Зарізяка (1924)/Або церкви строїтимо, або ні чорта не стоїтимо
| ◀ У школі | Зарізяка Або церкви строїтимо, або ні чорта не стоїтимо |
З благородними дітьми ▶ |
|
Був у сусідів парубок, звали його Павлом. Раз у неділю в-осени він повіз мене на гору. Гора лежала між Млинами і Ярами; на самому шпилі була велика поляна, а навкруги густі кущі і ліси. На цій горі сходилися багатирі млинянські і яранські: парубки і підпарубки і малі хлоп'ята. Між ці малі хлоп'ята попав і я, мале хлоп'я. Поки малеча билася, високі горді парубки з обох боків стояли, з погордою дивлячись на нас, весело розмовляли і дружньо курили цигарки. Я більше стояв і дивився. Мене вабили їхні високі постаті, веселий сміх і жарти, чоботи, чумарки, чуби і цигарки подобались мені.
Але ось вони вже розійшлись на два ворожих табори. Похололо в грудях… Любов, пошана і гордощі до наших кипіли у грудях; ненависть і презирство до яран.
Бо бійка почалася.
Дріжить земля, зірвалась буря, досипалось останнє пожовкле листя. Як соколи — б'ють ворогів.
Тікають яране. Дріжить гора, шумить ліс, сиплеться листя. Тікають яране, — кущі поглинули останніх їхніх бойців…
Перемога. Цілі шпалери веселих парубків з круглими сяйвами над обличчям, ще стрункіші, ще бадьоріші, ще веселіші, ще жартовливіші, — от як Андрій Головченко. І я підняв голову, заклав руки у кишені не гірш, як Андрій Головченко. Зі співами пішли парубки на село. З шапкою навбакир з задраною головою, з гордовитою посмішкою, з руками у кишенях біг я за ними аж до самого села.
На другу неділю я буду там.
На другу неділю я був знову там.
Парубків на цей раз не було.
Були тільки ми, малі хлопці та підлітки.І нам тепер належить велика роля побити, перемогти. Ми її виконаєм.
З початку ми мирно бесідували, як той раз парубки, не було тільки цигарок, а то і цигарки покурили б. А далі роспочали бійку.
Трудно і важко було битися.
Я кидався у саму середину наших ворогів, нахиливши голову і розмахуючи руками.
Вони оточували мене зі всіх боків, штовхали кулаками. Але, ні вони мене не могли і разу добре вдарити, ні я їх.
Але ж я це робив, як Андрій Головченко.
Хлопці кидались на допомогу; повторювалися жорстокі атаки. І закінчилось нашою урочистою перемогою.
З шапкою навбакир, задравши голову, з гордою усмішкою і з руками у кишенях підіймаючи ноги, як Андрій Головченко, йшов я спереду своїх хлопців.
За нами йшли доросліші хлопці, між ними був і парубок Павло.
Він описував, хто як бився, підійшов до мене, поляскав по плечу і сказав:
— Ну, а цей або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.Голова задералася ще більше і так і кидалося у вічі:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Шапка настовбурчилась ще вище і кричала усім:
— Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.
Очі блишали ще дужче і наче співали:
— Або церкви строїтеме, або ні чорта не стоїтиме.
Земля задріжала під ногами і всім товкла:
— Або церкви строїтимо, або ні чорта не стоїтимо.