не дозволено. В текстї присяги, яку уложено для козаків, піднесено, що Іляш дістав відзначенє за се, що „статочно не вяжучи ся до бунтів, трівав при короннім війску“[6].

Іляш як „старший полковник“ не проявляв і не міг проявляти самостійности на своїм тимчасовім уряді, але мусїв сповняти дорученя коронного гетьмана. В лютім 1688 р. був при гетьманських комісарах, що переводили ревізію реєстра[7]; в мартї ходив з ротмистром Мєлєцьким і реєстровими на Запороже — безуспішно[8]; в цвітни був з реєстровим війском в Переяславі і звідси ходив проти нового війска Скидана[9]; в маю був з коронним війском під Голтвою, де замкнув ся Острянин і з своїми козаками „як добрий юнак“ виконав перший приступ на місто, — при тім його пострілено[10]. В половинї червня ходив Караімович з реєстровими при коронних хоругвах над Днїпро проти Скидана і розбив його війско[11]. Капітуляція повстанцїв над Старцем 7. серпня 1638 р. покінчила довгу кампанїю; повстанцї і реєстрові мали з собою погодити ся і приняти спільних полковників, яких визначить коронний гетьман; старшинство над війском задержував гетьман для себе[12]. Між ново іменованими полковниками, в числї шістьох, не бачимо Іляша Караімовича[13]. Полковників вибрано по половинї з вірних реєстрових і з повстанцїв; се була компромісова лїста і тому мабуть Потоцький не давав туди Караімовича, що мав занадто правительственну краску і міг стрінути ся з недовірєм більшости. Гетьман чекав, щоби уми вспокоїли ся і тодї готував нагороду для вірного слуги річипосполитої. На остаточній комісії на Масловім Ставі 4. грудня 1638 р. козаччина мусїла приняти сувору конституцію, що мала основно змінити устрій реєстрового війска: на чолї стояв королївський комісар, полковниками ставала шляхта. Не відступлено нї трохи від букви закона, — навіть для такого певного чоловіка, як Караімович, не було виїмку, — переяславське полковництво заняв шляхтич Станислав Олдаковський. Для Караімовича лишено тільки найвисший уряд доступний козакови — війскове осаульство; другим осаулом був іменований Левко Бубнівський, а обом віддано похвали: „через весь той час розрухів не тільки не лучили ся до своєволї, але противно додержуючи вповнї віри і підданства й. к. м., богатьом иншим були приводом до доброго“[14]. Платню діставав осаул 600 золотих річно; се була офіціяльна нагорода, яку одержав Іляш за свою службу; на такім становищі дочекав мабуть до початків Хмельниччини, що забрала його як одну з перших жертв.

Караімович не тїшив ся симпатією у повстанцїв, — се річ зрозуміла. Гуня в таборі над Сулою як услівє помиреня ставив видачу Іляша і пятьох инших „вірних“ козаків[15]; козаки над Старцем жалували ся, що Караімович забрав монастирський скарб в Терехтемирова[16]. Іляш жив під страхом, що з ним зроблять, як з иншими прислужниками польського панованя[17]. Причини сього нам ясні. Але тяжше пояснити собі, яке було становище Караімовича між реєстровими, чим він вибив ся на їх проводиря, що взагалї репрезентував собою.

Переглядаючи дані, що маємо про Іляша Караімовича, мимохіть доходимо до погляду, що цїли його були дуже особисті, а дорога, на якій здобував свої успіхи, се була панська протекція. Караімович — коли судити по призвищу — був чоловік не-українського походженя; звідси висновок, що був слабо звязаний зі змаганями козаччини і лекше податливий на корисні пропозиції власть маючих і на надїю легкої наживи. Він же мабуть належав до гурта, який бенкетував зі шляхтою в Переяславі, він зумів здобути собі прихильність Потоцького; він уперто тримав ся панської руки і за се здобував похвали і відзначеня… Але всї ті закиди дїлить з Караімовичем значна часть реєстрової козаччини. Думка про згідне пожитє зі шляхтою була тодї дуже поширена між козацькою старшиною і взагалї заможнїйшим козацтвом; причина була і в надїї забезпечити ся так перед напастями, і в страху перед коронним військом, і в неохотї до черни. З Переяслава втїкає з Караімовичем кількадесять козаків — великий гурт його однодумцїв; инших, як Саву Кононовича і Онишкевича заскочило арештованє зі сторони Павлюківцїв, а так певно також пішли би під крила гетьмана. Караімович не був сам оден в короннім таборі, а в инших полках (Біла Церква, Корсунь), також було значне число козаків, що волїли піддати ся польському війську, як іти з Павлюком. Але сї козаки, що не лучили ся з повстанєм, через те не зрікали ся ще бути козаками; се відчували добре вожди польського війска. Навіть коли вже переведено ревізію реєстра і виключено з нього всїх підозрілих, — ще не можна було вірити в повну льояльність козаків; висилано реєстровцїв у походи тільки в товаристві коронних віддїлів, але і тодї треба було признати: „козаків трудно ужити против їх народу, — як вовком орати...“[18] Караімович може не був таким „вовком“, бо занадто добре йому було при боцї гетьмана, але не перестав бути козаком і не позбував ся звязків з козаками. Що більше — удержував зносини навіть з одиницями скомпромітованими перед урядом.

При ревізії реєстру в лютім 1638 р. польські комісарі переводили слїдство і виключали всїх підозрілих о участь у повстаню; так нпр. скинули з уряду миргородського полковника і розвязали його полк. Також бажали скинути полковників черкаського (Якова Гугнивого) і чигиринського (Григорія Хомовича); але за них вставив ся Караімович, тоді вже „старший полковник“, поручав їх знанє в запорозьких справах і казав, що тепер не бачить більше відповідних на сї уряди; „тому мусїли ми їх полишити“ — пишуть комісарі[19]. З яких причин боронив Іляш тих полковників, можемо тільки здогадувати ся.

Маємо і другий подібний факт. „При тім пописї“, пишуть комісарі, „пильнували ми поарештувати козаків вказаних паном краківським (Конецпольським). І так Чорномазого взяли ми і посилаємо“[20]. Комісарі не говорять, що стало ся з арештованим козаком. Але про нього маємо знов звістку в непублїкованих листах Караімовича і Станислава Потоцького[21]. Іляш Караімович „полковник старший“ знов вставляє ся за підозрілим „товаришем“. Василя Чорномаза з Миргорода віддали до козацької вязницї, за неоправданим доносом — пише Іляш до Миколи Потоцького. Він має свідоцтво від місцевого державця і всїх миргородських обивателїв що до „чесного і пристійного помешканя свого“, що не вдавав ся в ніякі бунти і був вірним слугою короля і річипосполитої. „Пан Біг і посполите право приказує нам невинних людий визволяти й за ними причиняти ся“, — тому полковник боронить обжалованого і просить гетьмана, щоби лишити його при „здоровлю й худобі його“. Станислав Потоцький, оден з комісарів, що переводили ревізію реєстра, повідомляє також, що вся війскова старшина „висвідчала“ Чорномаза, що не був приводом анї радою до нїяких бунтів.

Справа Чорномаза цїкава відвагою оборонцїв і доброю орґанїзацією оборони. Коли Конецпольський поручав арештувати Чорномаза, то мусїв мати з ним якісь „рахунки“. Не дивлячи ся на такий стан річий, козаки вмить орґанїзують оборону товариша: дістають свідоцтво льояльности від миргородського державця і инших обивателїв, порушують старшину, зібрану в Переяславі, шукають дороги до комісарів і гетьмана. Хоч козаччина була під важким терором і мусїла показувати покору і послух, — не вагала ся в потребі заступити ся за підозрілого товариша. Інтересне передусїм становище Іляша Караімовича, який хоч на зверх незвичайно льояльний, в дїйсности тримаєть ся за руки з козаками і покриває їх вини своєю протекцією. Чи робив він се тому, щоби здобути собі симпатії між загалом козаччини чи з инших мотивів, се річ рівнодушна. Але досить ясне його бажанє стояти близько до козаків, — бажанє тим більше замітне, що з уряду він мав поборювати всякі козацькі „бунти“.

Тодїшних козацьких дїячів не все можна належно зрозуміти й оцїнити. Не було ще вироблених поглядів і полїтичної традиції; припадкові обставини ведуть людий в сей або той табор. Не треба забувати, що й Богдан Хмельницький стояв тодї при боці Караімовича... Але нераз дуже правдива е сентенція польського офіцера: „козаків трудно ужити проти їх народа“… Хмельницький вкінци вернув ся до народа; Іляш Караімович мав тільки деякі щасливі моменти, а потім кровю заплатив за свою помилку.

Ще про цитований лист Караімовича. Се мабуть одиноке звісне ориґінальне письмо того „старшого полковника“, инші є тільки в копіях[22]. Не можна ствердити, чи писане рукою Іляша, бо тимсамим письмом писаний лист Ст. Потоцького[23]; можливо, що оба листи писав запорозький писар. Що лист Караімовича переходив через військову канцелярію, на се вказує запорозька печать. Тій печатї належить ся окрема вгадка. Вибита на паперї, підложеним воском чи ляком, промір к. 31 мм.; по серединї козак в ходї, звернений боком, при боці шабля, на лївім рамени рушниця; кругом напись: КОПИѦ ВОИКА ЗАПОРОЗКОГО. Се не спеціяльна печатка Караімовича, але давна запорозька печать: з автопсії знаю, що вона є на листах Михайла Дорошенка з 1628 р.[24]. Хоч змінив ся устрій запорозького війська лишив ся давний „клейнот“, — одинокий свідок давної незалежности.

Додаток.
І.
Jaśnie Wielmożny a nam wielce Mwy Panie Woiewoda bracławski, Panie nasz mwy;
Vniżone у we wszem powolne służby nasze młwey łasce WM naszego MPana iako naypilniey oddawamy etc. etc.

Towarzysz nasz Wasili Czornomaz z Mirogroda, nie wiedzieć za iakim vdaniem, a znać niewinnym, iest oddanym nam do więzienia, który ma świadectwo od Iego MPana dzierżawcy y wszytkich obywatelow mirogrodzskich poczciwego y przystoynego pomieszkania swego ze na żadne bunty nie zarabiał y wiernym się sługą Iego KM y RP naydował, iako WM nasz Mwi Pan z samych tych listów swiadecznych zrozumieć bęndziesz raczył, prosił mie o przyczynę do WM naszego MPana. A yż Pan Bog y prawo pospolite nam roskazuie niewinnych ludzi wyzwalać y za niemi się przyczyniać, wiedząc, że wprzód ta sprawa po Bogu na WM naszym miłościwym Panu polega, nie czuiąc nic takowego po tym człowieku, iako niewinnym przy świadectwach mianowanych, śmiem za nim do WM mego MPana prozbę moie wnieść, yniżenie prosząc, aby był vwolniony, iakoby z Mwey łaski WM naszego MPana zdrowia y chudoby swey całym został, który Pana Boga za dobre zdrowie WM naszego MPana prosic, a my vnizoną służbą naszą zaslugowac winni bęndziemy. O co powtore vniżenie prosząc, Mwey sie łasce WM naszego MPana poruczamy. Datum w Pereasławiu, d. 23. february A. 1638.


To tesz WM swemu Mwemu Panu do wiadomości donoszę, że zaraz dnia iutrzeiszego w drogę za porohi wychodzę.
WM naszego MPana y dobrodzieia vnizeni słudzy Illasz Karaymowicz z polecenia WM mego MPana, pułkownik starszy woyska Iego K. M zaporozskiego.

Лист писаний на аркуші; на 4 стор. адреса:

Iasnie Wielmożnemu Panu Iego MPanu Mikołaiowi z Potoka Potockiemu, Woiewodzie bracławskiemu, Hetmanowi Polnemu Coronnemu, Generałowi Podolskiemu, latyczowskiemu, niezynskiemu etc. etc. staroście, Panu nam wielce mwemu.

Печать.

Біблїотека Пшездзєцких у Варшаві, кореспонденції К.

II.
Iasnie Wielmożny Mci Panie Woiewodo bracławsky moy Mci Panie y Dobrodzieiu

Ziachawszy z roskazania WM M. M. Pana na te rewizyą kozakow Zaporowskich, przychodzili do mnie wszytka starszyna woyskowa, wyswiadczaiąc Czarnomaza, iż do żadnych buntów nie był powodem ani radą. Przychodzi mi tedy prosie za onym WMMMPana y Dobrodzieia, abyś nad onym miłosierdzia (gdyż sie nie pokazuie na niego, aby miał bydz buntownikiem), WMMMP. raczył. Vnizone vsługi me przytym oddawam w łaske WMMMPana y Dobrodzieia.

W Pereaslawiu d. 23. februarii 1638.

WMMMPana y Dobrodzieia
Vnizony sługa
Stanisław Potocki.

На аркуші на ст. 4. печать і адреса:

Iasnie Wielmożnemu memu Mciwemu Panu Bratu y Dobrodzieiowi Iego Mci Panu Woiewodzie bracławskiemu, Hetmanowi Polnemu Coronnemu, kamienieckiemu, latyczowskiemu, niżynskiemu etc. staroście oddać.

Тамже, кореспонденції. Р.

_____________

  1. ↑ Архивъ Ю. З. Р. III. 1. с. 357.
  2. ↑ Okolski, Dyaryusz transakcyi wojennej 1637, вид. Туровського стор. 13.
  3. ↑ З Крилова 12. VIII. 1637 — Okolski ст. 12.
  4. ↑ Okolski ст. 13; Конецпольський в листі з Бару 7. IX. 1637,. — М. Грушевський, Історія України-Руси VIII. ст. 251.
  5. ↑ Okolski ст. 21.
  6. ↑ ibid. 66–67.
  7. ↑ М. Грушевський, Історія України-Руси VIII, ст. 279 (з непублїкованої реляції Кисїля).
  8. ↑ ibid. ст. 288–9; Okolski ст. 72.
  9. ↑ ibid. ст. 290–1.
  10. ↑ Okolski ст. 98.
  11. ↑ ibid. 139.
  12. ↑ Okolski o. с. 176.
  13. ↑ ibid. 188.
  14. ↑ ibid. 193.
  15. ↑ ibid. 139.
  16. ↑ ibid. 179–180.
  17. ↑ Пор. М. Грушевський I. с. с. 279, 289 (з сучасних реляцій).
  18. ↑ Грушевський I. с. с. 289 (реляція Мєлєцкого).
  19. ↑ Реляція комісії — Грушевський I. с. с. 280
  20. ↑ ibid.
  21. ↑ Оба листи подаємо при кінци.
  22. ↑ Згадані у Грушевського I. с. ст. 289, 291 в нотках.
  23. ↑ Але підпис Ст. Потоцкого власноручний.
  24. ↑ Жерела до історії України-Руси т. VIII. ч. 187, 188, 189, 190, 201. З тих листів перерисовано печатку і вона буде подана в окремій моїй статї про козацьку сфраґістику.
Суспільне надбання

Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах.

  • Робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах, тому що вона опублікована до 1 січня 1929 року.
  • Цей твір захищений авторським правом в Україні до 1 січня 2038 року згідно з законом України про авторські й суміжні права.
  • Автор помер у 1967 році, тому ця робота є в суспільному надбанні в тих країнах, де авторське право діє протягом життя автора плюс 50 років чи менше. Ця робота може бути в суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.
Отримано з https://uk.wikisource.org/w/index.php?title=Записки_НТШ/122/До_характеристики_Іляша_Караімовича&oldid=215418