Зарізяка (1924)/Зарізяка

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зарізяка
Андрій Заливчий
Зарізяка
Харків: Державне видавництво України, 1924
2. Зарізяка

Хата. Синьовато-білі стіни, сірі вікна, сіра лава, сірі двері, велетенсько нависла над хатою піч з біло-синім коміном, темно-жовта долівка, темно-зелений світ по кутках переходить в пітьму, заперті вікна, заперті двері сінишні й хатні. Під лавою вохко і темно.

Дріжать потихеньку стіни й долівка. Дедалі — синішає в хаті. Жах…

Під лавою в темнім куточку тріпочеться серце, в конвульсіях тіло. Жах… Далі, в куток, в самий темнішній, в норку… Сховатись… закрити очі… руками… Нічого немає навкруги, нічого, лише я. Там, коло ніг якась друга істота до мене подібна. Але то тільки на мент — я одинокий, я сам. Сховатись.

Стукають у вікна, рушаться стіни, долівка… ломлютсья в двері… Темно… темно і страшно… темно і страшно… Жах…

Он якась маса безбарвна, сіра. Щось людське по формі з ножем у руках — великий-великий, блескучий. О, це Зарізяка! Шукає… шукає… на долівці, на печі, шукає під піччю і в печі…

Нема вже нічого. Ніж… ніж… тільки ніж…

Змішалось усе в безбарвну, безформену масу, — тільки я… тільки ніж… Брат у моїх ніг… Його нема, — тільки я … тільки ніж…

Найде… заріже… Сховатись… А найде ж, безумовно найде.

О, хто ж оборонить? Десь там нікого. Сама тільки мати. Так, мати…

Навкруги вже нічого нема, — маса, сіра маса. Хитається вся, нема ні спокою, ні певного напрямку руху. Безформений рух, безформена маса. Жах…

Підожди… підожди…

Ось воно, бліде обличчя, худі темні руки, заломлені за шию, чорне довге волосся, засмальцована кубова кирсетка, хвилюються груди… Біжить… стремить… Швидче до дому. Жах…

У неї теж жах. Але ж вона врятує. Вона, вона єдина… Вирве, спасе від ножа. Я чую — вона спасе, я бачу, що спасе…

І вона йде з почуттям жаху, — їй треба врятувати, вона не чує… І вона спасе. Це видко по її обличчю, по її походці, по заломлених руках. Вона чує, що я коло ножа…

Грюкає засів… риплять двері… Надія у грудях… надія…

Холодні руки матері переривають мій жах.

Бліде з усмішкою обличчя… воно врятувало…