За Україну/Дзвіночки
| ◀ Для Неї — все! | За Україну Дзвіночки |
Малий телєґрафіст ▶ |
|
Стрілець, що стежив за рухами московських військ ізза першого ряду дротяних перегород, замітив на ворожому боці якийсь незвичайний рух. Було це в ночі; синяве проміння півмісяця закривали часами темні хмари, що їх вітер переганяв по небозводі. І стрільцеві здавалося, що саме тоді, як місяць закривають хмари, якісь постатті висовуються з ворожих закопів та поміж дротами повзуть у його бік. Він почав приглядатися пильніще, але кущі та пні дерев, поміж якими ішли боєві закопи — не давали змоги розпізнати всього.
Підозри схоплювали стрільцеву думку у свої витягнені, сухі пальці; ляк налягав на його серце. Але певности не було; годі було даремним алярмом ворушити цілу сотню, що по трудах цілоденного бою та відбиванні ворожих наступів спочивала в закопах.
Наладив кріс, почав пильніще приглядатися та наслухувати кожний шелест. А тут, немов на глум, почав повівати легкий вітрець, колихав віттям корчів, що шуміло одностайне, гейби приспокоювало стрілецьку увагу. То знав, немов на злість, темна, чорна хмара закрила собою місяць і пітьма налягла довкола. І тільки десь у віддалі час-до-часу вистрілювала в повітря зелена ракета на знак, що в закопах не сплять, бережуться… І тільки в ряди-годи надносив вітер із віддалі клекіт скорострілу, або відгук поодинокого крісового стрілу.
Стрілець стояв, дивився, наслухував і… Нараз дві сильні руки здушили його горло, а інші руки з цілої сили вбили йому у груди штик. Без стогону, без слова повалився стрілець на землю. І довкола нього зачали повзти в траві та між корчами, наче величезні муравлі, людські постатті в сірих сорочках, нищили дротяні заборола й сунули вперед.
І заки хто в стрілецьких закопах зміг зміркувати, що діється, безліч салдатських тіл кинулися та придушили стрілецьких оборонців закопів. Не було часу стріляти; все склалося так несподівано, так раптово. Частина напасників погнала як-стій полонених у свій бік, інші почали тихо, гей тіні, скрадатися бічними закопами далі, вперед…Поміж полоненими опинився й Михась, „дитина сотні“, як його всі називали. Тринацятьлітній хлопчина, круглий сирота, що його батьки погибли під Семиківцями, приплентався ще в часі боїв над Стрипою до сотні тай так при ній залишився. Годі-ж було кидати саму дитину серед поля, як того пса, тим більше, що Михась так просився, щоб його лишили при стрільцях. У воєнній справі помочі з його не було, але ціла сотня так привикла до нього, що нікому й на думку не приходило, щоб Михася позбутися зі сотні.
Опинився Михась поміж полоненими та плентався при четарі, що, поранений, волікся із стрільцями, які в закопі не полягли. Ішов та прислухувався, як четар крізь затиснені з болю зуби шепотів:
— Боже!.. і нікому дати знати, всіх несподівано поперебивають… Боже!..
Щось немов у серце вкололо Михася. І щось наче шепнуло йому в серці:
— А ти, Михасю? Не попробуєш?
І на хвилину ляк пройняв його серце, і враз крізь мозок промайнула ясна думка:
— Ти, ти мусиш це зробити!
Не тратив часу на роздумування. Використав те, що зближалися до малого ярку зарослого ліщиною тай стрибнув поміж кущі. Хтось із противників завважив його рух. Крикнув, і коли Михась не станув, стрілив у його бік із кріса. Потім стрілив другий, третій і кількох почало гнати за Михасем. А він, немов той вуж, просовувався проміж травою та кущами й повз до найблизчих своїх закопів. Ще трохи, ще хвилиночку може добіжить…
А озвірілі противники гнали за ним із криком:
— Стой! Сдавайса! — та стріляли в напрямі корчів, що шелестіли.
Серед криків та стрілів тяглася погоня з десять хвилин. Михась вчув, як одна куля поцілила його в ногу. Мов би хто гарячим залізом її пробив. Та Михась заціпив уста, щоб не крикнути та криком не зрадити себе, й повз далі й далі. Чув, що тратить сили, але посувався далі.
І знов стріли, знов крики:
— Стой! Сдайса!
Вже… вже Михась чує стукіт тяжких кроків, сопіт розюшених салдатів. Ще трохи, ще… і нараз…
Бачить — неоподалік стрільнули в гору червоні ракети. Одна… друга… все більше й більше…
Алярм!Радість залила його серце. Він хотів піднятися й крикнути, але в тую мить ворожий штик вбився йому цілою силою в плечі… Навіть не крикнув, похилив тільки голову вперед та приляг лицем до запашної землі. І тільки останнім відрухом своєї свідомости почув, як зі стрілецьких закопів заграли скоростріли на привитання ворогам.
А другого дня рано-вранці друга сотня стрільців побачила недалеко своїх дротяних засіків Михасеве тіло. Лежав, утуливши голівку в зелену траву, а лелієві дзвіночки похилили над ним своє розкішне квіття, наче дзвонили на вічну память дитині-героєві.