Зарізяка (1924)/Так я себе пригадую вперше
Сіра півтьма навкруги. Повітря неначе складається з чорних і білих крапель: ці краплі дріжать, одні тихо спускаються вниз, другі підіймаються вгору без системи, без порядку. І навкруги нічого, крім напівсірого світла, крім білих і сірих крапель повітря.
Довгі, товсті, нові, дубові балки, збиті навхрест, чотирьохкутні, гарно обстругані. І вздовж і впоперек балки, — багато, без краю багато. І вся ця система важких дубових хрестів неначе б то рушиться вгору, неначе б то пливе вниз; але разом з тим неначе б то повертається, — ні з чим зрівняти. І все неначе б то стоїть: не рушиться, не підіймається, не спускається.
На одному з перехрестів звичайно товстім, звичайно широкім, гарно обтесанім, гарно обструганім лежу я. І немає мені форми. Я не людина з руками й ногами і не звірь, і не щось подібне до рослини, — щось невловиме, безформене, безбарвне. Я бачу, не маючи очей, я чую, не маючи вух; я почуваю стиск душі і тугу, не маючи серця, грудей, я думаю без голови. Безформена маса зі всіма людськими чуттями.
Я дивлюся вниз в чотирьохкутний просвіт між балками і нічого не бачу, крім ще сірішого, ще темнішого повітря. Вгорі, навкруги нічого не видко, крім сірих і білих крапель; вони то спускаються вниз, то підіймаються.
Я з тугою знову оглядаюсь навкруги, дивлюся вниз і знову нічого не бачу, крім сірих і білих крапель повітря.
Перехрестів балок безмежно далеко, безмежно багато. І на одному з них лежу я. На важкому дубовому хресті. І сіро, темно і важко навкруги. І важко душі.
Підіймаються і спускаються сірі й білі краплі повітря. Неначе б то крутяться, підіймаються й знову спускаються велетенські дубові грати… І ні з чим зрівняти: неначе й стоять нерухомо. І так — без кінця, без краю…
Так я себе пригадую вперше.