Поклін тобі, Буддо!
В темря́ві життя
Ти ясність, ти чудо,
Ти мир забуття!
Спокійний, величній,
Ти все поборов:
І блиск царювання
І гнів і любов.
З царя жебраком ти,
Душею моцар,
Пів світа осяяв
Твого духа чар.
Ти царство покинув,
Щоб духом ожить;
Зірвав усі пута
Щоб нас слобонить.
І довгії літа
Промучився ти,
Щоб корінь страждання
Людсько́го знайти.
Знайшов ти той корінь
У серці на дні,
Де пристрасти грають,
Надії марні,
Де гнів палахкоче,
Любов процвіта,
Луди павутинням
Наш дух опліта,
І мулить і мулить,
Прогонює мир,
І тягне в Сансару,
В життя дикий вир.
Та з пристрастей пекла
Ти вивів людей,
Не тьмив їх туманом
Загробних ідей.
Безсмертне лиш тіло,
Бо жаден атом
Його не пропаде
На віки віком.
Та те, що в вас плаче,
Горить і терпить,
Що творить, що знає,
Що рветься й летить —
Те згасне, мов огник,
Мов хвиля пройде,
В безодні Нірвани
Спокій віднайде.
Поклін тобі, світлий,
Від бідних, блудних,
Що в пристрастей путах
Ще бються міцних!
Поклін і від мене,
Що скочу як стій
Із тиску Сансари
В Нірвани спокій!
|
