Значіннє самостійної України для европейської рівноваги

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до: навігація, пошук
Значіннє самостійної України для европейської рівноваги (1916
Олександер Скоропис-Йолтуховський
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Цей текст написаний желехівкою.
ВИДАННЄ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ



ОЛЕКСАНДЕР СКОРОПИС-ЙОЛТУХОВСЬКИЙ


ЗНАЧІННЄ САМОСТІЙНОЇ УКРАЇНИ ДЛЯ ЕВРОПЕЙСЬКОЇ РІВНОВАГИ.



ЦЇНА 20 СОТ.


Значіннє самостійної України для европейської рівноваги. Зобр. №1.png




ВІДЕНЬ, 1916

НАКЛАДОМ „СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ“.
З друкарнї Адольфа Гольцгавзена у Віднї.

сторінка

ВІД ВИДАВНИЦТВА.

У перекладї з нїмецької мови з „Osteuropäische Zukunft“ ч. 8 і 9 подаємо отсє виклад Олександра Скорописа-Йолтуховського, члена президії Союза визволення України, п. з. „Самостійна Україна мрією у 1794 р., полїтичною утопією в 1854 р. й пекучою потребою в 1888 р.“ Мав він його на запросини союза нїмецьких пособників українських визвольних змагань „Україна“ дня 23 лютого в Мюнхені в Ваґнерівській залї баварської гостинницї.

Значіннє самостійної України для европейської рівноваги. Зобр. №2.png

сторінка

І.

Український народ рівний щодо числа Італїйцям так, що в Европі тільки Нїмцї, Москалї, Французи й Анґлїйцї виказують більще число нїж Українцї.

Коли взяти під увагу заселену Українцями територію, що простягаєть ся між Московщиною й Чорним морем, бачить ся, що простір майже півтора рази такий великий, як Нїмеччини. Сей простір заселює населеннє (враховуючи розкинені чужоплемінні острови), яке рівне щодо числа такій великій державі, як Франція. Коли візьмемо під увагу, що Україна се шпихлїр Росії, що вона доставляє Росії третину всіх жнив, — бо земля краю належить до найурожайнїйших на цїлім світї, — що коло 70 процент залїза, яке має Росія, й 80 процент камінного вугля добуваєть ся на Українї й що 80 процент витворюваного в Росії цукру походить з України, зрозуміємо ясно величезну господарську вартість сього краю.

Коли далї візьмемо під увагу, що сини сього народу восьма частина котрого живе в Австро-Угорщинї) сміливо підпирають російські забаганки, що представники Українців урочисто заявили, що вони хочуть стояти по сторонї центральних держав, і що тисячі Українських Сїчових Стрільцїв, проливаючи свою кров у рядах австрійсько-угорської армії, висловлюють досить ясно, куди звернув ся-б їх народ, колиб він мав волю рішати про себе, — тодї порозуміємо полїтичне значіннє України.

Чи було-б можливе для почвірного порозуміння виконати безсоромні пляни виголодження Нїмеччини, колиб багацтва України виходили на її користь у теперішнїй війнї? Чи в такім разї могли-б держави почвірного порозуміння загалом подумати про війну, котру вони викликали тільки тому, бо певно рахували на те, що абсолютна перевага по їх боцї? Нї! Без України й багацтв сього краю та без доступу до Чорного моря можна-б уважати таку перевагу для почвірного порозуміння за виключену.

Коли все візьмемо під увагу, чи не зробить воно на нас вражіння дивної та злобної байки, що Нїмцї аж до часу вибуху війни не мали жадного поняття про сю проблєму та що майже нїкому з нїмецьких учених не прийшло до голови заглибити ся у вивченнє сеї проблєми?

Так, дїйсно — се був злобний і незрозумілий сон, який вичарувала хитра, немилосердна північна чарівниця, — маю на думцї російську дипльоматію.

Найвищий час отрясти ся з сього сну. Нїмецький народ повинен ясним оком приглянути ся зачарованому Сходови, здобути ся на обєктивне, наукове розуміннє відносин країни й використати полїтичні можливости, які насувають ся, в боротьбі з своїми ворогами, бо в сїй боротьбі розходить ся про істнуваннє нїмецького народу та його культури.

Використовуючи особливі обставини, в яких відбував ся розвиток славянських народів, старала ся московська держава не тільки перепинити всякі прояви національного життя поневолених націй при помочи армії й полїції, зорґанїзованої по европейськи, але також систематично нищити наші старі культурні здобутки.

Українцїв ограблено не тільки з їх полїтичної волї, самостійної національної церкви та школи, але також з їх рідної мови, навіть з їх прадїдного імени, — їх перехрещено на Малоросів, аби сим робом підчеркнути, що їх усе-таки треба вважати членами московської нації.

Нїмцї, що жили в приязни з великою Росією, не мали жадного інтересу довідати ся щось близше про внутрішні справи Росії в мирних часах; бо-ж що міг обходити Нїмцїв спір між Велико- й Мало-росами?“

Правда, Українцї довго стукали об нїмецьку браму… одначе одинокий місячник у німецькій мові, „Ukrainische Rundschau“,[1] котрий від вісїмнадцятьох лїт видають Українці для інформування нїмецької суспільности, аж до початку війни не міг зібрати навіть стільки передплатників, щоб він міг стати самостійним підприємством… Що більше, брошуру безсмертного основника й видавця „Ukrainische Rundschau“, Сембратовича, спалено на короткий час перед війною у Франкфуртї, бо протягом майже десятьох лїт не продано нїоднїського примірника її!

Так на сїй підставі байдужности нїмецької суспільности до українського питання могла московська дипльоматія побудувати чудову ману одноцїльної, неподїленої великої Росії, в якій крім декількох малих народцїв мають жити самі Москалі.

А хоч для декого було ясне, що спосіб життя українського мужицтва щодо будови домів, одїжи, світогляду, щодо звучности мови, навіть щодо характеру людини ріжнить ся від московського, вдоволяв ся він плиткими анальоґіями, спопуляризованими Москалями, та вказуваннєм на ріжність нїмецьких племен, тільки все те в величезнім побільшенню, бо-ж і Росія се також велетенська держава!

Безмилосердному нищенню всїх національно-українських зародків у серединї, висиланню мужиків за Святе Письмо в українській мові на Сибір, заборонї будувати церкви в українськім стилю і т. д. відповідало змаганнє представити Росію назверх яко братню одність; тисячі заплачених „наукових“ писань доказували всїми можливими й неможливими способами, що українського народу не було, нема й не буде.

Наслїдок того був такий, що з шкільних книжок цїлого світа, в першій мірі, розумієть ся, Росії, зникла історія українського народу, навіть його імя.

II.

Та всї сї змагання не могли знищити нашого здатного до життя народу. Він жив власним державним і культурним життєм уже тоді, коли Московщина знаходила ся в стадії номадських орд. У девятім столїттю була стара київська держава вже сконсолїдована, а в десятім столїттю прийняли її горожане христіянство.

Та проти того може закинено-б менї, що се саме було заснуваннє російської держави, а не української. Офіціяльна російська історія XVIII й XIX в. поставила сю фалшиву теорію та поширила зручно по всїй Европі.

Не місце тут входити в сї спори, що належать до фаховцїв. У нїмецьких творах є вже багато матеріялу, якби хто захотів познайомити ся з ним для власної орієнтації.

Хочу тут начеркнути тільки зовсїм коротко головні основні лїнїї історії України, сього краю, який заселює наш народ більше нїж тисячу лїт безпереривно.

Українська держава була вже сконсолїдована, коли західна Европа не могла ще успокоїти ся наслїдком великої вандрівки народів. Спадщину Риму, сеї наймогутнїйшої культурної держави, перейняла по його упадку Византія, щоб її заховати.

Що Византія була в середнїх віках провідником европейської культури, доказують найкраще артистичні памятки так званої романської доби, які знаходять ся майже в цїлій західній Европі.

І коли порівняємо давнї будівлї Київа з десятого й одинадцятого столїття з подібними памятками західної Европи, коли протиставимо мозаїки так званої неподвижної стїни з Божою Матїрю у церкві св. Софії й останки десятинної церкви з останками будівель західної Европи, то кождий неупереджений згори дослідник мусить признати, що київська церква св. Софії бодай настільки тїсно звязана з царгородською церквою св. Софії, як святий Марко з Венецією.

У Нїмеччинї, Франції й Анґлїї не знаходимо в сїм самім часї нїчого, що можна-б було поставити на тім самім ступні, на якім стоять сї останки колишньої української культури.

А твори штуки се найпевнїйщий і найобєктивнїйший суддя про рівень культурного розвитку. Закид, що сї мозаїки виконали грецькі артисти, не зміняє нїчого та доказує тільки, що естетичне чуттє Українця одинадцятого столїття стояло вже так високо, що він працював у формах, котрі ми тепер уважаємо вершком естетики тодїшнього часу.

Мирові договори з Византією, зроблені протягом X, XI й XII віку, доказують тїсні взаємини та вказують на те, що Византія доставляла Україні своїх товарів і виробів своєї промисловости, а Україна давала в заміну головно сирові матеріяли. З Византії спроваджувано: вироби золотарства, нїжні ткацькі матеріали, кераміку, шовкові матерії, дорогоцінні килими, вина й тим подібне. З того виходить, що сї люксусові річи були конечними предметами на Українї.

Коли приглядаємо ся способови життя українських князів тодішнього часу в порівнанню з пануючими західної Европи, приходимо до висновку, що перші робили більші видатки й мали кращі нагоди задоволити свої культурні потреби, нїж се було в їх сучасників у західній Европі. Се можна пояснити тим, що українська держава лежала в безпосереднїм сусїдстві культурного огнища того часу й могла присвоїти собі зараз його культурні здобутки так, що обставини були кращі для Українців нїж для тодїшньої Венеції.

Аби стало нам ясним світове міжнароднє становище колишньої української держави, могутність і популярність котрої відома була серед тодішніх европейських держав, вистарчить навести отсї факти:

Український князь Ярослав Мудрий (1019 — 1054) оженив ся з донькою шведського короля; свого старшого сина оженив з грецькою княгинею з родини Константина Мономаха, а своїх обох молодших синів з нїмецькими княгинями.

Одна з його доньок, Єлисавета, вийшла за норвезького короля Гарольда, друга, Анна, за французького короля Генрика І, третя за угорського короля Андрія; сестра Ярослава Мудрого була польською королевою.

У своїм культурнім розвитку йде тодї Україна в парі з Европою. Тільки національні й ґеоґрафічні ріжницї: безпосередня залежність України під духовим оглядом від Византії, а посередній вплив західної Европи під сим оглядом через Італїю з її старо-римськими традиціями мусїли довести до окремішностей, хоч дух з одного та другого боку був той самий. І на Українї, як і в цїлій західній Европі, зачало населеннє оселювати ся та відвернуло ся від розбійницького кочівничого життя.

Жорстокі воєнні звички, втїха з боротьби зробили місце лагідности й побожному душевному настроєви хлїборобів, доля й добробут котрих залежить більше від мирної працї нїж від сили й авантурничої зуховатости. Божа ласка, дощ і сонце дають багате жниво та благословлять працю селянина. Коли-ж навпаки прийде сонце й дош не в пору, йдуть надаремне цїлорічні труди та сподівання; родини, що більше, цїлі племена виставлені на голодову смерть.

Сї нові обставини мирного життя довели в західній Европі до містичної переміни тяжкого, незугарного каміня на принадні плетїння, котрі легко здіймають ся в гору, прозорі й сягають аж до неба. Навіть у наших скептичних часах є вони доказом загадкової глибини й краси віри людини та її змагання піднести ся понад щоденне матеріяльне життє далеко туди в нескінчену синяву духа.

Се була західна ґотика!

Який національний вислів дала-б була Україна при сїм переходї душі войовничого кочовика до життя мирного хлїбороба, про се не можна нічого сказати, бо в нашій історії зроблено для прояснення того тільки що перші ступнї. Бо-ж у тих часах, коли західна Европа ввійшла на шлях самостійного мирного розвитку, заглушили розвиток України хвилї татарських орд, що найшли з азійських степів на Европу, як морська хвиля. Українська держава впала в сїй боротьбі; але її труп загородив розбійникам дорогу на захід і забезпечив через те дальший мирний розвиток Европи.

З 1240 р. починаєть ся велика мученицька траїґедія нашої держави, нашого народу. Столицю Київ спустошили й майже цїлком знищили Татари, решта населення подала ся в підкарпатські околицї.

Наш народ, якому дали ся добре в знаки татарські напади, боров ся аж до XVI в. за свою полїтичну й національну волю, вічно непокоєний Татарами зі сходу, а Поляками з заходу. Одначе наша нація змогла видобути з себе стільки життєвої сили в тих часах, що на руїнах української держави здвигнено по притягненню литовських племен литовсько-українську державу, в якій українська культура дістає провідну ролю, а українську мову й письмо приймає аристократія та правительство. Коли литовсько-український князь Ягайло прийняв при кінцї XIV в. польську корону й вибрав на свою столицю Вавель, замок польських королїв у Кракові, впровадив він там зараз українські звичаї. Ледви чи не найцїннїйшим, а заразом найменше зрозумілим для західного Европейця памятником Кракова є ягайлонська каплиця в ґотійській катедрі на вавельськім замку. Ґотійська будова сього римо-католицького костела багато прикрашена византійськими фресками, яким товаришать закрутаси в написях кириличними буквами. Таких памятників не виказує західно-европейська штука XIV стол.

Історичні документи подають нам інтересну подробицю; а саме знаходимо між ними записки скарбового уряду Ягайлонів, які суми видано на закупленнє й перевезеннє матеріялів, потрібних до малювання. Українських малярів, котрі навмисне на те прибули зі Львова до Кракова, обдаровано грішми й багатими почесними дарунками, як кожухами, вином, волоськими горіхами й иншим подібним добром. Аби прикрасити каплицю в українськім стилю, котрий так полюбив король, треба було покликати до польської столиці українських артистів, бо домові малярі, як свідчать акти, вміли тільки помалювати стелю кімнати синьою краскою та зазначити на нїй золоті звізди. А сим нїяким робом не міг удоволити ся вибагливий Ягайло, що виріс в українськім артистичнім окруженню.

А хоч дуже виразна залежність сих фресок українських малярів XVI в. від византійської мозаїкової штуки, все-таки вказують вони в своїй композиції та в подробицях на те, що українське малярство, отрясаючи ся з византійського впливу, готове було вступити на шлях такого реалїзму, як пішов ним славний Італїєць Джіотто.

Та дуже ясна се річ, що на дворі польського короля взяли перевагу польська аристократія й польські римо-католицькі духовники, витискаючи або польонїзуючи українсько-литовську аристократію.

Коли Поляки дуже користали з культури західної Европи, яка тимчасом дійшла до високого розквіту, здержано розвиток української культури.

Цїла полїтика польських керуючих кругів держала ся засади найбезогляднїйшого використовування всїх скарбів України й національного гнету над нашим народом.

В часї цїлого кількавікового спільного життя нашої української нації з Поляками не могли останнї здобути ся на жадне зрозуміннє українського народу та його інтересів і довели через те до такої великої ненависти до себе в народнїх масах, що вона також ще тепер дуже жива серед широких народнїх верств на Україні.

Тимчасом Византія упала та смертельним ворогам України, Татарам, приходить нова підмога з боку Турків, від котрих прийняли Іслям.

Московська держава, васаль Татарів, котрий платив їм данини, з своєю татарською закраскою, стає значною могутністю й загрожує Українї з півночи саме в часї, коли західна Европа громадить щораз більші багацтва та, дбаючи про плеканнє культури, змагає до того, щоб коли не перегнати античної культури, бодай осягнути рівний ступінь з нею.

Одначе закрівавлена Україна зриваєть ся, щоб підняти наново боротьбу за свою полїтичну волю й хоронити її від польського напору. Україна мобілїзує всї свої сили, а коли стратила всяку надїю стати рівноуправненим членом у спільній польській державі, вона розторощує сю державу й оголошує під гетьманом Богданом Хмельницьким 1647 — 1657 свою державну суверенність. Але Польща зброїла ся наново до бою, зі сходу грозили напасти кримські Татари й Турки. Тому Хмельницький, котрий шукав опори, зробив у 1654 р. персональну унїю з Москвою, застерігши для України самостійність внутрішньої орґанїзації, власне військо та право дипльоматично пересправляти безпосередньо з иншими державами.

Хмельницький заключив тимчасовий союз з Москвою, як давнїйше вже заключав такі союзи з Татарами й Турками, та з лукавими московськими полїтиками не можна було так легко впорати ся, як думав Хмельницький. Наслїдники Хмельницького, вибирані гетьмани, хитали ся; одні бачили рятунок у приверненню союза з Поляками проти змагань Москви знищити українську державну орґанїзацію, а инші були за союзом з Туреччиною та за боротьбою з найнебезпечнїйшими ворогами: Польщею й Московщиною.

Се хитаннє, незабезпечене положеннє України й безнастанні напади на Україну то з боку одного, то з боку другого сусіда використала московська дипльоматія, працюючи при помочи перекупств, на кириненнє поміж масами українського народу. Вона розбивала щораз більше народ на два табори та закидала щораз більше сїти по країнї. Від часу першого нападу Татар у тринадцятім століттю мусїла Україна пережити протягом пятьох столїть те, чого зазнав нїмецький народ у часі тридцятилїтньої війни. Коли маємо се порівнаннє перед очима, можемо зміркувати, яку величезну масу культурних здобутків видано в тім часї на знищеннє, й пізнаємо, що українській нації відібрано через те всяку можність державного й культурного розвитку.

Сю мартирольоґію нашого народу увінчала крівава драма під Полтавою в 1709 р., коли гетьман Мазепа в союзї з Карлом XII силкував ся останній раз вибороти політичну незалежність.

Уже в 1721 р. ограблює побідник Мазепи, Петро І, українську церкву, що стояла тільки в номінальній залежности від царгородського патріярхату, з її самостійности.

В тім самім 1721 р. заборонив Петро І друкувати Святе Письмо в українській мові й сю заборону держало російське правительство аж до 1905 р. в повній силї!

По першій невдатній пробі в 1723 р. скасувати уряд гетьмана вдаєть ся Катеринї II в 1764 р. осягнути сю цїль.

В 1775 р. нищить цариця мілїтарну орґанїзацію української держави та її осередок — Запорозьку Сїч.

В 1781 р. касують адмінїстраційну самостійність України, а українську область дїлять на ґубернїї.

В 1783 р. заводять у цїлій Українї кріпацтво.

Отсе всї ті благословенства, які спали на Україну по прилученню з московською „культурою“!

Тимчасом іде такою самою дорогою й Польща, котра наслїдком утрати України стратила власну оборонну силу, й тратить у 1772 р. свою самостійність.

Також кримські Татари знемагають, а Туреччина бореть ся з щораз більшими внутрішнїми труднощами. Україна тратить через те криттє з заду в боротьбі з Москвою, яке мала в колишнїх сусїдах. Ще раз зірвала ся українська шляхта до зорґанїзованого дїла. Граф Капнїст їде в 1791 р. до Берлїна, щоб добути оружну поміч для проєктованого повстання Українцїв, але його збули офіціяльні круги надїєю на пізнїйше.

Україна, здана на власні сили, ограблена з власного війська, під гострим надзором великих військових ґарнїзонів, розсипаних по цїлій Україні, корить ся тепер своїй судьбі…

В короткім часї по поїздці графа Капнїста до Берлїна зявляєть ся в 1796 р. в Галлє як 48 т. показної, обємистої „Загальної світової історії, виготовленої гуртом учених у Нїмеччинї й Анґлїї (Allgemeine Welthistorie, die durch eine Gesellschaft von Gelehrten in Deutschland und England ausgefertiget), „Історія України й козаків“ (Geschichte der Ukraine und der Kosaken), пера Йоганна Хрістіяна Енґля.

Сей твір нїмецького вченого се лебедина пісня нашої політичної самостійности.

Та в девятьнадцятім столїттю не стрічаємо не тільки між політиками (маємо тут на увазї пересїчних полїтиків), але також між нїмецькими вченими майже нїякої людини, що бодай приблизно знала-б правду про наш народ і нашу землю. Тільки полїтичний геній такої міри, як Бісмарк, передбачив, яку катастрофу для розвитку европейської культури означає розбійницька захланність Москви. Хоч Росія проковтнула сотки народів, старала ся все-таки показати ся назверх національно-неподїльною одністю. Бісмарк знав, що тільки відбудова великого київського князївства може охоронити Европу перед сею небезпекою.

Як менї оповісти вам історію України в XIX столїттю?

Бо-ж історія се представленнє розвитку народу.

А московська полїційна система виходила з становища, що треба здушити в нашій масї кождий зародок якогось розвитку. Та ми стверджуємо факт, що 150-лїтнї безупинні зусилля Москви зденаціоналізувати український народ цілком не повели ся, бо наша нація заховала вповнї свою національну індивідуальність. А що вона під культурним оглядом не могла зробити таких поступів, як можна-б сього сподївати ся по здібностях Українців, се заслуга московських носителїв культури!

Розумієть ся само собою, що полїтична думка нашої інтелїгенції не заснула; про їх працю свідчать довгі ряди імен Українців, що мусїли томити ся на Сибірі й по тюрмах.

А передовсїм треба згадати тут долю Кирило-Методіївського Брацтва, котре пересадило тодїшнє відродженнє націй на заходї на український ґрунт; духовий провідник сього Брацтва, наш національний поет Тарас Шевченко, здобув собі тепер дуже поважане імя наслїдком багатьох добрих перекладів його творів і в Нїмеччинї і навіть на цїлім Заходї.

Полїтичним оборонцем наших національних інтересів в 70 — 90 рр. був професор унїверситету й відомий учений Михайло Драгоманів.

Але про живійше партійне життє не можемо ще говорити в сїй добі. Умовою полїтичного життя є чейже полїтична преса, свобода засновувати товариства й право вільного обміну думок.

А над українським народом тяжів один розпорядок, котрий навіть у Росії вважають виїмковим законом, указ з 1876 р., в якім стоїть ось що:

„Його царська великість зволив розпорядити:

1. Забороняєть ся довіз українських друків, чи брошур, чи книжок, що появляють ся за границею, без окремого дозволу головної цензурної власти.

2. Забороняєть ся появу та друкуваннє ориґінальних творів і перекладів в українській мові в російській державі.

3. Забороняєть ся всї театральні вистави й відчити в українській мові, як також друк музичних текстів“.

А хоч ми, не зважаючи на сї драконські розпорядки, розвинули в XIX ст. лїтературу, котра вірна нашій полїтично-історичній традиції, то се все можна було окупити тільки великими жертвами. А се довело до того, що двадцяте столїттє застає Україну під полїтичним оглядом пробудженою вже з сну до життя.

Повстають полїтичні партії, що серед широких мас здобувають сторонників для своїх полїтичних ідеалів; само собою розумієть ся, що всі сї партії підземельні й революційні. Бо-ж революція се проба повалити пануючий режім з усїми його орґанами.

Одначе російського режіму не можна мірити, мої панове, нїмецькою міркою. Обставини в Росії дїйсно не можливі для культурної нації.

Кождий Українець, котрий хотїв читати Святе Письмо в українській мові, мусїв перепачковувати книжку через границю й ризикувати при тім, що його застрілять.

Кождого Українця, котрий збирав народнї піснї й народнї байки та пробував їх опублїкувати в ориґінальнім текстї, тягнено зараз перед суд яко небезпечного революціонера по мисли § 3 закону з 1876 р. (котрий зрештою по нинїшнїй день урядово не позбавлений своєї сили).

І приємно менї висловити найглибшу подяку саме Баварцям в імени цїлої нашої нації за те, що вони заявили ся в своїм часї через своїх заступників проти видачі полїтичних злочинцїв Росії. Про сей полїтичний ляпас російській дипльоматії довідав ся я в тюрмі, де я знаходив ся в слїдчім арештї задля участи в виборчих зборах до другої Думи, незголошених у полїції. Може цїкаві будете довідати ся, що задля сеї провини я мусїв перебути 33 місяцїв в окремій келїї арешту до судової розправи, а потім заслано мене на Сибір.

Слїдчий арешт тривав тому так довго, бо не можна було знайти жадних законних доказів вини проти мене. Далї він протягнув ся тому так довго, що судовий трибунал два рази скидано з уряду, бо суддї не хотіли голосувати за засудженнєм мене, та щойно третїй судовий трибунал складав ся з таких знаменитих суддїв, що вони вважали виводи прокуратора достаточними, щоб засудити мене.

Прокураторське обжалуваннє звучало: мене повинні тому засудити, бо прокуратор не має нїяких фактів у руцї на доказ того, яка небезпечна я людина та які небезпечні пляни задумую.

Коли оповідаю про сю подїю, не роблю того, щоб хвалити ся моїми терпіннями. Хай і приваблює вас отся історія як щось зовсім незрозуміле й дивоглядне, та в Росії належать такі дива до щоденного життя. Візьміть статистику полїтичних злочинів у Росії до рук, а зможете переконати ся, що моя скромна особа зникає в масї тих нещасливих, котрих тільки в 1909 р. заслано на Сибір, де і я був також, а число котрих виносило 100.000.

Се особисте пережиттє може показати вам ясно, мої панове, які глибокі причини мало тодїшнє ваше становище при осуджуванню правних відносин у Росії або лїпше московських кпин з усїх прав людини та її гідности. Бо Росія се втїленнє варварства.

А колиб хто хотїв закинути менї односторонність і ненависть супроти Росії, вказуючи на культурні здобутки Росії й на таких визначних мужів, як Толстой, Мендєлєєв, Чайковський і багато инших, котрі на всїх полях науки та штуки довершили величнїх річей, можу відкрито заявити йому, що я, вихованець російської культури, можу мати обєктивнїйшу думку нїж хтось инший, бо я знаю Москалїв не здалека, не з книжок і з пісень, але з власного досвіду.

Се, що можна дійсно назвати культурою й що стрічаємо в Росії, се не культура Росії, але та міжнародня культура, котру можна скрізь защіпити, де знайдуть ся матеріяльні передумови для неї; а чи полїтичний розбій Московщини назбирав мало таких матеріяльних передумов? Чи-ж не веде Росія аж до нинїшнього дня безоглядної полїтики визиску в користь Московщини супроти всїх поневолених їй народів?

І тому я сього переконання, що цїла російська державна система й сама Росія се величезний, добре зорґанїзований апарат, щоб нищити культуру, а не пособляти їй.

Позволю собі пригадати тут те, що коли наша врожайна земля належала до польської держави, осягнула тодї Польща високий ступінь матеріяльного й культурного розвитку. Та Польщу повалили ми своїми руками, бо вона старала ся знищити нашу культуру.

Та сама доля жде й Росію, котра також через наші скарби стала великою, багатою й могутньою й котра так само брутально, як тоді Польща, хоче сьогоднї знищити нашу культуру.

У мирних часах могла Росія обманювати чужинцїв своєю мнимою одноцїльністю. В часї війни могла Росія покликати ся на патріотичні заяви сотки своїх поневолених народів. Тільки наш 30-мілїоновий народ зберігає мовчанку, яка багато говорить. Нїоднїської заяви за війною не ухвалила там якась українська орґанїзація поза лїнїєю стрілецьких окопів.

Що тут заявляємо, чуєте, мої панове, й се знають також наші земляки вдома.

Але ви закинули-б менї може, що провідник української консервативної партії післав цареви з Льозанни телєґраму з поздоровленнєм і що консервативна партія повинна бути безперечно найсолїднїйша. Так, колиб тепер прийшли консервативні заступники України до нїмецького правительства, то певно дано-б їм більше помочи, нїж графови Капнїстови в 1791 р.

Мої панове! Не думайте, що хочу жартувати, бо се дійсно чиста правда, коли говорю: Україна може мати тепер ріжні національні партії з виїмкою консервативної! Во-ж кожда партія має якусь полїтичну програму. А в такім разї полїтичною програмою консервативної партії мусїло-б властиво бути зберіганнє того державного режіму, що працює над знищеннєм усього українського, отже також української консервативної партії.

Се нїсенїтниця й до таких нїсенїтниць не допускає розвиток життя нації. Тому противорічністю в собі є консервативна українська партія, як хвилево стоять справи.

Можуть бути тільки поодинокі люде, котрі вмовляють у себе, що таку партію можна склеїти.

Революційні змагання української нації в Росії — се змагання народу до самозаховання, отже в самій річи цїлком марна справа в кождого культурного режіму, тільки не в російського.

Коли перечитаєте, мої панове, полїтичну програму Союза визволення України, на яку в дану хвилю згодила ся наша полїтична правиця й наша лївиця, побачите, що в нїй сформуловано такі полїтичні засади, на основі котрих розвиваєть ся Нїмеччина від десяток лїт.

І призадумайте ся, мої панове, що зискаєте, як відберете ворогам Україну, котра виживлює їх.

Коли глянути критичними очима на мілїтарне положеннє, можна спокійно сказати, що нема лоскотливійшої точки для почвірного порозуміння нїж Україна. Як проженете Москалїв з України, маєте все те, чого вам недостає тепер: усуваєте недостачу засобів поживи, дістаєте пануваннє над Чорним морем і нищите підставу господарської та полїтичної могутности Росії.

І коли мечем подиктуєте мир Росії, а нам дасте можність побудувати самостійну державу, забезпечуть тим робом Нїмцї собі самим і цїлому культурному світови дальший спокійний розвиток бодай на яке столїттє.

Велика се культурна задача, котра припала тепер мечеви Нїмеччини, й Нїмцї можуть бути горді на те, що саме ми, поневолений і ограблений народ, приходимо не до Франції й Анґлїї, що впрошують ся на оборонцїв культури, але до вас. І ми певні того, що Нїмцї й розвяжуть сю проблєму, бо самостійність України стала полїтичною конечністю теперішнього розвитку справ.

Її розвиток і розвиток західно-европейської культури залежить від того, чи вдасть ся в сїй війнї змести з лиця землі небезпеку, якою є московська держава для культури. А одиноким відповідним способом осягнути се було-б дати можність Українцям увійти в ряд культурних народів Европи й відібрати сим робом ґрунт зпід ніг російському велетеви. Се зрозуміннє рішуче приказує сотвореннє самостійної української держави й підіймає сим робом українську проблему до рішучої конечности світових подїй.

Примітки[ред.]

  1. Первісний його заголовок „Ruthenische Revue“. Ред.