Зоря/1894/05

Матеріал з Вікіджерел
< Зоря‎ | 1894
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Рік XV
Число 5
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

Дуже і дуже не пошкодило-б, коли-б і шановна редакция „Зорі“ постановила собі обовязком висилати до Шевченкової* господи хоч і не що річний примірник часописи, а хоч би всї ті числа „Зорі“, що́ присьвячують ся кожного року памяти Т. Г. Шевченка*, на йменнї якого збудоване Товариство імені Шевченка.[1] Зведені таким чином до купи розвідки та инші вістки про поета дуже-б личило держати у його хатї і цїм давати спромогу туристам довідатись на Шевченковій могилї про все те, чого багато дехто не знав і не відав, а ілюстровані Ч-а „Зорі“ справдї дали-б досить широке ознакомлїннє з біоґрафією Шевченка*, особливо для тих, хто не відає про істнуваннє „Зорі“ і не читав життєписї Шевченка*, а людий таких знайдеть ся дуже багато, бо значна частина громадян знає поета тільки по його „Кобзарю“ та по тій широкій словесній славі, яка ходить про його по всїх країнах.

Не шкодило-б завести на Шевченковій могилї і скарбничку на доброхітні жертви туристів, з призначенням зібраних гроший на якесь благе дїло імени Шевченка*, або й на памятник йому, що́ колись, певна річ, буде збудований в честь великого патриота, поета і пробудника українсько-национального руху.

М. Школиченко.*

Zoria.1894.05.112.symbol.png


Zoria.1894.04.87.r.symbol.png [Далї]. Zoria.1894.04.87.r.symbol.png

 Торбанїст гра на при́струнках торбана, як кобзар на кобзї, щипком. Струни не притискають ся; високість їх зостаєть ся незмінна. За при́струнками лежать „басові струни“ (Ж). Вони простягли ся вподовж ґрифа [ручки] торбана і накручені на кілочках. Басових струн на торбанї буває 12—14; слїдують вони одна но одній в такий спосіб:


Стрій басових струн торбана



 Чотири верхні [крайні] тони мають назву „верхнє“ [від краю]; do зветь ся квінта; другий на йому тон laсекунда; третій — faтерция; останнїй четвертий тон do — „басок“. Решта 8 струн „баси“ строєні по-парно в октаву. [Si♭—si♭; Fa—fa; Do—do; Re—re]. Усї струни кишкові. Проміж цих 8 басів, по-парно в октаву строєних, кожна нижня струна обмотана сухозло́тицею [як на кобзї], металевою ниткою. Цї 4 струни звуть ся байо́рками.


Стрій байорків



 УВАГА: „Байо́рки на пелїї намотанці“ — це технічний вираз у торбанїста Відорта* про струни обвиті сухозло́тицею.

 За цими басами лежить третїй ряд довгих струн, що́ тягнуть ся повз першу головку і начіплюють ся аж на верхній, менчій головцї на кілочки. Сї 6 довгі струни суть те-ж баси — звуть ся вто́ри. Подібно як баси на ґрифі і сї вто́ри строєні те-ж в октаву.


Стрів вторів




  1. Ми радо висилати мемо на адресу, яку нам вкажуть закордонські брати. Ред.

|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|

 Цїлий стрій торбана, значить ся, буде ось який:

Стрій торбана: втори



Стрій торбана: баси



Стрій торбана: приструнки



 Усїх струн на торбанї 30—31. Останнього тону re на при́струнках звичайно бракує. Трапляють ся торбани, що́ мають 60 струн; такий торбан зветь ся „цїлий торбан“. Звичайний стрій торбана єсть мажорний [веселий]. Часом, коли сьпів потребує мінорного строю [жалібного], торбанїст відпуска на ½ тона терцию la [на басках] і la, la [на при́струнках].

 Гра на вто́рах чинить ся щипком. Вто́ри взагалі мають дуже незначну ролю при сьпіві. На басах, що тягнуть ся вподовж ґрифа, грають „ладами“, то-б то прикорочують довжину струн, притискують їх, як на ґітарі до ґрифа. На при́струнках грають тільки щипком. Торбанїст до гри на торбанї уживає різних способів, користуючись средствами, які дає йому струмент. Мельодию, сьпів, він підграє на при́струнках, або-ж на чотирьох тройнїх басових струнах [do—fa— la—do]; гармонїзує додаючи зрідка до цих акордів низький, основний бас на вто́рах. Свої прелюдиї і полюдиї,[1]якими торбанїст зачина і кінчить піснї, він грає на при́струнках.

 Пишучому цї розслїди памятні два типи торбанїстів. По дитячих, далеких згадках 40 років назад памятний, старий-старезний торбанїст на Лївобережжі, у Полтавщинї Іван Кошови́й*. Чудово сьпівав він народні, лїричні піснї, часом скрашаючи їх своїми додатками, в котрих сьвітивсь завжди сьвіжий український гумор. Він був свого часу за́ молоду знаменитий танцюристий, віртуоз у свому дїлї, як упоминали ся люди, що здавна його знали. Перед гістьми у свого пана він виробляв найтяжчі балєтні па, кунштики. На тому полї зазнав він і лиха: Якось підчас бучного весїлля, коли вже наїздже панство пообідало, Кошовий став бавити загал, і аби більше залучити собі слави і узнання, став ще виробляти якісь па на пальцях рук, танцюючи до гори ногами проміж чарок, кубків, та спіткнувсь, упав, та скалїчив собі на віки ногу. Годї вже з того часу було йому танцювати; за великі послуги, пан дав йому волю, обдарив його оселею доживати у спокою віку. Ото-ж було нам дїтям заманеть ся послухать старого Кошового*, його й кличуть з торбаном у двір.

 В репертуарі його не було нїчого, щоб нагадувало про які мадриґали, диффамби, прославні вірші правобережних торбанїстів. Сама народня пісня та й годї.

 Дрібне панство, панки й полупанки, що́ бувало й на улицю і на досьвітки, наче те селянське парубоцтво хожало і на торбанах вигравало і по-митецькому витанцьовувало, воно крім народнїх пісень мало в репертуарі і штучні українські піснї-романси, які і тепер безлїч по Україні поширені, на кшталт „Баламута“, „Стоїть гора високая“ — і цілий лєґіон інчих. Утвореннє цих, часом дуже мельодийних і вдатних напівів з музики, романсів, належить безперечно станови полупанків, що́ вискочили у панство з козаків, волосних писарів, а то таки й з збіднїлих панків.

 Другий тип торбанїста, се єсть: Франц Відорт*, якого ми пізнали два роки назад. Єсть то тип дворового

сторінка

маґнатського рапсода з правого берега Днїпра і, яко оріґінальна поява місцевого панського життя в нашім краї, заслугує на ближчу нашу увагу до розслїду й оцїнування.

 Відорт* є торбанїст з батька-дїда. Дїд його Грегор Відорт*, з Австриї, служив при дворі знаменитого свого часу авантурника арабського Вацлава Ржевуського*, або, як він сам себе узивав, золотобородий Емір, а далї, під впливом українофільського простування польської лїтератури, прийняв чуже імя „ота́мана Ревухи“. Дякуючи своїм чудернацьким фантазиям і вдачи, цей Ржевуський* кидавсь від студий наукових до запальної ідеї полїпшення в цїлій Европі кінської породи через арабських коний... Нарештї прогайнувавши усе сливе своє добро, він завів у своїй Савранї школу лїрників, торбанїстів, бандуристів. Помагачами йому були з лїтературного боку Тимко Падура*, та каноник Ян Комарницький*. Складали вони піснї, думки про козаків-низовцїв. Ржевуський* склав те на голос, а Відорт Гре́гор* сьпівав. Відорт складав і сам піснї. Помер Ржевуський, а за їм і старий його бард Відорт. Син Гре́гора, Каєтан*, те-ж складав піснї, але не про козацькі справи, походи, а хіба до якої оказиї, весїлля у якого з родичів маґната. Те-ж саме, тільки ще в менчому розмірі робив і Франц Відорт*, онук Гре́горів.

 Крім пісе́нь до слів Падури* [найкрашча з їх про Кармелюка*, єдина, що сьпіває народ], Франц Відорт* з пісень свого дїда сьпівав ось які 4 пісні: 1) „Пісня Відортова“; в їй Гре́гор Відорт сьпіває про свою власну дїяльність, як він сам її й його гурт розуміли. 2) „Подорож В. Ржевуського“, 3) „Золота борода“ і 4) „Сьпів Ревухи“ — де він прославляє вчинки золотобородого Еміра. Каєтан Відорт склав пісню на поворіт з заслання на Сибір князя Романа Санґушка* (1842—1844). А Франц Відорт склав мадриґал про слюб когось з Санґушок чи Сапіг. Сьпіва він і українські народні піснї і польські. Але весь його репертуар не має жадної суцїльности, нїчого повного, щоб могло бути подїлене на які віддїли по змістови тексту, або з удачи музичньої, як на приклад у покійного Остапа Вересая. У того репертуар складавсь з дум історичнїх, родинних, з пісень божестве́нних (про Сьвятих), комічних, з пісень до танцїв.

 У Відорта-ж народня пісня не є річ постійна, він її зна, сьпіва її, бо й її часом просять сьпівати в тім товаристві, де він повертаєть ся. Тим побитом записано від його гарний волинський вариянт піснї-думи про Саву Чалого* [„Ой був Сава в Немирові в пана на обіді“]; відома скрізь битова пісня про Гриця; пісня про знесеннє панщини („Була Польща та стала Росия“). Сьпівав він пісню з анакреонтичним змістом „Казала менї Солоха: прийди“, теж польську „Co kocham, to kocham“.

 До специяльного репертуару сьпівів Відорта* належать його знані думи, радше думки, дешевий романс, пісня в куплєтній формі з музикою досить тривіальною, на кшталт нахабної „Гандзя, цяця молодичка“. Кращий нумер з пісень власних Грегора Відорта* є сьпів Ревухи [„Як виїхав Ревуха на конї гуляти“]. В йому почуваєть ся епічний настрій, вдалість, міцний, гартований дух степовий лицаря. Здаєть ся, нїби таку думку можна було-б почути в козацькому обозї. Завваживши, що автор думки жив перед стома роками і в подорожах з своїм паном Вацлавом Ржевуським* бував на Сїчи, міг дещо подібне чути від Запорожцїв, то й не дивно, що так вдатний настрій виливсь у цьому найкрашчому нумері його композициї. Сам присьпів думки „Грай море, Чорне море“, турецькі чи татарські вигуки „галак-ґіда гу“ !, усе тут до речі і ілюстровано дотичною музикою. Але як чудно, неприродно і навіть неприятно лунає українська мова в цьому високим, пихатим стильом утвореному текстї, в шуканню риму, в калїченню льоґічного на́голосу в словах, в цих недоладнїх, безглуздих дітірамбах. В музицї те-ж саме конечний патос, комічний запал. Не було-б жалко, як би тим чином водивсь сьпівець, виконуючи свої якимсь „язичієм“ утворені композициї, бо там уже в самому текстї така препишність і гиндикуватість, а то-ж він під той же тон сьпіва й народню пісню. Це так не лучить ся з щирістю почуття народньої мельодиї, з природньою правдою змісту. Не візьмеш у тямки, як така, здаєть ся культурна суспільність, як оті Поляки, годила ся й годить ся з цїєю псевдонародньою деклямациєю й

|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|

експресиєю. Таку безрозбірність можна собі з'ясувати коли не погордою, то байдужістю до народньої мови, народньої мельодиї. Але розвідка не оправдує сього. На моє запитаннє, як послухачі-маґнати відносять ся до української мови в піснях і думках його [Відорта*] і чи не ремствують вони, що він склада текст не по польски, Відорт відмовив: „Навпаки, каже, Поляки потребують конче малоруського тексту в його сьпівах і за польською мовою не вганяють“. І те потребуваннє українського тексту йому замовляно не тільки в Українї, але у Львові, так само і в Кракові.

 В додаток прикладаю тексти й мельодиї сьпівів, виконуваних Відортом*, як народнїх [про Саву Чалого*, Кармелюка* і інших], так і складаних Гре́гором Відортом*:


1. Сьпів Ревухи*
[Думка].
Гей виїхав Ревуха на конї гуляти, / перевісив через плечі сагайдак багатий. / Грай море, Чорне море, біле море гала-кгида / Гей! ла-ла-ла-ла ла-ла-ла-ла! Гала-кгіда, гу!


сторінка

1. Пісня Відортова*.

Не жури ся мій хазяїн, — не за взятком я іду:
Оттак сяду, засьпіваю, відсьпіваю тай піду.
Від місточка до столицїв, від столицїв до села
Для лицарів, для дївицїв Відортова піснь гула.
Старі замки його знають, він дїл давних учить вас,
В його піснях одживають змерлі лїта, змерлий час.
В Запорожжі лїт не мало на Днїпрових берегах
Козакам ся просьпівало о Богданах — Козаках.
Хоть як мило з ними жити, хоть як щастя іде вік,
Іду в Польшу закінчити шістьдесятий восьмий рік.
Відчинїте замки, брами — лядська піснь вам загуде:
Пожурить ся сьпівак з вами, пожурить ся тай піде.
Жадних скарбів я не маю і не хочу їх од вас;
Нехай тілько хто згадає: „Колись Відорт* був у нас!“


Боян.*

Zoria.1894.05.114.symbol.png


Запомога письменникам.

 Сьвяткуючи память великого сьпівця нашого, згадуючи його гірку долю, на часї буде зняти річ про одну справу, що́ давно стоїть на черзї, і хоч не раз її зачіпали, ще й досї жде свого часу, — про спосіб запомоги нашим письменникам. Що доля українського письменника в сьогочасних обставинах дуже прикра — се річ дуже добре відома. У наций, що́ стоять в кращих культурних і громадських обставинах, де писальництво не єсть громадська заслуга, патриотичний „подвиг“, а стало в значній мірі рукомеслом, зарібком, і там писальницькі верстви вимагають запомоги, опіки, бо й там в масї, виключивши щасливу меншість, писальницький зарібок не відповідає тратам умислових сил і енерґії; до того більш-менч поважна писальницька праця вимагає безперечно довгої працї коло власної осьвіти, неможливої разом з напруженим писаннєм задля стрічкової заплати, добрий писальницький гонорар раз-у-раз приходить надто пізно, під старість, а деякі фахові професиї писальницькі — як чисто наукові — нїколи не дадуть потрібного зарібку, й писальництво може істнувати тільки як додаток при инчому зарібку з якоїсь служби [хоч таку річ не можна уважати за щось нормальне]. Коли так стоїть справа по инчих, як кажу, більш розвинених громадах, то незмірно більшої запомоги й опіки вимагає наш український письменник. Навіть на більш щасливій Українї галицькій тільки декілько [і дуже не багато] одиниць мають хлїб з лїтературного зарібку; головна маса лїтературної працї або не заплачуєть ся зовсїм, або заплачуєть ся о стільки низько, що нема чого її й рівняти до справедливого гонорару; стімулами до писальництва головним чином суть або громадське й патриотичне почуттє, або змаганнє слави чи популярности; лїтературна праця з'являєть ся звичайно чимсь другорядним, акцесуарним при якійсь инчій роботї, якій присьвячує письменник свої сили. Що сих стімулів і головним чином — першого, самого дорогого, не вистачає — се легко бачити: не вважаючи на те, що за галицьким писальництвом стоїть цїла Україна із своєю безкористною працею, сил все таки не вистачає на саму не хитру, рукомесленну, щоб так сказати, лїтературну роботу. Так, кажу, на Українї галицькій, що-ж на Українї росийській? Ту вже самий факт писання по українськи єсть в якійсь мірі corpus delicti, і хто відважуєте ся писати по українськи, мусить рахуватись з можливостю пошкодити тим своїй урядовій репутациї, своїй кариєрі; хоч по правдї боять ся тут далеко більше звичайно, нїж єсть до того реальних поводів. У страха очи великі — ну, та перемо́га й сего суб'єктивного страху вже єсть заслуга. Праця ся не сплачуєть ся нїколи майже. Стімул слави дуже не великий, письмовець звичайно укритий псевдонїмом, відомим часом кільком людям, що́ близче стоять до того орґана, де він друкуєть ся, і про його писальництво відають часом близчі тільки його приятелї. Часом сам він не бачить свого утвору, надрукованого в часописи, що́ в Росиї заборонена, бо й досї видавництва не завели ще звичаю

|style="padding-right:10px; padding-left:10px; border-right:none; border-left:none;"|

посилати автору примірники[2]. Він навіть не має часто втїхи знати, що його думки, його творча дїяльність впливає, хоч би анонїмно, на українську громаду, коли те виданнє доходить в Росию в якихось 3—4 примірниках, тим часом як йому близча, цїкавіща властиве ся громада. Треба великої встійности духової, великої прихильности й присьвячення до своїх ідеалів, великої віри в луччу будучість українського народу й української национальної ідеї, щоб в таких обставинах робити стало, енерґічно, не припадковими прихватками, а систематично, на протягу довгого часу, на користь українського слова. Така писальницька праця є справдї заслуга, „подвиг“. Коли чоловік жертвує свій зарібок, свою кариєру, свою популярність, яку-б міг придбати де инде [бо не можна-ж назвати популярністю відомість гуртика прихильників], накликає навіть на себе небезпечність, то громада повинна обертати ся до него з увагою, прихильністю, піддержати його в трудну годину, помогти йому материяльно в злиденний час. Тим часом в українській громадї бачимо велике й стидке недбальство в сїй справі; український письменник не знаходить нїякої запомоги, нїякої прихильности в громадї; коли знесилений тяжкими материяльними обставинами [не кажу про перекінчиків-кариєристів] збочить, піде служити инчим богам, — ставлячи хрест над ним не подумають, що вина в значній части й на громадї лежить, бо залишила його без запомоги, а коли згорить він завчасу, скажуть кілька „теплих“ слів про тяжку долю українського письменника, саме найбільше заходять ся коло вікна, памятника, — і подумаєть ся — горе нам, що ставимо памятники тим, котрих згубили своїм невдячним недбальством.

 Запомога письменникам можлива двоїста — запомога меценатів і орґанїзациї громадської. Перша колись мала свої славні часи в істориї культури, у нас на Вкраїнї її не виробило ся, та й слава Богу! Залежність від особи свого мецената, піклуваннє про його прихильність — мусить зле впливати на волю й незалежність умислову письменника й розвиток його кебети, і меценатство може мати якусь користь там тільки, де неможлива орґанїзация громадської запомоги. Така запомога далеко менче або й зовсїм не звязує вільного розвитку і не має такого прикрого характеру для почуття власної гідности, як запомога особиста. Вкраїнській громадї конечне, неминуче, тепер же потрібна орґанїзация громадської запомоги українським письменникам. На се можуть сказати, що се дуже трудно, що в нас нема для сего засобів, але менї здаєть ся, що ми надто вже маловажимо свої сили, і з енерґією, з щирою охотою можна із сьогочасними засобами зробити дещо.

 На мою думку найбільш здатним до сього було-б заснованнє товариства запомоги українським письменникам. Члени сього товариства платили-б річну вкладку [на пр. від 2 до 10 рублїв по спроможности] або за одним разом більшу суму [на пр. від 50-и рублїв] — вічні члени; окрім особистої вкладки вони-б мали піклуватись по спроможности про побільшеннє засобів товариства инчими способами: споруджаючи аматорські вистави, льотериї, збори при урочистих випадках, як на сьвяткуванню Шевченкових роковин, ювілєїв і т. и., запрошуючи до жертв людий стороннїх і т. д. Далї можна-б знайти жерела деякі инчі, на пр. добровольний податок з українських часописий, книжок, театру — запросите всїх, хто лічить себе до Українцїв, щоб давали з своїх гонорарів, з часописних предплат, з книжних здобутків, якою-б, хоч і не українською мовою ті книжки були писані, з зборів театральних українських вистав — якийсь відсоток, по змозї і по обставинах свого зарібку, на пр. 1%, чи більше чи менче на товариство запомоги українським письменникам: се була-б і з боку часописів — якась, хоч невеличка заплата за безкористну писальницьку запомогу найбільш пригнїченим письменникам, з боку театральних вистав — заплата за користаннє утворами українського письменства, з боку тих що́ мають якийсь зарібок з лїтературної працї — братерська копійка гірше забезпеченим товаришам в лїтературній працї. При охотї певне з'являть ся й инчі способи добровольної, не трудної запомоги. Половина на пр. річного збору могла-б іти на формуваннє стовпа, половина [з відсотками від стовпа, коли вони будуть] — на

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

сторінка

  1. В широких фіґураціях, арпеджиях, пассажах.
  2. Шан. автор має на думцї хіба деякі, але не усї наші видавництва, бо на пр. „Зоря“ і инші редакциї висилають своїм помічникам обовязкові примірники. Ред.