Зелена Євангелія/Концерт

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Зелена Євангелія (1938
Б. І. Антонич
Концерт
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

Концерт

 Горлянки соловейків плещуть, мов гобої,
 у димі пахощів, в чаду лілейних куряв,
 аж спів змінився в запах, мов за ворожбою,
 розплився в квітний пил.
 Це тільки увертюра.
 На солов'їне гасло дружні перемови
 усіх музичнодзьобих ста племен пташиних
 і ллється звук на звук, лиш у зозуль прамові
 прадавній корінь „ку“ у горде сольо лине.
 Самці й самички у зальотах і докорах,
 в цівках пташиних горл, мов шорох срібних зерен.
 У відповідь спянілим до нестями хором
 спалахує червоним співом квіття терен.
 Мов бризки піни з зір, ряба оркестра квітів,
 немов на лезо лезом, піснею на пісню
 на поклик відповіла, аж збудився вітер
 і вимотався з тиші, де йому затісно.
 І ширшає концерт. Шалені перегуки
 здіймає квіття хор у барв грайливій піні
 і ніч — блакитний фільтр зміняє барви в звуки,
 музики кипяток наливши в лійку сині.
 Із звука в звук, з клітини у клітину, з шуму
 ядра одного в шум рясний рослинних хорів
 електрика надхнення ллється змінним струмом,
 билини тонів вигинаючи угору.
 Між листя й клоччя вплівся спів, мов блиск червінців,
 кипуче, рвійно, схлипно і золотоструйно
 окріп мельодії вливається по вінця,
 кущами піни й полумя розцвівши буйно.
 І спів росте, мов повінь. Від землі по зорі
 переливається від краю аж до краю.
 Та чуйте, чуйте: ще зростає вшир і вгору,
 коріння ста дубів — підземні ліри грають.
 Тут бє, із надр прорвавшись, джерело похмілля,
 як вітру стовп, знялась музика звідси
 і змії, мов смички, сичать на струнах зілля,
 їм труби пнів із уст землі дають глибокий відзив.
 Від співу місяць стерся, мов зужитий шеляг,
 заник, змінився в млу, а може в квіття віддих,
 та не дають його шукати в рвійних трелях
 розприслі соловейки — і не видно сліду.

 Аж горла миті сріблом пухнуть від напруги,
 солодке і пянке знесилля морщить жили
 і скручуються звуки в світла смуги,
 в птах очі сплющені від розкоші знесили.
 Низькі октави — чорність і червоність всуміш
 проходять в синь і зелень — два стрункі акорди.
 Високе „е“ на скрипці з молодого шуму
 у сніжність фляжолетів, що, мов холод, горді.
 І зорі — діри в флейті ночі, що проваллям
 розкрилась над землею, наче срібний розпач,
 почули дотик майстра й пальці флейту палять
 і флейта палиться, мов квіт, струнка і проста.
 Сплелися зорі, птахи, вітер і рослини
 в один клубок клітин, в нерозплутанне клоччя
 і лиш музика, мов потоп, усе поглине,
 як вир, втягає в дно всі первні дня і ночі.
 Надлюдські справи це, нелюдські квітів льоти,
 празелень звуків, флейт прамова, дно надхнення.
 Невидний і нечутний чийсь незнаний дотик
 і трав, мов струн поземних, супровід зелений.
 Для розуму зачинені, невидні двері
 відчинить звук, мов ключ, мов ключ чуття несхибний.
 Не птах, не квіт, це грає зміст, це грають первні
 речей і дій, музика суті, дно незглибне.
 Хто пише квітам ноти, хто ключами в'яже
 в мельодію розприслі барви, краплі, шуми?
 Хто квіття зміст і розпач зір плете в пасажі,
 аж лігатурами спливає співу струмінь.
 Пейзаж мельодії мальований в атласі,
 музики башта обросла акордів хмелем,
 щаблі драбини ґам поламані у басі,
 спалахують щомить короткі ритурнелі.
 Нашарування звуків, краєвиди співу,
 тераса на терасі, зорі тхнуть морозом.
 Не клич надхнення! Ніч брову зламає сиву,
 а те, що звуть мистецтвом,
 творять
 шал і розум.
 Не клич, не клич небачно імени надхнення,
 бо ось воно, як вітер, що звільнився з неба
 і втік за межі простору у струм заземний.
 На смугах пяти піній кільця нот — муз гребінь.
 А я вже віддиху зловити більш не можу
 і падаю, мов пень, у ями й вири гимнів.
 Тоді найвищий тон бере в оркестрі ранок,
 коли в таріль землі тарелем сонця гримне.

14. квітня 1936.