Золотий тік
 | Не вказано джерела цього літературного твору чи документу. |
Золотий тік
Княжий палац був там, де тепер село Крилос. Як знайшли там кам'яну трунву Осмомисла, я ходила дивитися.
І розповідали, що в давнину на Крилосі була така площа, що називалася Золотий Тік.
Батійом. Його вже, бач і браття не так приневолювали до роботи, як от других, так що йому й одпочити можна було, як водиться, після обід. І то вже він собі робить зранку й до обіда, а в обідню годину, поївши сухого хлібця з водою, і ляже одпочивати де-небудь під снопами, і вже тоді встає, як сонечко поверне і під тінню почне припікати. А далі й так бувало, що вже б і сонечку пора припікати, а Батій усе спить та спить. Запримітив теє прикажчик та й почав
назирати за Батійом.
От на другий там, чи вже на третій день, не знаю, пора б уже і встати Батієві після обіднього одпочинку, а він іще спить. Прикажчик, звісно, до нього, коли дивиться — над ним стоїть якась тінь; він глянув угору, аж там орел широким листом простягся і нерухомо ширяє над Батієвою головою. Прикажчик думав, що воно так собі, та й збудив Батія до роботи. Коли ж ні, і вдруге, і втретє прилетить орел та й висить, наче на шнурочку, над Батієм, ото щоб тінь робити, як Батій спочиває. Прикажчик почав розказувати
людям; вони й собі давай запримічати, і всякий день бачили
того'орла. «Що його робити?»—міркують. А далі, поміркувавши між собою, пішли радитись з гуменом і розказали усе, як було. Гумен теж здивувався, зібрав братію і почали браття радитись, що його робити, що його казати в такім случаю.
От один чернець, таки лаврський, такий-то вже старий, що й господи, і почав казати:
— Я,— каже,— панотці, вичитав у книжках, що воно значить. Оттой Батій — богатир-лицар, йому треба вольну дати, бо він колись і нас поб'є й монастир зруйнує.
— Коли вольну, то й вольну,— в один голос відказали браття.
От раз покликали його та й кажуть:
— Ми,— мовляв,— пускаєм тебе, чоловіче божий, на всі чотири, йди собі, куди хоч.
А Батій, звісно, вже чоловік у літах, не хотів тинятись по світу і каже:
— Я ж вам робив стілько, то замолоду й держали мене, а на старість проганяєте. Куди ж тепереньки піду: сили вже нестає і хліба не зможу собі заробити.
А ченці: «йди та й іди!»
Не мав чого казати бідолаха, треба йти, бо, звісно,— начальство, як його не слухати. Коли той же старий чернець, що вичитав про Батія в книгах, і каже гуменові, що так, мов, паноче, не можна його одпускати, треба з нього квиток взяти, щоб він нас не посмів рабувати.
— Коли взяти, то і взяти,— каже гумен.
От вони до нього, а він каже:
— Я,— каже,— не вмію писати, який я вам квиток дам?
От вони й кажуть йому:
— Коли ти,— значить,— не вмієш писати — вмочи руку в золоте чорнило та й прикладеш до бомаги, щоб нам хоч твоя признака зосталася.
Принесли йому золоту чорнильницю з золотим чорнилом, він умочив руку й приклав до бомаги. Ченці дали йому кусок хліба, гривню грошей та й вирядили од себе.
Пішов собі Батій в інше царство, в бусурменське господарство. Прийшов та й живе собі, поживає. Коли незабаром якийсь цар та на того царя-бусурмена пішов войною. Бусурмен злякавсь, не зна, що його робити. Далі об'являє по всьому царству, усьому бусурменству:
— Хто звоює мого неприятеля, за того мою царську дочку оддам, іще й півцарства замість приданого.
Батій приходить до царя та й каже:
— Я,—мов,—звоюю.
Зібрав військо і побив того царя, що йшов на бусурмена.
Цар дав йому, на чім умовлявся: дочку свою і півцарства.
От вже Батій став царем. Згадав він, що колись-то його монахи притісняли, як ще він кріпаком був та церкви строїв.
От він пішов до царя, свого вже тестя, та й каже:
— Позвольте мені, татеньку, військо зібрати, на городи християнські йти, хочу я Київ з церквами золотоголовими звоювати.
Цар йому дозволив, він і пішов. Тільки що прийшов, то зразу ж таки звелів Софію руйнувати, а далі й Десятинну.
— Руйнуйте,— каже,— хлопці, щоб і сліду не було! А Михайлівського звелів не чіпати, бо там ченці були добрі й гарно жили з своїми кріпаками.
Ото вже палив-палив, а далі й скомандував у Лаврію йти. Батій звелів грабувати й запалити святу Лаврію. А монахи, хоч деякі й поховались у печерах, і пізнали його та взяли зібрали усю святиню і вийшли до нього з хрестами й корогвами. Поперед усіх ішов гумен і на височенній палиці держав той квиток, що Батій колись дав ченцям. Батій, хоч вже був бусурменом, а все ж од свого не міг відрікатись.
Як побачив той квиток, та навтікача, прибіг ік Дніпру, сів У човен і посеред Дніпра лопнув.
З того часу свята Лаврія, кажуть люди, так запустіла, Що в неї під престолом вовчиця дітей виводила. От таке-то було колись, тепер цього й сліду немає.