Зарізяка (1924)

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зарізяка (1924
Андрій Заливчий
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

сторінка

[89179—32].

БИБЛІОТЕЧКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
під загальною редакцією В. БЛАКИТНОГО (ЕЛЛАНСЬКОГО)

№ 4


АНДРІЙ ЗАЛИВЧИЙ


ЗАРІЗЯКА







ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
1924

сторінка








Друкарня Укрбюро ВЦРПС
імени П. Іванова.








Ц. У. Д. № 8118.

Тир. 10.000 пр.

[89179—32].

БИБЛІОТЕЧКА ХУДОЖНЬОЇ ЛІТЕРАТУРИ
під загальною редакцією В. БЛАКИТНОГО (ЕЛЛАНСЬКОГО)

№ 4


АНДРІЙ ЗАЛИВЧИЙ


ЗАРІЗЯКА







ДЕРЖАВНЕ ВИДАВНИЦТВО УКРАЇНИ
1924

сторінка

І. Так я себе пригадую вперше

 Сіра півтьма навкруги. Повітря неначе складається з чорних і білих крапель: ці краплі дріжать, одні тихо спускаються вниз, другі підіймаються вгору без системи, без порядку. І навкруги нічого, крім напівсірого світла, крім білих і сірих крапель повітря.

 Довгі, товсті, нові, дубові балки, збиті навхрест, чотирьохкутні, гарно обстругані. І вздовж і впоперек балки, — багато, без краю багато. І вся ця система важких дубових хрестів неначе б то рушиться вгору, неначе б то пливе вниз; але разом з тим неначе б то повертається, — ні з чим зрівняти. І все неначе б то стоїть: не рушиться, не підіймається, не спускається.

 На одному з перехрестів звичайно товстім, звичайно широкім, гарно обтесанім, гарно обструганім лежу я. І немає мені форми. Я не людина з руками й ногами і не звірь, і не щось подібне до рослини, — щось невловиме, безформене, безбарвне. Я бачу, не маючи очей, я чую, не маючи вух; я почуваю стиск душі і тугу, не маючи серця, грудей, я думаю без голови. Безформена маса зі всіма людськими чуттями.

 Я дивлюся вниз в чотирьохкутний просвіт між балками і нічого не бачу, крім ще сірішого, ще темнішого повітря. Вгорі, навкруги нічого не видко, крім сірих і білих крапель; вони то спускаються вниз, то підіймаються.

 Я з тугою знову оглядаюсь навкруги, дивлюся вниз і знову нічого не бачу, крім сірих і білих крапель повітря. Перехрестів балок безмежно далеко, безмежно багато. І на одному з них дежу я. На важкому дубовому хресті. І сіро, темно і важко навкруги. І важко душі.

 Підіймаються і спускаються сірі й білі краплі повітря. Неначе б то крутяться, підіймаються й знову спускаються велетенські дубові грати… І ні з чим зрівняти: неначе й стоять нерухомо. І так — без кінця, без краю…

 Так я себе пригадую вперше.
2. Зарізяка

 Хата. Синьовато-білі стіни, сірі вікна, сіра лава, сірі двері, велетенсько нависла над хатою піч з біло-синім коміном, темно-жовта долівка, темно-зелений світ по кутках переходить в пітьму, заперті вікна, заперті двері сінишні й хатні. Під лавою вохко і темно.

 Дріжать потихеньку стіни й долівка. Дедалі — синішає в хаті. Жах…

 Під лавою в темнім куточку тріпочеться серце, в конвульсіях тіло. Жах… Далі, в куток, в самий темнішній, в норку… Сховатись… закрити очі… руками… Нічого немає навкруги, нічого, лише я. Там, коло ніг якась друга істота до мене подібна. Але то тільки на мент — я одинокий, я сам. Сховатись.

 Стукають у вікна, рушаться стіни, долівка… ломлютсья в двері… Темно… темно і страшно… темно і страшно… Жах…

 Он якась маса безбарвна, сіра. Щось людське по формі з ножем у руках—великий-великий, блескучий. О, це Зарізяка! Шукає… шукає… на долівці, на печі, шукає під піччю і в печі…

 Нема вже нічого. Ніж… ніж… тільки ніж…

 Змішалось усе в безбарвну, безформену масу, — тільки я … тільки ніж… Брат у моїх ніг… Його нема, — тільки я … тільки ніж… Найде… заріже… Сховатись… А найде ж, безумовно найде.

 О, хто ж оборонить? Десь там нікого. Сама тільки мати. Так, мати…

 Навкруги вже нічого нема, — маса, сіра маса. Хитається вся, нема ні спокою, ні певного напрямку руху. Безформений рух, безформена маса. Жах…

 Підожди… підожди…

 Ось воно, бліде обличчя, худі темні руки, заломлені за шию, чорне довге волосся, засмальцована кубова кирсетка, хвилюються груди… Біжить… стремить… Швидче до дому. Жах…

 У неї теж жах. Але ж вона врятує. Вона, вона єдина… Вирве, спасе від ножа. Я чую — вона спасе, я бачу, що спасе…

 І вона йде з почуттям жаху, — їй треба врятувати, вона не чує… І вона спасе. Це видко по її обличчю, по її походці, по заломлених руках. Вона чує, що я коло ножа…

 Грюкає засів… риплять двері… Надія у грудях… надія…

 Холодні руки матері переривають мій жах.

 Бліде з усмішкою обличчя… воно врятувало…


3. Родина

 У хаті було якось надто просторно. Потім я ніколи не пригадую нашу хату такою — завжди в ній багато було речей. Займали вони майже всю хату; ніде було і повернутися. Сама пічь займала чверть хати; між піччю і стіною, просто дверей стояв піл, а між полом і піччю біля стіни низенький ослінчик, від якого йшов запічок просто на піч.

 Так було тоді, так було й потім. Але потім хата була заставлена ще діванами, лавами і столом так, що коли лягали двоє серед хати головою до столу і ногами до дверей, то пройти було ніяк. Але тепер, я пригадую, було в хаті дуже просторо; і не було, здається, дівана, не було й столу, — а може й був стіл.

 Був вечір. Посеред хати стояв невеличкий стільчик; на ньому горіла лямпа. Щось робили мої брати — вони обидва старші за мене. На низенькому стільці сиділа мати; тримала на колінах маленьку сестру і щось шила.

 Вечір був якийсь надзвичайно давучий. Здавалось, — та, мабудь, воно так і було — на дворі болото, болото, скрізь болото. Туманом окутана хата. І кругом далеко-далеко якась чорна пітьма змішана з вохкими краплями. Такий був настрій…

 Я не пригадую тепер гаразд ні моїх братів, ні обличчя матері. Пам'ятаю лише її зігнуту спину та нахилену над шиттям голову.

 Входить батько. Я не пригадую зараз і його, — просто щось безформено здорове, найсильніше, з найтовстішим голосом.

 Росповідають тепер, що він був п'яний… Я ж пригадую тільки, що то був батько і сильний чоловік. Він зняв чобота і став бити халявою матір по голові і по обличчю… Я кинувся на ослінчик, а відтиля на запічок, тримався за карниз і визирав: дивився, як батько бив халявою матір…

 І сміявся. Чудно було… от і сміявся…

 А брати кинулися в ріжні кутки, позатулювали руками обличчя і плакали. І плакала, сидючи, мати. Кричала маленька сестричка.

 А я визирав і сміявся…

 Батько бив халявою матір… Всі плакали, сестриця кричала… А я визирав і сміявся…

 Чудно світила лямпа. Видко було лише батька, якусь безформену масу і бліде обличчя і зігнуту постать матері та чорну брудну халяву…

 З кутка брат закричав:

 — А він — сміється…

 І я почав плакати.


4. Їсти

 Було це на мясниці. Люди варили вареники, пекли блинці, пили горілку. Уже днів зо-три не було дома батька.

 Кажуть, що він десь пив горілку, — ну, мабуть, же їв блинці і вареники. А мати вже в третьої сусідки позичила паляницю. Уже днів чотирі видавцем нам давала хліба: — нас було п'ятеро — вранці по скибці і ввечері. І ми вдвох з сестрою цілий день поперемінно трималися матері за поли и прохали «папи» (хліба). Вже в третього сусіди позичила хліба і ніде було більше; та й ті прохали яко мога швидче повернути. І мати що-дня разів по п'ять шукала у кого б ще можна було б позичити. І не знаходила. У одних не було, до других почуття гонору не дозволяло йти. Що разу вона вагалась, але потім таки ні, не ходила.

 А ми таки мало схожі були на людських дітей, — обтропані, замурзані. Пам'ятаю, у нас на голові були струпьі: злипалось волосся від гною і крови; гній тік просто на обличчя й на шию; якось важко було повернути голову; руки завжди стирчали у волоссю і чухали, чухали. Якось сумно, тоскно було. Головне, ми не почували себе людськими дітьми. Другі діти були чистіші і кращі. Вони дражнили нас «мурзами». Мы почували себе страшенно приниженими, прибитими, нелюдськими дітьми.

 Якось інстинктовно що-дня мене тягло до сусідів. Діла ніякого не було, а я навмисне там довго затримувався: хотілось побачити, як їдять. Чомусь найзручніше мені стоялося біля одвірку, далі якось ніяково було йти, особливо тоді, як їдять, Я тихо з заздрістю дивився на щасливих людей, але не прохав, — не насмілювався. І коли все таки, пообідавши, нічого не давали, я швиденько виходив з хати і йшов до дому з плачем, — мені надто боліло, надто заздро було на других, і я плакав від заздрощів.

 Але найчастіше мене тягло до Гнатихи. То найбагатіша і найдобріша була жінка у нас. О, там мені тільки треба було дочекатися до обіду: там і вареники були в маслі і в сметані. Мені треба було тільки перечекати, поки вони пообідають. Слина так і котилася і очі заздро-заздро дивились. Часто траплялось, Гнатиха після обіду садовила мене за стіл і я доїдав лишки, — їв, аж по-за вухами тріщало.

 Під'ївши, я хапався за шапку і миттю біг до дому. Веселий і радий хвалився, ото я наївся: і борщ із хлібом, і вареники їв у сметані.

 А брати були старші за мене. Вони не ходили до сусідів дивитись, як ті їдять. Вони лише з заздрими очима слухали про те, як я оповідав, і зараз же запитували:

 — Що, нічого не приніс?..

 Тільки тоді я згадував, що і їм же їсти хотілося.
5. Хворий

 Скупо нам було на ласки.

 Наша хата над самою річкою. Ні, не над річкою. Колись там протікала річка повз самі вікна, а теперь залишалась перед вікнами сама затока — Циганка.

 Це було рано по весні. Розлилася вода і затопила всю толоку, затопила городи круг нашої хати; тільки у дворі не було ще води, кругом же вода.

 Був надзвичайно прозорий весняний, соняшний день. Вгорі і внизу світило сонце і видбивалося в моїх очах. Блакитне небо, і чорні води, і білі неви кружляли в прозорім повітрі. Якось не хотілося з двору у хату входить.

 Пам'ятаю, чомусь усе виносили з хати: дівани, стіл, ліжко, постіль і одежу. Виносили, розставляли і розвішували скрізь по двору. Я забрався на діван, на подушку, закутався в сіряк і з такою приємністю дивився в далечину! Потім, приплющивши очі, дивився на обидва сонця — внизу і вгорі.

 Довгі-довгі, рівні, тоненькі проміння тяглися од сонця аж до моїх очей… черввоні, жовті, білі… і так приємно… По кожі проходив мороз. А сонце світило в обличчя і гріло приємно і мягко. І так мені хотілося без перестану дивитись і лежати. Чомусь було надзвичайно спокійно і любо, так любо… Мені байдуже було про других. А мені було так хороше! Якось надзвичайно… Мати кидала часто роботу, приходила до мене і гладила по голові. І тоді ще краще гріло мене сонце, ще ліпшим здавалось проміння…

 Вже тільки над-вечір мені сказали, що я хворий, наказали не вставати з дівана, — мене перенесуть. Мені так приємно було: стільки турбот, мені й ходить не треба — перенесуть. Так хороше…

 Внесли дівана, поставили біля печі, і на його мене поклали на подушках. І знову мені так приємно було. Мати підходила часто, ласкаво говорила до мене і гладила по голові. Я напів спав…

 І от мені здавалось, що у мене товсті великі руки і ноги, і голова у мене, здорова. Я брав нашу велику піч в свої обійми і ніс кудись. Хиталося усе піді мною… І я почував, що в руках у мене не піч, а жлукто, товсте наше жлукто… потім щось тонше за його… потім зовсім тонке… Нарешті я його забіраю в долоні. І руки у мене зробились тоненькі-тоненькі і ноги тоненькі-тоненькі… І в руках у мене вже не жлукто і не піч, а тоненька-тоненька ниточка…

 Я з острахом кидаюсь… Із радістю бачу, що знову я такий самий, як і був, зі своїми руками й ногами. І мати коло мене…

 І знову мені стало так само хороше, приємно. Мороз проходить по кожі. Тепла рука матері на голові. Бліде обличчя з мнягкою усмішкою…

 І мнягка, приємна напів-тьма весняного вечора.


Я утопився

 То було влітку. Мені ще було років зо три, чотири. Влітку був для матері найкращий заробіток. Перед хатою річка й толока. Мати білила полотно.

 Збоку на толоці, перед самою левадою якогось багатія стояли казани білітниць і величезні жлукта: в казанах гріли воду, а в жлуктах було пересипане попілом полотно. Коло казанів було весело, завжди людно. Зранку до вечора і майже що-дня під казанами горів вогонь; кипіла й шумувала вода, над жлуктами підіймалась пара: вибігала з жлуктів вода уже не біла, а буро-червона, текла у підставлену діжку, а иноді довгим чорвоним струмочком до самої річки.

 Було це перед вечером, перед заходом сонця. Коло казанів вешталось багато людей, голосно балакали, сміялись. Ми з хлопцями гралися: поробили з глею жлукта, казани і носили воду горшками, виливали в жлукта і прислухались до дзюрчання струмочка, котрий котився до самої річки. На нас не звертали уваги; ми бавилися самі. Ми також не зважали на них.

 Я вже пригадую себе на рядні. Болять груди й голова: я кашляю і плюю водою, а четверо знайомих облич підкидають мене на рядні. Мені так усе болить! Я не можу витримати їхнього гойдання і кричу… І всі чотири обличчя просяяли. Мене перестали гойдати. Мати голого взяла мене на руки. Я весь трусився. Було якесь безсилля: не міг поворушитися, щоб притулитися до теплих грудей матері, а так хотілось. Очі самі заплющувались.

 А кругом мене було багато народу. Усі дивилися на мене, розпитували — як, що. Ніхто не знав, як це трапилося; ніхто не бачив, як я пірнув у воду. Всі намагалися щось згадати, але нічого не пригадували. Мати ж оповідала.

 Йшов Черенок з коромислом на плечі по воду; дивиться, якась червона сорочка плаває по воді серед річки. Він і говорить матері.

 «Чия то сорочка»?

 А мати — ні слова та просто у річку, як була, так і кинулась.

 Витягли мене вже неживого: роздягли, поклали на рядно та й одгойдали. І от я живий…

 Кругом товпляться люди, допитують, посміхаються. І мати усміхається, держучи мене на руках. І західне червоне сонце усміхається з-за тополів.

 Мені було трохи важко, але сумно-приємно.

 Бо всі на мене звертали увагу. І люди. І мати. І сонце.


7. Обкладки

 То було в-осени. Пожовкла трава на толоці, пожовкла й оболонь; тополі і верби пожовкли кругом. Листя сотнями спадало і тихо-тихо клалось додолу. Крізь ліс — видко було — сходило жовте сонце. Було вже холодно.

 Ми ночували біля казана на дворі. Ми проснулись і у нас боліли голови: у мене, в брата і у сестри. Ми ледви доперли додому одежу. А босим ногам було холодно-холодно. Полотен уже не білили, роботи не було; і нас положили: брата й сестру на полу, мене на червонім дівані.

 Я лежав сам і пишався цим. Цей день нами дуже турбовались: годували, ласкали, — усе мати. Днів через два одужали брат і сестра, і на радість собі я лишився хворіти сам. Я вже не міг вставати. Важко було говорити. Я лежав і горячково мріяв. Брат здирав зі свого тіла одсталу стару шкуру, — з долонь і з рук; і на лобі здіймалася шкура. І мені хотілося здирати у себе, так не було, та й не міг: руки безсило спускались. Вони одужали і я чекав ще більшої ласки, ще більших турбот про себе.

 А у матері було тоді чогось багато роботи. Хата обставлялася діжками, помийницями, горшками. Просто переді мною парили кабанові полову, місили картоплю. На дворі привозили буряки, складали дрова.

 Щось було у матері батато роботи. Але вона наварила мені юшки — нерозварена картопля і смачна-смачна. Я з'їв багато; і заманулося мені ще й завтра поїсти такої юшки, тільки з розвареної картоплі. І на другий день була юшка з розвареною картоплею, тільки не було вже масла на цей раз, і мати наварила з олією. Я покоштував і покинув. А мати розсердилась:

 — Отже ж наварила тобі тої юшки, що ти прохав?! Куди ж тепер, собакам виливати?!

 Вона прибрала зі столу і пішла собі працювати.

 А я лишився один, ображений. І мріяв…

 Ох, як би швидче вмерти. Тоді б вони зовсім инакше дивились на мене. Одягли б чистеньку льолю; у труну б положили, на стіл поставили, квітами б уквітчали. І старі й молоді приходили б дивитися на мене. І всі б жаліли й зітхали. А мати плакала б…

 О, як мені хочеться вмерти… Вони б мене страшено жаліли. А я б собі усміхався й мовчав. Читали б молитви, накадили ладаном, попа б запросили. І понесли б на гору, на кладовище. Дзвонили б у дзвони. З кожного б двору виходили люди малі й старі, — хрестились, дивились, жаліли б… А я, я усміхався…

 І от принесли б вже на самую гору. Усім шкода було б кидати мене у яму. І плакала б мати. Не знана б де дітись…

 Тоді я б встав…

 О, тоді б мати більш за мене турбовалась, більше ласкала і не сердилась би на мене за юшку. Була б коло мене. Боялась би, щоб вдруге не вмер…

 Ох, як мені хочеться вмерти…


8. У школі

 На Спаса ходив батько на ярмарок і приніс нам азбуку. Брат у мене був повжаніший, тому я перший кинувся до батька, вихопив книжку з рук і почав розглядати. То була звичайнісенька лубочна азбука. Звичайно, я нічого в ній не розумів і не знав жодної літери: але ж на політурці намальований був хлопець з книжкою у руках, а в середині — граблі, сокира, плуг, птахи, риби, звіри і під кожною цією картиною було підписано, що то воно значить. Передивившись, я вибіг на вулицю, став показувати усім хлопцям і дівчатам свою книжку, хвастав і навіть натякав, що я вмію читати. І обдурював усіх дітей малих літ, читаючи підписи під картинками не по літерах, а догадуючись по малюнкові. На другий чи на третій день азбука вже була забута.

 Тільки після Другої Пречистої батько нам сказав, що записав у школу. Радощам не було кінця. Знову з'явилася книжка, в якій ми нічого не розуміли; знову пішли хвастощи на увесь куток: хвастав я і книжкою, і умінням читати, і тим, що знав самого вчителя, а я його й не бачив. А хлопці тільки заздрили.

 Прийшов і сподіваний день. Був молебінь, після того роспочалося навчання. Учитель, він же й панамар, високий, чорний, вже старий. У його ще старіша вчителька і штук дванадцятеро ненажерливих дітей. Першим чином учитель розповів, що його не можна називати дядьком, або як-небудь инакше, а треба називати Нікандром Викторовичем, і що не можна до його звертатись мужицькою мовою, а треба старатися панською. Годин зо-дві він показував нам ріжні літери то по одинці, то вкупі. Усім надокучило таке заняття. Нарешті він виняв скрипку, — усі кинулися до його, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли, для чого то і що то. Один з нас, видко, найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалитися перед нами своїм знанням, а, може, просто, впізнавши знайому штуку, з величезною зацікавленністю запитав:

 — Дядьку, то жевиця?

 Усі мовчали. Учитель взяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися.

 Таке у Оверка зробилося обличчя приголомшене, здивоване і заплакане.

 — Я ж вам казав, що дядьком не можна називати, — Никандр Викторович!

 Знову регіт і вигуки:

 — Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця — дражнили Оверка.

 А приголомшений Оверко не знав, що й одповідати.

 Вчитель втихомирив нас, проспівав з нами якусь молитву і відпустив.

 Ніхто з нас не вмів вимовити Никандр Викторович, але усі ми в голос дражнили Оверка:

 — Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця.

 Оверкові треба було йти до дому у друге село. Трохи не пів-дороги я з двома хлопцями їшов за ним і дражнив:

 — Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця.


Або церкви строітимо, або ні чорта не стоітимо

 Був у сусідів парубок, звали його Павлом. Раз у неділю в—осени він повіз мене на гору. Гора лежала між Млинами і Ярами; на самому шпимі була велика поляна, а навкруги густі кущі і ліси. На цій горі сходилися багатирі млинянські і яранські: парубки і підпарубки і малі хлоп'ята. Між ці малі хлоп'ята попав і я, мале хлоп'я. Поки малеча билася, високі горді парубки з обох боків стояли, з погордою дивлячись на нас, весело розмовляли і дружньо курили цигарки. Я більше стояв і дивився. Мене вабили їхні високі постаті, веселий сміх і жарти, чоботи, чумарки, чуби і цигарки подобались мені.

 Але ось вони вже розійшлись на два ворожих табори. Похололо в грудях… Любов, пошана і гордощі до наших кипіли у грудях; ненависть і презирство до яран.

 Бо бійка почалася.

 Дріжить земля, зірвалась буря, досипалось останнє пожозкле листя. Як соколи — б’ють ворогів.

 Тікають яране. Дріжить гора, шумить ліс, сиплеться листя. Тікають яране, — кущі поглинули останніх їхніх бойців…

 Перемога. Цілі шпалери веселих парубків з круглими сяйвами над обличчям, ще стрункіші, ще бадьоріші, ще веселіші, ще жартовливіші, — от як Андрій Головченко. І я підняв голову, заклав руки у кишені не гірш, як Андрій Головченко. Зі співами пішли парубки на село. З шапкою навбакир з задраною головою, з гордовитою посмішкою, з руками у кишенях біг я за ними аж до самого села.

 На другу неділю я буду там.

 На другу неділю я був знову там.

 Парубків на цей раз не було.

 Були тільки ми, малі хлопці та підлітки.

 І нам тепер належить велика роля побити, перемогти. Ми її виконаєм.

 З початку ми мирно бесідували, як той раз парубки, не було тільки цигарок, а то і цигарки покурили б. А далі роспочали бійку.

 Трудно і важко було битися.

 Я кидався у саму середину наших ворогів, нахиливши голову і розмахуючи руками.

 Вони оточували мене зі всіх боків, штовхали кулаками. Але, ні вони мене не могли і разу добре вдарити, ні я їх.

 Але ж я це робив, як Андрій Головченко.

 Хлопці кидались на допомогу; повторювалися жорстокі атаки. І закінчилось нашою урочистою перемогою.

 З шапкою навбакир, задравши голову, з гордою усмішкою і з руками у кишенях підіймаючи ноги, як Андрій Головченко, йшов я спереду своїх хлопців.

 За нами йшли доросліші хлопці, між ними був і парубок Павло.

 Він описував, хто як бився, підійшов до мене, поляскав по плечу і сказав:

 — Ну, а цей або церкви строітиме, або ні чорта не стоїтиме.

 Голова задералася ще більше і так і кидалося у вічі:

 — Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме:

 Шапка настовбурчилась ще вище і кричала усім:

 — Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме.

 Очі блишали ще дужче і наче співали:

 — Або церкви строїтеме, або ні чорта не стоїтиме.

 Земля задріжала під ногами і всім товкла:

 — Або церкви строїтимо, бо ні чорта не стоїтимо.


З благородними дітьми

 Ох, як мені хочеться приятелювати з благородними дітьми! То ж не якийсь там Петро або Степан — звичайнісенькі хлопці, а то благородні, чистеньки, акуратно одягнені, по панському балакають, їдять смашні оладки, пиріжки, цукерки; у їх все є. Ох, як добре з ними приятелювати!

 Учитель теж благородний чоловік. У нього штук дванадцятеро дітей. Правда, вони самі часто хапають у школярів їхні сніданки, але ж вони чистенькі, і балакають по панському, і учительскі діти. Добро бути з ними за панібрата.

 Вже пізньої осени, у неділю, я вперше одяг нову чумарчину і шапку, Ну, як таким фабрикантом не явитися до учителенків? Нова сіренька чумарочка так і блищить — хотілось похвастати нею. Трохи навіть важко було на душі: не знав, кому першому показати. Довго тинявся по вулиці і пішов у садок до школи. Якось було ніяково, — вони такі чужі були. Хотілося похвастати, а йшов неначе милостини прохати. Перед своїми хлопцями я б не так позадавався. Я вже втиняюсь біля самої школи! Мені трохи холодно. Але ніхто з учителенків не виходить.

 Нарешті з'явився старший, — йому було років вісімнадцять.

 — Ти чого прийшов? Мені зробилось ніяково. Я топтався на місці, мовчав.

 Якось не хотілося зразу хвастнути — соромно було.

 — Ти ж не приніс сала або пирогів?

 — Ні — і почервонів.

 — Ну, так я тебе викину геть.

 — Мене взяли сором, образа і злість: упертість додала решти. Я дражнив його, що він мене не викине, бо не дамся. Дражнив і болів. Від сорому і ганьби. Він виганяв мене, я одбивався. Нарешті, він схопив мене на руки і кинув мене через тин. Я полетів руками вниз, а він злякався, що розіб'юся і вхопив мене за полу. За полу моєї новенької сірої чумарки. Пола дранулась, і до моєї упертости додалося почуття жаху, ненависти і помсти.

 Я став на ноги, притулив до себе одірвану полу. Шкода новенької чумарки. Страшно, як битимуть дома за неї… Зціплені зуби, клубок злости в горлі, сльози жалю і страху.

 А він стояв з другого боку тину і сміявся…

 Видряпати очі, покусати руки… Але я стояв нерухомо.

 А далі з нахиленою головою, з обвислими руками поплентався додому.

 По дорозі нагнала мати і цілу дорогу, до самого дому гнала мене б'ючи.

 І до всього, — до жалю, до болю, до жаху, до злости, до жаги помсти, додавалось почуття самотности і горя.

 Дома батько з покуття сердито подивився на мене, і, довідавшись в чім справа, поставив мене навколюшки на сіль.

 — Ото, не бався з благородними дітьми.

 Через чверть години я був знову веселий. Шкода було тільки розірваної чумарки.

 1918 р.

сторінка

ЗМІСТ.

Стр.

1. Так я себе пригадую вперше
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
5
2. Зарізяка
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
7
3. Родина
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
9
4. Їсти
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
11
5. Хворий
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
14
6. Я утопився
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
16
7. Обкладки
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
18
8. У школі
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
21
9. Або церкви строїтимо, або ні чорта не стоїтимо
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
24
10. З благородними дітьми
. . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . . .
27

сторінка


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах та Україні.


  • Ця робота перебуває у суспільному надбанні у Сполучених Штатах, тому що вона була вперше опублікована в Україні і станом на 1 січня 1996 (дата URAA) перебувала у суспільному надбанні в Україні
  • Термін дії авторських прав на цей твір в Україні закінчився до 1 січня 2001 року, коли почала діяти нова редакція закону України про авторські й суміжні права, що збільшила термін дії копірайту з 50 до 70 років.
  • Автор помер у 1918 році, тому ця робота є у суспільному надбанні у тих країнах, де авторське право діє на протязі життя автора плюс 100 років чи менше. Ця робота може бути у суспільному надбанні також у країнах з довшим терміном дії авторського права, якщо вони застосовують правило коротшого терміну для іноземних робіт.