Записки НТШ/123-124/Дневник Орлика
| ◀ З козацької сфраґістики | Записки Наукового товариства імені Шевченка, Томи CXXIII–CXXIV Дневник Орлика |
Причинки до пізнаня Гуцульщини ▶ |
|
В 1720 р. покинув Пилип Орлик Швецію[1] і почав еміґрацийне житє в Европі в тій даремній надїї, що вдасть ся йому довести до утвореня коалїцїї против московського царства. Про сю дорогу провадив він дневник, писаний по польськи, що продовжає ся до р. 1732 і тепер переховує ся у біблїотецї кн. Чарторийських у Кракові (р. п. ч. 1977, 795 ст. м. 4) п. з. Diarusz podróży, który w Imie Trójcy Przenajświętszej zaczął się w roku 1720 Miesiąca Oktobra dnia 10, з мотом: „Jesus et Maria sint mihi in via. Quod felix, faustum fortunatumque sit“.
Сей рукопис мало знаний історикам. Польський письменник Равіта-Ґавронський у своїх студіях присвятив йому увагу в розвідці: Filip Orlik, nieuznany hetman kozacki. З українських істориків подав виривки з сього дневника Федір Ґолїйчук у статї п. з. „Филип Орлик в Галичинї“. Польська розвідка бере на увагу головно полїтичну дїяльність Орлика, займаючись дипльоматичними плянами Мазепиного наступника. Та сей гарно викінчений рукопис обіймає так богато подробиць культурно-історичного значіня, що відносять ся до українського народу і особи Орлика, що годї було менї студіюючи його не поробити ряду витягів із нього.
День виїзду із Стокгольму був назначений на 10 жовтня 1720 р. „в понедїлковий день під опікою св. ангелів Хранителїв і св. Филипа, мого Патрона, котрого свято припадало на завтра, себто ві второк 11 с. м.“ Виїзд був таки відложений до вторку, тому що конї не були на час готові. Просто дорогу через Швецію записує Орлик мало що; здаєть ся, що був мало задоволений сїльськими гостинницями у провінції Судермалянд. Коло полуднево-шведської місцевости Броби знайшов він свою рідню, яка тут ждала його приїзду, та дня 24 жовтня став він у портовім місті Карльсгамн. Тут сїв він на корабель 29 жовтня, одначе мусїв третього дня задля бурі вернути назад у місто. Що тілько 2 падолиста вступив він знов на палубу, а 6 с. м. висів на острові Ріґен.
Дня 15 падолиста прибув він до Ґрайсвальд, про який записує: Місто має в собі академію, та в нїй тілько професори, студентів або нема, або тілько мало. Тут розлучив ся він з своєю жінкою, що зі слугою Каролем пішла in vias suas через Бранденбурґію до Бреслава, натомість він з сином Григорієм і капітаном де Кльоар (des Cloirs) подав ся через Розток і Люнебурґ у Ганновер, маючи до побореня деякі паспортові трудности. Тут довідав ся він 25 грудня, що його шваґра Григорія Герцика врадив у Варшаві якийсь поганець Мешицький. Він хотїв завести Герцика до шведського посла Траутвегера, віддав його одначе в руки князеви Долгорукому, опісля в росийську неволю.
Через Брауншвайґ і Тірінґен прибув він на Новий Рік 1721 у Прагу. Під 11 сїчня записує: „У церкві Авґустинів з правої руки в окремій каплици престіл св. Уршулї, перед ним горить масляна лямпа день і ніч; священники розказували нам про неї, що як коли трафить ся їй вигоріти і згаснути, то бувають знаки сего згасненя, найбільше тріск у церкві; коли се почує захристіян, догадує ся зараз, що лямпа вигоріла, та іде безпроволочно чи то в ночи чи в день до церкви і засвічує лямпу… У біблїотеці бачили ми камінний стовп, виставлений на улици на памятку того, що на сім місци розкрила ся була вемля і пожерла чеську королеву, як їхала у каритї, за те, що була поганкою і переслїдувала строго христіянство“.
Дня 17 сїчня 1721 станув він у Бреславі, де як раз на торговици зустрів слугу Кароля і сей завів його до ріднї. Тут дістав він відповідь на свій лист, писаний до ґрафа Бєлки, шведського мінїстра у Відни, у справі протекції від цїсаря. Мінїстер був одначе дуже обережний і не передав цїсареви анї королївського шведського листу анї Орликового. Се збентежило Орлика дуже і довело його майже до „десперації“.25 січня вислав він листи до шведського короля, до державного секретаря фон Гипкена і до секретаря Солдана та долучив до того письмо Бєлки до Гипкена. У Бреславі познайомив ся він з далеким родичем бароном Орликом. Сьому розказав він, що його прадїд за часів чеської революції і гуситської війни, виеміґрував з Чехії у Польщу. Дня 29 сїчня прийшли до нього його дочки Бася (Варвара) і Мартуся (Марта), що виховували ся у монастири Уршулянок, а з конвікту прибули його сини Михайло і Яків.
Через Ченстохову, де перебував він 27 марта, прибув він 21 квітня до Кракова і станув у простенькій гостинници в ринку. В товаристві старого приятеля О. Ванєвського оглянув він замкову церкву на Вавелї і т. зв. Орликівську каплицю в Домінїканській церкві. Про се докладно в його дневнику під 3 мая 1721:
„Був я в академічній біблїотецї, одначе не довго тут забавив, бо хотїли замкнути у звичайній годинї; вийшовши подав ся я до церкви св. Тройцї ОО. Домінїканів, тут навідав я найперше гріб св. Яцка у каплици, опісля глядав межи ріжними нагробниками гробу мого предка Станислава Орлика; знайшов його по правім боцї в окремій каплици, де вибито з мармору його і його жени особу; він у зброї з бородою, по старосвітськи, а з верха над ним така епітафія: Generoso Dno Stanislao Orlik de Laziska, militi Hijerosomilitano, Zupparum Russaie Praefecto, qui mortuus est A. Domini MDLIX die VI. Mensis Juni anno vero aetatis suae 50. Katharina de Komarow Coniunx Moestisima, Coniugi desideratisimo ac de se optime merito posuit“.
Над нею зверха на марморі вибито золотими буквами: „Generosa Dna Catherina de Komarow coniugi suo fidelissimo Generoso Dno Stanislao Orlik de Laziska terrarum Russiae zuppario honorificentissimo primum hic sepulto lapidem hunc illi deinde superimponi, et sacellum hoc iam penitus neglectum restaurari illudq. liberaliter dotari curavit, in quo etiam corpus suum humari voluit, ut quos fides coniugalis viventes teneret, eos idem locus quoq. mortuos haberet — vixit — mortua die —.
На склепіню сеї каплиці намальовані ріжні герби посвоячених з сим домом родин, а наш батьківський герб при самім М. Орлику і на верху статуї вибитий з мармору. Ся каплиця називає ся „Orlikoviana“.8 мая дістав він від доньки Анастазії зворушливий лист, що його улюблений син Яків нагло захорів тяжко; 12 мая прийшла вість про його смерть. „Dominus dedit, dominus accepit, sit nomen Domini benedictum in saecula. Eheu irrevocabile damnum. O formose puer, nimium ne crede colori. Alba ligustra cadunt, vaccinia nigra teguntur“. Дня 22 мая дізнав ся він від сина Михайла про причину смерти: „Причиною смерти Якубка був безбожний прецептор; він дав йому лїк, хлїб з сїркою і з бобковим листєм, та велїв натопити в печи; сидячи при нїм зачадив собі голову і з горяча набув болю голови, великих віддавань, опісля падачки“.
Дня 31 мая вислав Орлик листи до шведського короля, до державного секретаря Гипкена і секретаря Солдана, малюючи в них своє положенє і наводячи пункти трактату з Москвою. 2 червня дістав лист від п. Івана (Герцика) зі Стокгольму, який ще доси не міг виїхати і просив поради, як він може покинути Швецію кораблем. Опісля довідав ся він, що його шваґра вислали шведські панове в такім нужденнім станї, що він мусїв їхати „при жебранім хлїбі і гроши“. 23 червня прийшов до нього лист від доньки Анастазії і записка („цедулка“) від його жени із звісткою, що „Анна, Марія і Ґрита остали католичками, хоч служили у шведських лютеранів“.
Що тільки 25 серпня дізнав ся він з письма Гипкена, що його царська величність не хоче йому признати амнестії, а Стенфлїхт повідомив його, що московські мирові аґенти виключили Орлика з умови про виданє ще за житя Карла XII, та опісля Ґирц предложив, щоб амнестія обняла всіх in specie et in genere. Дня 12 сїчня 1722 р. прийшов новий лист від Стенфлїхта, що цар буцїм то хоче його помилувати під умовою, що він осяде на Україні під панованєм царя. З сього таки нїчого не вийшло, а було се мабуть для Орлика чи не найлїпше.
Побут Орлика у Польщі мав мабуть передовсїм на метї довести до помиреня між Швецією і Польщею, коли Станислав Лєщинський уважав ся безповоротно страченим; в тій цїли взяв Орлик з собою лист від шведського короля до короля Авґуста. З сього пляну не вийшло таки нїчого і Орлик був засуджений у Кракові на бездїльність. Дня 27 падолиста писав він у своїм дневнику: „Не було що ad notandum“.
1 марта 1722 виїхав Орлик з Кракова і був зразу на замку князя Любомирського в Ланцутї. Брат пана замку був передше тиран, та згодом став мелянхолїйний і побожний, не терпів нїяких слуг побіч себе, мужикам дарував довги і роздавав милостиню. Коротко перед приходом Орлика поповнив сей дивак самоубійство: його найдено з розстріленою головою і двома пістолями в руках. Священник не хотїв похоронити трупа, кинено його у землю, а брат сказав: „Коли чорт взяв його душу, то нехай бере також тїло“.
Дня 21 марта 1722 прийшов Орлик у молдавську границю над Черемошем і знайшов прихильне принятє у Турків. Та його полїтична місія не повела ся; хотинський паша не хотїв дати йому авдієнції і до Царгороду не міг Орлик дійти, щоби Туреччина не мала задля нього неприємностий з Москвою. Він рішив тому їхати у Солунь та ждати там прихильної нагоди — може бути, що турецькі власти приневолили його до того.
10 червня доїхав він до Ґалацу. „У вечері був я в церкві св. Юрія і навідав гріб небіщика Мазепи, помолив ся за його душу і відмовив молебень за усопших, жалуючи, що такий чоловік не міг мати почесного похорону. Вийшовши з церкви стояли ми короткий час над Дунаєм, де нас стрінув о. ігумен тамошної церкви і монастиря… від котрого опісля дістав я 4 фляшки вина і 4 цитрини. Тої ночи не спав зовсїм або мало що задля бліх“.
11 червня прошено його до монаха, якого монастир належав до Атосу, й угощено чаєм, конфектом і горілкою. Опісля ішов він пів милї до „рова Траяна“ (fossa Trajani). Дня 26 червня був він у селі Чинґер, що було власностю султана Махмета Ґерея. Недалеко лежав Ямбул, де шведський король пробував 3 дни, коли переведено його після „калабалика“ в Бендерах у Демотику. Як подорожну лєктуру читав Орлик „Телємаха“, та там забув його в турецькій гостинници, поклавши під подушку.
Дня 1 липня доїхав до Філїпополя, „города заснованого Филипом Цезарем, убитим задля своєї христіянської віри“. „Усї говорять словянською мовою, більше по сербськи нїж по болгарська“. Тамошний католицький архиєпископ був із Раґузи, одначе у містї були лише 3 католики. Орлик зустрів тут молодого „законника“ з України, якого дитиною ще спіймали були Татари і продали комусь, що знов жертвував його Атонській горі. Сей духовний говорив з Орликом то по латинськи, то по італїйськи, то знов „словянською інакше раґузанською мовою“.7 липня прибув він у Демотику, „де заночували ми і пізнали ся з тамошними людьми, з якими перед тим в часї побуту тут небіщика Карла бачив ся я, коли то в р. 1714 останнього червня прибувши до небіщика Карла, жив я в сїм містї аж до королївського виїзду з турецької землї, себто до 23 жовтня. Тепер станули ми в замку на горі, де сані хрнстіяни, окрім одного Турчина, який пильнує сього замку, зачиняючи і відчиняючи його в означенім часї. На долї натомість були самі Турки, де перед тим стояв небіщик король в однім не дуже вибагливім дворі і де я також разом з иншими шведськими ґенералами і офіцирами стояв“.
„8 липня хотїли ми з паном капітаном їхати півтора милї, щоб побачити один міст, про котрий розказують, що цїла Европа не має йому рівного — має мати в собі 360 склепінь“. Одначе при сїм зазнав він з боку Турків перепони: каді дивив ся на нього з підозрінєм, одержавши від Греків непевні відомости. Пізнїйше просив аґа вибаченя за се і позволив їхати без конвою, одначе Орлик зрік ся того, відправивши його rigida fronte et torro oculo.
В часї дальшої їзди на полуднє мусїв він ночувати в „ганї“, де були вірменські, грецькі і жидівські купцї, що торгували тютюном; христіянських домів годї було знайти. З конвоєм на 15 ослах вела дальша подорож у Кавалу, де був француський консуль. Се місто звало ся давнїйше Христіянополь, та Ґенуезцї перезвали його Кавалою за надморським замком, подібним до коня (cavallo).
Дня 15 липня попасав він в місточку Превешті у попа, у котрого знайшов жінку з Полтави. Вона перебула 10 лїт у неволи, і була продана якомусь Туркови. А що не хотїла приймити магометанської віри, бив її, колиж се не помагало, пік її розжареним зелїзом у груди і пальцї на ногах. Опісля продав її якомусь Жидови в Солуни, викупив її знов якийсь грецький купець, а вкінци попала вона до згаданого попа у Превешті, якому умерла була жінка. Сього попа обвинувачено тому в двоженстві і завішено у священничій діяльности. Тут же подибав Орлик також Топчі башу, що в дїйсности був Литовцем з Вильна, на імя Павло. Він служив був у пана Лимонта, та з Камінця утїк на Україну, служив кілька лїт під Палїєм, одначе діставши ся в турецьку неволю, перейшов на іслям. Він рад би був повернути у рідний край, одначе се було йому вже неможливим.Про улицї міста Серес пише Орлик, що були такі вузкі, що возом годї було їхати. Город називав ся колись Апольонїя, ще як св. Павло перебував там в дорозі у Солунь. Імя Серес одержало місто по дочцї болгарського короля, яка вийшла за цісаря Андронїка. Тут зустрів Орлик невільницю із московської Слобожанщини, яка старцювала із сином, щоби могти себе викупити. Загалом місто зробило на Орлика некорисне вражінє: nulla societas, nulla conversatio…
Дня 29 серпня почув на торговици, що турецька фхьота приготовила ся сильно до облоги Мальти. „Бог нехай спасе се горяче мальтанське лицарство, яке уважає своїм завданєм бороти ся з магометанською безбожностю“.
День 3 падолиста 1722 перебув він „у горечи серця“: сього дня умер його улюблений син Яків, маючи 11 лїт. Був се також як раз 24 річний день Орликового подружа.
Підчас їзди з Серес до Сальонїк задержав ся в якійсь гостинницї, де саме умер анґлїйський консуль. Митрополит запросив його на богослуженє і вів з ним розмову про схизму між обома церквами і про її причини. З Сальонїк 12 грудня вислав беєви у Серес на вдячну память конвойованя пару пістолєтів визначної роботи у слоневій оправі і з дулами прикрашеними золотом. Сї пістолї дарував шведський король свому синови Карлови [XII], як він учив ся стріляти. „По його fata вони дістали ся менї і я бажав їх лишити pro raritate і на память такого великого монарха, особливо улюбленого добродїя Карла XII, але що я не мав нїчим, чим міг би уконтентувати бея, мусїв invitus на мій великий жаль їх йому дарувати“.
В 1723 р. переписував ся Орлик пильно з Сальонїк на ріжні сторони (до Гипкена, Стенфлїхта і ин.) і думав з тугою про свою родину. Часто бував гостем в англїйського консуля і через італїйські часописи діставав новини з полїтичного світа. 24 марта дізнав ся, що умер його старий приятель Скоропадський; по його смерти ще нїхто не „successit на гетьманство“; його вдова пішла в монастир у Глухові, а шурин, лубенський полковник Маркович, висланий царем з козаками до Персії.
В тім самім році списав Орлик як pro memoria біоґрафічні дати про себе і своїх 8 дїтий. Подав докладно, коли й де дїти родили ся і яких мали хресних родичів (між ними Мазепу, Карла XII, короля Станислава, князя Михайла Корибута-Вишневецького, київського воєводу Йосифа Потоцького, королеву Ульріку Елєонору і богато шведських достойників у провінції Сконе. Що сї ґенеальоґічні подробицї вже мабуть публїковано, нема потреби їх тут повторяти. Наймолодша дитина, що родила ся в Крістіянстад 5 листопада 1718 (донька Катерина), умерла передчасно. „Не довго жила, бо ad parandam viam до неба братови свойому наймилїйшому Якову умерла в році 1719. Нехай отже ся люба пара служить в небі Богови!…“
1 лютого заслаб несподївано і зімлїв при читаню якоїсь француської книжки. Казав прикликати лїкаря Жида, що дав йому „krystera“ (клїстир) і сказав, що се „епілєпсія в крижі“; але, додає Орлик — „той медик не дуже перфект“. 21 лютого приведено з француського консуляту до дому його слугу Рудого. Рудого, „непоправного пяницю“, знайшли яничарі пяного в болотї і думаючи, що се Француз, доставили до француського консуляту. Рудого замкнено, але він утїк з вязницї. Другого дня дістав multa flagella.
Орлик терпів також на болї голови. Раз сїла на його дворі сова і кричала. „Се зловіща птиця, — experimentia est comprobatum. Боже, заховай нас у твоїм великім милосердю перед сею страшною карою!“ Лихі прочутя Орлика не були безосновні: в Сальонїках ширила ся пошесть; заразили ся люди в тім самім домі; річи викидано на вулицю й Орлик мусів переселити ся до сусїдного села Ґаляцети.
17 липня дізнав ся, що донька Анастазія подружила ся з шведським ґенералом Стенфлїхтом; але 25 жовтня дістав лист від сина Григорія, що вони вже від року злучені подружєм і мають сина Карла Ґустава. (Другий син дістав по дїдови імя Филип.) Але Орлик обурював ся, як дізнав ся, що подружє „благословив проклятий лютерський мінїстер“. Шлюб відбув ся в Ґорі, 6 миль від Бреслава, у пана Венґерського, і анї мати анї брати молодої не були при тім. (В 1726 р. Стенфлїхт перенїс ся з Ґори до Гольштайна, щоби обняти провід над новоутвореним полком.)
4 жовтня (1724) дізнав ся Орлик від одного монаха, що був у Київі, що Полуботка вивезено на Сибір і його маєтности конфісковано тому, що він з товаришами на рішенє української старшини їздив до царя, щоби добути волї. „Нема вже гетьмана на Україні; Москва панує у всіх городах“.
2 жовтня (1728) є така замітка: „В понедїлок, в той день, коли покійник Мазепа гетьман умер в Бендері, року 1709, вислухав я за його душу ex voto служби божої і змовив pro requie et aeterna задушні молитви, котрому нехай Бог з великого свойого милосердя простить усї гріхи“. Ся нотатка особливо важна, бо усуває останні сумнїви про день смерти Мазепи. Орлик послугуєть ся все старим стилем гр. обр. і не міг помилити ся, що до дня смерти свого гетьмана, — так отже годить ся отся дата з даними Нордберґа і Ріґельмана, які кажуть, що Мазепа умер 22 вересня.
Положенє Орлика ставало все тяжше і тяжше. До Стамбулу не міг їхати, хоч шведський мінїстер Дірлїнґ інтервенїював за ним в Константинополи, бо росийський посол жадав безуслівно, щоби Орлик переселив ся до Росії. Цариця Катарина I, як казали, не була противна, щоби йому віддати гетьманський уряд, але через її смерть минула і ся слаба надїя. Розпочав знов зносини зі Станиславом Лєщинським, — королем без землї! — і наближав ся до француського президента мінїстрів Флєрі через богато писань: „Gloriosum certi ab ortu solis ad occasum Eminentiae V. nomen rapit me hinc ab oriente florido suo candore, non in venerationem modo, vero etiam in admirationem“… Але очевидно безуспішно. „Super flumina Babylonis sedemus et flemus“ (також форми: sedimus і flevimus) зітхає він нераз. „Non habeo civitatem permanentem, ubi cum deploranda familia caput reclinare“…
З років 1725–26 записки досить скупі і без значіня. В 1726 р. писав до шведського короля лист, якого відпис переховав ся в його дневнику:
„Quoique je pensasse, que l' extreme douleur dont je suis depuis long tems accablé, serait toujours audessus de toute consolation, je l'ai pourtant trouvée, en partie adoucie et consolée lorsque je eu le bonheur de voir par la lettre de Mr. le Baron de Höpken, avec quel zel vraiment Chretien, il a plu à V. M. prendre un soin compassif de me delivrer de cette malheureuse Babylon où la mauvaise foi et la brutale impieté des infidèles s'est avisée de me jetter contre le droit de gens. Quelle joye Sir! pour moi, d'avoir parmi tant de maux lieu d'esperer d'aller etre bientot mis en liberté et tiré de si grande calamités. C' est V. M. qui par sa generosité a relevé mes esperances abbatues. Que me reste-t-il Sir à souhaiter si ce n' est que V. M. veuille bien continuer à me proteger et à employer son tres puissant pouvoir à me faire mettre en liberté et de sortir de toutes ces disgraces que mon cruel destin me contraint de suffrir jusq' au desespoir. Pour moi, je n' oublierai rien pour me rendre digne d' une si eclatante bonté et des si signalés bienfaits de V. M. les quels m' obligent a ne cesser jamais d' etre eternellement avec plus de zele et de veneration que personne“.
Дня 5 мая відбув ся у Сальонїках калабалик в мінятурі. Слуги Орлика, Карло і Іван були знеславлені від „боснїйських каналїй“; але Карло й Іван показали свою силу і дали Боснякам добре „по плечах“.
8 липня (нового стилю) були для Орлика сумні роковини, що дали йому привід для таких рефлєксій: „У второк в день нещасливої для нашої сторони полтавської баталії, по якій втратили ми все quoad mobilia і immobilia, і почали переґрінацію, яку по ріжних землях вісїмнацять лїт уже континууємо, і Бог знає, коли їй буде кінець, — в сей, кажу, оплаканий день вислухав я служби божої, дякуючи передвічному його маєстатови, що нас як ласкавий батько своїм каранєм до поправи житя напоминає, і суплїкуючи, щоби по своїм покараню вмилосердив ся над нами і видвигнув нас таким, яким сам хоче після своєї [волі] способом з тої журби, в якій ми занурені. Та у всїм нехай повнить ся його свята воля“.
І 15 цвітня 1728 пригадував собі, що того дня дістав нещасливе гетьманство (в Бендері 1710 р.). Молив ся в церкві, щоби „міг визволити ся від сеї проклятої турецької протекції, і бути виведеним з сього краю, як в Єгипту або Вавилона“.
28 марта 1729 дізнав ся з листа від Григорія, що Анастазія Стенфлїхт умерла; але 16 мая 1730 мав велику радість, що побачив знов сина Григорія. Григорій приїхав під іменем „капітан Гаґ“ через протекцію француського консуля з Марсилїї до Сальонїк і дістав від француського правительства 500 талярів. Але не міг мешкати при батьку, щоби не розбудити підозріня у Турків. Григорій оповідав, що донька Орлика є в Кракові і що Войнаровського заслано на Сибір, де він умер.[2] Також дістав Орлик богато звісток про давних українських товаришів. Богато українських засланцїв у Росії мало денного удержаня тільки 3 копійки. Шваґер Орлика посвятив ся в Москві лїкарській штуцї і вмів навіть лїчити слїпих.
10 червня (1730) поїхав Григорій в дальшу подорож до Константинополя. Орлик дізнав ся в тім самім часї, що везир хоче перенести його не до Хотина або Бендер, але до Очакова, що видавав ся Орликови найгіршим місцем засланя, де він не міг би „анї з Поляками анї з Українцями вести конверсації, а тільки був би окружений каналїями“. Згадував про „сї дикі околицї, куди ледви чи ступала коли польська або українська нога, як я через ті пусті поля по поражцї під Полтавою з покійним шведським королем ішов до Очакова і потім до Бендер, в товаристві свідомого провідника, що належав до запорозького війська і він дивив ся на небесні світила і все ad cursum eorum діріґував нашу дорогу. Ледви протягом двох тижнїв зміг нас перевести через ту пустиню, хоч як ми прискорювали похід, щоби уникнути погонї“.
В 1732 р. Орлик дізнав ся, що його жінка 1731 писала до ґрафинї Стерн з Їллєншернів (Gyllenstjerna) в Стокгольмі з причини грошевих трудностий; але ґрафиня відповіла чемно, що Орлик в 1720 р. раз на все покінчив із шведським правительством і що шведська держава, якої приходи „ne suffissent qu' a peine a ses depenses“, йому не обіцювало річної платні 5000 талярів (ecus).
З Кіль дістав Орлик вкінци від Стенфлїхта письмо, де читаємо: „Mia cara Barbara ad me nudis manibus ex Suecia redijt, quae remansit ibi post discessum meum, ut sollicitare posset apud ordines Regni de victu et amictu pro familia, sed plane nihil obtinuit nisi expenses, quae fecerat Holmiae pro se et ancilla sua“.[3] — Ґенерал Стенфлїхт старав ся тодї о доньку Орлика Варвару, але Орлик відмовив словами: „Non licet tibi habere sororem uxoris tuae“.
Останнїй уступ Орликового діярія зображує дуже подрібно невдалу експедицію Григорія у Крим, щоби позискати хана до союза з Туреччиною і козаками против Росії. Але хай був хорий чи принайменше удавав, що хорий.
На тім кінчить ся діярій Орлика; про дальшу його долю, до часу, коли він умер на турецькій землі з початком 1740 рр., недостає близших даних. Се тільки можна сконстатувати, що його житє складало ся ще біднїйше і більше нещасливо, і що нї оден з його певно фантастичних плянів не здїйснив ся. Тим більше треба подивляти енерґію, з якою сей український еміґрант, останнїй і найлїпший із справжних „Мазепинцїв“, придержував ся давних ідеалів. І не без зворушеня читав я його записки.
Вони показують нам передовсїм знаменитого стилїста і зобразителя подорожий, який при всїх неприємностях і небезпеках авантурничої подорожі по Туреччинї, мав ясний погляд на своєрідні звичаї народа і задля малих перешкод і противностий не втратив охоти до житя і надїї. Орлик був, як Мазепа і богато його українських земляків, поетичною натурою — не найменше в полїтицї! — і він був певне висше образований як більшість його сучасників і ті риси поетичної фантазії й інтелїґенції додають його дневникови особливого чару.
Особисто через ту сповідь він став симпатичнїйший і близший до читача. Пізнаємо чоловіка, — мужа і батька родини, що пережив богато, що нїколи не може переболїти втрати свого улюбленого сина Якова і з віддаленя посилає тужні думки своїм своякам. І хоч і від Мазепи і від Карла XII не все збирав подяку і нагороду, нїколи не дав зрушити ся зі своєї повної пієтизму вірности супротив наставників. Також у зрілих нещасливих роках лишив ся вірний своїм молодечим снам і як раз серед нещасть показав ся витрівалим мучеником і героєм, незнищимим оптимістом, якого тільки смерть могла примусити до вічної мовчанки.
Стокгольм, липень 1914.
——————
- ↑ Диви „Орлик у Швеції“, Записки Наук. Тов. ім. Шевченка, т. XCII.
- ↑ Як відомо се передвчасна вістка. Нещасний Войнаровський умер значно пізнїйше у східній Сибірі.
- ↑ Пізнїйше Орликова вдова дістала від шведської корони все таки річну пенсію 12000 талярів.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в усьому світі. Цей твір перебуває в суспільному надбанні в усьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1929 року і автор помер щонайменше 100 років тому. |