Золотий лев (Опільський)/VIII
| ◀ VII. «Стяги глаголять» | Золотий лев VIII. Княжий суд |
|
На майдані, перед дворищем, заставлено столи та лави для короля та прибічників, а боярин із срібним збанком на срібному підносі вітав князя білим хлібом та солодким медом. Лавор з цілою ватагою рабів та рабинь виносили з комори мясиво та розставляли по столах, а ратники відтикали бочки меду й пива. Та король не взяв із рук боярина кованого золотого кубка.
— Доки суд не очистить руки, годі вірити устам! — сказав і засів на лаві, а поруч нього єромонах і воєвода.
Прибічники отворили круг, до якого прилучилася чабрівська рать. Військо за цей час проходило далі шляхом на Вовчий вивіз. За подолянами їхали вози короля та дружин серед пішої челяди. Кілька відділів піших копійників та лучників замикало похід, та заки вони надійшли, справа в дворищі була вже скінчена.
Данило покликав боярина і Ярослава та добру хвилинку приглядався до обох.
— Я памятаю Судислава Соломирича! — шепнув воєвода Мстислав. — Цей молодець безперечно його син. Як вилитий батько з-перед тридцяти літ.
Король кивнув головою.
— І я бачу, що в ньому грає благородна кров — відповів. — А ось цей — це чорний клобук або половчин. Гм! Всяке буває на світі!
Потім звернувся до боярина.
— Боярине! Ти був збирачем полюддя й тивуном твойого пана у волості?
— Так!
— Отже чому від повороту Батія в степи не приносив ти повинної?
— Я мусів платити за громаду данину баскакові, щоб спасти її від загибелі. Торік, після погрому поганого Куремси, я післав дань до Луцька, цього року ще не зібрав нічого. Я тільки велів зібрати рать, саме цю, яка вітала вас подорозі, щоб зловити баскака.
— І що ж, зловили?
— Вбили, милостивий королю, вбили у Вовчому вивозі, пограбували його достатки, а мені, що їм порадив це зробити, не дали нічого.
Аж усміхнулися всі присутні.
— Це було безправство, — гарячився боярин, — бо баскак належав перш за все до мене. Від пятьох літ він щороку був у мене.
— А чи тебе не було при нападі?
— Ні! Вони все зробили без мене.— Щож, зробили без тебе роботу, то й поділилися без тебе! — зажартував король. — Одне тільки цікаве, — тут споважнів знову, — навіщо хлопам рать та ще кінна?
Слова ці були звернені до Ярослава.
— Милостивий королю! — відповів молодець. — Боярин, збираючи подимне для хана, звів нас на закупів. Ми бажали викупитися, а коли викупилися, він заявив, що не хоче вже бути у проводі в нас і щоб ми, як люди свобідні, самі подбали про оборону.
— Оборону? Перед ким?
— Перед татарами. Боярин і так вибирається на Литву, то не було б кому рятувати хліборобів та давати ладу в потребі. На це й іменували мене сотником.
— Ви чому не платили полюддя тивунові?
— Всі платили вдвоє і втроє більше понад звичайну суму, бо так сказав боярин на спілку з баскаком.
— Нема що казати! — засміявся воєвода. — Боярин, каже, що Чабрів — татарська слобода, а чабрівці обвинюють боярина.
— За мої слова ось моя порука! — заявив боярин. — Зумію ще я постояти за свою честь!
У товпі чабрівців загуділо.
— Гріх тобі, боярине, таке казати! — кричали деякі.
— Я присягою стверджу правду своїх слів! Невже ж присяга боярина не варта холопського викруту?
— Тут нема холопа чи боярина! — зазначив Данило. — Тут є тільки хтось, хто зрадив рідну землю і вона цього покарає. Хто ж є зрадником, а хто ні? Боярин, чи громада?
— Громада, милостивий господине, громада! — крикнув боярин, який уже чув, що волосся стає йому дубом на голові. — Всі знали боярина Судислава, а від його дочки в мене син. Він мені тестем доводиться. Невже ж дав би він був дочку негідному?
Судислав лишив по собі добру память серед своїх та чужих і згадка була на часі. Боярин бачив це добре вражіння, що зробили на всіх його слова й знову заговорив певним тоном:
— Яка користь бояринові з татарського підданства? З нього користає тільки мужик, отож він у „татарські люди” й пхається. Ще раз кажу: за правду моїх слів ось моя порука!
Та промайнула тінь по високому Ярославовому чолі.
— Стидайся, боярине, памяти батька Судислава та свойого сивого волосся. Коли б ми справді були прихильниками татарського люду, не ждала б наша рать приходу короля з покликом та радістю тут, а під бунчуком Куремси. Будь ми татарські люди, не до нас їхав би баскак і не ми вбивали б його, а вже в ніякому разі не грабували б татарської казни.
— Ха, ха, чому ні! — відповів боярин. — Вину можна скинути на когось іншого, а за гроші, буває, ріжуть і рідного брата.
Слова ці вдарили Ярослава, мов поличник. Він почервонів, очі набігли кровю, хребет вигнувся, кулаки затиснулися, а лікті подалися назад, неначе ось-ось хотів скочити хижак на ворога.
— Не можу я спорити з досвідченим у раді боярином. Не можу й стати з ним на Божий суд, бо він старий, а його син недужий. Але я маю свідка правди моїх слів, що не я, а боярин чинив усе те, в чому обмовляє нас. Він, а не ми, мав умову з баскаком, нас не питали про те, чи хочемо ми стати татарською слободою, чи ні. Не ми, а він зраджував короля, щоб потім покинути волость зовсім і йти на Литву, а нас лишити тут між молотом і ковалом. Та тоді взяли ми самі справу в руки й явно та отверто стали по боці законного володаря нашої батьківщини. Знає про це вся громада, та вона не може бути свідком у власній справі. Знають це прибічники боярина, та й вони не можуть свідчити проти свойого господина. Проте свідок у мене є.
Данило стежив уважно за ходом розмови, бажаючи збагнути, по чиєму боці правда. Найшвидше визнався єромонах.
— Не була б громада така спокійна, якщо б була винна! — завважив.
— Так? А мені здається, що яке їхало, таке й здибало! — спротивився Мстислав.
— У всякому разі більша є бояринова вина ніж громади! — сказав на те о. Василій.Та в цей момент заговорив Ярослав про свідка. Круто повернувся до нього боярин.
— Свідка! Якого свідка? — накинувся. — Який тут може бути свідок між громадою і мною? Воєводи не було в нас іще від торічної війни, не було ані купців, ані королівських биричів, були тільки свої. Та ти уваважай, хлопче, що зводити можеш усіх, тільки не Бога й не короля.
— Не остерігай мене, боярине, перед злочинами, яких ти щойно допустився.
Тут перепинив Данило дальший спір, підіймаючи руку.
— Чекайте! Заки покличемо свідка, подивимося, чи не можна б розсудити спору й без нього.
3алягла тиша, така, що було чути, як муха летить.
— Боярине! — запитав король. — До кого їхав баскак?
— Він їхав по подушне, по данину!
— Так, але до кого?
— До мене! Я ж був збирачем цього податку.
— А чи є десь у якійсь татарській слободі боярин?
— Не знаю, милостивий володарю, я ніде не бував!
— Але я бував і знаю. Баскаки їздять до громад і з громади збирають данину. Коли баскак їхав до тебе, то він, видко, тільки тебе знав.
— Воно правда! Він тільки мене знав, тому до мене й їхав.— То, значить, ти, а не громада, зрадив твойого володаря. Ти накинувся громаді на зверхника, то ти й відповідаєш за зраду.
Боярин зблід.
— Господине! — залебедів. — Відкіля ця певність?
— Відкіля, питаеш? А чому в погромі не було ніодного з твоїх ратників і тебе? Хочеш знати, чому? Я скажу тобі. Напад міг удатися, або, й ні, а в такому разі ти відповідав би за все головою. А так ні тебе, ні твоїх не було між винуватцями і вина зосталася на громаді. А що, чи не правду кажу може?
— Сущу правду! — потвердили о. Василій та Мстислав.
— Саме те бажаю й я доказати йому перед лицем милостивого господина нашої землі! — сказав із поклоном Ярослав. — Та тільки одного прохав би я: забезпеки мого свідка.
— Хлопче! — усміхнувся король. — Я догадуюся, якого свідка маєш. Ти подарував життя одному татаринові і бажав би його забезпечити перед неволею. Так?
— Око твоє, милостивий, розкриває глибину серця. Так, — це татарин!
— Татарин? — закричав нагло Ратибор. — Що може знати татарин про справи мої й баскака?…
— Мовчи! — сказав король. — А тобі, хлопче, кажу, що хочби свідком був і сам Куремса чи його баскак, то відійде без перепони, бо Божа правда та справедливість важніші від людських ворожнеч. Де ж твій свідок?
Ярослав підняв руку і на цей знак зпоміж чабрівських ратників виїхав у блискучому наряді Ахмат. Він зіскочив з коня, став на коліно перед королем і поклав до його стіп свою криву шаблю.
Усі аж ахнули. Боярин занімів і був би впав, якби не піддержали його ззаду. Сам Данило не міг із дива вийти.
— Аж так? — заговорив до себе нишком. — Хто ти? — спитав голосно.
— Я Ахмат-бей, баскак Куремси.
— Чи годишся бути свідком у справі Ярослава Судиславича?
— Так!
— Він тобі друг?
— Ні, він ворог, найбільший і найнебезпечніший з усіх, яких маю. Він побив мене й моїх!
— То чому ж ти берешся свідчити?
— Бо він лицар, що має в серці благородність і по його боці правда! Я можу ворогувати з ним, та він противник чесний. Він повірив моєму слову, не взяв моєї власности, а поступив тільки так, як кожний, хто береже вірности своєму володареві.
— Що ж знаєш ти про його вчинки та про замисли боярина?
— Знаю все й не замовчу нічого. Після того, що почув тут, нема в мене ніяких сумнівів.Рівним, спокійним, діловим голосом розказав Ахмат усе, що було колись між ним і Ратибором, що почув від Ярослава, а що при виплаті довгу в дворищі. А коли скінчив, із задніх рядів прибічників короля виступило два кремезні парубки, з яких кожий мав при поясі вязку ременів. Вони стали по обох боках боярина. І ось впало слово присуду.
— Зрадником був і є Ратибор! А ось новий боярин, якому даю провід волости — сказав король, показуючи рукою на Ярослава.
Тиждень пізніше у великому дводневному бою розгромив Данило Куремсу. Чабрівська дружина при цьому визначилася найбільше, бо, знаючи околицю, зуміла виловити безліч татар, що, розбиті одним ударом раті, розбіглися по всіх усюдах. Татари були найбільш страшні тим, що, розбиті в одному місці, блискавкою збиралися в другому і наступали знову.
Чабрівці дали ще провідників подільським сотням і з війська Куремси не лишилося й половини. Безліч нових холопів посадили галицькі, волинські та подільські бояри по селищах, а „татарські люди" збагнули, що зрада рідної землі завсіди приносить гіркі плоди, що у свідомих правди та справедливости навіть менша сила буває непереможна.
Боярин Ратибор заплатив за свою зраду головою, а його маєток дістався в спадщину Ярославові. Та коли він із молодою жінкою Оленою прибув перебрати на власність дворище, дозволили Олегові забрати з нього батьківські достатки. Олег привитав їх із спокоєм та радістю, бо живучи з ними, був безпечний від глузування та ворожнечі чабрівців.
Опісля поїхав до Галича, де на королівському дворі намагався добрими й благородними вчинками притемнити сумну память батька.
Глибокої старости дожила при молодятах стара Голубиха.