За Україну/Малий телєґрафіст
| ◀ Дзвіночки | За Україну Малий телєґрафіст |
Урятована читальня ▶ |
|
Денікінський наскок був такий наглий, що ціла команда двірця й не стямилася, коли і як дістався дворець у ворожі руки. Склад команди був, правда, невеликий, бо тільки десятник із кількома стрільцями, які, проти сотні московських крісів, не могли нічого вдіяти, але полоненим стрільцям лице паленіло зі сорому, що дали себе так легко підійти. А ще й жах угризався їм у мозок, що ніхто з них не встиг попередити команди сусідньої залізничої стації про небезпеку. А на сусідній стації стояли поїзди з рештками муніції для армії, що знесилена, знеможена, без узуття, їжі та стрілен, крок за кроком, відбиваючись від сильного напору ворожої кінноти, відступала на захід.
З полоненими стрільцями сидів і стаційний залізничий урядовець. І його не минула доля стрільців. З ним було найгірше, бо проти нього зверталася вся лють переможців. Сиділи всі під сторожею та ждали поки їх відішлють до команди армії.А там…
Бог зна, яка доля судилася полоненим! Скрізь кружляли ще раніше такі чутки, що на їх згадку мороз усіх пронизував.
Хвилини тяглися полоненим в роки, а в їх мізках блукав усе докір, що не сповнили свого обовязку — не повідомили дальшої стації про небезпеку.
Нараз…
Мов гострим ножем урізався хтось у серця полонених. Почули в сусідній кімнаті розмову старшин ворожого відділу: що треба би зателєфонувати до сусідньої стації, щоб прислала всю муніцію. Це мало бути нібито від наших частин, що змагаються із ворогом, який наступає.
Заляканими очима гляділи полонені один по одному, в безсилі затискали руки, що аж нігті вбивалися у їх тверді, спрацьовані долоні. А стаційний урядовець закусив тремкі губи, що аж кров виступила зпід зубів.
Дрижали, що ось-ось станеться, що за пів години, три чверти, навіть ці останки муніції, які ще є, опиняться в руках ворога… Дрижали, а жах і сором в'їдалися в їх серця, мов голодні пси, що допали до поживи.
І саме тоді нагодився Богданко — син залізничого урядовця. Він у часі наскоку денікінців кудись був заметушився, а тепер зявився знову. Плентався по стації, де його ніхто не займав, бо хтоби там звертав увагу на десятилітнього хлопчину. Ходив і сам не знав, що з собою має діяти. Мами в нього давно не було, померла ще з початком війни. А батько — сидить там під сторожею та пильно-пильно дивиться на синка, наче зором хоче йому щось сказати. Богданко дивився на батька: спершу не розумів, чого хоче. Але дивився пильно. Врешті побачив, що батько кивнув легко головою в бік тієї кімнати, де був телєґрафічний апарат. — Потім почав вистукувати пальцями по свойому коліні, немов телєґрафував. Богданко дивився пильно-пильно, немов хотів відчитати з батькових рухів, чого він хоче. Батько все ще і вказував очима в один бік та вистукував пальцями по колінах, а потім підвів очі та зором показав Богданкові москалів. І далі знов стукав пальцями по своїх колінах.
Врешті Богданко зрозумів, чого від нього хочуть. Легко-непомітно кивнув батькові головою, закрутився по кімнаті та висунувся на двір.Обидва денікінські старшини не могли спершу погодитися, чи телєфонувати до сусідньої стації, а як уже рішили, виявилося, що апарат попсований. Треба було направляти, а тимчасом на дворі счинився крик, що приловили якогось шпига від Петлюри. Старшини рішили справу відкласти на пізніше, а замкнувши двері кімнати на ключ, побігли на двір.
А в цю мить, як вони вийшли, крізь віконце від подвіря вскочив до кімнати Богданко. Крадькома, потихенько, щоб ніхто не бачив, підбіг до телєґрафічного апарату, перекрутив ключем та почав легко вистукувати сусідню стацію.
— Жме-рин-ка, Жме-рин-ка, Жме-рин-ка!.. стукотів малими, дитячими пальчиками.
Мовчанка.
— Жме-рин-ка, Жме-рин-ка! — стукотів знову.
І нараз обхопив його ляк, що може він це зле робить, може, не так, як треба, кличе… Але ні, Богданко бачив нераз, як це робив його батько, а телєґрафічну абетку знав уже від двох літ.
І знов:
— Жме-рин-ка… Жме-рин-ка…Нарешті сусідня стація відгукнулася.
-В-о-р-о-г у н-а-с, в-о-р-о-г, — стукотіли дрібні пальчики швиденько — п-о-м-о-ч…
Дальше не довелося вже Богданкові телєґрафувати. Тверда, московська рука хопила хлопчину за волосся і жбурнула його в кут кімнати.
І до вух полонених донісся крик катованої дитини. Сльози напливали їм до очей, але обличчя їх повеселішали.
Останки муніції були врятовані!