За 80 день кругом світа/XII
| ◀ XI. Філеас Фогг купує за божевільну ціну слона | За 80 день кругом світа XII. Філеас Фогг та його товариші вступають в індійські ліси й що з того виходить |
XIII. Паспарту ще раз доводить, що щастя усміхається сміливому ▶ |
|
Щоб скоротити шлях, провідник обминув праворуч нескінчену залізницю. Через вередливі заломи Віндійських гір, дорога була нерівна, вилася вона покручена то в один, то в другий бік між гребнями гір, тоді як справа містера Фогга потрібувала прямої дороги без усяких перешкод. Добре знайомий зо всіма стежками й шляхами, парс запевняв, що їдучи лісом, вони скоротять собі дорогу миль на двадцять. Мандрівці ухвалили його послухати.
Філеас Фогг і сер Кромарті, загрузнувши по самісеньку шию в своїх сідалах, зносили неможливу трусанину важкої подорожі з чисто британською спокійністю. Махут швидко гнав слона й той йшов трусячою риссю, від якої сідала кидало як малий човен під час великої хуртовини.
Що-ж торкається Паспарту, то останнього на спині слона ще більше трусило. Він пильнував того, як зарадив йому його пан, щоб язика не тримати між зубами, бо часом його легко було й вкусити.
Ним кидало з крупа на шию й він плигав по спині слона, немов цирковий клоун на трамплині, але це ні краплі не заважало йому жартувати та сміятись. Підскакуючи, як карась на сковороді, він часом діставав з мішка грудочку цукру й давав слонові.
Розумний Кіуні делікатно брав хоботом цукор, не зменшуючи при тому ні на хвилину своєї швидкої ходи.
По двох годинах їзди провідник спинив слона й дав йому годину відпочинку. Напившись в сусідньому болоті, слон почав пастись зеленими вітами дерев та кущів. Сер Френсіс Кромарті був видимо радий відпочинку; він почував себе страшенно перетрушеним. Що-ж до містера Фогга, то він мав такий вигляд, немов би тільки що встав з вигідної постелі.
— Та він залізний! — говорив отаман, дивлячись з захопленням на містера Фогга.
— З кованого заліза, — відповів Паспарту, готуючи сніданок.
В полудень вирушили далі. Незабаром місцевість стала зовсім дикого вигляду. Великі спочатку дерева, змінялись що далі невеличкими маликовими пальмами; потім потяглись широкі, майже голі рівнини, на яких де-не-де росли вбогі кущики й скрізь розкидані були великими грудами сіевіри. Влада англійців не могла твердо держатись в цій дикій країні, підлягаючи впливу незалежних раджів, які мали змогу добре заховатись в своїх непідступних горах. Частенько нашим мандрівцям назустріч попадались гуртки досить дикого й жорстокого вигляду індусів, які сердитим оком доганяли швидкого слона. Але парс, по можливости, уникав такої зустрічі, боячись лихого ока індусів.
В цей день мандрівці майже зовсім не бачили ніяких тварин, окрім скількох мавп, які втікали від них, смішно перекривлюючись і морщучись, що дуже потішало Паспарту.
Одна думка найбільше турбувала його, а власне: що буде діяти містер Фогг з слоном, як приїде до Аллагабаду. Везти його з собою — неможливо. Коштувало-б це так багато, що на цю тварину треба було стратити майже цілком все майно містера Фогга.
Може він продасть слона або випустить його на волю. Поважна тварина заслуговувала того, щоб попеклуватись її долею. Коли б містер Фогг схотів подарувать слона Паспарту, то цей подарунок йому-б тільки заважав.
У восьмій годині увечері головний хребет Віндійських гір вже було пройдено нашими мандрівцями. Вони заночували коло підошви північного боку гір в напів-розваленій халупі. В той день вони зробили двадцять пять миль — лишалось ще стільки-ж пройти до Аллагабаду.
Ніч була холодна й парс запалив в хатині добрий оберемок сухого хмизу. Зготували вечерю з живности, закупленої в Кольбі. Мандрівці повечеряли всмак, як люде потомлені далекою дорогою. Почалась було лінива розмова, яка швидко припинилась, замісць неї почулось голосне хропіння враз з скількох грудей. На дворі зостався тільки провідник стерегти Кіуні, який спав навстоячки, прихилившись до грубої деревини.
Ніч минула спокійно. Зрідка лиш нічну тишу пронизував рев пантери, або рідкий голос мавпи в далечині. Але хижа звірина нічим иншим, крім покриків, не виявляла своєї присутности й не трівожила наших мандрівців. Сер Френсіс Кромарті спав тяжким сном стомленого вояки; Паспарту спав трівожно: йому снилась пройдена трудна дорога. Філеас Фогг одпочивав так само покійно та тихо, як і в себе дома, в Лондоні, по вулиці Севіль-Роу.
О шостій годині ранку вибрались в дорогу. Провідник сподівався приїхать до Аллагабаду ввечері того ж дня. Таким чином, містер Фогг втрачував лишь частину з тих сорок восьми годин, які він вигадав з початку своєї подорожі.
Коли поминули остатні ріжки Віндійських гір, Кіуні пішов своєю звичайною швидкою ходою. В полудень провідник поминув Каленгер, — містечко, що стояло на річці Кані, яка вливалась в Ганг. Він кожного разу обминав здалеку населені місця, почуваючи себе краще в цих безлюдних рівнинах. До Аллагабаду зоставалось ще миль зо дванадцять в південно-східному напрямкові. Ухвалили відпочить в банановім гаю й з великою приємністю пополуднували сочистими жовтими бананами, які тубольці вважають не менш корисними, як хліб, а подорожні — сочистими, як молода сметанка. Після двох годин провідник увійшов в густий ліс, що тягся на протязі скількох миль. Він волів йти по-під деревом. У всякім разі подорож обійшлась поки що без неприємної зустрічі і можна було сподіватись, що й скінчиться без пригод. Коли це разом слон почав трівожитись, а потім, нарешті, й зовсім став на місці.
— Що там? — запитав сер Кромарті, підводячись на своєму сідалі.
— Не знаю, пане, — відповів парс, прислухаючись до приглушеного шуму, який йшов з-по-за густих дерев. По де-якім часі шум став виразнішим. Здавалось, що здалеку чутно було співи та згуки мідяних струментів. Паспарту з великим напруженням дивився й слухав. Містер Фогг терпляче дожидався, не кажучи й слова.
Парс скочив до-долу, припнув слона до дерева й щез в гущавині лісу. Незабаром він повернувся й повідомив дожидаючих його мандрівців, що назустріч їм йшла процесія браминів.
— Як що можна, то постараємось, щоб вони нас не запримітили.
Провідник одв'язав слона й завів його в гущавину, порадивши мандрівцям не сходити на землю. А сам був напоготові кожну хвилину вискочить на слона, коли-б треба було тікать. Однак він гадав, що їх не примітять, бо вони були щільно захищені листям.До їх наближався якийсь негармонійний, безладний голос людських голосів та музикальних струментів.
Чути було одноманітний спів, який инколи переривали згуки цимбалів і тарабана. Швидко, за пятьдесять кроків од того місця де заховався містер Фогг з товаришами, з лісу виступив похід. Крізь віти дерев подорожні могли простежить усю церемонію того релігійного походу.
Спереду йшли жерці в довгій одежі з мітрами на головах. Їх оточав тлум жінок, їх чоловіків і дітей, виспівуючих якусь смутну, неначе жалобну псальму. Після рівних перерв мелодію зміняли різкі згуки там-таму й цимбалів. За жерцями двоє оздоблених зебу везли повіз на високих колесах.
Шини та шпиці тих колес було зроблено на кштальт переплетених між собою гадюк. На повозі поставлено було, гидку на вигляд, статую. Вона мала чотирі руки; тіло її було пофарбовано в темно-червоний колір. Жорстокі очі, розпатлані коси, довгий висунений язик, закрашені лавзопією та бетелем губи — робили її вигляд ще більш бридким. На її шиї теліпалось намисто з мертвих голів, замісць пасу — низка одрізаних рук. А стояла вона на поваленім велетні з одрізаною головою.
Сер Френсіс впізнав цю статую.
— Калі, — прошепотів він, — богиня кохання й смерти.
— Смерти — можливо, але кохання — нігди! — промовив Паспарту. — Гидка баба!
Парс легким знаком звелів йому мовчати.
Навкруги статуї виступав викривляючись чималий гурток дикунів. Тіло в їх було розмальоване смугами рудої охри й вкрито навхрестними нарізами, з яких краплями сочила кров. Під час великих індуських церемоній такі засліплені нераз кидаються під колеса повозу Джаґґернаута.Кілька браминів тягли за ними якусь жінку в пишній східні одежі, яка ледве держалась на ногах.
Вона була ще дуже молода й біла, немов европейські жінки. На голові, на грудях, в вухах, на руках та ногах в неї поначіпляно було безліч дорогих самоцвітів, намиста, сережок, обручок та перстіння. Під злототканою тунікою,[1] яка вкрита була легким прозорим серпанком, виступали чудові форми її гнучкого стану. Позаду молодої жінки йшла варта, озброєна голими шаблюками та довгими дамаськими пістолями й на пишних носилках несли мерця. Утворювався смутний, понурий контраст. Той мрець був старий індійський раджа, одягнений в роскішне, відповідне йому вбрання. Як за життя, на голову йому надіто було вишиваний перлами тюрбан; заткана шовком та золотом одіж і пишна зброя індійського владаря.
Позад цього роскішного паланкину[2] йшли музики й знову натовпи фанатиків, що своїми дикими викриками перемагали иноді музику.
Сер Френсіс сумно дивився на цю всю пишність. Довгий похід помалу тягся по-під деревами й, нарешті, останні ряди його щезли в лісовій глибині. Швидко стихли співи. Инколи тільки чутно було різкі викрики, а потім усе знишкло.
Сер Френсіс звернувся до провідника, питаючись:
— Сутті?
Той згідно кивнув головою.
— Що то є сутті? — запитав містер Фогг.— Сутті, — відповів сер Кромарті, — це людська жертва, але жертва з доброї волі. Оту жінку, що ви оце-но бачили, завтра вдосвіта буде спалено.
— А, харцизники! — скрикнув Паспарту, піддаючись проти волі обуренню.
— А то що за мертвяк?
— То тіло її дружини, незалежного раджі Бунделькунду.
— Як? — допитувався далі Філеас Фогг, без найменшого зворушення в голосі, — цей варварський звичай і досі істнує в Індії й англійці не спромоглись його знищити?
— В значній частині Індії, — відповів сер Кромарті, — таких жертв вже не приносять. Але в цих диких країнах ми не маємо ніякого впливу, особливо в країні Бунделькунд. По всьому північному боці Віндійських гір панують вбивці та грабіжники.
— Бідна, — промовив Паспарту, — спалять живцем!
— Так, спалять, — одповів отаман. — А коли-б вона не згодилась на це, то ви не можете собі уявити, які неможливі умовини поставить їй родина. Їй обстрижуть коси, будуть морити голодом, ледве годуючи кількома жменями рижу, її скрізь з призирством гнатимуть мов-би якусь огидливу тварину, поки нарешті вона загине десь в кутку, як паршива собака. В більшости випадків тільки жах до такого істнування силує індійську жінку йти на добровільну муку. Кохання та релігійний фанатизм рідко грає тут якусь ролю. Але, иноді така офіра буває цілком по добрій волі й тоді потрібні енергійні заходи уряду, щоб перешкодити її виконанню. Років кілька тому, коли я стояв в Бомбеї, до губернатора прийшла молода вдова з проханням дозволити спалити себе враз зі своїм чоловіком. Цілком зрозуміло, що губернатор не дозволив. Після того вдова заховалась в країну незалежних раджів і там виконала таки свій замір.
В той час, як отаман оповідав, провідник, підтвержуючи кивав головою, а коли той скінчив, промовив:
— Оця, завтрішня жертва, примушена.
— Звідкіль це вам відомо?
— Увесь Бунделькунд знає про те.
— Однак-же нещасна жінка, як здається, зовсім не противилась.
— Її обкурено коноплею та опіумом.
— Куди-ж її повели?
— До пагоди Пілладжі, за дві милі звідсіль. Там вона ночуватиме, дожидаючись визначеної для принесення офіри години.
— Коли-ж ту офіру буде виконано?
— Завтра, під першим промінням сонця.
По тій відповіді провідник вивів слона з гущавини лісу, скочив на нього й збірався свиснуть на особливий манір, щоб зрушити слона з місця, але Філеас Фогг спинив його.
— А чи не можна визволити цю жінку? — запитав він, звертаючись до отамана.
— Визволити цю жінку?
— Так. Я маю ще 12 годин зайвих. Їх можна використати для цієї справи.
— Добре маєте серце, містер Фогг, — промовив сер Френсіс зворушеним голосом.
— Иноді, коли вистачає на те часу, — звичайно відповів Філеас Фогг.
——————