Записки НТШ/87/Ґенерал артилєрії в. кн. Руського (З архива Немиричів)
| Записки НТШ/87 Ґенерал артилерії в. кн. Руського (З архива Немиричів) |
|
Маючи надїю найти щонебудь нове для характеристики та біоґрафії Юрія Немирича, сього визначного участника Гадяцької унїї, її автора, як кажуть, — взяв ся я переглянути родиний архив, чи краще кажучи, мізерні останки колись м. б. великого архива, що належать тепер до одного з нащадків т. зв. олевської лїнїї Немиричів.
Одначе для характеристики Юрія в сих останках довелось найти не богато: кілька маєткових справ, кілька манїфестів внесених до ґроду з приводу заїздів, та й годї. Матеріял як бачимо скупий. На підставі його можна тільки сказати, що Юрій, як всї зрештою його сучасники, в сусїдському житю був людиною досить неспокійною. З поміж звичайних маєткових справ трохи більше характеристична для першої полов. XVII ст. справа його та двох його братів — Степана і Володислава зі Станиславом Чудовским. Тягнеть ся вона, як звичайно, дуже довго, а починаєть ся з того, що Чудовский в 1632 р. — отже в часах горячкової кольонїзації „kresów“ — заклав слободу на „урочищі або селищі Рокитно“. Се не подобалось властителям сусїднього Приборська і претендентам на сї ґрунти — Немиричам і ось вони посилають свого „слугу і урядника“ Корчевського
„у innych niemało sług у bojar у poddanych swoich“, котрі „słobode porąbali у posiekli, wyrzucili у na tym mieyscu szubienice postawili… ludzi z tey słobody rozegnali“.
Крім того зробили богато шкоди:„drzewa bartnego ze pszczołami pułtore tysiąca zrębali у z tych wszystkich barci pszczoły wykurzyli у miody pobrali у do Przyborska na wozach dwudziestu у dziewięciu odwieźć rozkazali“,
покосили сїно і т. и. Все се Чудовский оцїнює, рахуючи:
„drzewo każde ро dwie kopie groszy litewskich, stug siana każdy po szesnascie złotych, miodu na dwa tysiące dziewiedziesiąt złotych…“ (Док. N. 81).
Особливо завзято воює Юрій зі своїм родичем, братом у других — Йосипом-Карлом (Józef-Karol) Немиричем (з олевської лїнїї), загарливим католиком з православного; шкоду, яку Юрій зробив йому та його батькови своїми заїздами, Йосип рахує на кількасот тисяч і згадує про се навіть у свому заповітї. Юрій зі свого боку позиває Йосипа за те, що він не хоче відступити належної Юрієви четвертої части Олевських дібр.
Осе й все що дотикає Юрія. Як в житю так і в архивальних слїдах сього житя, його покривджено на користь брата Степана, для характеристики котрого маємо тут повнїйший та значно цїкавійший матеріял. Воно зрештою не диво: для пізнїйших власників сього архива, Немиричів, вже Поляків і католиків — більше вартости представляли документи Степана, улюбленця короля, наверненого на католицтво аріянина і в результатї першого та й одинокого сенатора в родї, що причинив ся до побільшення splendor’у Немиричів в шляхетській Річипосполитій, — чим сліди дїяльности Юрія, сього тільки майбутнього канцлєра в ефемеричнім великім князївстві Руськім, а що найголовнїйше — поруч аріанства — прихильника і сторонника ненависної загалови шляхетства козаччини.
В результатї старанно ховало ся все що дотикало ся Степана, а по Юрієви лишилась тільки небезінтересна м. б. для його спадкоємцїв з матеріального боку пачка маєткових паперів і ніяких слідів його незвичайно цїкавої та бурхливої суспільної і політичної дїяльности.
З актів, що доторкають ся Степана, для нас найбільшу вартість має привілей виданий йому королем Яном Казиміром 11 червня 1659 року на „ґенеральство артилєрії великого князївства Руського“. Подаємо сей привілей в цїлости в тій формі, в якій він дійшов до нас, тобто в формі сучасної обляти в сандомірському ґродї.
Veniens personaliter ad officiumet acta praesentia castrensia capitan. sandomirien. generosus Joannes Ferberyn, regiment-quatermagister magnifici Stephani Niemierzyc obersten sacrae regiae maiestatis, nomine eiusdem magnifici obersten obtulit officio praesenti literas infrascriptas sacrae regiae maiestatis in pargameno descriptas, sigillo regni in zona argentea ex fllis contexta appenso communitas, manu propria sacrae regiae magestatis subscriptas, saluas et omni suspicione carentes, quas literas petiit idem offerens ex certis rationibus ab officio praesenti suscipi et eas actis officii sui inseri. Officium actaque praesen. ad affectationes offerentis literas easdem ab eo suscepit, eas actis officii sui inseruit earumque originale offerenti illico extradidit. Quarum literarum series est talis:
Jan Kazimierz z bozey łaski król polski, wielkie xiąże litewskie, ruskie, pruskie, mazowieckie, żmudzkie, inflantskie, smoleńskie, czerniechowskie, a szwedzki, gottski, wandalski dziedziczny król. Oznaymujemy wszem wobec y każdemu zosobna komu to wiedzieć będzie należało ninieyszym listym naszym. Niemożemy lepiey y dostoieństwa naszego y dobra pospolitego w swoim zachować vigorze, iako gdy sobie do obrzędów y godności woyskowych takowych przybieramy mężów, których by nam krwie rodowitość zacnemi ozdobiona postępkami w oczach naszych stawiła zaleconemi. Aczkolwiek bowiem maiestat królewski namniey udzielnych niepotrzebuie okazałości, sam przes się wrodzoną światłością państwa oświecać sposobny będąc, iednak tym kształtniey sobie poczyna, gdy do functiiy poważnych zacnością familiy y cnot wspaniałością wsławionych ludzi powoływa, ktoremi iako droga perła mnieyszemi otoczona kamienmi dwoiaki siebie blask zwykł odbiiać. Nawet y samo dobra pospolitego zatrzymanie w swey klubie trwać doskonaley nie może, iako gdy odważnych kawalerów zasługi należytemi bywaią udarowane nagrodami, żeby tym sposobem y zacne dzieła ich w niey nie były upośledzone wdzięcności, y przykładem onych zachęceni drudzy zostaiącz do podobnych sie przeciwko nam y rzeczypospolitey zaostrzali chwalebnych postępków.
Urodzony Stephan na Gzerniechowie Niemierzyc, oberster nasz, zaiste y domu starożytnego znamienitościa y odwagami swemi własnemi, które paroxyzmami niebespiecęnstw zdiętey oyczyznie tego mianowicie niespokoynego czaszu dzielnie wyświadczył, tak nam w swieżey zawsze zostawa pamięci, że tysz do ozdobienia tych zacnych przymiotów onego zawsze przychylnemi zostawamy; wiara iego nigdy nienaruszona, ani lekkością y obietnicami ku naszym nieprzyiaciołom uwiedziona y nakłoniona, męstwo nieprzełamane, rostropność w dobywaniu fortec y inne, które sie w nim znayduią, ozdoby zaprawdę do tego nasz ściśle pociągaią, żebyzmy ie dalszemi opatrzyli praerogatywami. Dla tego za rzec słusną bydz rozumieliśmy, abyzmy mu generalstwo altyleriy wielkiego xięstwa Ruskiego dali, conferowali, zlecili, y poruczyli, iakosz ninieyszym listęm naszym ze wszytkiemi godnościami, praerogatywami, obuentiami do tey godności nalezącemi daięmy, conferuięmy, zlecamy, poruczamy y onego odtąd generalnym artyleriy wielkiego xięstwa Ruskiego czeniemy y naznaczamy. Względem ktorego ciężaru od nasz na siebie włożonego od każdy osoby całego woyska czudzoziemskiego do wielkiego xięstwa Ruskiego należącego w służbie woienney zośtaiącey będzie miał honorarium, to iest na miesięc złoty ieden. Kwoli czemu pilność wszelaką y staranie będzie miał o polney armacie w dobrym zawsze porządku oną trzymaiącz y chowaiącz, co wszytkim komu to wiedzieć należy, osobliwie wielmożnym, urodzonym, slachetnym, hetmanom tak koronnym iako y wielkich xięstw Litewskiego y Ruskiego y innym generałom, pułkownikom, obersterom, obersterleytnantom, rotmistrzom, kapitanom y innym officierom, także ws żytkiem u rycerstwu do wiadomości podaiącz, mieć chcęmy, aby pomięnionego urodzonego Stephana na Gzerniechowie Niemierzyca za iprawdziwego generała artyleriy wielkiego xięstwa ruskiego mieli y znali, ludowi zaś, który pod commendą iego zostawać będzie, ostro przykazuięmy, aby, sie we wszytkim do woli iego stoszuiącz wszelakie imu posłuszęnstwo oddawali, na co sie dla lepszey wiary ręką naszą podpiszawszy, pieczęć koronną przycisnąć roskazalizmy. Dan w Warszawie dnia XI miesiąca czerwca roku pańskiego MDCLIX, panowania krolestw naszych polskiego XI, a szwedzkiego XII roku. Generalstwo i artyleriy wielkiego xięstwa Ruskiego urodzonemu Stephanowi na Gzerniechowie Niemierzycowi, obersterowi i. k. m. Jan Ignacy Bekowski podkomorzy chełmiński. Locus sigilli maioris cancellariae. Jan Kazimierz krol.
Actum in castro sandomiriensi feria sexta post festum sanctae Margarettae virginis et martyris proxima anno Domini 1659.
Ким був сей новокреований ґенерал „руської артилєрії“? За які заслуги дїстав він сей високий уряд в великім князївстві Руськім і чи приймав він яку участь в повстанню сього князівства? Відповідь на сї питання могла-б кинути нове світло на історію здїйснення мрій безсилого — бо вже відїрваного від народнїх мас — українського панства, мрій звістних під іменем Гадяцької умови. На жаль наші документи не дають такої відповіди, тож постараємось тільки подати тут в коротких рисах біографію Степана Немирича, опираючись на найновійших тай одиноких (на скільки знаємо) звістках про нього у Гелєніуша[1] (Івановского) і Роллє[2], доповняючи їх — що-до Гадяцької умови — листами друкованими в III томі київських „Памятників“.
Степан Немирич, як вже згадувалось, рідний брат Юрія та Володислава (він був наймолодший з трьох братів) був сином Степана подкоморія київського і старости овруцького (пом. 1630 р.), а онуком Андрія, від якого пішла т. зв. черняхівська лїнїя Немиричів. По батькові брати дістали в спадщину значний маєток „12 місточок і 75 сел“[3] та „нову віру“ — аріянство. Степан, як і його брати, учив ся спершу в Ракові, а потім в аріянській „академії“ в Киселинї на Волині; освіту свою він докінчив так само як Юрій за границею під приводом ученого аріянина Криштофа Любенецького[4]. Роллє вважає Степана найбільше осьвіченим з братів, до такого висновку одначе не бачимо ніяких підстав — противно, більше освіченим треба вважати Юрія, автора кількох праць в польській та латинській мові[5].
Докінчивши освіту Степан вертає на Україну. Його приїзд Роллє кладе на 1650 р.[6], хоч в другім листі згадує про його участь в луцькім соймику 15 марта 1649 р.; се останнє правдоподібнїйше, бо маємо звістку, що сього-ж таки року брати зїхавшись в Торунї, подїлили між собою батьківщину[7].
В Польщі Степан пробув не довго, тільки до 1663 р.; переслїдування аріян примусили його еміґрувати за границю. Він оселив ся в Найдорфі на Шлеску і пробув там спершу як еміґрант, а потім як би посол, котрому король „довіряв інтереси Річипосполитої при бранденбурськім дворі“[8], до 1680 року. Того року вернув він до Польщі і перейшовши зі своїм сином Володиславом на католицтво, оженив ся вдруге з Тересою Опалїнською дочкою великопольського ґенерала; оселив ся він в Великопольщі, в Кобилїнї. Новоявлений і „щирий“ католик вписав ся зараз до тамошнього брацтва „св. Анни“ як київський каштелян; в 1682 р. став київським воєводою, помер 1688 року[9].
Для нас найважнїйший той час, коли Немирич перебував в Українї від 1649 до 1663 р. і особливо цікавою була-б його дїяльність перед 1659 роком, котрий принїс йому сей високий уряд в вел. кн. Руськім. Про те в блїдих і нечисленних слідах сїєї дїяльности годї знайти хоч слабонькі натяки на участь Степана в змаганях і подїях, що попереджали собою Гадяцьку умову. Степан Немирич виступає скрізь як найзвичайнїйший сторонник „короля і річипосполитої“ і за свою вірну службу одержував від короля всякі „милости“.
Так напр. 1659 р. король дає йому „асекурацію“ на суму 50.000, яку він видав на потребу річипосполитої, маючи
„commendę od nasz (короля) sobie nad chorągwiami pewnemi przy liniy kozackiey rzecze Teterewi pactami Zborowskiemi określoney zleconą. Dajemy mu tę naszą powturną assecuratyą, że w tey summie skodować żadnym sposobem nie ma, owszem na przyszłym da Pan Bog seymie dostateszną odniesie satisfactyą…“ (док. N. 75).
Підчас шведської війни, коли Юрія релїґійні переконання загнали в шведський табор, Степан, хоч теж аріянин, міцно держить ся Яна Казиміра, за те йому доручено начальникуваннє над кіннотою у Кракові[10], а в 1660 р. „по Бутлєрі дістав він лєйбкомпанїю ґвардії“ і король „дає йому два реґіменти, один райтарії, другий піхоти, котрі приносили йому 40.000 зол. польс.“[11]; се була нагорода за зруйновані „українські“ маєтки. По траґічній смерти брата Юрія Степан дістає київське подкоморство, потім еміґруе, щоб, як ми бачили, вернути сенатором. Все се й звичайне й зрозуміле; король, будучи сам в дуже скрутному становищі, стараєть ся вдержати при собі доступними йому засобами своїх сторонників, особливо коли вони, як Степан Немирич, займають будь що будь видатнїйшє становище серед шляхетського загалу.
Чи тільки одним з сих засобів — звичайною королевською „милостю“ — було найцїкавійше для нас наданнє Степанови Немиричови уряду ґенеральства арт. вел. кн. Руського, уряду, що мав бути звязаний з такими матеріяльними „благами“, як кварта житомирського староства і „administratio salis в добрах річипосполитої по всїй Українї“[12]? Мабуть нї. Не забуваймо, що тут зачіплювано інтереси творцїв і майбутнїх представників вел. кн. Руського і при наданню такого важного і „рентовного“ уряду король мусїв числити ся з їх волею. Отже треба припустити які-небудь близчі відносини Немирича до тих, хто в справах вел. кн. Руського відогравав поважну і рішаючу ролю.
Найприроднїйше очевидно було-б вважати ґенеральство Степана дїлом його брата Юрія, але коли ми пригадаємо собі що Юрій і при королевськім дворі і в шляхетській річипосполитій був все „persona ingrata“ і що в формальному, юридичному переведеню в житє вел. кн. Руського він виступає скрізь — до майбутнього канцлєрства включно — під протекцією Виговського, то впливам сього останнього ми мусимо приписати і несподївано високий уряд Степана в Руськім князївстві. Степан тільки був щасливійший: бажання, чи може тільки згода Виговського стрінулась тут з великою ласкою короля до свого „оберштера“ і в результатї, коли Юрія замість „великої печати великого кн. Руського“ чекала безславна могила на Українї, Степан став одиноким достойником в новім суспільно-полїтичнім орґанїзмі. Доля одначе не дала розвинутись сьому орґанїзмови, і саме роля, яку відограв в ньому Степан, може служити хоч дрібненьким, але характеристичним показником тих ненормальних відносин, в яких народжувалось вел. кн. Руське і які зразу стали гальмом для його дальшого розвою…
На „давні“ приятельські зносини Виговського з Степаном Немиричем ми маємо виразні натяки в листї Виговського до Степана — тодї вже київського підкоморія — з д. 24 сїчня 1662 року[13]. Виговський складає в нїм подяку Степанови за братерське „koło mych interesów na sejmie staranie“, просить і на далї бути для нього доброзичливим, обіцює за се зі свого боку відповідну gratifikati'ю і врешті запевняє, що його відносини до Степана, оперті „на кровних звязках і скріпленім присягою братерстві“, не підлягати-муть нїяким змінам. Мабуть сьому давньому братерству та взаїмному старанню „коло своїх інтересів“ Виговського і Степана Немирича завдячав Немирич руське ґенеральство артилєрії.
З боку Виговського крім „кровних звязків“ і „братерського“ бажання мати на такім високім уряді „свого“ чоловіка, мусїли відогравати велику ролю його відносини до найблизшого кандидата на ґенеральство арт. у вел. кн. Руськім, дотеперішнього обозного війська Запорожського — Тимоша Носача, старого хмельничанина і представника більше демократичного напрямку серед тої козацької старшини, що прямувала до Гадяцької умови.
Свої відносини до Носача і його ролю в Гадяцькій умові найкраще схарактеризував сам Виговський в листі до Пражмовського вел. канцлєра кор., писанім 7(17) марта 1659 р.[14] Бажаючи прихилити військо Запорожське на сторону короля та річипосполитої, „я вважав потрібним, пише Виговський, прилучити до висланих від нас на будучий сойм послів п. Тимоша Носача військового обозного… з козаками від кожного полку на те, щоб впевнившись всобисто в милостивій ласцї його королївської милости, тим більше, повернувшись, прихиляли вони народ до вірного підданства“.
Коли вони, радить далі Виговський, „будуть від імени всього війська складати підданство у ніг його королевської милости“, то ваша милость зволить допомогти їм „одержати особливу ласку від короля“, а се, додає Виговський, „послужить для добра річипосполитої“.
Пасивна, і мовляв декоративна більше роля Носача і товаришів, як представників будь що будь ширших козацьких верстов — того „malum necessarium“, з котрим мусїли одначе рахуватись творці Гадяцької умови — виступає тут цілком ясно. Отже не диво, що на пункт, внесений в інструкцію козацьким послам з проханнєм, щоб „пану обозному війська Запорожського, судям, осавулам, полковникам, сотникам була дана „sowita“ нагорода, така, яку їм обіцяв цар московський[15] не звернено великої і особливої уваги в умові між шляхецькою річеюпосполитою і „покозаченою“ українською шляхтою. І коли зважимо, що ґенеральство артилерії вел. кн. Руського дістав Степан Немирич, то мусимо признати повну рацію написаним пізнїйше, бо в лютім 1660 р., словам Юрія Хмельницького, що на соймі 1659 р. „король тих тільки вдоволив, котрі на боцї п. Івана Виговського стояли, а не тих котрі від війська Запорожського були… не пана Тимоша Носача, що від всього Війська Запорожського просьбу подавав…“[16] Носач опинив ся в числї невдоволених, та не тільки він оден…
Дїло, в котрому представники ширших мас козацьких, отсї більше демократичні козацькі елєменти відогравали другорядну ролю і виступали тільки як знаряддя в руках нечисленної горстки Виговських, Лїсницьких, Немиричів, — мусїло упасти. Українська шляхта була вже за слаба на те, щоб вдержати на своїх плечах дїло рук своїх — велике князївство Руське, а саме ся полїтично-національна ідея, що зародилась ще в часах величезного вибуху національної енерґії — Хмельниччинї, тепер скристалїзувавшись в конкретний плян в головах найбільше розвинених полїтично, але безсилих без маси народа, одиниць, — мусїла розвіятись на довгі часи. Маси народні через реакцію „панам“ потягнули в инший бік, пішли „під високу царську руку“ за тими своїми провідниками, що близше в сих часах стояли до народу. Але коли „на долинї“ відбував ся великий рух „на схід“, в малозаселені, багаті лївобережні землї, „зверху“ починали здїйснюватись „обіцяні нагороди“ і в результатї сї, котрим ще стало сил на те, щоб не бути „слугами та підніжками“ Виговських, зробились незабаром послушним знаряддєм в руках сильного і неперебираючого в способах московського уряду; „Малороссіяне увидали, что Москаль силенъ и страшенъ и стали склоняться къ покорности“[17] — так гірко і болюче мав право схарактеризувати сей процес дослїдник сих тяжких і сумних часів.
Невесела доля судилась і творцям Гадяцької умови та їх прибічникам: національний росклад однаковим тягарем лягав на всї части, на всї верстви національного орґанїзму. І в сьому процесї гнили та упадку рвались всї національні звязи; з великого народнього попелища кожний старав ся вишкребти щось для себе, та утїкати геть до чужої спокійнїйшої хати, до чужих сильнїйших богів. Тож порвав всї звязки з своїм народом і Степан Немирич, майбутний ґенерал артилєрії в вел. кн. Руськім. Юрій Немирич заплатив своїм житєм довг Молохови національного роскладу, Степан до самої смерти піддавав ся його слїпій силї. Він як каже його біоґраф „wstręt miał silny do kozaków“[18], а „ведучи по абдикації Яна Казиміра, на трон кн. Найбурського, поставив умовою знищеннє козаччини“[19]. Справедливість одначе вимагає зазначити, що не до всіх козаків так вороже ставив ся бувший ґенерал артилерії Руського князівства. З листа до Степана Немирича Петра Васильківського „полковника овруцького“[20], покривдженого „Москалями та дейнеками“, знаємо, що Немирич був ласкавий на людей „зруйнованих нашими ворогами“, але треба додати, що полковник овруцький підкреслював в свому листї те, що він не допустив сих „ворогів“ до Норинська та инших маєтків Немирича і твердо обіцював і надалі стерегти їх від всяких „dolegliwości…“
Сих кілька уваг вважали ми потрібним подати як пояснення до висше наведеного акту; маємо надію вернути ще колись до сїєї теми, дослїджуючи становище української шляхти в тодїшньому національному житю українського народу, — тодї може на загальному тлї виразнїйше виступить сильветка Степана Немирича, сього одного з богатьох прикладів суспільної безсилости та національного занепаду т. зв. вищих верстов українського народу.
Коли черняхівська лїнїя Немиричів в процесі денаціоналїзації української шляхти дала таких горячих протестантів як Юрій і людей хоч своїм урядом звязаних з іменем свого народу як ґенерал арт. вел. кн. Руського — Степан, то друга лїнїя — олевська зовсїм пасивно піддавалась сьому процесови і прямувала по лїнїї найменчого опору туди, куди тягнула українську шляхту її історична доля. З лїнїї олевської сучасником Юрія і Степана був згаданий вже Йосип-Карл Немирич; батька його Олександра, що міцно ще держав ся „благочестія“, вбили селяне в 1648 роцї. Син покинув предківську віру і цїлковито перейшов до табору тих, з ким лучило його суспільне та економічне становище — до табору польської і католицької шляхти. До нас дійшов його заповіт, з котрого подаємо тут без коментаріїв деякі уривки, як цікавий причинок до історії заводення унії в Україні і як причинок до характеристики тих змін в житю народнього орґанїзма, що тягнула за собою денаціоналїзація маючих і „власть імущих“ верстов:
Oblata testamentu imc pana Niemirycza. Anno 1679.
Wypis z ksiąg grodzkich zamku Łuckiego r. 1679. septembris drugiego dnia.
…Naprzud tedy świadczę się przed majestatem Pana Naywyższege… iż wyznawam Boga w Troycy Swiętey jedynego, iakom ochrzczony iest w imię Oyca y Syna y Ducha Świętego; tey Troycy przenayswiętszey jedność w bóstwie, jedność w majestacie, jedność we władzy wyznawam y w wierze swiętey katholickiey rrzymskiey zostaiąc, ducha mego w ręce Bogu i Stworzycielowi memu oddawam.
A ponieważ zdarzył mi Pan Bog okazyą przysłużyć się kościołowi świętemu, mieysce słynące cudami w Nowym Dworze w powiecie Pińskim leżące, część mnie przyrodzonym prawem należącą.., wielebnym ichmc oycom jezuitom pinskim, iako osobliwym zapisem moim ichmciom zapisał, y tym testamentem ostatniey woli moiey u prawo moie bliskość wykupienią wszytkiey tey kondycyi ichmciom dał. Cerkiew olewską iako soborna, ponieważ tam zeszłych rodziców moich ciała leżą, w iednosci swiętey ichcę mieć y dwa ostrówki zdawna do tey cerkwie należyte, ze wszytkiemi gruntami, polami, ogrodami, sianożęciami y młynie sobotami, także wszystkie cerkwie do włości Olewskiey należące, iakoto w Synadowieżach, w Irowie, Ichereniu (?), Kyszynie, w Białokurowiczach do tey iednosci swiętey mają należeć y swoie dochody y ostrówki y ze wszystkiemi przynależnosciami mają trzymać, także sobotami ma młynie y miarkami, a powinność onych w olewskiey cerkwie siedmice odprawować przez wszystkie czasy… (Док. N. 3).
_____________
- ↑ Helenijusz, Wspomnienia lat minionych. т. I, Краків 1876. Автор в своїй розвідцї йде за Вячеславом Рулїковським, котрий мав в своїх руках „багато листів“ Ст. Немирича (ст. 334).
- ↑ Dr. Antoni I. (Роллє) Opowiadania Historyczne. Ser. III. Niemierycze. — Майже нічого не дає розвідка О. Фотинського про Юрія Н–ча (Вол. Ист. Арх. Сб. I, 1896).
- ↑ Роллє, Niemierycze ст. 202.
- ↑ ibid. ст. 216.
- ↑ Лукашевич — Ierzy Niemierzyc (Bibl. Wars. 1860, т. II) подає реєстр творів Юрія Нем. на ст. 369–370.
- ↑ Роллє, ib. ст. 248.
- ↑ Helenijusz, Wspomnienia… ст. 328.
- ↑ Helenijusz, ib. ст. 337.
- ↑ l. c.
- ↑ Роллє, ib. ст. 249.
- ↑ Helenijusz, ib. ст. 332.
- ↑ Памятники изд. вр. ком. для разб. др. акт., т. III, ст. 323.
- ↑ Памятники, т. IV, N. 22 (ч. III).
- ↑ Памятники, т. III, N. 74 (ч. III).
- ↑ Памятники, т. III, N. 75 (ч. III).
- ↑ Ibid., N. 94.
- ↑ Костомаров, Гетманство Виговского. Сочин., кн. I, ст. 388.
- ↑ Гелєнїюш, op. cit., ст. 332.
- ↑ Ролле, ор. cit., ст. 248.
- ↑ Памятники, т. IV, N. 54 (ч. III).
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Україні.
|