Я не тебе люблю, о, ні,
Моя хистка лілеє,
Не оченька твої ясні,
Не личенько блідеє.
Не голос твій, що мов дзвінок
Мою бентежить душу,
І не твій хід, що кождий крок
Відчути серцем мушу.
Не ті уста, з котрих вже я
Не вчую слова ласки,
Не вид, в котрім душа твоя
Видніє вся без маски.
Не стать твою, не скромний стрій,
Котрим вона вповита,
Не гармонійний вигляд твій,
Мов пісня сумовита.
Я не тебе люблю, о, ні,
Люблю я власну мрію,
Що там у серденьку на дні
Від малечку лелію.
Все, що дало мені життя,
В красу, перетопляв я,
І всю красу, весь жар чуття
На неї перелляв я.
Вона мій спів, вона мій хліб!
Душа моя — аж дивно —
До неї наче той поліп
Приссалась невідривно.
Усіми нервами приляг
Мій дух до неї, мила, —
І тут вона — аж страх! аж страх!
Твій вид мені явила.
Неначе блискавка ярка,
Що зразу сліпить очі,
Що враз і тішить і ляка,
Ніч робить з дня, день з ночі —
Оттак для мене був твій вид
І роскішю й ударом;
Я чув: тут смерть моя сидить,
Краси вповита чаром.
Я чув і з жаху весь тремтів
І роскішю впивався;
Від тебе геть тікать хотів,
Круг тебе все снувався.
Мов той Іксіон вплетений
У колесо-катушу,
Так рік за роком мучусь я,
І біль мою жре душу.
І дармо ліку я шукав
На сю свою хоробу;
Кого зрадливий Сфінкс піймав,
Не пустить аж до гробу.
Ні, не тебе я так люблю,
Люблю я власну мрію!
За неї смерть собі зроблю,
Від неї одурію.
|
