Значіннє самостійної України для европейської рівноваги

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Значіннє самостійної України для европейської рівноваги (1916
Олександер Скоропис-Йолтуховський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.

ВИДАННЄ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ



ОЛЕКCАНДЕР СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ


ЗНАЧІННЄ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ ДЛЯ ЕВРОПЕЙСЬКОЇ РІВНОВАГИ.



ЦЇНА 20 СОТ.


Значіннє самостійної України для европейської рівноваги. Зобр. №1.png




ВІДЕНЬ, 1916

НАКЛАДОМ „СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ“.
З друкарнЇ Адольфа Гольцгавзена у Віднї.

сторінка

ВІД ВИДАВНИЦТВА.

У перекладї з нїмецької мови з „Osteuropäische Zukunft“ ч. 8 і 9 подаємо отеє виклад Олександра Скорописа-Йолтуховського, члена президії Союза визволення України, п. з. „Самостійна Україна мрією у 1794 р., полїтичною утопією в 1854 р. й пекучою потребою в 1888 р.“ Мав він його на запросини союза нїмецьких пособників українських визвольних змагань „Україна“ дня 23 лютого в Мюнхені в Ваґнерівській залї баварської гостинницї.

Значіннє самостійної України для европейської рівноваги. Зобр. №2.png

сторінка

І.

Український народ рівний щодо числа Італїйцям так, що в Европі тільки Нїмцї, Москалї, Французи й Анґлїйцї виказують більше число ніж Українцї.

Коли взяти під увагу заселену Українцями територію, що простягаєть ся між Московщиною й Чорним морем, бачить ся, що простір майже півтора рази такий великий, як Нїмеччини. Сей простір заселює населеннє (враховуючи розкинені чужоплемінні острови), яке рівне щодо числа такій великій державі, як Франція. Коли візьмемо під увагу, що Україна се шпихлїр Росії, що вона доставляє Росії третину всіх жнив, — бо земля краю належить до найурожайнїйших на цїлім світі, — що коло 70 процент заліза, яке має Росія, й 80 процент камінного вугля добуваєть ся на Українї й що 80 процент витворюваного в Росії цукру походить з України, зрозуміємо ясно величезну господарську вартість сього краю.

Коли далї візьмемо під увагу, що сини сього народу восьма частина котрого живе в Австро-Угорщинї) сміливо підпирають російські забаганки, що представники Українців урочисто заявили, що вони хочуть стояти по сторонї центральних держав, і що тисячі Українських Сїчових Стрільцїв, проливаючи свою кров у рядах австрійсько-угорської армії, висловлюють досить ясно, куди звернув ся-б їх народ, колиб він мав волю рішати про себе, — тодї порозуміємо полїтичне значінне України.

Чи було-б можливе для почвірного порозуміння виконати безсоромні пляни виголодження Нїмеччини, колиб багацтва України виходили на її користь у теперішній війнї? Чи в такім разі могли-б держави почвірного порозуміння загалом подумати про війну, котру вони викликали тільки тому, бо певно рахували на те, що абсолютна перевага по їх боцї? Нї! Без України й багацтв сього краю та без доступу до Чорного моря можна-б уважати таку перевагу для почвірного порозуміння за виключену.

Коли все візьмемо під увагу, чине зробить воно на нас вражіння дивної та злобної байки, що Нїмцї аж до часу вибуху війни не мали жадного поняття про сю проблему та що майже нікому з нїмецьких учених не прийшло до голови заглибити ся у вивченнє сеї проблеми? Так, дїйсно — се був злобний і незрозумілий сон, який випарувала хитра, немилосердна північна чарівниця, — маю на думцї російську дипльоматію.

Найвищий час отрясти ся з сього сну. Нїмецький народ повинен ясним оком приглянути ся зачарованому Сходови, здобути ся на обєктивне, наукове розуміннє відносин країни й використати політичні можливосте, які насувають ся, в боротьбі з своїми ворогами, бо в сїй боротьбі розходить ся про істнуванне німецького народу та його культури.

Використовуючи особливі обставини, в яких відбував ся розвиток славянських народів, старала ся московська держава не тільки перепинити всякі прояви національного життя поневолених націй при помочи армії й поліції, зорґанїзованої по европейськи, але також систематично нищити наші старі культурні здобутки.

Українців ограблено не тільки з їх політичної волі, самостійної національної церкви тзЧпколи, але також з їх рідної мови, навіть з їх прадїдного імени, — їх перехрещено на Малоросів, аби сим робом підчеркнути, що їх усе-таки треба вважати членами московської нації.

Нїмцї, що жили в приязни з великою Росією, не мали жадного інтересу довідати ся щось близше про внутрішні справи Росії в мирних часах; бо-ж що міг обходити Німців спір між Велико- й Мало-росами?“

Правда, Українці довго стукали об німецьку браму... одначе одинокий місячник у німецькій мові, „Ukrainische Rundschau“,[1] котрий від вісімнадцятьох лїт видають Українці для інформування німецької суспільносте, аж до початку війни не міг зібрати навіть стільки передплатників, щоб він міг стати самостійним підприємством... Що більше, брошуру безсмертного основника й видавця „Ukrainische Rundschau“, Сембратовича, спалено на короткий час перед війною у Франкфурті, бо протягом майже десятьох лїт не продано нїоднїського примірника її!

Так на сїй підставі байдужносте німецької суспільности до українського питання могла московська дипльоматія побудувати чудову ману одноцїльної, неподїленої великої Росії, в якій крім декількох малих народців мають жити самі Москалі.

А хоч для декого було ясне, що спосіб життя українського мужицтва щодо будови домів, одїжи, світогляду, щодо звучности мови, навіть щодо характеру людини ріжнить ся від московського, вдоволяв ся він плиткими анальоґіями, спопуляризованими Москалями, та вказуваннєм на ріжність німецьких племен, тільки все те в величезнім побільшенню, бо-ж і Росія се також велетенська держава!

Безмилосердному нищенню всіх національно-українських зародків у середині, висиланню мужиків за Святе Письмо в українській мові на Сибір, забороні будувати церкви в українськім стилю і т. д. відповідало змаганне представити Росію назверх яко братню одність; тисячі заплачених „наукових“ писань доказували всїми можливими й неможливими способами, що українського народу не було, нема й не буде.

Наслїдок того був такий, що з шкільних книжок цілого світа, в першій мірі, розуміеть ся, Росії, зникла історія українського народу, навіть його імя.

II.

Та всї сї змагання не могли знищити нашого здатного до життя народу. Він жив власним державним і культурним життбм уже тоді, коли Московщина знаходила ся в стадії номадських орд. У девятім століттю була стара київська держава вже сконсолідована, а в десятім століттю прийняли її горожане христіянство.

Та проти того може закинено-б мені, що се саме було заснуваннє російської держави, а не української. Офіціальна російська історія XVIII й XIX в. поставила сю Фалшиву теорію та поширила зручно по всій Европі.

Не місце тут входити в сї спори, що належать до Фаховцїв. У німецьких творах е вже багато матеріалу, якби хто захотів познайомити ся. з ним для власної орієнтації.

Хочу тут начеркнути тільки зовсім коротко головні основні лінії історії України, сього краю, який заселює наш народ більше ніж тисячу літ безпереривно.

Українська держава була вже сконсолідована, коли західна Европа не могла ще успокоїти ся наслідком великої вандрівки народів. Спадщину Риму, сеї наймогутнїйшої культурної держави, перейняла по його упадку Византія, щоб її заховати.

Що Византія була в середніх віках провідником європейської культури, доказують найкраще артистичні памятки так званої романської доби, які знаходять ся майже в цілій західній Европі. І коли порівняємо давні будівлі Київа з десятого й одинадцятого століття з подібними памятками західної Европи, коли протиставимо мозаїки так званої неподвижної стіни з Божою Матїрю у церкві св. Софії й останки десятинної церкви з останками будівель західної Европи, то кождий неупереджений згори дослідник мусить признати, що київська церква св. Софії бодай настільки тісно звязана з царгородською церквою св. Софії, як святий Марко з Венецією.

У Нїмеччині, Франції й Анґлїї не знаходимо в сім самім часі* нічого, що можна-б було поставити на тім самім ступні, на якім стоять сї останки колишньої української культури.

А твори штуки се найпевнїйщий і найобєктивнїйший суддя про рівень культурного розвитку. Закид, що сї мозаїки виконали грецькі артисти, не зміняє нічого та доказує тільки, що естетичне чуттє Українця одинадцятого століття стояло вже так високо, що він працював у Формах, котрі ми тепер уважаємо вершком естетики тодішнього часу.

Мирові договори з Византією, зроблені протягом X, XI й XII віку, доказують тїсні взаємини та вказують на те, що Византія доставляла Україні своїх товарів і виробів своєї промиеловости, а Україна давала в заміну головно сирові матеріали. З Византії спроваджувано: вироби золотарства, ніжні ткацькі матеріали, кераміку, шовкові матерії, дорогоцінні килими, вина й тим подібне. З того виходить, що сї люксусові річи були конечними предметами на Україні.

Коли приглядаємо ся способови життя українських князів тодішнього часу в порівнанню з пануючими західної Европи, приходимо до висновку, що перші робили більші видатки й мали кращі нагоди задоволити свої культурні потреби, ніж се було в їх сучасників у західній Европі. Се можна пояснити тим, що українська держава лежала в безпосереднім сусідстві культурного огнища того часу й могла присвоїти собі зараз його культурні здобутки так, що обставини були кращі для Українців ніж для тодішньої Венеції.

Аби стало нам ясним світове міжнародне становище колишньої української держави, могутність і популярність котрої відома була серед тодішніх європейських держав, вистарчить навести отсї Факти:

Український князь Ярослав Мудрий (1019 — 1054) оженив ся з донькою шведського короля; свого старшого сина оженив з грецькою княгинею з родини Константина Мономаха, а своїх обох молодших синів з німецькими княгинями.

Одна з його доньок, Єлисавета, вийшла за норвезького короля Гарольда, друга, Анна, за Французького короля Генрика І, третя за угорського короля Андрія; сестра Ярослава Мудрого була польською королевою.

У своїм культурнім розвитку йде тодї Україна в парі з Европою. Тільки національні й ґеоґраФІчні ріжницї: безпосередня залежність України під духовим оглядом від Византії, а посередній вплив західної Европи під сим оглядом через Італію з її старо-римськими традиціями мусїли довести до окремішностей, хоч дух з одного та другого боку був той самий. І на Україні, як і в цілій західній Европі, зачало населенне оселювати ся та відвернуло ся від розбійницького кочівничого життя.

Жорстокі воєнні звички, втіха з боротьби зробили місце лагідности й побожному душевному настроєви хліборобів, доля й добробут котрих залежить більше від мирної праці ніж від сили й авантурничої зуховатости. Божа ласка, дощ і сонце дають багате жниво та благословлять працю селянина. Коли-ж навпаки прийде сонце й дош не в пору, йдуть надаремне цілорічні труди та сподівання; родини, що більше, цілі племена виставлені на голодову смерть.

Сї нові обставини мирного життя довели в західній Европі до містичної переміни тяжкого, незугарного каміня на принадні плетіння, котрі легко здіймають ся в гору, прозорі й сягають аж до неба. Навіть у наших скептичних часах є вони доказом загадкової глибини й краси віри людини та її змагання піднести ся понад щоденне матеріальне житте далеко туди в нескінчену синяву духа.

Се була західна ґотика!

Який національний вислів дала-б була Україна при сім переході душі войовничого кочовика до життя мирного хлібороба, про се не можна нічого сказати, бо в нашій історії зроблено для прояснення того тільки що перші ступні. Бо-ж у тих часах, коли західна Европа ввійшла на шлях самостійного мирного розвитку, заглушили розвиток України хвилї татарських орд, що найшли з азійських степів на Европу, як морська хвиля. Українська держава впала в сїй боротьбі; але її труп загородив розбійникам дорогу на захід і забезпечив через те дальший мирний розвиток Европи.

З 1240 р. починаєть ся велика мученицька траїґедія нашої держави, нашого народу. Столицю Київ спустошили й майже цілком знищили Татари, решта населення подала ся в підкарпатські околиці.

Наш народ, якому дали ся добре в знаки татарські напади, боров ся аж до XVI в. за свою політичну й національну волю, вічно непокоєний Татарами зі сходу, а Поляками з заходу. Одначе наша нація змогла видобути з себе стільки життєвої сили в тих часах, що на руїнах української держави здвигнено по притягненню литовських племен литовсько-українську державу, в якій українська культура дістає провідну ролю, а українську мову й письмо приймає аристократія та правительство. Коли литовсько-український князь Ягайло прийняв при кінці XIV в. польську корону й вибрав на свою столицю Вавель, замок польських королів у Кракові, впровадив він там зараз українські звичаї. Ледви чи не найцїннїйшим, а заразом найменше зрозумілим для західного Европейця памятником Кракова є ягайлонська каплиця в ґотійській катедрі на вавельськім замку. Ґотійська будова сього римо-католицького костела багато прикрашена византійськими Фресками, яким товаришать закрутаси в написях кириличними буквами. Таких памятників не виказує західно-європейська штука XIV стол.

Історичні документи подають нам інтересну подробицю; а саме знаходимо між ними записки скарбового уряду Ягайлонів, які суми видано на закупленнє й перевезеннє матеріалів, потрібних до малювання. Українських малярів, котрі навмисне на те прибули зі Львова до Кракова, обдаровано грішми й багатими почесними дарунками, як кожухами, вином, волоськими горіхами й иншим подібним добром. Аби прикрасити каплицю в українськім стилю, котрий так полюбив король, треба було покликати до польської столиці українських артистів, бо домові малярі, як свідчать акти, вміли тільки помалювати стелю кімнати синьою краскою та зазначити на ній золоті звізди. А сим ніяким робом не міг удоволити ся вибагливий Ягайло, що виріс в українськім артистичнім окруженню.

А хоч дуже виразна залежність сих Фресок українських малярів XVI в. від византійської мозаїкової штуки, все-таки вказують вони в своїй композиції та в подробицях на те, що українське малярство, отрясаючи ся з византійського впливу, готове було вступити на шлях такого реалізму, як пішов ним славний Італієць Джіотто.

Та дуже ясна се річ, що на дворі польського короля взяли перевагу польська аристократія й польські римо-католицькі духовники, витискаючи або польонїзуючи українськолитовську аристократію.

Коли Поляки дуже користали з культури західної Европи, яка тимчасом дійшла до високого розквіту, здержано розвиток української культури.

Цїла політика польських керуючих кругів держала ся засади найбезогляднїйшого використовування всіх скарбів України й національного гнету над нашим народом.

В часі цілого кількавікового спільного життя нашої української нації з Поляками не могли останні' здобути ся на жадне зрозуміннє українського народу та його інтересів і довели через те до такої великої ненависти до себе в народнїх масах, що вона також ще тепер дуже жива серед широких народнїх верств на Україні.

Тимчасом Византія упала та смертельним ворогам України, Татарам, приходить нова підмога з боку Турків, від котрих прийняли Іслям.

Московська держава, васаль Татаріє, котрий платив їм данини, з своєю татарською закраскою, стає значною могутністю й загрожує Україні' з півночи саме в часі, коли західна Европа громадить щораз більші багацтва та, дбаючи про плеканнє культури, змагає до того, щоб коли не перегнати античної культури, бодай осягнути рівний ступінь з нею.

Одначе закрівавлена Україна зриваєть ся, щоб підняти наново боротьбу за свою політичну волю й хоронити її від польського напору. Україна мобілізує всі' свої сили, а коли стратила всяку надію стати рівноуправненим членом у спільній польській державі, вона розторощуе сю державу й оголошує під гетьманом Богданом Хмельницьким 1647 — 1657 свою державну суверенність. Але Польща зброїла ся наново до бою, зі сходу грозили напасти кримські Татари й Турки. Тому Хмельницький, котрий шукав опори, зробив у 1654 р.bперсональну унїю з Москвою, застерігши для України самостійність внутрішньої орґанїзації, власне військо та право дипльоматично перееправляти безпосередньо з иншими державами.

Хмельницький заключив тимчасовий союз з Москвою, як давнїйше вже заключав такі союзи з Татарами й Турками, та з лукавими московськими політиками не можна було так легко впорати ся, як думав Хмельницький. Наслїдники Хмельницького, вибирані гетьмани, хитали ся; одні бачили рятунок у приверненню союза з Поляками проти змагань Москви знищити українську державну орґанїзацію, а инші були за союзом з Туреччиною та за боротьбою з найнебезпечнїйшими ворогами: Польщею й Московщиною.

Се хитанне, незабезпечене положеннє України й безнастанні напади на Україну то з боку одного, то з боку другого сусіда використала московська дипльоматія, працюючи при помочи перекупств, на кириненнє поміж масами українського народу. Вона розбивала щораз більше народ на два табори та закидала щораз більше сїти по країні. Від часу першого нападу Татар у тринадцятім століттю мусїла Україна пережити протягом пятьох століть те, чого зазнав німецький народ у часі тридцятилітньої війни. Коли маємо се порівнаннє перед очима, можемо зміркувати, яку величезну масу культурних здобутків видано в тім часі* на знищеннє, й пізнаємо, що українській нації відібрано через те всяку можність державного й культурного розвитку.

Сю мартирольоїію нашого народу увінчала крівава драма під Полтавою в 1709 р., коли гетьман Мазепа в союзї з Карлом XII силкував ся останній раз вибороти політичну незалежність.

Уже в 1721 р. ограблює побідник Мазепи, Петро І, українську церкву, що стояла тільки в номінальній залежности від царгородського патріархату, з її самостійности.

В тім самім 1721 р. заборонив Петро І друкувати Святе Письмо в українській мові й сю заборону держало російське правительство аж до 1905 р. в повній силї!

По першій невдатній пробі в 1723 р. скасувати уряд гетьмана вдаєть ся Катерині II в 1764 р. осягнути сю ціль.

В 1775 р. нищить цариця мілітарну орґанїзацію української держави та її осередок — Запорозьку Сїч.

В 1781 р. касують адмінїстраційну самостійність України, а українську область ділять на ґубернїї.

В 1783 р. заводять у цілій Україні кріпацтво.

Отсе всї ті благословенства, які епали на Україну по прилученню з московською „культурою“!

Тимчасом іде такою самою дорогою й Польща, котра наслідком утрати України стратила власну оборонну силу, й тратить у 1772 р. свою самостійність.

Також кримські Татари знемагають, а Туреччина бореть ся з щораз більшими внутрішніми труднощами. Україна тратить через те криттє з заду в боротьбі з Москвою, яке мала в колишніх сусідах. Ще раз зірвала ся українська шляхта до зорганізованого діла. Граф Капнїст їде в 1791 р. до Берлїна, щоб добути оружну поміч для проектованого повстання Українців, але його збули офіціальні круги надією на пізнїйше.

Україна, здана на власні сили, ограблена з власного війська, під гострим надзором великих військових ґарнїзонів, розсипаних по цілій Україні, корить ся тепер своїй судьбі...

В короткім часі по поїздці графа Капнїста до Берлїна зявляеть ся в 1796 р. в Галле як 48 т. показної, обємистої „Загальної світової історії, виготовленої гуртом учених у Німеччині й Анґлїї (Allgemeine Welthistorie, die durch,eine Gesellschaft von Gelehrten in Deutschland und England ausgefertiget), „Історія України козаків“ (Geschichte der Ukraine und der Kosaken), пера Иоганна Хрістіяна Енґля.

Сей твір німецького вченого се лебедина пісня нашої політичної самостійности.

Та в девятьнадцятім століттю не стрічаємо не тільки між політиками (маємо тут на увазї пересічних політиків), але також між німецькими вченими майже ніякої людини, що бодай приблизно знала-б правду про наш народ і нашу землю. Тільки політичний геній такої міри, як Бісмарк, передбачив, яку катастрофу для розвитку європейської культури означав розбійницька захланність Москви. Хоч Росія проковтнула сотки народів, старала ся все-таки показати ся назверх національно-неподільною одністю. Бісмарк знав, що тільки відбудова великого київського князівства може охоронити Европу перед сею небезпекою.

Як менї оповісти вам історію України в XIX століттю?

Бо-ж історія се представленнє розвитку народу.

А московська полїційна система виходила з становища, що треба здушити в нашій масї кождий зародок якогось розвитку. Тами стверджуємо Факт, що 150-лїтнї безупинні зусилля Москви зденаціоналізувати український парод цілком не повели ся, бо наша нація заховала вповнї свою національну індивідуальність. А що вона під культурним оглядом не могла зробити таких поступів, як можна-б сього еподївати ся по здібностях Українців, се заслуга московських носителїв культури!

Розумієть ся само собою, що політична думка нашої інтелігенції не заснула; про їх працю свідчать довгі ряди імен Українців, що мусїли томити ся на Сибірі й по тюрмах.

А передовсім треба згадати тут долю Кирило-Методіївського Брацтва, котре пересадило тодішнє відродженнє націй на заходї на український ґрунт; духовий провідник сього Брацтва, наш національний поет Тарас Шевченко, здобув собі тепер дуже поважане імя наслідком багатьох добрих перекладів його творів і в Німеччинї і навіть на цілім Заходї.

Полїтичним оборонцем наших національних інтересів в 70 — 90 рр. був професор університету й відомий учений Михайло Драгоманів.

Але про живійше партійне житте не можемо ще говорити в сїй добі. Умовою політичного життя е чей^се політична преса, свобода засновувати товариства й право вільного обміну думок.

А над українським народом тяжів один розпорядок, котрий навіть у Росії вважають виїмковим законом, указ з 1876ир., в якім стоїть ось що:

„Його царська великість зволив розпорядити:

1. Забороняеть ся довіз українських друків, чи брошур, чи книжок, що появляють ся за границею, без окремого дозволу головної цензурної власти.

2. Забороняеть ся появу та друкуванне оригінальних творів і перекладів в українській мові в російській державі.

3. Забороняеть ся всі театральні вистави й відчити в українській мові, як також друк музичних текстів“.

А хоч ми, не зважаючи на сї драконські розпорядки, розвинули в XIX ст. літературу, котра вірна нашій політично-історичній традиції, то се все можна було окупити тільки великими жертвами. А се довело до того, що двадцяте столїтте застає Україну під політичним оглядом пробудженою вже з сну до життя.

Повстають політичні партії, що серед широких мас здобувають сторонників для своїх політичних ідеалів; само собою розуміеть ся, що всі сї партії підземельні й революційні. Бо-ж революція се проба повалити пануючий режім з усїми його орґанами.

Одначе російського режіму не можна мірити, мої панове, німецькою міркою. Обставини в Росії дійсно не можливі для культурної нації.

Кождий Українець, котрий хотів читати Святе Письмо в українській мові, мусів перепачковувати книжку через границю й ризикувати при тім, що його застрілять.

Кождого Українця, котрий збирав народнї піснї й народнї байки та пробував їх опублікувати в ориґінальнім текстї, тягнено зараз перед суд яко небезпечного революціонера по мисли § 3 закону з 1876 р. (котрий зрештою по нинішній день урядово не позбавлений своєї сили).

І приємно мені висловити найглибшу подяку саме Баварцям в імени цілої нашої нації за те, що вони заявили ся в своїм часі через своїх заступників проти видачі політичних злочинців Росії. Про сей політичний ляпас російській дипльоматії довідав ся я в тюрмі, де я знаходив ся в слїдчімарештї задля участи в виборчих зборах до другої Думи, незголошених у поліції. Може цікаві будете довідати ся, що задля сеї провини я мусів перебути 33 місяців в окремій келії арешту до судової розправи, а потім заслано мене на Сибір.

Слїдчий арешт тривав тому так довго, бо не можна було знайти жадних законних доказів вини проти мене.

Далі він протягнув ся тому так товго, що судовий трибунал два рази скидано з уряду, бо судді не хотіли голосувати за засудженнєм мене, та щойно третій судовий трибунал складав ся з таких знаменитих суддів, що вони вважали виводи прокуратора достаточними, щоб засудити мене.

Прокураторське обжалуваннє звучало: мене повинні тому засудити, бо прокуратор не має ніяких Фактів у руці на доказ того, яка небезпечна я людина та які небезпечні пляни задумую.

Коли оповідаю про сю подію, не роблю того, щоб хвалити ся моїми терпіннями. Хай і приваблює вас отся історія як щось зовсім незрозуміле й дивоглядне, та в Росії належать такі дива до щоденного життя. Візьміть статистику політичних злочинів у Росії до рук, а зможете переконати ся, що моя скромна особа зникає в масі тих нещасливих, котрих тільки в 1909 р. заслано на Сибір, де і я був також, а число котрих виносило 100.000.

Се особисте пережиттє може показати вам ясно, мої панове, які глибокі причини мало тодішнє ваше становище при осуджуванню правних відносин у Росії або ліпше московських кпин з усіх прав людини та її гідности. Бо Росія се втїленнє варварства.

А колиб хто хотів закинути мені односторонність і ненависть супроти Росії, вказуючи на культурні здобутки Росії й на таких визначних мужів, як Толстой, Менделєєв, Чайковський і багато инших, котрі на всіх полях науки та штуки довершили величнїх річей, можу відкрито заявити йому, що я, вихованець російської культури, можу мати обективнїйшу думку ніж хтось инший, бо я знаю Москалів не здалека, не з книжок і з пісень, але з власного досвіду. Се, що можна дійсно назвати культурою й що стріваємо в Росії, се не культура Росії, але та міжнародна культура, котру можна скрізь защіпити, де знайдуть ся матеріальні передумови для неї; а чи політичний розбій Московщини назбирав мало таких матеріальних передумов? Чи-ж не веде Росія аж до нинішнього дня безоглядної політики визиску в користь Московщини супроти всіх поневолених їй народів?

І тому я сього переконання, що ціла російська державна система й сама Росія се величезний, добре зорґанїзований апарат, щоб нищити культуру, а не пособляти їй.

Позволю собі пригадати тут те, що коли наша врожайна земля належала до польської держави, осягнула тоді Польща високий ступінь матеріяльного й культурного розвитку. Та Польщу повалили ми своїми руками, бо вона старала ся знищити нашу культуру.

Та сама доля жде й Росію, котра також через наші скарби стала великою, багатою й могутньою й котра так само брутально, як тоді Польща, хоче сьогодні знищити нашу культуру.

У мирних часах могла Росія обманювати чужинців своєю мнимою одноцїльністю. В часі війни могла Росія покликати ся на патріотичні заяви сотки своїх поневолених народів. Тільки наш 30-мілїоновий народ зберігає мовчанку, яка багато говорить. Нїоднїської заяви за війною не ухвалила там якась українська орґанїзація поза лінією стрілецьких окопів.

Що тут заявляємо, чуєте, мої панове, й се знають також наші земляки вдома.

Але ви закинули-б менї може, що провідник української консервативної партії післав цареви з Льозанни телєґраму з поздоровленнєм і що консервативна партія повинна бути безперечно найсолїднїйша. Так, колиб тепер прийшли консервативні заступники України до німецького правительства, то певно дано-б їм більше помочи, нїж графови Капнїстови в 1791 р.

Мої панове! Не думайте, що хочу жартувати, бо се дійсно чиста правда, коли говорю: Україна може мати тепер ріжні національні партії з виїмкою консервативної! Во-ж кожда партія має якусь політичну програму. А в такім разї політичною програмою консервативної партії мусїло-б властиво бути зберіганнє того державного режіму, що працює над знищеннєм усього українського, отже також української консервативної партії. Се нїсенїтниця й до таких нісенітниць не допускає розвиток життя нації. Тому противорічністю в собі є консервативна українська партія, як хвилево стоять справи.

Можуть бути тільки поодинокі люде, котрі вмовляють у се|Є, що таку партію можна склеїти.

Революційні змагання української нації в Росії — се змагання народу до самозаховання, отже в самій річи цїлком марна справа в кождого культурного режіму, тільки не в російського.

Коли перечитаєте, мої панове, політичну програму Союза визволення України, на яку в дану хвилю згодила ся наша політична правиця й наша лівиця, побачите, що в ній СФормуловано такі політичні засади, на основі котрих розвиваєть ся Німеччина від десяток лїт.

І призадумайте ся, мої панове, що зискаєте, як відберете ворогам Україну, котра виживлює їх.

Коли глянути критичними очима на мілітарне положенне, можна спокійно сказати, що нема лоскотливійшої точки для почвірного порозуміння ніж Україна. Як проженете Москалів з України, маєте все те, чого вам недостає тепер: усуваєте недостачу засобів поживи, дістаєте пануваннє над Чорним морем і нищите підставу господарської та політичної могутности Росії.

І коли мечем подиктуєте мир Росії, а нам дасте можність побудувати самостійну державу, забезпечуть тим робом Нїмцї собі самим і цілому культурному світови дальший спокійний розвиток бодай на яке столїтте.

Велика се культурна задача, котра припала тепер мечеви Німеччини, й Нїмцї можуть бути горді на те, що саме ми, поневолений і ограблений народ, приходимо не до Франції й Анґлїї, що впрошують ся на оборонців культури, але до вас. І ми певні того, що Нїмцї й розвяжуть сю проблему, бо самостійність України стала політичною конечністю теперішнього розвитку справ.

Її розвиток і розвиток західно-європейської культури залежить від того, чи вдасть ся в сій війнї змести з лиця землі небезпеку, якою є московська держава для культури. А одиноким відповідним способом осягнути се було-б дати можність Українцям увійти в ряд культурних народів Европи й відібрати сим робом ґрунт зпід ніг російському велетеви. Се зрозуміннє рішуче приказує сотвореннє самостійної української держави й підіймає сим робом українську проблему до рішучої конечности світових подій.

Примітки[ред.]

  1. Первісний його заголовок „Ruthenische Revue“. Ред.