За українську справу/Відворот на полудне
| ◀ Відворот | За українську справу Відворот на полудне |
Ч.У.Г.А. ▶ |
|
Після підписання перемиря й умови з Денікіном мала У. Г. А. вибратися з заповітреної околиці і перейти на Крим, щоби там вповні прийти до сил. З тією метою сконцентрував я свій корпус в околиці Гніваня, щоби звідти виправити його на полудне, а саме до Ольвіополя. Однак відїзд військ опізнився, тому що був страшний брак ваґонів і палива. Це опізнення було нам зрештою дуже на руку, бо ми використали цей час на те, щоби привести знову до порядку наші частини. Була це також добра нагода позбирати наших розкинених по всіх усюдах хорих, уладити нові шпиталі, підтягнути етапні і харчові установи та спокійно приготовити все до відїзду.
У цім часі — я вже був виздоровів — довідався я, що Головний Отаман казав арештувати ґен. Тарнавського і його шефа штабу полк. Шаманека за перемиря і заключення угоди з Денікіном. Ґен. Тарнавського а також полк. Шаманека військо дуже любило і тому так старшини як стрільці мого корпусу були цим дуже занепокоєні та озлоблені. Новим Начальним Вождом іменовано ґен. Микитку, а його шефом штабу ґен. Ціріца. Я звернувся до Начальної Команди з запитом, як вона може дозволити, щоби Головний Отаман мішався у внутрішні справи У. Г. А., коли судити про це компетентні тільки українські галицькі старшини. На це дістав я від нової Начальної Команди резерват, в якім вона випрошує собі всяке вмішування у цій справі. Однак рівночасно поінформовано мене, що наказ арештування підписав також пан диктатор Петрушевич. Всетаки я тим ще не задоволився, а поїхав до Винниці, щоби особисто поінформуватися про цілу подію. Я говорив з ґен. Микиткою а також з ґен. Ціріцом. Оба заявили мені, що арештування наступило під натиском Головного Отамана Петлюри, одначе ціле це арештування є тільки pro forma, що суддями є виключно українські галицькі старшини і що обом не спаде волос з голови. Успокоєний вернувся я назад до Гніваня.
У другій половині листопада відвідав нас у Гнівані новий шеф ґенерального штабу Армії ґен. Ціріц і розвинув перед нами при тій нагоді свої погляди щодо реорґанізації Армії. Досі складалася вона з 3 корпусів, а тепер з огляду на великі втрати у старшинах, мужві і матеріялі мала бути перемінена на 3 дивізії. Він повідомив нас також, що саме зачалися переговори Антанти з Італією, щоби перевести з Італії морем до Одеси наших вояків, які є там у італійськім полоні. Вони, виеквіпувані і виряджені у збрую та амуніцію французами й анґлійцями, мають доповнити наші війська. Після повного розгромлення большевиків буде признана нам в нагороду за нашу збройну поміч Східня Галичина.
Ми були захоплені цією вісткою. Наші дотеперішні труди і пролита кров мали нам всетаки принести сподівану і так гарячо бажану волю. Але залишався притім гіркий посмак. Що станеться з нашими братами у Великій Україні? Всетаки ми сподівалися, що знайдеться якийсь вихід і що Велика Україна буде щонайменше як самостійна держава у федерації з Росією.
При кінці листопада прийшов від Начальної Команди наказ, що команда III. Корпусу і 2. бриґада мають перейти до Винниці. Мене іменовано командантом міста Винниці, а мої 2. і 11. бриґади мали творити її обсаду.
Обовязки команданта корпусу, а окрім того команданта міста забирали мені весь мій час. Я мусів дбати не тільки про лад і безпеку у місті. До цього стягнено усю галицьку жандармерію, яку її командант от. Волощук взірцево зорґанізував і перевів службу безпеки. Я мусів дбати також про забезпечення Винниці перед повстанським отаманом Шепелем, який оперував у околиці Літина. Хоч ми згідно з умовою не мали воювати проти українців, однак Денікінці дивилися на Шепеля як на большевика і мені не лишалося нічого, як виставити забезпеку від Літина, хоч ми потайки стояли з ним у звязку і знали напевно, що з того боку не маємо чого боятися.
На північ від нас стояв I. Корпус. В цім часі перебилися деякі рештки Армії Петлюри під проводом ґен. Павленка, які не хотіли ставати під опікунчі крила поляків, через район I. Корпусу до повстанців і принесли деякий непорядок у його ряди.
Ціла атмосфера зачинала бути напружена як перед бурею. Червоні зреорґанізувалися і почали сильну офензиву проти Денікіна. Рівночасно в цілім краю почався фермент. Денікінці, попри яких революція перейшла так якби безслідно, нічого з неї не скористали, ані нічого не навчилися. Вони не зірвали зі старим режімом, хоч нашій Армії залишили всі українські признаки і пильно оминали всього, що моглоби якнебудь образити наші національні почування.Населення починало бути невдоволене. Зерно, що його засіяли галицькі українці, пустило вже глибоке коріння. З нами прийшов у населення упорядкований але свободолюбний дух. Запроваджено знову російську адміністрацію, знову урядовано по російськи і повернулася російська мова як офіціяльна. З військами Денікіна вернулися також і дідичі і наново почався терор. В цілім краю ферментувало. Дотого большевики заляли цілий край тьмою аґітаторів, які наново підбунтовували нарід проти старорежімців. Приходили вісти про щораз нові напади, стара, ледви приборкана гидра знову підносила голову. При таких обставинах можна було передбачувати, що панування Денікінців не буде довге.
І так кінець Денікінців наближався. Наша Армія лежала покотом у недузі і не могла йому помогти. 19. листопада большевики, які побідно ішли вперед, заняли Київ. Наш відїзд загаювався щораз більше і більше. Замість заваґонувати і відтранспортувати нас, уживали Денікінці свого скупого залізничого парку до вивожування свого воєнного матеріялу, тяжкої артилєрії і летунського корпусу до Одеси. Все інше стояло ще на місці. Коли вже большевики відібрали Денікінцям Бердичів і потім Козятин, потягнулися денікінські війська ще перед У.Г.А. в напрямі Одеси, так що тепер У.Г. Армія мусіла крити Денікінцям відворот. I. Корпус переняв криття Винниці в околиці Калинівки, а II. Корпус в околиці Липівця.
З огляду на те, що III. Корпус не мав до розпорядження ніяких транспортових ваґонів, вирішено розпочати марш на полудневий схід пішим походом.
В перших днях грудня розпочався відступ III. Корпусу здовж залізничої лінії Винниця — Одеса. Вже передтим поробив мій бувший шеф ґенерального штабу всі можливо якнайдокладніші і найбільше запобігливі приготування. Для тих хорих, що їх не можна було транспортувати, уладжено 3 великі лічниці, вивінувані, наскільки це було в наших силах, якнайдбайливіше. Місця постою цих лічниць були такі: Гнівань, Тиврів і Красне. При уладжуванню цих лічниць підпомагало нас дуже видатно цивільне населення. Воно жертвувало на цю ціль сінники, ліжка і білизну. В кожній лічниці залишено лікарів, ліки і санітарну обслугу, а корпусна інтендантура засобила їх у харчі на 3 місяці. З тяжким серцем розставалося наше військо зі своїми хорими товаришами зброї, залишаючи їх під опікою Червоного Хреста, в надії, що і большевики лишать у спокою тих, що стоять під цим міжнароднім знаком.
У справі прохарчування військ підчас походу пороблено основні зарядження і заходи. Корпусна команда і кожна бриґада зложили собі кожна окремий харчевий потяг, навантажений харчами на 4—5 місяців. Бриґади і харчові потяги так посувано вперед, що кожна бриґада кожного четвертого дня доходила до якоїсь залізничої стації, де заставала вже свою харчеву валку, забирала собі харчів на 4 дні, перевантажувала на свій обоз, а за 4 дні знову на якійсь стації діставала свої харчі на нових 4 дні і т. д.
При кожному харчовому потязі причіплено також кілька опалюваних ваґонів з тою метою, щоби забирати до них тих, що занедужають підчас походу і не лишати їх подорозі. Санітарний шеф корпусу зложив зі свого боку санітарний потяг, який мав збирати хорих з бриґад і відвозити до Тирасполя, де уладжено більшу лічницю.
Завдяки цим заходам, коло яких поклав великі заслуги приділений до ґенерального штабу III. Корпусу сот. Ревюк, III. Корпус мав змогу посуватися досить скоро вперед. Марші відбувалися в грудні і січні 1920 р. Погода була зимна але суха, дороги замерзлі і це облегчувало похід. Деякі труднощі в поході мали лише обози й артилєрія через те, що коні через брак острих штолів не могли бути остро ковані. Також з пашею для коней не було добре. Поза сіном і соломою не діставали коні за ввесь час походу ніякого твердого корму. Ця обставина а також брак стаєн і злий догляд коней підчас маршів причинилися до того, що дуже багато коней упало, а майже 90% дістало пархи.
Коли ми дійшли до стації Веселий Кут, передали мені там телєґраму від ґенерала Ціріца, в якій він взивав мене, щоб я чекав на нього на цій стації. Він саме був в Одесі, щоб пертрактувати з ґен. Шілінґом про нашу дальшу долю. Большевики дійшли були в тому часі вже до Буга і навіть перейшли його. Коли ґен. Ціріц, вертаючися з Одеси, зупинився на стації Веселий Кут, всів я до його потягу і товаришив йому до Крижополя, тодішнього місця постою Начальної Команди. Подорозі інформував він мене про висліди своїх переговорів з ґен. Шілінґом. Його звіт розторощив мене. Що з Денікіном було чимраз гірше, це я знав, але що він стоїть перед упадком, це мене заскочило. Підчас мого походу на полудне одержав я лише скупі відомости про події на денікінськім фронті, тому я був заскочений такою фатальною вісткою.
З ґен. Ціріцом, який був моїм товаришем з військової школи і якого я стрінув пізніше в 1914 р. як шефа ґенерального штабу дивізії т. зв. Edelweisdivision — лучили мене крім службових також приятельські звязки, тому він сказав мені все щиро і чесно, нічого не промовчуючи і не затаюючи. Він заявив мені, що на його думку і згідно з його особистими поміченнями розвал Денікінців неминучий і припечатаний та що їх повна ліквідація це тільки питання тижнів. Зайшло вже так далеко, що ґен. Шілінґ поставив йому пропозицію, щоби Українська Галицька Армія переняла оборону Одеси і Тирасполя, і що ґен. Шілінґ хоче навіть піддатися під її команду. Дальше сказав мені ґен. Ціріц, що він обговорював з французькими та анґлійськими заступниками в Одесі думку, щоби перевести Українську Галицьку Армію на невтральну румунську територію і що саме вислав з тією метою до Тирасполя отамана ґен. штабу Цімермана, щоби увійти з румунами в переговори в тій справі. На це я завважив, що Румунія як держава заприязнена з Польщею, не дозволить нам на перехід на свою територію, а коли й дозволить, то поступить з нами так само як свого часу з Корпусом Запоріжців. Однак ґен. Ціріц уважав, що Румунія, залежна від держав Антанти, не зважиться заборонити нам переходу. А хоч би після нашого переходу румуни й роззброїли нас, то це всетаки не булоб ще таким великим нещастям, найважнішою річчю є зберегти за всяку ціну живий матеріял. В найгіршім разі мусіли б ми вибороти собі перехід навіть зброєю. Накінець просив мене, щоб я не виявляв нікому своїх сумнівів, щоби через те не викликувати в Армії неспокійних настроїв.
В тім самім потязі їхав також денікінський звязковий старшина при нашій Начальній Команді ґен. Стойкін, з яким я мав також коротку розмову. Підчас тієї розмови сказав ґен. Стойкін, що Денікін зробив найбільшу похибку, зачинаючи боротьбу з нами; він заявив також, що свого часу ґен. Бредов переступив свої повновласти, коли не хотів порозумітися з нами щодо демаркаційної лінії, але що виною в тому всьому нещастю є особа Головного Отамана Петлюри. Денікін напевно увійшов би в переговори з кожним іншим українцем, тільки не з Петлюрою. Тепер вже, розуміється, запізно, розвал вже майже неминучий, одинока і остання надія це ще Українська Галицька Армія, яка може ще в той спосіб врятувати ситуацію, що, сконцентрована під Одесою, створила би при помочі німецьких кольоністів оборонний відтинок, за яким зібралися б та зорґанізувалися б рештки денікінської армії, щоби потім почати нову офензиву проти большевиків.
На другий день вернувся я до Веселого Кута, а звідти поїхав до Гофнунґсталю, куди перейшов у міжчасі штаб Корпусу. Два дні пізніше прийшли з Начальної Команди диспозиції щодо нашого переходу до Румунії. Мій корпус мав перейти через Дністер під Григоріополем і на захід від нього, а на випадок, якби румуни забороняли переходу, мав здобути його зброєю.
Тут, для історичної правди, мушу подати одну подію. Прибувши до Гофнунґсталю, завважив я, що мій шеф штабу от. Льобковіц, до якого я досі мав повне довіря і який досі взірцево провадив як операції так цілий відступ, почав як не просто саботувати накази Начальної Команди, то щонайменше повільно їх виконувати. Ціла його поведінка робила на мене вражіння, що він, так як це робив I-ий і II-ий Корпус, не хотів машерувати дальше. Він, здавалося, увійшов у потайні звязки з тими двома корпусами, а головно з першим, які змагали до того, щоби передати Українську Галицьку Армію большевикам. Знати напевно я нічого не знав, але мій військовий інстинкт вичував щось такого. Хоч мій шеф ґенерального штабу був дуже талановитий, дбайливий, надійний, енерґійний, майже невгнутої волі і невсипущої активности старшина, хоч я дуже високо його цінив і ніколи досі не обмежував кругу його ділання, я всетаки у свідомости моєї великої відповідальности супроти Армії і народу, якому я хотів вірно служити, постановив розлучитися з ним.Після дуже драматичної сцени, що відбулася на його кватирі і після попередньої згоди Начальної Команди на звільнення мого дотеперішнього шефа ґенерального штабу, ми розійшлися як добрі приятелі. В нутрі було мені дуже прикро відпускати від себе такого вірного співробітника, але я був занадто вояком, і ніяк не міг стерпіти, щоби раз видані накази не були якнайдокладніше виконані. Наслідником от. Льобковіца призначив я приділеного до оперативного штабу сотника ґен. штабу Купчанка.
В Гофнунґсталі стрінула мене ще одна болюча вістка. Підчас походу захворів на тиф командант 2-ої бриґади от. Виметаль і його забрав до свого опалюваного ваґону харчовий потяг бриґади. Цей потяг саме прибув до Веселого Кута і я дістав у Гофнунґсталі вістку, що з от. Виметалем дуже зле. Хоч я на цю вістку негайно вислав до Веселого Кута свого нового санітарного шефа Корпусу, денікінського лікаря-полковника, однак ратунок був уже спізнений і от. Виметаль помер того самого дня. Армія стратила в от. Виметалі незвичайно відважного і визначного старшину, що вірно служив українському народові, що саме як один із перших вступив у ряди борців за його волю і незалежність. Це був старшина з крови і кости, людина правого характеру, люблений і цінений підвладними, шанований і поважаний вищими командантами. 3. лютого 1920 р. зложено його тіло на вічний спочинок на залізничім кладовищі у Веселім Куті.
6. лютого стало положення ґен. Бредова катастрофальне, цілі відділи дезертирували і втікали в напрямі Гофнунґсталю. Багато приходило до мене і просило виставити їм посвідки, щоби могли вертатися до дому.
В міжчасі були видані накази і зроблено усі приготовання до переходу Корпусу на територію Румунії. Корпус почав марш в напрямі Дністра. Згідно з диспозиціями Начальної Команди мав Корпус перейти Дністер під Григоріополем і Кучею, щоби станути пізніше на полудневий схід від Кишинева. Виконуючи ці диспозиції Корпусна Команда, 8. бриґада і 11. бриґада мали перейти Дністер під Григоріополем, а 2. і 14. бриґади а також кавалєрія і артилєрія біля Кучі. Передтим вислано ще парляментарів, щоби порозумітися в цій справі з румунською владою. У звязку з тим, що коло обох місцевостей не було ніяких мостів через Дністер, просліджено передтим докладно місце переходу. Дністер замерз, лід був досить грубий і проби виказали, що може переїхати ним безпечно як артилєрія так і тяжкі вози.
Парляментарі, що були вислані наперед, зголосили Команді Корпусу, яка находилася тоді в Кассель, що від румунів нема ще ніякої відповіді. Вони мусять наперед скликати раду міністрів, яка вирішить, чи перепустити Українську Галицьку Армію, чи ні. Тимчасом бриґади продовжували свій марш і прийшли над Дністер, а від румунів все ще не було ніякої відповіді. Аж сталося щось, чого ми не сподівалися. Румуни на свому боці почали нагло розбивати на Дністрі лід, оподалік заїхала артилєрія, а сильні відділи піхоти обсадили румунський беріг. Нам стало ясно, чому вони зволікали так довго з відповідю. Вони взагалі не хотіли нас перепустити, а щоби зискати на часі, заки прийде їх військо, видумали байку про раду міністрів.
В таких обставинах було би божевіллям форсувати перехід, тимбільше, що того самого дня прийшла до нас телєґрама від Начальної Команди в Балті, яка сповіщала таке: Українська Галицька Армія заключила договір з большевиками і називається тепер Червона Галицька Армія. Ґенерали Микитка і Ціріц скинені й арештовані. Шефом ґенерального штабу іменований полк. Шаманек. Всі рухи військ застановити. Я маю дальше вести Команду Корпусу. Треба негайно розпочати ворожі кроки проти денікінських військ і відібрати їм якнайбільше матеріялу. Мої відділи маю розмістити за власною думкою і чекати на дальші накази.
Телєґраму вислав Галицький Ревком. Це було 10. лютого 1920. р.
Ця телєґрама неймовірно мене заскочила. Спершу я зовсім не повірив їй і думав, що це містифікація з боку большевиків, бо до цього часу я зовсім нічого не знав про події, які зайшли у Начальній Команді, а також у першім і другім Корпусі. Тому я казав негайно запитатися в Начальній Команді, чи ця телєґрама дійсно вийшла від неї і чи підписав її полк. Шаманек. Коли прийшло з Начальної Команди потвердження, приняв її до відома. Того самого дня приїхав також до мене інтендант сот. Навроцький, поінформував мене устно про все та запевнив мене при цій нагоді, що моїй особі не грозить ніяка небезпека і що я спокійно можу вести дальше Команду Корпусу.
За час чотирьох місяців ми мали вже другого союзника: ми стали червоні.