Записки НТШ/4/Ювілейні виданя до істориї м. Одеси

◀ Вступний виклад з давньої істориї Руси

Записки товариства імени Шевченка, Том IV Ювілейні виданя до істориї м. Одеси (І. Андрієнко)

Біблїоґрафія ▶

• Цей текст написаний желехівкою.

НАУКОВА ХРОНЇКА.

Ювілейні виданя до істориї м. Одеси.

---

Яковлев В. „Къ исторіи заселенія Хаджибея 1789–1795 р. Одесса 1889 стор. 57.

Маркевич А. проф. Городъ Качибей или Гаджибей, предшественникъ г. Одессы. Одесса 1894 р., стор. 72 (окрема відбитка з XVII т. Записок Одеського товариства історич.).

Надлер В. К. проф. Одесса въ первыя эпохи ея существованія. Одесса 1893 р. стор. 100.

Сего року кінчило ся сто лїт з часу засновання Одеси, і ювілей сей викликав кілька праць про її історию. Не вважаючи на свій дуже молодий вік, ба навіть власне своїм незвичайне швидким розвитком, що за яких 50 лїт поставив її між першорядними містами українськими, Одеса повинна зацїкавлювати всякого, а тим самим і моноґрафії з її істориї вимагають нашої уваги. В минулому роцї і в початку сего професори Одеского університету Ол. Маркевич і В. Надлєр (упокоїв ся недавно) видали по моноґрафії до істориї Одеси, назвиска котрих подали ми вгорі, і хочемо подати справозданнє з їх змісту, прилучивши до них старшу, але аналогичну працю проф. тогож унїверситета Яковлєва.

Розправа проф. Яковлєва вийшла з поводу столїтного ювілея з часу, як росийське війско взяло Хаджибей. Автор подає коротенький нарис істориї Хаджибея за весь час до р. 1795, коли став він уже називатись „Одесою“, каже про давнїйшу людність і торгове значінє пристани, звідки виряжались не тільки сїльскі продукти, але в значному числї і невільники. В XVIII в. торгували через сей порт і деякі руські купцї (напр. Семен Сеньковський з Єлисаветграду). Коло Хаджибея осїлась повагом в XVIII в. доволї значна і заможна людність, переважно руська. По зруйнованню Сїчи осїлись і Запорожцї — одні на Пересипі, инчі — де тепер хуторі Нерубайські та Усатові. Взагалї автор, як і личить об'єктивному історику Новоросиї, підкреслює той безперечний факт, що околицї Одеси та й взагалї Новоросию залюднили переважно Українцї. Але сих мешканцїв Хаджибейських спіткала недоля: багато мусїли кинути заселене місце; „коли уряд, каже д. Яковлєв, розпочав в ново надбанних землях кольонїзацию заграничну та з вибору Нїмцїв широко вимежував найкращі ґрунти; між инчого в околицях Одеси багато сих ґрунтів були вже почасти залюднені і оброблені вільними мешканцями, що на жаль не забезпечили свої займанщини юридично і через те мусїли покинути їх приходцям, що стояли під особливою опікою і тїшились надзвичайними привилеями; і руським мешканцям прийшлось займати менш здатні ґрунти, або осїдати на маєтностях, що щедрою рукою роздано було ріжним війсковим та адмінїстрацийним урядникам“ (стор. 16).

Р. 1789 Хаджибей опанувала Росия. Автор розповідає про заходи урядові коло сего міста — будівлї, залюдненє, торговлю. На останку каже про ролю росийських війск в житю Хаджибея, і закінчує свою розправу такими словами:

„Трудно було заховати справедливі відносини і форми в припадковому натовпі ріжноллемінного люду, більшість якого дивилась на перебуванє своє в новому містї, як на дочасне, бо прийшло тільки спробувати щастя, а потім зараз же перейти в більш упорядковані місця, — в містї, загальний вид якого давав з себе не то війсковий стан, не то великий ярмарок, де не було ще і одної постійної церкви, де навіть жінки були чимсь рідким, але де вже доволї було шинків з дешевою горілкою — а такою була і Одеса до запроваження в нїй першого маґістрата“.

II.

Переходимо до працї проф. Маркевича. Праця совісна, і Одесити з великим інтересом прочитають сей твір, що й про науку стає доволї таки коштовним придбаннєм. Автор взяв ся вистежити і з'ясувати низку таких питань, що до него або зовсїм не здіймано вченими, або про їх було говорено тілько між инчим; на більшість таких запитань він відповів доволї вдатно. Треба зауважити, що д. Маркевич картину минулого життя попередника м. Одеси мусїв складати з вельми убогих жерел, а часом мусїв инде ужити самих тільки гадок, як про се і сам він каже на стор. 49.

На жаль д. Маркевич, перенявшись думкою, що м. Качибей в старовину був не там, де звичайно єго показують, себ то не там, де сегочасна Одеса, а на похилости Жевахової гори до Хаджибейського лиману (до XVI в. лиман був злучений з морем), поклав велику силу працї, щоб довести отсю свою думку. Питаннє про сампередне місце м. Качибея не має великої ваги в історичному життю останнього, а про те письменник поклав на него добру частину свого твору. І щож? Не вважаючи на усї наведені ним арґументи, читач усе таки не переймаєть ся думками автора.

Коротенький зміст твору д. Маркевича такий:

Сказавши кілька слів про джерела та підручники для істориї м. Качибея, автор оповідає нам про здобутки своєї працї: 1., більш правдиве показаннє місця Качибея, 2., зауважає, що Качибей і Качибеєво городище — з одного боку і Качибеїв маяк — з другого хоч і були близько один одного, але не на одному й тому-ж місцї, і мали неодинакову історию, 3., приводить нові догадки про заснованнє міста, і на останку 4, робить лучче, нїж се було досї зроблено инчими, виясненнє торговельно-промислового значіння міста.

Свій вислїд письменник доводить до 1791 р., себ то до Яського миру, коли Гаджибей перейшов під Росию і життя єго приняло инчий характер. Начинає автор з найдавнїйших часів. Він гадає, що місце (похил Жевахової гори та Хаджибейського лиману), де перегодом з'явилось литовсько-руське місто Качибей, за давнїйших часів було посїлками, що мали торгове значіннє. Не можна запевне визначити, коли засновано тут Качибей. Перша, найранїйша звістка про него належить до 1415 р. В сьому роцї, як сьвідчать Длуґош і Кромер, Ягайло послав з Качибея на кількох кораблях хлїб у Костантинополь, що тодї Турки держали в облозї. З отсїх звісток Длуґоша і Кромера знати тільки те, що Качибей р. 1415 був вже значним торговим портом, через него з Поділля йшов хлїб до византийських портів. Значить треба думати, що він істнував ранїйш 1415 р., себ то під кінець XIV віку. Але перш нїж зробив ся містом і портом, Качибей певне був просто селом, значить істнував ранїйш кінця XIV в. Виникає запитаннє, хто-ж першим оселив ся тут? Деякі вчені думають, відповідно гадцї письменників XVI в. Сарницького та Стрийковського, що осадчим Качибея був Качибей, старшина одної татарської орди, з тих що кочували по південних степах України. Професор Маркевич подає иншу гадку. На єго думку таким осадчим були переселенцї з приднїстрянського села Качебієва (воно істнує і тепер), що належало (в половині XVI в. запевне) Язловецьким. „Коли по тім“, каже автор, „в кінцї XIV в. і початку XV в. Понизє відійшло до великого князївства Литовського, Язловецькі, що в XV в. були старостами та воєводами подільскими, затвердили своє право і в кольонїї свого Качибея приднїстрянського — в Качибеї „Чорноморськім“. Імя митрополїї перейшло і на новоселицю. Ще ранїйш, заким отся новоселиця перейшла до Язловецьких, вона зробила ся містом.

Автор обережно висловлює свою думку, називає єї домислом, але уважає єї більш певною, нїж думка польского історика Марияна Дубєцького, що нїби Качибей осадив якийсь Коцюб Якушинський.

На мою думку обидві гадки мають мало певного.

Місто, що розкинуло ся на похилї Жевахової гори до Хаджибейського лиману, через який час стало страчувати своє портове значіннє через те, що з'явив ся пересип між морем та хаджибейським лиманом. Місто, рушаючи потроху на південний захід сонця, на сам кінець повинно було спинити ся по березї біля Хаджибейської затоки верстов за три від старого міста, з яким усе таки єго звязували слободи, хоча й недуже густі. Тепер вже, щоб вказати судам, де новий порт, треба було постановити маяк, а такого маяка, каже автор, зручнїйш за все було збудувати на горі, що панувала над затокою, і ближча до моря, нїж Жевахова гора. Будівля маяка, як думає автор, потягла за собою переселеннє з Пересипа на сегочасний Одеський похил. А се ще більш шкодило значінню попереднього Качибея.

Таким чином на Одеській повишенности зросла слобода і отсю то слободу з портом король Владислав III. р. 1442 віддав держати до життя одному з Бучацьких: а попереднїй Качибей дістав ся Язловецьким, що уже володїли і Очаковом. З початку XVI в. Качибей був уже під Татарами, але з того часу від його віддїлив ся Качибеїв маяк (і сельце біля него), що все ще належав до литовсько-руського князївства. Доказ на се автор бачить в умові короля Жигмонта I з ханом Сагиб-Гіреєм р. 1540, де згадують ся Качибей та Качибеїв маяк, яко два самостійних пункти. Д. Маркевич запевняє, що з початку XVI в. Одеська територия розпалась: східня її частина з Качибеєм дісталась Татарам; західня-ж з Качибеєвим маяком зісталась за Литвою. Татарський Качибей в половинї XVI в. задержав ще вагу значного центра соляної здобичі та торгу, але під кінець того віку він перестав бути портом, а потім і фортеца єго зруйнувалась, і став він Кочибеєвим городищем. Щож до польского Качибея (Качибеєвого маяка), так Річ-Посполита втратила єго в кінцї XVI або з початком XVII в. укупі з иншими своїми землями біля Чорного моря. Сей Качибей зробив ся простим татарським селом й істнував в XVII і XVIII в., як се знати з вісток московського гонця Айтемирова, що прожив у Криму з 1692 по 1695 р.; знати се і з карт XVII та XVIII в. (Сайсона сина, Ван-Келена і инш.)

В XVIII в., коли теперішня околиця Одеси (тодї Едісан) була вже доволї залюднена, татарське село Качибей стало значним торговим пунктом, а коли Турки р. 1764 збудували фортецу, то й війсковим. Нова фортеця, що Турки назвали Ені-Дуня, небавом втратила свою назву і задержала попереднє — міста Качибея, або як вимовляють Турки — Гаджибея (Хаджибея).

Околицї сеї фортеци р. 1769 за час війни з Росиєю були вельми зруйновані Запорожцями полковника Семена Галицького, що подав у Кіш цїкаві відомости про свої справи, а р. 1774 росийське війско під урядом князя Прозоровського укупі з Запорожцями кошового Калнишевського захожувались підбити Гаджибей, але удачі не було.

А проте р. 1774 Гаджибей таки підбило московське війско укупі з Запорожцями, та небавом по Кучук-Кайнарджийській умові Гаджибей знов зістав ся під Турками.

Автор в подробицях описує плян Гаджибея в XVIII в.; подає звістки про мешканцїв. Татар та Турок, опріч залоги, було небагато, кілька сотень. Тут навіть не було мабуть і мечети. Окрім Татар та Турок в Гаджибеї жили Греки, Волохи та инші східні християни — турецькі підданцї; були ще — жиди та караїми. Сюди наїздили польські, і „навіть може бути“, каже автор, і „західно-европейські крамарі“. Жило тут небагато і „русскихъ“. Автор думає, що отсї „русскіе“ переважно були утїкачі з українських земель Речи-Посполитої або і Росийської Держави, але „могли бути“ і Москалї.

По переказам, так частина Запорожцїв, по зруйнованню Сїчи, перейшла до Тілігула, а звідтіля до теперішньої Одеси, де і осїла ся попереду на Карантинній балцї, а потім на Пересипі.

„Русскі“ переселенцї рідко приходили сюди з сїмєю, більшість їх були люди нежонатї і уже тут шукали вони собі жінок „де і як Бог пошле, не гидуючи і нехрещеними“. Багато жило невінчаними, бо нїкому було вінчати, бракувало православного духовенсьтва.

Місцевий торг був незначний. В край з Гаджибею і єго околиць головним чином вивозили сіль та рибу. Що року з України по сіль чумаки йшли до Гаджибею. До р. 1775 сюди-ж по рибу, сіль, хлїб, масло та смухи приходили і Запорожцї.

Геть значнїйший був транзитний торг Гаджибея: єго вивіз до Туреччини та привіз з неї. Через Гаджибей вивозили до Туреччини хлїб з польської України, (з Брацлавщини і Уманьщини, инколи з Галичини та з Волинї). „Здаєть ся“ — каже автор, туди возили і борошно. Деякі продукти вивозили і з Елисаветграду, на рештї до Туреччини возили і невільників. З Туреччини привозили вина, садовину (апелсини напр.), бакалїю, східні ласощі, ріжноманїтні вироби і т. и.

Розвитку торгу Гаджибея між иншим шкодило те, що вітри непокоїли кораблї в затоцї, а шляхи суходолом, що вели до Гаджибея, були небезпечні; се треба сказати навіть і про половину XIX в. Автор словами Скальковського розповідає, що дїдичі південних країн посилали через Балту до Гаджибея хлїб та инші продукти в супроводї зазброєних людий.

Повідавши про життя господарське Гаджибея і єго околиць, автор розповідає в подробицях далї, як Гаджибей перейшов від Турок під Росию, як де-Рібас облягав і взяв гаджибейську фортецу. Гаджибейські мешканцї, після зруйновання міста, розбіглись і поховались в ближших степах; деякі навіть утїкли в Туреччину; невільників ослобонили. Одначе, коли в Гаджибеї все утихомирилось, утїкачі стали вертати ся, і багацько з них почали навіть змагати ся про свої права на житла, зруйновані підчас штурму фортеци. Деякі з тих, що вернулись і ранїйш торгували в Гаджибеї, знов почали торгувати. Місто стало потроху оживати. А по околицях єго, каже автор, „сїльська господарка, треба думати, і не зупинялась. В Гаджибей як і перш простували переселенцї; тут таки селили ся і Запорожцї, що чимало помогли звоювати єго.

На останку автор подає витяг з одного документа р. 1791 (оголошеного проф. Яковлевим); в документї тим маєм характерну картину Хажибейського життя 1789–1791 р.

Р. 1791 оден офіцер, сержант, лїкар а з ними солдати та матроси приїхали на хутори по сїно та по жито. Господарі почастували гостей вином та ин. Гостї стали допитувати ся у господарів, чому вони живуть з невінчаними жінками Дїло скінчило ся на тому, що гостї схопили молодиць та дівчат, три кожухи та пять свиток своїх гостинних господарів і, не заплативши за сїно, жито, вино та горілку, поїхали собі в Гаджибей; солдати навіть стріляли по тих селянах, що гнались за ними. Оден з ограблених прибув на другий день до міста і тут від вартового довідав ся, де заховане забране силоміць жіноцтво і де з ким з них бачив ся, одначе побалакавши з ними пересьвідчивсь, що вони не хочуть вертати ся з свого полону.

В додатку до свого твору автор розвязує питаннє: чи був коли небудь приказ про переіменованнє Гаджибея в Одесу? він відповідає, що „нї приказу, нї взагалї специяльної постанови, щоб переіменувати Гаджибей на Одесу, зовсїм не було“.

На сам кінець скажемо від себе, що хоча праця д. Маркевича і не без помилок, але-ж ледві чи є в сьвітї така солїдна праця, щоб була без помилок. Помилки д. Маркевича дрібні, великої ваги не мають і може вони просто нї що більш як lapsus memoriae, тим то я їх не показую.

III.

Праця проф. Надлєра, як і праця Маркевича, написана теж з приводу столїтних роковин Одеси. Перша частина єго працї обіймає історию Одеси з початку засновання міста до царовання імператора Олександра I; друга головним чином обіймає дїяльність герцоґа Рішелє, яко „градоначальника“ Одеси.

Про долю Одеси після Рішелє автор хоч і згадує але вельми коротко.

В першій частинї автор, указавши на той інтерес великий, який має істория Одеси, та на традицийні погляди на ту історию, розповідає далї про завойованнє і заселюваннє так званої „Новоросиї“, про погляди людий державних XVIII в. на кольонїзацию і осаду міст, знайомить нас з ґеоґрафічним положенєм Одеси, відповідає на питаннє: чи на тому містї, де стоїть Одеса, були в давнину селитьби єллинські і короткими словами переказує загально-відому історию попередника Одеси міста Хаджибея.

Ті вісти, що переказує проф. Надлєр, не нові: здебільше він взяв їх з загально відомих творів по істориї Одеси: Скальковського, Бруна, Орлова, Смольянинова, Яковлєва. Проф. Надлєр старим звісткам надає тільки нової фарби, уживаючи на те реторичних пристроїв, напр. говорячи про торгові обороти Одеси, він називає їх кольосальними, разом з думкою про Одесу у него у виображеню встають „величавые образы царственной жены“ і т. ин. Автор не згожуєть ся з традицийною думкою про те, що Одеса „з самого початку свого пішла ступнями ґіґанта по шляху розвитку свого“ і що „Дюк де Рішелє від великодушного Олександра I — добув кольосальних засобів“.

Зупинїм ся трохи коло деяких думок і поглядів автора, висловлених в 1-ій частинї єго твору, і погляньмо, чи можна з ними згодити ся.

Заснованє Одеси проф. Надлєр відносить до тої епохи з істориї росийської, що, як каже він „поправдї може називати ся епохою кольонїзациї“ і „градостроенїя“ (стор. 6). Чи сими-ж словами сказано що будь визначене? Хиба „кольонїзация і градостроенїе“ характеризують тільки кінець віку XVIII? і хиба тільки се характеризує в істориї Росиї кінець віку XVIII?

„Держава, каже далї автор, що склала ся проквільно серед болот і гаїв півночи, побідно поширила межі свої по самі береги Чорного моря. Вона орудує тепер мілїонами десятин степу травяного, такого що до него нїколи не торкав ся плуг хлїборобів; бо від самого свого створіння степ той не зазнав инчої людности, опріч перехожої“. Як бачимо, так автор забув наче про Геродота та про єго звістки, про те як частина Скитів, що залюдняли наші степи, працювала і над хлїборобством! Автор нїби забув взагалї про історию, яка повідає нам; що і до Різдва Христового і по Різдві степи наші були залюднені і залюднені народом переважно осїлим, а не перехожим; на останку, що доки ще показали ся в степах наших Печенїги, потім Половцї і на останку Татари, були селища по берегах Чорного моря — так званої Чорноморської Руси. Забув професор Надлєр і про дїяльність князїв литовсько-руських, що піклували ся над кольонїзациєю степів; забув він і про славетних лицарів запорожських. Тим то він на стор. 7 і каже „що по степах південно-українських майже не було людности осїлої, а на сторонї 14 додає: „здебільшого руські поселенцї пильнували не селити ся в самому Хаджибею (підчас пановання Турків), а осажували хуторі на околицях міста. Тут їм можна було займати скільки хотїли землї: кохали ся в хлїборобстві, до якого вони були призвичаєні, і жили собі вольно геть від усяких утисків. Отсї хлїборобські кольонїї були єдиним і міцним континґентом хаджибеївської людности“. З отсих слів автора виходить супротилежне тому, що він попереду говорив; виходить, що широчезні степи наші бачили в свій час не тілько перехожу, але і осїлу людність.

„Тепер вона (держава Росийска), каже далї проф. Надлєр придбала собі устя і низову течию кольосальних річок“, себ то нашого південного Богу і Днїстра!! Про них читаємо далї: „ґіґантські річки текли по мертвій пустелї“. Тут автор знов забув, що отся „пустеля“ в XVIII віку геть не були мертвою: близше до моря її займали житла перехожих Татар і тої ріжноманїтної людности, що сподївала ся під протекциєю Криму знайти тут для себе життє вільне; обшир же північний тієї „пустелї“ займали „вольности“ Запорожцїв, котрі пильнували, щоб на свої паланки закликати людність осїлу та розвинути тут — скільки спроможно, скотарство, рибальство і хлїборобство (див. Вольности запорож. Козаковъ, Еварницького, стор. 21).

Погляд автора на кольонїзацию степів чужинцями теж здаєть ся нам непевним. „Хоч би що там не казали прихильники строгої засади национальної, каже проф. Надлєр „але кольонїї чужинцїв у Новоросиї своє дїло зробила“. — Певна річ, що вони своє дїло зробили, але чи з того дїла стала ся певна користь, як запевняє автор, тому краю, що їх приняв до себе, се ще річ геть непевна! По думцї проф. Надлєра, кольонїї чужинцїв „були трохи чи не першими піонєрами культури в нашому краю; вони зробили перший рух до розвитку хлїборобства“ (8). Чи дїйсне воно так було? Новоросия — певна річ — геть би більш надбала собі культури, колиб переселенцям українським уряд надїлив був хоч частину тих привилеїв і ріжноманїтної запомоги, якими він надїляв тодї переселенцїв чужоземних.

Не можна також згодити ся з автором, що уряд росийский піклуючись про „люблених дїтий“ своїх: Катеринослав, Херсон і Миколаїв, мало уважав на Одесу. Нам не треба наводити фактів, що нївечать таку думку; бо трохи низше, сам автор подає їх. Напр. на стор. 23 він каже, що уряд видав трохи що не два мілїони рублїв на споряженнє в Одесї порта і адміралтейства, та на будівлю казарм і маґазинів. Хибаж видати таку, як і сам автор каже, значну суму грошей — не значить уважати на місто, що тілько що засновувало ся? На стор. 26 проф. Надлєр каже, що уряд піклував ся, щоб швидче місточко Хаджибей зробити містом. Значить уряд звертав не малу увагу на сей самий Хаджибей. На стор. 31 — вказавши на здобутки народної переписи, що була зроблена будівником Одеси, адміралом де Рібасом, в 1795 р., проф. Надлєр каже між иншим: „уряд повинен був запомогати людности, а перш за все потурбуватись, щоб торг розвив ся вільно, бо він є головне джерело життя людности. Дїйсне уряд запомагав містови, бо принаймнї видавав великі гроші на будівлю порта; доволї щедро роздавав значні кошти на запомогу еміґрантів та поселенцїв, на будівлю церков, громадських і навіть приватних будинків; також уряд брав на себе инчі заходи, що сприяли розвитку міста“. Отже отсї слова автора зовсїм нївечать попередний єго погляд на відносини уряду до Одеси. Справдї, коли царював Павло I, то Одеса на якийсь час збулась ласкавої запомоги висшого уряду, про се і сам автор каже напр. на стор. 40.

Висловивши, що про „історика сегочасної Одеси байдуже усї догадки та гіпотези учених про те, чи істнувала, чи не істнувала в давнину еллинська кольонїя там, де тепер Одеса (як то доводять декотрі на основі находок в місцевости Одеси), д. Надлєр приступає до Хаджибея, „істория котрого, як він певно спостерегає, безпосередне та тїсно звязана з істориєю Одеси“ (11). Автор справедливо не вважає на думку польських письменників, що кажуть нїби Хаджибей чи Кацюбей осадив шляхтич литовський Коцюба Якушинський (11.) і каже: „чи не буде простїйше думати, що Кацюбей осадили Татари?“ (12). Звісно, що така думка доволї певна, але авторови годилось би додати, що висловлено єї геть далеко поперед него, і висловили її польські письменники XVI в. Сарницький та Стрийковський.

В XVI в. Качибей був вже під Татарами, хоча и невідомо запевне, коли властиво він перейшов до них, а потім до Турок, що збудували тут р. 1764 фортецу, певнїйше замок, або форт. Поблизу останнього притулилось татарське село. Життя тогочасного Хаджибея, як каже автор, „визначало ся стурбованим, наполовину кочевим характером“ (13). Найпаче-ж не гаразд було зимою в Хаджибеї, коли нї одне судно не відважувалось зайти до затоки, зовсїм не захищеної від вітрів: північного, північно-східного і західного. А прецїнь же не тільки зимою, але і впродовж цїлого року торг в Хаджибею не визначав ся жвавим рухом. „Небагато шкіперів, що відважувались провідувати не гостинні береги Чорного моря“, каже автор, „занадто неохоче завертали до Хаджибея“ (13). Отже д. Маркевич, навпаки, повідає що инче. В своїй працї „Городъ Хаджибей или Качибей“ проф. Маркевич доводить (і на нашу думку — доводить впевняючи), що торг Хаджибея по морю, привіз з Туреччини і вивіз туди, стояв доволї значно.

Татарські мешканцї, що „гнїздили ся під захистом турецького замка“ (14) переважно розвозили товар. Але не саміж тілько Татари жили в Хаджибею: „побіч з ними з давних давен уже почали селити ся і „русскіе“ (14), що приходили з польської та росийської України і навіть з Московщини“ (14). Таких переселенцїв більше прибувало, після зруйнованя Сїчи, коли частина Запорожцїв („старих(!) синів вільної Сїчи“) „з дозволу турецького паши оселила ся то на Перекопі, то по балках, що впадали в Хаджибейський лиман“ (14). Переселенцї осїдали переважно хуторами навкруги Хаджибея і тут займались хлїборобством.

14 Вересня 1789 росийське війско під командою віце-адмірала де-Рібаса^[1] забрали Хаджибей штурмом.

Автор запевняє, що штурм Хаджибея „не належить до видатнїйших подїй другої війни проти Турок і забранє нїкчемного турецького замка не звернуло на себе уваги сучасників“ (15). Що се й геть-то не так, дуже добре доводить д. Маркевич в своїй, наведеній ранїйш працї, де, між инчим, він каже: „взагалї за часів сеї війни вчинки біля Гаджибея звертали на себе велику увагу — се знак, що вороги не аби як дивились на Хаджибей“ (50). Само по собі, що Росиї не можна було орудувати Хаджибейським лиманом, не забравши Хаджибейської фортеци, та й сам автор вказує на вагу володїня останньою, наводячи слова інжинєра де-Волана (16): „Хаджибейську затоку і Турки вважають за дуже важний пункт. Сей пункт треба лїчити в системі оборонній, що повинна закластись як наслїдок нової межі… Ворожій фльотї сей залив був пристановищем та захистом; опанувати його аж геть-то важно“. А як що се так, то те, що взято Гаджибей штурмом, повинно реєструвати ся до видатнїйших подїй другої турецької війни.

Після Яської згоди уряд думав заснувати в Хаджибеї пристановище морякам, що відбули службу, переважно Грекам, що служили в фльотї на Середземному морі, але „сей проєкт“, як каже автор, „через недовгий час залишено і замість него р. 1793 зареєстровано Хаджибей до третьої охоронної або днїстрової лїнїї і призначено збудувати тут фортецу“ (16). Останнє було виконано 1793 та 1794 рр. До заново збудованої фортеци прийшло війско, і „в бідному татарському місточку закипіло бучне таборниче життє“ (17). Отсе-то „військо занесло в Хаджибей перші початки громадського життя“ (17) — з'явилась православна церква, відчинено перший шпиталь, настановлено було поштильонів, щоб розвозили не тілько урядові, а й приватні листи. Але укупі з сими добродїйними початками громадського життя військо занесло й такі початки, що хаджибейській людности завадило та, мабуть, і примусило мешканцїв Хаджибею, що жили в нему ще до росийської волї, пожалїти, що не Турки панують над сїм містом, „Військовий елємент“, каже автор (17), „рішучо почав кермувати містом. Окрім військової в Хаджибею на той час не було другої старшини, а військова старшина не завсїгди визначала ся справедливостю та пильностю, а що гірш за все, так вона не дуже то дбала про дисциплїну в самому війську“. Усе се вело до того, що „утиски спокійних мешканцїв були самими звичайними з'явищами, і не в дивовижу робились серед білого дня. Сама старшина давала зразок своїм підручним найганебнїйшої та нїчим не виправдженої самоволї. В лїтку військова старшина захоплювала сїнокоси та криницї, з яких користувались водою мешканцї, і силоміць не давали їм косити траву і брати воду. По сусїдних же хуторах окремі ватаги мародьорів справляли зовсїм сталі грабіжі та насильства“ (17). Нїчого казати, добрі початки громадського життя насажувало в той час в Хаджибеї росийське військо!

Отакий лад панував в Хаджибею, доки вищий уряд не постановив збудувати тут місто та порт.

Ще р. 1792 було постановлено на чергу питанє про військовий та торговий порт на Чорному морі. Автор каже, що спершу думали збудувати такий порт в Херсонї, потім в Миколаєві, а на останку зупинились на Одесї. „Не трудно було довести, що Хаджибей“, каже автор, „в сему разї має найбільш переваг, і перш за все вигода та дешевина… Щоб збудувати в Хаджибею військовий порт, зовсїм не треба було нї морських каналів, нї яких инчих будівель, що коштують дорого“. Звичайно, автор, кажучи се, забув про те, що він казав про невигоди Хаджибейської затоки: „особливо тяжко було в Хаджибею зимою“, розповідав він, „коли нї одне судно не відважувалось зайти в затоку, зовсїм незахищену від північного, північно-східнього та західнього вітрів“. (13) Щоб захиститись від сих вітрів, треба було збудувати мол, а на се треба багато часу, а ще більш гроший. О скілько потім дляво йшла будівля одеської затоки через одну тілько трудність її, сам автор вказує на стор. 31 („портові будівлї виводились занадто повагом і навіть з початку XIX віку затока не була ще певним та вигідним пристановищем кораблям“).

Відомо, що проти заснованя порту в Одесї був адмірал Мордвінов, але думка де-Рібаса та інжинєра де-Волана, що обстоювали Одеський порт, каже автор, „о стільки переконувала, що цариця згодилась з нею, і вже 27 мая р. 1794 видала наказ, щоб будувати місто й порт в Хаджибеї“ (19). Тут не йшло про певність думки, а головним чином про каверзи, що де-Рібас чинив проти свого ворога в.-адм. Мордвінова; де-Рібаса-ж підтримував могутний тодї Зубов. Автор помічає зовсїм справедливо, що „нї цариця, нї ті, що стояли близько до неї (на чолї-ж між ними був фаворит Катерини Платон Зубов) особисто нїчого певного не відали про Хаджибей та єго місцеві умови“ (20). Цариця думала про се так, як розповідали де-Рібас та де-Волан, а з ними зовсїм згоджував ся і Зубов.

Не буде зайвим подати тут думку Вігеля, що був начальником в Керчі р. 1827: „Такими портами (як Одеса)“, каже він в своїй „Записцї о Керчи“, написаній р. 1827 (див. Чтен. Москов. общ. истор. и древн. кн. I. 1864 р.), „усипані усї береги Чорного моря: куди не кинь, скрізь можна збудувати похожий на него, зо всїх боків не захищений від вітру, порт. Господь єго знає, яка була думка у де-Рібаса: невже одне тілько бажаннє брехати“ (49). Далї — „Одеса стоїть біля відкритого моря; штучний порт її з двома молами, що коштують занадто дорого, істнують трохи більш 20 років, а вже місце між молами та навколо їх заносить піском та мулом, та що року мілїє. Час покаже, що треба кинути Одесу, або потратити ще мілїони, щоб далї протягнути моли“. І справдї, час показав, що безпремінно треба втратити великі кошти на Одеський порт. Деж та дешевина, на яку вказує автор, як на одно з головнїйших переваг, що були в Хаджибею, а не в Очакові або Кінбурнї?

В наказах, виданих 27 мая 1794 р. Зубову та де-Рібасу, говорить ся про будівлю в Хаджибеї „військової гавані укупі з купецькою“, але автору чогось здало ся, що в Хаджибею „думали збудувати перш за все військовий порт“, а „вже укупі з головним дїлом, як кажуть, між иншим, хотїли скористувати ся новим портом і для торгу“ (20). Нема нїякого приводу таким чином виясняти наведені низче рескрипти, де просто вказуєть ся на військове та торгове значіннє сего нового порту. На доказ сего наводимо лист Зубова з 30 мая р. 1794 до Мордвінова. Зубов, пересилаючи до Мордвінова копію з указу 27 мая 1794 р. пише до него: „Знаючи про вашу потужливу щирість на користь державі і особливо до розповсюдження торгу, що знайде в новому містї усю потрібну користь та ще підпертий та захищений старшиною, скоро проллє богатства та достаток на усю тамошню околицю, я маю надїю і вірю, що заснованнє нового порту вам дуже приємно“ (див. Документи, относящіеся къ истор. Одессы. Зап. Од. Общ. ист. и др. т. XVI стор. 61). В сему листї сказано саме про торгову вагу нового порту. — Та й автор, на стор. 50, каже: „усї сї заходи вказують на твердий замір Олександра I, скілько мога, скінчити дїло, що розпочала Катерина II, себ то, яко мога швидче, зробити з Одеси важний торговий порт“. Значить тодї, як рішали питаннє про будівлю порта в Одесї, то однакову вагу надавали торговому та військовому значінню Хаджибея.

Розглянемо далї зміст останньої частини I глави. Автор розповідав про роботи над будівлею порта, про кошти, призначені на се дїло, та про задачі, що покладав уряд на будівничого Одеси де-Рібаса, про життє та характер останнього, про єго військові подїї та дипльоматичні заслуги, про відбудованє міста та роздачу участків приватним людям під будівлї, про те, звідкіля з'явилось і вія „Одеса“. Автор наводить кілька оповідань про те, як переіменовано Хаджибея на Одесу. Нї одно з сих оповідань не викликає до себе віри, бо з них можна тілько довідатись про те, що де-Рібасу першому впало на думку переіменувати Хаджибей на Одесу, і то тодї тілько, коли він доводив Зубову, що треба-б було поселити в Хаджибею та єго околицях Греків та Альбанцїв, що служили Росиї в останню турецьку війну і по мировій згодї повинні були на завше зоставити рідну країну (28). Признаємось, що трудно сказати, що небудь певне про таке малозначне питаннє.

Далї автор розповідає про урядові накази, з яких ясно видно замір „обернути Одесу в грецьку кольонїю“, говорить про дїяльність де-Рібаса в сему напрямі, про орґанїзацию ним грецького дівізиона та „окремої комісиї“ для Греків та Альбанцїв, щоб доглядала дїла грецьких переселенцїв, про ознаймованнє в червнї р. 1795 народного перепису в Одесї та заснованнє тут маґістрату, де судили ся-б дїла тих поселенцїв, що не служать у війську (30).

Але автор дуже скептично дивить ся на користь для міста з дїяльности висшої місцевої адмінїстрациї і каже: „на папері усе було гаразд, усе поступало в тогочасній Одесї; але на лихо увесь отсей гаразд і розцьвіт істнували більш на папері та в думках адмінїстраторів, нїж в дїйсности. А дїйсне Одеса була тим самим, як і попередник її Хаджибей“. До такої невигідної для тогочасної Одеси думки, між иншим, довів автора народний перепис, що був в Одесї р. 1796. З сего перепису знати, що в Одесї було людности 2349 чоловіка; усї вони переважно були втїкачі та переселенцї, та ще до того більшість бідноти (31).

Становище нового міста було вельми скорботне і уряд повинен був запомагати і справдї запомогав йому, але, як каже далї автор, усї мудрі заходи „в більшости не досягали своєї мети“ (31), а не досягали, між инчим, через нездатність та надзвичайну нечесність місцевої адмінїстрациї. Як на зразок, автор вказує на вчинки „попечителя“ над єдиновірними нам поселенцями, грека Панаса Кесоглу, що „на еміґрацию та переселенчеські дїла взагалї дивив ся як на джерело власної користи (32) і дозволяв собі надзвичайні надужиття і кривди (33); про те до самої смерти він пишив ся довірєм висшої адміністрациї“ (33). Кесогло, каже далї автор, не був чимсь надзвичайним між тогочасними адмінїстраторами та дїячами Одеси; навпаки він був тільки найкращим тином того „доброго старого часу“ (33).

Звісно, що за таких адмінїстраторів становище міста не могло бути добрим, а се офіцияльно стало відомо зараз же після смерти Катерини II, коли Павло I зсадив з посади де-Рібаса, зупинив будівлю міста та порта і звелїв ґен.-лейтенантови Бердяєву (а той совітнику Вознесенського ґуберського правленія Лореру) зробити ревізию Одеси. Здобутки ревізиї були прикрі — „перш за все стало відомо, що в містї над усїм панує повний хаос“. Дякуючі таким здобуткам, Павло I заходив ся робити радикальні відміни в Одесї. Але „зроблені реформи, каже автор, не спроможні були радикально змінити тогочасних одеських порядків“ (36), і Одеса же більш та більш підупадала (37). Тоді одеський маґістрат, щоб поправити дїло, ужив останнього заходу: постановив узяти ся за будівлю гавани і звернув ся до Павла I, щоб він пожичив містови на 25 років 250 тис. карб., а крім того, щоб зазначити своє вірнопідданство, послав у Петербург нарочитого, щоб відвіз до царського двору 3000 помаранч. Цар Павло I був дуже задоволений таким подарунком і особливим рескриптом на імя бургомистера Одеси Дестуниса заявив мешканцям своє благоволеніє та вдячність. А 1-го березіля виявив те й друге більш реальним способом, бо звелїв з державного банку видати Одесї в позичку на 14 років 250 тис. карб, і усї материяли, що зготовила казна на Одеський порт (хоч казна заплатила вже за їх гроші), — і протягнув пільги, якими користувалось місто до сього часу, ще на 14 років.

По думцї автора, сю постанову треба уважати за поворот в істориї Одеси. Але для повного перерожденя Одеси не досить ще було ласки Павла I. Автор каже: „треба було ще цїлої науки заходів уряду, а ще більш потрібна була система, що викликала-б серед мешканцїв сталу самодїяльність, — що привабила-б до заново збудованого торгового міста зо всїх боків нові сили, що не тільки дала-б сїм силам потрібний їм простір, але зараз же напутила-б їх дїяльність на справжню користь не тільки міста, але й усїєї околицї“ (41).

„Така система“, як каже автор, „настала в Одесї з того часу, коли правителем міста Олександер I постановив дюка де-Рішелє, що й став справжнїм осадчим Одеси, винним її швидкому та ріжноманїтному розвитку“ (41).

Отсему-то дюку де-Рішелє автор і присьвятив майже усю другу главу. Ся глава — лучча частіша працї д. Надлєра, не вважаючи навіть на те, що і тут є багато тих самих хиб, які трапляли ся в першій главі (уживаннє автором гучних слів, суперечка самого з собою та ін.). Справдї друга глава є панеґірик Рішелє, але Рішелє дїйсне був о стільки видатнїйшим чоловіком за свого часу, так багато зробив добра для Одеси і навіть усему Новоросийському краєви, що навряд чи хто з читачів уважить за особливу вину авторови його панегіричний тон в тій частинї його праці, де він розповідає про дїяльність Рішелє.

А проте зауважимо на деякі збільшення, що вжив автор.

І ся перша глава, рівняючи її до другої, здаєть ся нам наче попереднє слово, де автор хоче намалювати те сумне становище, в якому була Одеса, поки не прислано туди герц. Рішелє: він-то і вивів її з такого становища. Се саме запевняє автор, напр. на стороні 41, говорячи, що Одеса, аж доки не приїхав герцоґ, була нїкчемним містом. В отсих словах автора єсть дещо правди, але і дїяльність Рішелє дуже збільшена.

Задля слави Рішелє автор готовий навіть знехтувати істину. От, наприклад, що він каже на ст. 51. „Край навкруги Одеси та і вся Новоросия була дикою, майже безлюдною пустинею. Певними господарями її були орди на пів диких Нагайцїв, що переходили по безкраїх степах; села, заселені майже самими утїкачами, траплялись дуже рідко“. Що-ж се воно таке? Автор очевидячки, забув про те, що ранїйш казав! Куди-ж дїлись ті міста, що ще за Катерини II уряд збудував цїлими десятками — як говорить автор на стор. 8? Деж подїла ся та маса чужеземних зайдів, що тодї-ж таки були покликані зза кордону в Новоросию і тут селили ся? І про се автор говорить на перших сторінках своєї працї! А поселенцї (та між ними „старі сини вільної Сїчи), що оселились по одеських балках, мабуть покинули сї місця, коли росийське війско почало насажувати в Хаджибеї та по околицях громадське життє?

Вказавши на бідолашне становище Одеси та Новоросиї до Рішелє, автор вказує далї „на чудесну метаморфозу“, що зробив герц. Рішелє з містом та краєм за короткий час (майже 11½ років). Автор, бажаючи возвеличити свого героя, хоч і допускає отсю „чудесну“ метаморфозу, але ранїйш, на стор. 40, казав, що „такі метаморфози“ (як зробити Одесу з нїкчемного місточка бучним торговим містом) нїколи не роблять ся в одну міть, одним рухом чарівної палицї“. Д. Надлєр, щоб затвердити свої слова „про чудесну метаморфозу“, вказує на донесеннє герц. Рішелє цареви під кінець 1813 р. Але се донесеннє безперечно має в собі чимало побільшень тих зисків, що зробила Одеса та Новоросия за час кермовання ними герц. Рішелє до р. 1813. Автор не помічає сего, він навіть дорікає герцоґови за те, що він потаїв ся в своєму справозданню цареви. Наприклад, він нїби то „промовчав про те, що Новоросия стала культурною стороною з осїлою людностию, що заснувались чужосторонні кольонїї та Кубаньська область, що відродив ся Крим, що в усему краєви з'явилась раціональна господарка, що усе те і багато деяких инчих культурних вчинків перш і більш за все зробив він, Рішелє, що се прямий наслїдок плодовитої, усесторонної, невтомної дїяльности його“. Нам зрозуміло, через що Рішелє про отсе усе промовчав. Очевидячки Рішелє більше дбав про істину, нїж автор сього твору, і не вважав можливим приписати собі одному те, що зробили для краю і його попередники. Наприклад, хто тепер буде змагати ся про те, що сьвітлїйший князь Тавриди, безперечно, дуже багато зробив доброго на користь Новоросиї? Чи можна-ж забути про користну дїяльність для краю таких повалених осіб, як напр. адм. Мордвінов? А цїлий гурт другорядних осіб того часу, що працювали на користь Новоросийському краєви — невже про їх можна забути? Дякуючи усїм попередникам Рішелє, як і йому само́му і з'явилась та „чудесна метаморфоза“, про яку говорив автор.

Потім автор доволї широко говорить про рід герцоґа, його вихованнє, про його життє і дїяльність до переходу в Росию і іменованя в Одесу начальником, а ще ширше — про невсипущу дїяльність його на користь Одесї та Новоросиї (коли іменовано його новоросийським ґенерал-ґубернатором) і про справжні причини зиску сеї дїяльности. Сими причинами були: 1) особиста вдача герцоґа, його гуманний характер, дякуючі тим ознакам, між иншим, він тїшив ся величезною популярностю між людностю Одеси і Новоросийського краю: 2) ті високі сьвітлі принципи, що були підвалиною усього його правлїння та громадської дїяльности, на останку — 3) те довірє, яке він мав у Олександра I, та ті широкі права, що надав йому цар. Усе се, звісно, так! Але авторови треба було завважити тут і на ту думку, що Рішелє досягнув яскравих здобутків в своїй дїяльности, дякуючи пробудженню в мешканцях Одеси та края тої самодїяльности, без якої неможливий проґрес, тої самодїяльности, до якої автор закликає теперішних Одеситів, кажучи в кінцї своєї працї: „нехай Одесити пригадають, якими шляхами підняло ся і розвинуто ся їх місто, нехай зрозуміють, що їх пришлість залежить перш за все від їх самодїяльности, від певного розуміння своїх інтересів та від непохибного служіння на загальну користь укупі з особистою“. Прехороші слова!

Пожалкуємо тільки, що автор, віддавшись особі і вчинкам герц. Рішелє, не віддав потрібного його попередникам, і, кажучи про скорботне становище Одеси і краю до Рішелє, навмисне згустив фарби. Як би-ж автор віднїс ся до попередників Рішелє так, як слїд, то прехороше висловив би про блискучі зиски Рішелє і про ту метаморфозу, яка трапилась з Одесою і Новоросийським краєм під кінець кермовання ними герцоґом Рішелє, і показав би, що „метаморфози нїколи не бувають раптом, рухом чарівної палицї“. А заслуги Рішелє, через такі відносини автора до справи, зовсїм не поменшали-б, а навпаки він виставив би їх в їх правдивому сьвітлї.

В кінцї твору автор відводить кілька рядків ґрапу Ланджерону і кн. М. С. Воронцову. Обидва вони, бувши безпосередними наступниками герц. Рішелє, яко адмінїстратори краю, на думку автора, провадили далї справу, розпочату Рішелє, і в його прямованню“ (90–91).

На останку автор віщує Одесї блискучу будуччину, але для сього вважає за потрібне „підняти дух її людности“ і закликає сьогочасних Одеситів, як я вже ранїйш казав, до самодїяльности та нехибного служення на добро загальне укупі з особистим.

Ми скінчили розгляд працї д. Надлєра. Сю працю, не вважажаючи на усї її хиби, потроху наведені нами вище, усе таки можна прочитати з користю і великим інтересом, через що радимо читачеви самому звернути ся до працї д. Надлєра.

І. Андрієнко.

——————

1. Де-Рібас не був тодї не то що віце-адміралом, а навіть і контр-адміралом. Контр-адміралом єго настановлено з ґенерал-майорів 1792 р. 22 листопаду. Див. Документы, относящіеся къ исторіи г. Одессы, Зап. Од. общ. истор. и древ. т. XVI стор. 3.