За українську справу/День 31. серпня
| ◀ Київ здобутий | За українську справу День 31. серпня |
Перший день вересня ▶ |
|
Згідно з наказом обсаджували:
2-га бриґада: арсенал, Печерську Лавру і ланцюховий міст по одній сотні і по два скоростріли.
8-ма бриґада: думу одним куренем, склади поживи на цитаделі одною сотнею і двома скорострілами.
I-ий Корпус: харчеві маґазини, елєктрівню, пошту і телєґраф по одній сотні і 2 скорострілами.
На отамана Зеленого напала 2-га терська бриґада і він не міг виконати свого завдання: переходу через Дніпро.
Не зовсім згідно з наказом діяла 7. Запоріжська дивізія, якої головним дорученим завданням було: створити і обсадити мостовий причілок на лівому березі Дніпра. Замісць якнайшвидше перейти на лівий беріг і осягнути лінію військових бараків в Дарниці і залізничу стацію Дарницю, прогавила вона непотрібно багато часу, а коли врешті почала переходити, було вже запізно. І її, так як і всі інші частини армейської ґрупи, що вдиралися до міста, задержали вуличні бої.
Так само не зовсім згідно з наказом діяла 2-га бриґада, яка виставила безпосереднє забезпечення мосту на цім боці, а не, як було наказано, по другому боці.
Ці опізнення являються неважливими супроти факту, що взагалі цілий наступ був розпочатий далеко запізно, як нате, щоби оминути таких природних наслідків. Адже лиш рідко коли військо має змогу виконати дослівно даний наказ, коли йде про те, щоби зломити опір ворога, який всетаки має у тім також своє слово. Тоді ніколи не можна сказати на мінуту чи годину, коли опір буде зломаний. А тут ішло про мінути, щонайбільше про години, як покаже дальший опис подій.
Оба опізнення ще й передусім через те являються неважливими для дальшого ходу подій, що наказ Головного Отамана під ніякими умовинами не робити вжитку із зброї проти Денікінців, вязав нам руки. В тім положенні ані мостовий причілок ані мости не могли бути боронені.
Найвища команда[1], що в останній годині заризикувала наступ на Київ, мусіла бути заздалегідь приготована також на природні наслідки свого почину і ніколи не повинна була покладатися на щасливий випадок, якщо хотіла йти певно. Ця найвища команда знала вже від ряду днів, що ми зіткнулись з денікінськими військами і мусіла рахувати на те, що ми з години на годину можемо зударитися з ними коло Києва або в Києві, але про цей випадок вона зовсім наперед не подбала. Окрема місія під проводом ґен. Павленка, хоч заповіджена ще 26. VIII., не була ще на місці і це будить підозріння, що найвища команда сама не здавала собі ясно справи, що саме нам робити і залишила випадкові увесь дальший розвиток подій.
В ранніх годинах 31. серпня вирушила команда армейської ґрупи з Хвастова в напрямку Києва. Телєфонічне і телєґрафічне получення встановлено після якнайскоршої направи державних проводів здовж головної залізничої лінії зі стацією Пост Подільський (на перехрестю козятинської і коростенської лінії, 5 км. на захід від Києва). Виїзд з Хвастова був неможливий скорше, доки не прийшло повідомлення про остаточне заняття міста і про згідне з наказом обсадження мостів.
Згідно з диспозицією команди ґрупи святочне вмашерування виделєґованих частин від особового двірця мало відбутися в год. 9-тій передполуднем. Одначе потяг команди ґрупи спізнився значно через ріжні непереможні перешкоди в русі. Замісць, як передбачено, в 9 год. передполуднем, потяг прибув до Києва аж в 3-тій год. пополудні.
Підчас їзди, на стації Васильків одержано получення з фронтом. Мій шеф штабу говорив з Запоріжцями і III. Корпусом і дістав повідомлення, що все в порядку, що делєґації зібрані на двірці чекають вже від години. Це була 9 год. передполуднем.
Про події, що склалися в Києві до мого приїзду, цитую майже дослівно звідомлення старшини ґенерального штабу 2. бриґади сот. Фридриха Верніша:Полк. Микитка, командант I. Корпусу, його шеф ґенерального штабу от. Куніш, от. Виметаль і сот. Верніш прибули в 9. год. передполуднем на особовий двірець і чекали на приїзд команди ґрупи. Нагло в год. 9.30 зявляється на двірці, на коні командант I-ої сотні 2. бриґади четар Драґан в товаристві денікінського старшини і зголошує от. Виметалеві, що денікінські війська стоять перед мостом на Дніпрі і хотять вмашерувати; він просить про вказівки. От. Виметаль негайно відіслав його назад з дорученням перепустити тільки парляментарів.
От. Виметаль їде в товаристві сот. Верніша, пор. Онишкевича і денікінського старшини до мосту, щоби порозумітися там з головним командантом денікінських військ. Їзда була надзвичайно повільна, бо маси святочно одягненого населення Києва, яке вийшло повитати побідників, просто затамували рух на вулицях. Особливо головна вулиця, величавий Хрещатик, що ним авто з трудом пробивалося, було видовищем безустанних, одушевлених, ентузіястичних овацій. Авто мало не роздавили. Дощ квітів сипався на нього.
Вже біля думи стрічає от. Виметаль денікінських старшин, висідає з авта і після короткої розмови в думі вертається з кількома з них до команданта I-го Корпусу полк. Микитки на двірець.
Сот. Верніш дістає наказ вжити всіх заходів, щоби здержати денікінські війська, які, за вістками, саме переходять міст. Він їде негайно з пор. Онишкевичем і денікінським старшиною через цитаделю до мосту. По дорозі стрічає денікінську кінну сотню, яка саме машерує в напрямі міста і здержує її. Їхати до мосту видалося йому недоцільним, тому, що саме один полк денікінського війська вмашерував до цитаделі.
На запит за командантом спрямували сот. Верніша до будинку дівочого ліцею на цитаделі, перед яким стояв командант передньої бриґади, полк. Штессель. Після взаємного представлення вивязалася на вулиці така розмова:
Сот. Верніш до полк. Штесселя: „Згідно з телєфонічною депешею, яка саме наспіла, демаркаційною лінією між денікінською і Українською Галицькою Армією є Дніпро“.
На ці слова полк. Штессель запросив рухом руки сот. Верніша і пор. Онишкевича до будинку дівочого ліцею. Там на карті сот. Верніша визначено Дніпро як демаркаційну лінію; однак полк. Штессель рішуче відмовився вицофати свої відділи з цитаделі на другий бік Дніпра.
Згідно з наказом сот. Верніш жадає здержати всякий дальший похід вперед, вислати з ним уповноваженого старшину і, тому, що саме довідався, що роззброєно сотню чет. Драґана, жадає негайно віддати їй зброю.
Полк. Штессель поданням руки дав згоду на таку умову, важну аж до прибуття команданта ґен. Бредова:
1. Похід військ Денікіна поза обсяг цитаделі буде здержаний. Денікінські старшини і вояки, що поодиноко находяться в Києві, мають бути свобідно відіслані назад.
2. Галицькі війська не будуть посилати своїх відділів до цитаделі, зате негайно вишлють одного старшину, який після приїзду ґен. Бредова відпровадить його до Начального Вожда Української Галицької Армії.
3. Про саме роззброєні обома сторонами відділи вирішать оба Начальні Вожди.
Після вступних переговорів відпровадив полковник Штессель обох українських старшин і вони чули виданий негайно наказ здержати вмашерування до міста.
Сот. Верніш і пор. Онишкевич подалися негайно з двома денікінськими старшинами автом на залізничий двірець і зголосили полк. Микитці вислід переговорів. Сот. Верніш пропонує полк. Микитці негайно особисто їхати до думи. Полк. Микитка мабуть не привязує надто великої ваги до звідомлення сот. Верніша і відхилює цей плян з заввагою, що в найближчих хвилинах приїде командант ґрупи, який поведе особисто переговори. Це було в 2 год. пополудні.
Передтим полк. Микитка одержавши відомість про роззброєння денікінцями I. сотні 2. бриґади, яка була забезпекою мосту і про вмашерування денікінців до міста, наказав українським військам, що стояли готові довкола двірця, негайно вмашерувати до міста.
В год. 3.30 пополудні прибув мій потяг на особовий двірець. Полк. Микитка і сот. Верніш зголошують мені ситуацію і дотеперішні доручення згл. переговори. Я визначую негайно учасників до переговорів, а саме:
|
Я і мій шеф штабу від команди ґрупи. |
В год. 3.50 рушили наші авта, а за ними рушили відділи Запоріжського Корпусу.
Хрещатик залитий масами ликуючого народу. Наші авта, окружені непроглядною юрбою веселих людей, закидані квітами, серед радісних окликів, поволі промощують собі дорогу. Не забуду ніколи тих овацій, які нам зготовив тоді щасливий Київ. Незабутньою залишиться в моїй памяті також та стара, сива, убога жінка, що без слів і сліз упала на коліна і все наново підносила свої худі руки до неба. Скільки мусіла витерпіти старенька, щоби так дякувати своєму Богові за те, що дозволив їй дожити години визволення. А з нею несчислені тисячі інших.
Подяка Києва була з серця, вона підносила і зворушувала. Столиця краю була варта жертви наших найкращих!
В год. 4.10 ми прибули перед думу. Коли я висів з авта, підбіг до мене якийсь скромно одягнений чоловік, поцілував мене в руку і кликнув, вказуючи на будинок думи:
— Не вірте цим єзуїтам!
На святочно прибранім будинку повівав могутній жовто-блакитний прапор. II. курінь 8. бриґади під командою сот. Станимира обсадив його 300 вояками та 12 скорострілами і держав вільними входи а також величаві входові сходи. Скоростріли були уставлені на бальконі.
Величезний майдан перед думою і прилеглі частини Хрещатика були вщерть виповнені непроглядною масою людей. Звернуло мою увагу те, що ця маса людей немовби ділилася на два табори: російський (денікінський) та український.
Входимо до думи. Там конституується саме українське представництво міста, якого члени представляються мені і дякують за освободження міста з російського ярма. Всі панове є незвичайно услужні і запобігливі.
Приступаємо до вікна і дивимося з першого поверху на майдан з непроглядною масою людей. Доокружні будинки прикрашені вінцями і килимами. Кінна сотня I. Корпусу держить почетну сторожу посеред цієї юрби, що колишеться як морський прибій.
Нараз чути споміж цих мас народу крики невдоволення помішані радісними вигуками. Виходжу на балькон і бачу, що від Дніпра зближається, з трудом промощуючи собі дорогу, 20—30 денікінських кіннотчиків, серед яких їде богато удекорований ордерами ґенерал. Рівночасно завважую, що українська партія перед думою не хоче дати їм дороги. Тому сходжу на долину, кажу пропустити ґенерала, поздоровляю його і іду з ним до салі нарад у думі. Він представляється мені як барон Штакельберґ, командант дивізії ґвардії.
В цій хвилині одержує от. Виметаль зголошення, що цілий 2. курінь його бриґади, що його він вислав, на вістку про появу денікінців, на зміцнення обсади ланцюхового мосту, роззброєний. От. Виметаль, що зголошує мені про це, дістає від мене наказ особисто переконатися про правдивість цієї вістки і їде туди в товаристві сот. Ревюка і пор. Онишкевича.
В міжчасі збираються в салі нарад заступники обох сторін.
З боку українців: полк. Микитка
от. Льобковіц
сот. Тавчер
сот. Верніш
сот. Возняк
і я.
З боку денікінської армії: ґен. Штакельберґ
його шеф штабу
його прибічник
один старшина з його дружини.
Зараз в перших словах виразив я ґен. Штакельберґові моє здивування, що денікінські війська роззброїли один з моїх куренів біля мосту. Ґен. Штакельберґ запевнив мене, що це, оскільки дійсно сталося, то напевно тільки через непорозуміння і що дасться скоро направити.
Дальше повідомив я його, що саме між сот. Вернішем і полк. Штесселем запала тимчасова умова, на якої льояльне і коректне дотримання я мушу настоювати, причім ми ставимо такі точки:
1. Побіч українського прапору буде вивішений на думі на знак заключеної умови також російський трибарвний прапор, з тим що цьому актові чемности не можна приписувати ніякого політичного значіння.
2. Всі денікінські відділи вицофаються негайно поза тимчасову демаркаційну лінію, усталену полк. Штесселем з одної і сот. Вернішем з другої сторони.
3. Дальші переговори, що торкається перебрання команди міста та інших справ, мають бути ведені з ґен. Бредовом, найстаршим ранґою старшиною денікінської армії, в Києві в будинку V. ґімназії.
Після усталення I-ої точки дав я сот. Станимирові доручення вивісити побіч українського прапору російський трибарвний.
Сот. Станимир просить дружину ґен. Штакельберґа дати йому прапор. Ця не хоче видати його, не довіряючи його замірам. Врешті з товпи глядачів падають малі російські прапорці і сот. Станимир прикріплює їх побіч українського прапору на бальконі думи.
Тимчасом юрба глядачів, що заливала майдан, поділилася ще помітніше на два табори, майже рівні собі щодо сили. Вони пильно стежать за всіми подіями, що відбуваються в думі і перед думою і переліцитовують себе у повторюваних без кінця френетичних оваціях. Все більше рознуздано тремтіла над цим стовковиськом придушувана з трудом лють національних пристрастей. Піднеслася вона до найвищої точки у хвилині, як на бальконі появилися малі трибарвні прапорці. Вони виглядали при могутнім українськім прапорі як діточі забавки і через те розсмішували та розярували.
Хвиля обурення проноситься понад обома партіями. Українці думають, що їх зрадили, москалі вважають, що з них глузують і їх ображують. Юрба народу перекочується як лявіна і вдаряє до порталю думи. Уміщені там готові до стрілу скоростріли стримують юрбу, а кінна сотня I-го Корпусу прочищує площу перед думою.
Юрба успокоюється, а ґен. Штакельберґ особисто вивішує великий трибарвний прапор. Мабуть під вражінням того, що бачив передтим він сказав до мене по німецьки:.
— В ночі можете цей прапор здіймити, але прошу вас, залишіть його тепер на місці.
Потім відїхав зі своєю дружиною в напрямку цитаделі.
Кілька хвилин пізніше вїздять через Хрещатик відділи Запоріжського Корпусу. Ледви побачили російський прапор на думі, зажадали також під погрозами обстрілу негайно його скинути. Бачучи це, зійшов я на долину і попросив полк. Сальського вияснити своїм козакам стан справи та успокоїти їх, а рівночасно іменував його як місцевого краяна командантом Києва. Всетаки в міжчасі вдалося комусь — мабуть якомусь запоріжському старшині — зірвати російський прапор і кинути між товпу, яка в одну мить розірвала його на шматки.
Я рішаюся негайно поїхати до ґен. Бредова, щоби з одної сторони запобігти всяким непорозумінням, а з другої самому розпочати переговори.
Заки доставлено авта, даю наказ полк. Сальському негайно відправити відділи Корпусу Запоріжців для охорони двірців.
Зараз після того рушили авта в напрямку цитаделі. На розі Хрещатика і Александрівської вулиці, недалеко памятника Олександра II. розривається нагло бомба або ручна ґраната, кинена з поверху одного дому на вулицю. Ця експльозія була якби умовленим знаком для дикої стрілянини, яку заінсценізували імовірно большевицькі аґітатори, що крилися в місті. В одну мить місце, де перед хвилиною лунали одушевлені національні овації, перемінилося в терен жорстокого і крівавого вуличного бою.
Дика паніка огорнула величезні маси народу, більша скількість авт загородила вулицю, моє авто, в якім сидів окрім мене ще мій шеф штабу і сот. Верніш, застрягло в натовпі. Понад моїм автом і понад нами свистять кулі, вікна і крамничні вистави сипляться на вулицю, пронизливі крики страху мішаються із зойками ранених. Трупи застелюють вулицю і майдан. Мій шеф штабу вихилюється далеко з авта наперед, щоби спонукати велике вантажне авто, що стануло перед нами, зїхати з дороги і щоби в той спосіб дістати вільну дорогу для нашого авта. В тій хвилині надлітає чвалом ззаду відділ кінноти — його тупоту ми серед загального галасу не чули — стручує мого шефа штабу і сот. Верніша на землю, оба лежать на бруку і нагло я залишаюся сам. Мій шофер шарпає авто в бік, робить собі вільну дорогу і жене в напрямку цитаделі. Я врятувався як би чудом.
Звертаючи за ріг вулиці, наткнувся я на денікінський відділ, який задержує мене. Після короткої розмови з якимсь вищим старшиною, якого я повідомляю про ціль моєї їзди, додають мені одного старшину як супровідника і я їду дальше. По дорозі стрічаю більші кольони піхоти, артилєрії, машинових відділів і кухонь. Мене ще раз затримують і врешті дістаюся до V. ґімназії, місце постою ґен. Бредова. Там висів я. Мене спрямували до якоїсь салі, де я чекав яких 10 хвилин на ґен. Бредова. За цей час прийшли ще такі українські старшини: от. Вимєталь, сот. Тавчер, сот. Верніш, пор. Онишкевич і пор. Чехович. У їх приявности вів я переговори.
Могла бути яка 6-та година пополудні, як на салю увійшов ґен. Бредов, окружений своїм штабом і старшинами. Після взаємного представлення забрав я слово і сказав менш-більш таке: Пане ґенерале! Наші війська заняли після тяжких боїв Київ; ми і ви воюємо проти спільного ворога: большевиків. Ми оба вояки і нас політика не обходить. Я прийшов сюди, щоби усталити з вами демаркаційну лінію, а потім разом дальше воювати з большевиками. Політичні пертрактації залишім політикам.
Ґен. Бредов відповів мені на те дослівно: „Кієв, мать русскіх ґарадов, нікаґда нє бил украінскій і нє будєт!“ Я ще раз звернувся до нього, щоб він залишив політику на боці і вказав, що ми повинні обговорювати тільки військове становище та що наші переговори мають тільки провізоричне значіння, бо я не маю ніяких повновластей робити тривалі умови. Роблю це тільки як начальний командант тієї ґрупи українських військ, яка тут діє, щоби оминути конфліктів. Саме в дорозі є вже делєґація під проводом ґен. Павленка, який має більші повновласти і кожної хвилини може наспіти. Ґен. Бредов запитав мене, чи цей Павленко це Омелянович-Павленко, на що я йому нарочно дав відповідь, що я не знаю, котрий це Павленко. Бредов сказав, що оскільки це Омелянович-Павленко, то буде розстріляний; дальше сказав, що з Гол. От. Петлюрою взагалі не буде переговорювати, що він бандит, і безпосередньо потім поставив мені питання, в якім відношенні ми стоїмо до Отамана Петлюри. Я виминув це питання і сказав, що Українська Галицька Армія після боїв з поляками була витиснена за Збруч і воює тепер з большевиками та що Українська Галицька Армія має власну Начальну Команду. Однак у якім відношенні стоїть наша Начальна Команда до Гол. От. Петлюри, не знаю. Рівночасно я запротестував проти того, що денікінські війська роззброїли наші відділи. На це він відповів мені, що наші війська роззброїли йому тяжку батерію і зажадав віддати йому цю батерію. Дальше висловив він своє обурення на те, що наші війська зневажили російський прапор, скинувши його з будинку думи і пошматувавши. Він ствердив, що стрілянина не вийшла від його військ, але була большевицькою провокацією. Врешті зажадав від мене, щоб ми негайно залишили місто. Я відкинув це жадання, вказуючи на те, що ми і самі булиб здобули місто і що я також маю намір боронити міста перед кожним ворогом.
В місті чути тимчасом поодинокі постріли і та-такання скорострілів.
Я пропоную Бредову стримати негайно всякі ворожі кроки, тому що йдуть переговори і вислати одного з наших старшин, щоби повідомити про це наші війська. Ґен. Бредов не годиться на це.Обурений до найвищих меж цею поведінкою ґен. Бредова, що глузувала з усяких міжнародніх звичаїв, вихоплюю мій револьвер, подаю його ґен. Бредову і заявляю, що в цих обставинах всякі переговори є ілюзоричні, що я без якогонебудь звязку зі своїм військом, лише односторонно зорієнтований, вже наперед маю звязані руки, тимто й не маю свобідної змоги рішень і уважаю себе його полоненим.
Ґен. Бредов заперечує полон, одначе обстоює дальше своє становище, що аж до закінчення переговорів ніхто не може віддалитися. Після того відходить зі своїм штабом і залишає мене самого з моїми старшинами. Година приблизно 9-та вечором.
Я був зовсім незорієнтований про положення моїх військ в цю хвилину. Через нервовий наказ полк. Микитки були тепер усі, у свому часі свідомо поза містом сконцентровані відділи, в руху, на ріжних місцях, у величезному місті. Я сам зробив найбільшу похибку, що казав вмашерувати делєґованим відділам Запоріжського Корпусу, через що скоїлася та ціла подія з прапором, яка дуже богато причинилася до заострення ситуації. Коли б її не було, може була б таки затримана первісно умовлена демаркаційна лінія.
На одну годину залишив мене Бредов самого, ця година була найтяжча в моїм житті. По моїй голові шибали страшні думки. Чому саме я мусів бути тим, на якого плечі зложено такий великий тягар і відповідальність? Де була давно заповіджена делєґація з ґен. Павленком, де був Головний Отаман Петлюра?
Після цієї одної години, що видалася мені вічністю, передумав я загальне положення Армії, яке не було рожеве.Моя ґрупа зударилася несподівано з денікінськими головними силами.
2-га терська бриґада напала на повстанчий загін отамана Ангела і, хоч була звязана нашим договором, ішла вперед на Хвастів. За нею ішов цілий 2-ий корпус Добровольчої Армії, через що була загрожена головна артерія нашої армейської ґрупи далеко на її задах.
Також II. Корпус У. Г. А. і Група С. С-ів не рушили ще зпід Коростеня. Навпаки, за відомостями, що їх ми одержали ще у Хвастові, самі вони мусіли боронитися перед переважаючими силами ворога, що на них наступав.
В околиці Уманя надходили саме сильні відділи Добровольчої Армії.
Коло Попелюх стояли 3 большевицькі дивізії, які безупинно поновлювали свої спроби прорватися на Жмеринку.
В Одесі збиралася тимчасом нова ґрупа Добровольчої Армії під командою ґен. Шілінґа. Передні відділи цієї ґрупи вели саме від 20. VIII. бої з большевиками біля Роздільної.
Коло 10. години приходить ґен. Бредов і заявляє, що він готовий зачати переговори і заключити умову. Я випрошую собі ще час до надуми, під притокою, що я ще не рішився. Тимчасом сподіюся, що всежтаки може зявиться нагло ґен. Павленко; також сподіюся довідатися дещо про положення з розмов денікінських старшин.
Про долю моїх військ у цю хвилину не знав я зовсім нічого. Я не знав, чи вони відступили, чи може їх роззброїли або взяли в полон. З розмов і донесень, що їх приносять, долітає до мене, що Денікінці обсадили думу і що полк. Штессель дійшов, не стрічаючи ніякого опору, аж до двірця. В місті не чути вже ніякої стрілянини, панує повна тиша.
Тепер стає мені ясно, що денікінська армія справді має місто у своїх руках. Ґен. Бредов використав час, коли я перебував у нього і чекав на нього, щоби підступно обсадити місто. Хоча на війні кожний засіб, що веде до мети, добрий, одначе його поведінка не була чесна, бо ми з ним не були на воєнній стопі.
Мої думки від тепер звернені на те, щоби рятувати Армію. Міста я вже не можу врятувати, але Армію мушу за всяку ціну.
На основі усіх цих розважань я рішаюся діяти самостійно, заявляю свою готовість виступити з міста і почати переговори.
Але ґен. Бредову немов би ствердла шия за той час, він жадає від мене неможливого: наперед жадає здати зброю, а коли я це відкинув, жадає увійти з ним у військову злуку, що я теж відкинув.
Після чимало труднощів і торгів підписав я за протипідписом ґен. Бредова договір, який у свому докладному змісті виглядав так:
1. Нижче наведена умова між російською Добровольчою Армією з одного боку і Українською Галицькою Армією з другого є чисто військового характеру і не має на евентуальний пізніший політичний договір ніякого впливу. Ця умова є лише провізорична, тому що засоблений у всі потрібні до цього повновласти ґен. Павленко, як заступник загальної Української Армії, є саме в дорозі.
2) Українську Галицьку Армію признається як екстериторіальну армію, яка воює з большевиками і яка зі свого боку визнає Добровольчу Армію як реґулярну, територіяльну армію.
3. Українська Галицька Армія виступає з Києва і відступає на лінію річки Стугни — Василькова — Кожухівки — Дамілівки — Заборя — Ігнатівки і річки Ірпеня.
4) На цій лінії будуть вестися дальші переговори про евентуальні спільні операції.
5) Після підписання цієї умови будуть усі особи, що попали в полон другої сторони, звільнені в дорозі виміни.
6) Військове майно, що належало досі до У. Г. А., стоїть без перешкод знову до її розпорядження. Також уся зброя і воєнні засоби разом з амуніцією.
7) Від У. Г. А. залишається як довірений при команді Добровольчої Армії от. Виметаль і сот. Тавчер, від Добровольчої Армії при Команді У. Г. А. полк. Ікс і штабскапітан Іпсильон із метою слідити за переведенням повищих точок.
Після підписання цієї умови залишаю ґімназію і приїзджаю з моїми старшинами за виїмком от. Виметаля і сот. Тавчера в товаристві денікінських старшин коло год. 2.30 рано на двірець.
Моє авто, в якім я приїхав на переговори і яке чекало перед ґімназією, зникло, а на його місці стояло інше, старе. Денікінці моє авто виміняли.
Вертаюся тепер до опису подій, що склалися після мого відїзду на переговори перед думою. Мій шеф штабу от. Льобковіц оповідає про це так:
„Коли надлетів з заду відділ кінноти, почув я наглий удар, сильне шарпнення і упав через голову на брук вулиці. Понад мною і біля мене падуть чвалуючі коні, спадають їздці. Прожогом перекочуюся, звитий у клубок, як їжак, до близького хідника. Руками і раменами охоронюю голову і обличча. Дістаю тяжкий удар копита в клуб. Інше копито наступає мені на ліве рамя. Ще кілька таких ударів і наступлень і я врятований.Напів оглушений та покалічений, окровавлений і подертий волічуся до брами поблизького дому та переглядаю звідси місце подій. Авто ґенерала зникло, вулиця майже пуста. Зносять убитих. На місці мого упадку лежить 6—8 убитих і поранених коней. На уздечці одного, що піднявся з землі, волічеться у поросі вулиці труп Запорожця. Тут і там падуть ще поодинокі постріли.
Підношуся з трудом і шкутильгаю назад до будинку думи. Там застаю потішне видовище. З обох сторін входу були поукладані на коротких деревляних підкладах величезні бетонові плити, призначені до бруковання вулиць. У вузькі проходи поміж тими плитами повтискалося богато осіб, щоби окритися перед наглою, смертоносною стріляниною, що несподівано вибухла на майдані. Елєґантно одягнені панове і пані сторчали там дослівно одні на других, не маючи спромоги висунутися назад, ані розлучитися. II-ий курінь 8-ої бриґади вдався до рятовання, витягаючи наперед пань і панночок за пояски на денне світло.
Знівечений і розбитий, не всилі зробити й одного кроку дальше, чекаю перед думою на поворот ґенерала. Телєфонічне получення перерване, нігде ні сліду якогось авта.
Вже сема година вечором. Чекаю в товаристві сот. Станимира на поворот ґенерала, як приблизно коло год. 9.30 нечайно вмашеровують з майже усіх вулиць і вуличок, що виходять на майдан, сильні відділи Денікінців усіх родів зброї. Я був заскочений. Адже всякі ворожі кроки мали бути застановлені, а також всякі рухи військ вперед мали бути здержані.
Ізольований II/8 курінь обставлюють з усіх боків і взивають піддатися. Кажу себе завести негайно до головного команданта. Обурений закидаю полк. Штесселеві поведінку незгідну з договором і вказую на те, що ґен. Кравс ще переговорює з ґен. Бредовом та що перед закінченням і приняттям до відома висліду тих переговорів вяже нас одиноко попередня умова. Нате показує мені полк. Штессель письменний наказ ґен. Бредова, яким доручено йому іти вперед аж до двірця. Мені не залишається нічого іншого, як догадуватися, що це одна з точок нового договору, заключеного в міжчасі між ґен. Кравсом і ґен. Бредовом, або сумніватися у віродостойності і любові правди російських старшин. Як обережний вояк роблю те друге і наказую врешті сот. Станимирові спорожнити будинок думи і старатися получитися з рештою своєї бриґади. Однак запізно! Нас підчас нашої розмови окружили непомітно численні денікінські старшини і вояки і нагло заявили нам, що ми „полонені“. З зухвалою чемністю жадають від нас видачі зброї. Щераз надаремно стараюся посередничити. Скреготючи зубами складає бравий курінь зброю. Всякий спротив бувби божевіллям.
На мою просьбу одержую врешті від полк. Штесселя дозвіл вернутися в товаристві одного денікінського капітана і 2-ох українських старшин до ґен. Кравса. Потішаю тих, що залишаються і обіцюю їм скору поміч. В браку якої небудь підводи штигулькаю з трудом безконечними вулицями в напрямку двірця. По дорозі знову задержують нас нові кольони денікінської армії. Коло 12. години в ночі приходжу, майже рівночасно з полк. Штесселем, на особовий двірець. Прошу полк. Микитку зачекати, аж вернеться ґен. Кравс і звертаю йому увагу, що двірець саме обсадив тепер полк. Штессель і що є небезпека обстрілу, а з другої сторони втеча самої команди корпусу нікому не поможе, доки ціла справа не буде виведена на чисту воду. Але полк. Микитка не вірить вже у перемиря і відїжджає під сальвами російських стійок.
У потязі команди армейської ґрупи здаю звіт Начальній Команді і очікую ґен. Кравса, який вертається аж 1. IX. коло год. 2.30“.
Стільки от. Любковіц.
Але, як сказано, у Києві зявилася також Начальна Команда, яка була запрошена на історичне свято офіціяльного вмаршу. Чет. Паліїв писав про те спомини в „Новому Часі“. Хочу навести тут головні дані з цих споминів:
„Ґен. Тарнавський, його шеф штабу полк. Шаманек і вужчий штаб виїхали раннім ранком з Винниці в напрямі Києва.
В переїзді на стації Козятин повитав ґен. Тарнавського сам Головний Отаман Петлюра, який вертався з фронту під Бояркою. Головний Отаман був у дуже пригнобленому настрою. Не дивниця, бо зі сходу наддвигали на лівий беріг Дніпра нові ворожі сили — Армія Денікіна. Ніхто не знав, як вона поставиться до нас. Ані політичний провід, ані Команда Армії не вияснили ще досі цього питання і ця непевність мучила всіх страшенно. Ґен. Тарнавський звернув розмову на цю незвичайно актуальну справу. Гол. Отаман не вмів нічого на це відповісти. На кінець сказав, що негайно поїде до Камянця і скличе раду міністрів, на якій западе рішення в цій справі. Радив покищо не запускатися з Денікінцями в ніякі бої ані ніякі переговори. Після того Гол. Отаман відїхав в напрямі Камянця, а ґен. Тарнавський на Київ.
Потяг Начальної Команди приїхав коло 3 год. пополудні до Києва. На двірці стояв потяг I. Корпусу з його штабом. Штаб ґен. Кравса, він сам і командант I. Корпусу полк. Микитка були, як нас поінформував от. Куніш, у думі.
Вивантажено 2 авта і ми поїхали в місто. На двірці панував повний спокій. Ніщо не вказувало на бурю, що лютувала саме в цей час у місті. Наші авта доїхали аж до памятника Бобрінського, як проти нас надлетів чвалом з Шевченківського бульвару відділ галицької кінноти. Ми вискочили з авт і хотіли затримати відділ, але старшина закричав, що йдуть Денікінці і погнав дальше. Це була паніка, найгірше, що може бути на війні. За нами машерував у напрямі міста один курінь, здається 6-ої бриґади. Коли побачив чвалуючу кавалєрію, огорнула його також паніка і він завернув. Лише з трудом вдається нам здержати цей курінь і обсадити Бібіківський бульвар.
Після того ґен. Тарнавський видав наказ автам завернути на двірець“.
Аж до появи цього спомину я взагалі не знав, що Начальна Команда У. Г. А. була 31. VIII. у Києві. Що вона при перших проявах замішання якнайшвидше відїхала, було зовсім слушно і в порядку, бо вищі провідники, у цім випадку найвищий провід У. Г. А., не повинні ніколи дати пірвати себе у паніку, щоби не стратити спокою і холодної розваги.
——————
- ↑ Штаб Гол. Отамана, якому підлягала Наддніп. і Галицька Армія.