З Дніпра на Дунай (1919)/IV
| ◀ III | З Дніпра на Дунай IV |
V ▶ |
|
Подивимося тепер, як ішли з Січі на Дунай старші брати Василя.
Після того, як кошовий попрощався з полковником Калниболоцьким і поплив з більшістью запорожського війська Дніпром, Гнат та Петро Рогозяні лишилися, разом з своїми товаришами, в гущавині плавні, одрізані від Січі річками Сисиною та Підпільною.
Полковникові Самійлові Калниболоцькому припала нелегка справа: перейти через усі запорожські землі, перерізані тепер стороннім військом, так, щоб ніхто не довідався про його похід. Проте він сього походу не страхався й, одвівши козаків од берегу на суху галявину, почав порядкувати військо до далекої дороги.
Ввесь день козаки вирубували дрючки, щоб на них нести всяку вагу, та плели з лози сакви на печений хліб та сало; що ж до дрібної ваги, як от тютюн, порох та кулі то все те зразу було поділене на всіх козаків рівно.
Багаття сей день запорожці не роскладали, щоб з московського стану не побачили диму, й харчувалися ввесь день хто чим. Тут же, недалеко річки Сисиної, вони й ночували, а ранком другого дня полковник підняв козаків і рушив у поход.
Петро Рогоза, як осавул, мусив вести перед війська, Гнат же пішов слідом по ньому.
Трава в плавні була козакам вище голови, осока й очерети стояли стінами; віття гнучких верб зачіпало козаків за шапки й било по плечах, а колюча ожина плутала їм ноги. Йти було дуже важко, а найважче переднім, бо їм доводилось уминати траву, ламати очерети, рвати ногами осоку й ожину та до того ще й роздивлятись, щоб не потрапити в болото.
Поперед козаками, налякані шелестом та гоміном, розбігалися, ховаючись у траві, вовки, вепрі, сугаки[1], лисовини, барсуки й горностаї, а з ближчих озер піднімалися й перелітали на дальніщі озера та протоки великі зграї лебедів, гусей, лелек, баб[2] та чайок; коли ж піднімалися злякані качки, то заступали світ сонця безліччю своїх крил.
За ґерґотанням озерної птичини неможна було розмовляти, від скрекоту ж, цвірінькання й співу горішнього птаства прямо у вухах лящало… Під дубом удудукав чубатий хорошун одуд, на розлогих віттях верб буркотіли ніжні горлиці, а високо по деревах голосно скрекотіли сині, червонокрилі ракші та рябі, довгохвості сороки… І все те птаство кидало свою веселу роботу й нишкло на кільки хвилин тільки тоді, коли по-над деревами шуміли крила шуліки, або з-під блакитного неба вчувався клекіт голодного орла.
— Невже, Господи, ми навіки покидаємо цей рай? — з нудьгою в серці спитав Гнат.
Не діждавши від брата відповіді на своє питання й почувши згодом, як кувала зозуля, він згадав свої дітячі літа й звернувся до зозулі:
— Зозуле, зозуленько!.. Чи побачу я ще знову Великий Луг?
Зозуля обізвалася ще один раз і полетіла в осяяну теплим сонцем далечінь. Весела пташка не розуміла того, що Великий Луг покидають його давні хазяїни. Не гадала вона про те, що прийдуть сюди нові хазяїни: неситі чужинці; що тим чужинцям не болітиме серце за Великим Лугом, як його дітям запорожцям; що повибивають вони птахів та звіря, покалічуть залізними гаками рибу, повирубують одвічні дерева, а високі трави витолочуть гуртами товару та кіньми й переведуть непорушний до того Великий Луг, красу Запорожжя, в сипучі піски… Не розуміла зозуля всього того й полетіла, весело кукуючи, шукати собі десь любого подружжя.
Козаки йшли один по одному й, посуваючись повагом на захід сонця, простяглися довгою стьожкою. Часто на шляху їм траплялися зарічки й затоки. Неглибокі зарічки вони переходили бродом; коли ж протоки були глибокі, то доводилося рубати дерева, перекидати їх, по кільки в ряд, з одного берегу на другий і переходити по них над водою. Траплялося й так, що зарічки були такі широкі, що перекинути дерево з берегу на берег було неможливо; тоді доводилося рубати кілька десятків колод і, спускаючи їх на воду, в'язати одну до однієї, аж поки такий живий, плавкий міст досягав другого берегу.
Усе це брало багато часу й сили й, одійшовши від Січі за ввесь день не більше, як милю, козаки надвечір, стомлені вкрай, стали в плавні на ніч.
Ранком другого дня запорожці знову пішли на захід сонця й через невеликий час натрапили на такий великий зарічок, що зробити на ньому міст булоб уже зовсім трудно.
— Доведеться в'язати тороки! — звернувся Петро Рогоза до полковника.
Калниболоцький був тієї ж думки.
Козаки зрубали кільканадцять верб, обрубали їм гилки, стягли на воду й позв'язували лозою по чотирі верби до ряду. Далі наклали на ті верби впоперек ще рядок дрючків, і тороки були готові. Всякий такий торок держав десять козаків, і вони, одпихаючись довгими палями, почали переїздити на другий бік.
В першу чергу полковник звелів перевезти кухарів з таганами, щоб поки переїдуть усі козаки, вони вспіли виготувати обід.
Побачивши, що справа затягнеться надовго, Гнат, щоб не гаяти марно часу, набив рушницю й пішов полювати. Ходити було недалеко: побачивши ступнів за сто очерет, молодий козак угадав, що за очеретом є озерце й повернув до нього. Нелегко було продратись крізь рясний очерет, переплутаний колючою ожиною, а все ж таки Гнат ламав його й посувався далі, спускаючись до води.
Одхиливши останню стіну очерету, Гнат скам'янів з дива. На озерці майже не знать було води — вона вся була вкрита качками, гусками, лебедями й иншим озерним птаством. Вся дичина майже не полохалась і тільки ті качки, що були ближче до берегу, побачивши несподіваного гостя, трохи одпливли від нього.
Гнатові було соромно стріляти, коли дичина була так близько, що її можна було брати руками, або бити кійком; до того ж його увагу звернули на себе водяні свині[3], що цілою родиною, з дітьми, росташувалися на березі. Ці незграбні, невеликі тварини з не то поросячими, не то качиними носами й широкими, мов лопаточки, хвостами, одягнені в дуже коштовне хутро, чіплялися пазурями своїх коротеньких лапок за коріння верби, обмите водою, вилазили на них з води, перекидалися через голову, бавилися з дітьми й знову падали в воду. Тут же недалеко, під корінням верби, сиділа видра з видрюком і смакувала молоденькі шпичаки[4].
Гнат захопився видовиськом спокійного життя звірів і стояв, спустивши свою рушницю до долу. Аж тут, з гилки, що була в нього над головою, на водяних свиней камінем упав великий дикий кіт і, вхопивши зубами маленького бобрика, миттю зник з ним поміж травою.
Все це сталося так несподівано, що Гнат не вспів навіть розглядіти кота, проте, не стямившись, він у запалі все ж таки стрельнув туди, де ще хиталася зворушена звірем трава.
Тілько вибухнув постріл, як над озером счинився надзвичайний шум від свистіння крил та крику наляканого птаства. Важкі баби й гуси, піднімаючись з води, летіли так низько, що трохи не звалили Гната на землю. Вони билися одна об одну, зачіпали крилами за віти дерев і плуталися поміж листям: але врешті через хвилину вгорі над озером уже крутилися великі зграї баб, лелек, гусей, лебедів, чайок і куликів, заступаючи своїми крилами світ сонця й наганяючи крилами такий вітер, що здавалося, наче над головою шугає вихор.
Коли птаство піднялося вгору, Гнат побачив на озері острівець, а на ньому кілька сот птичих гнізд. По де-яких з тих гнізд лежали крашанки, більшість же була з маленькими пташенятами. Гнатові дуже цікаво було подивитись зблизька на дзьобатих бабенят і він, не вагаючись, поскидав з себе зброю, роздягся й поплив до острову.
На острові счинилася метушня. Пташенята, які були більшенькі, позбігали на воду; менчі повилазили з гнізд і ховалися поміж травою, а ще менчі тулилися одне до одного по гніздах, злякано цвірінькаючи. У повітрі теж був переполох: птиці спускалися нижче й літали над самою головою Гната.
Молодий козак плавав добре й за дві хвилини вже перехопився на острів. Тут гнізда були на всякому кроці. Качині й гусячі крашанки лежали прямо по ямках на темному піску, лебеді ж та баби кублилися поміж високою травою. Гнізд лелек тут зовсім не було, бо вони на озері тільки гостювали, добуваючи споживок, кубляться ж вони здебільшого на деревах та по стріхах хат.
Дивуючись на великі, жовті дзьоби незграбних бабенят, Гнат нагнувся й хотів узяти одну малу пташку до рук, але тільки що він простяг до неї руку, як мати пташки хутко підлетіла й ударила козака своїм міцним дзьобом у голову. Гнатові з того удару аж іскри пішли з очей, коли ж він глянув угору, то побачив над самою головою кілька десятків жовтих дзьобів, що замірялися його бити. Захищаючи однією рукою очі, Гнат почав другою відгонити птиць, але це вже не помагало — баби не страхалися, кидалися на нього, мов несамовиті, били його крилами, дряпали тіло кігтями й, що найгірше, довбали страшними дзьобами. За хвилину на поміч бабам підлетіли ще лебеді й навіть гуси й усі додавали своїх дзьобів до баб'ячих.
Бачить Гнат, що непереливки, та кинувсь у воду й поплив чим дуж до своєї зброї, але від того йому тільки погіршало, бо голова була зовсім необоронена й птиці довбали її, як хотіли.
Щоб хоч на хвилину зрятуватися діявольських дзьобів, Гнат пірнув під воду, та потреба дихати скоро примусила його виринути й тоді птиці кинулися на нього ще з більшим завзяттям. Козакові ставало темно в очах… Він почував, що через хвилину стане непритомним і заллється водою.В ту мить почувся поклик старшого брата.
— Поринай знову, дурню!
Не стямившись, Гнат знову пірнув під воду, й тільки що його голова зникла під водою, як пролунав постріл, і птича зграя вихорем закрутилась угору.
Петро знав, що Гнат на полюванні й пішов до нього ще тоді, як почув його постріл, турбуючись, чи не здибав Гнат вепря. Тепер він саме наспів, щоб вирятувати брата й, стрельнувши з рушниці, розігнав птиць.
Гнат ледве мав силу доплисти до берегу. Все тіло його, а найбільше руки, шия та плечі, були подряпані й запеклися синяками; оселедець на голові його птиці вискубли вкрай, і сама голова козака була з рештою скрівавлена.
— А що, братіку? — з посміхом зустрів його на березі Петро. — Навчили тебе баби, як яйця брати?
У Гната з очей текли сльози. З досади йому хотілося заплакати голосно, як плачуть малі діти, але він не допустив себе до такого сорому й, віддихавшись, почав одягатись.
— Смійся з мене, як що тобі кортить! — відповів він згодом братові похмуро. — Тільки, будь ласка, не кажи нікому з товариства про мою пригоду, щоб ще не прозвали мене, боронь, Боже, „баб'ячим недобитком“.
Пожалівши брата, Петро вишукав під деревами павутиння й обліпив ним його скрівавлену голову, а далі настругав тоненької підшкурки з бузини й обклав нею братову голову зверх павутиння.
— Ну, тепер надівай помалу шапку, сказав він, та ходімо обідати.Увесь цей день та й другий, Гнатові дуже боліла голова, й хоч він нікому не скаржився, але був невеселий.
Тільки в обідню пору четвертого дня, після дуже важкого походу, запорожці вийшли з плавні на берег річки Скарбної. На другому боці річки стояв зімовник старого запорожця Загнибіди, а далі, де впав у Скарбну Чортомлик, видно було ще де-кілька хаток. Трохи вище від хат знать було окопи й біля них могила з надгробком.
Гнат знав, що в нього на очах руїни Старої Запорожської Січі й могила славного кошового Сірка.
Петро й инші козаки почали гукати, викликаючи з того боку човна, але річка була широка й їх почули нескоро.
Сам Загнибіда не почув би й до віку пугукання запорожців. Він прожив на світі більше, як сто років, і пам'ятав навіть гетьмана Дорошенка, за часів же кошового Сірка вже козакував. Час сушить навіть могутні дуби, й цей запорожець-велетень кепсько вже бачив і був зовсім глухий. Почули запорожців двоє молодиків, що жили з дідом у зімовнику, й через півгодини вони всі, разом з дідом, переїхали човнами до запорожців.
Калниболоцький почав розмову з дідом про дуби:
— Перевозитись нам треба, діду, на той бік. Дайте нам усі, які у вас є, дуби й човни.
Загнибіда вже знав про атакування Січі москалями й, гадаючи, що полковник скаржиться на те, почав його заспокоювати.— Покличуть! Покличуть знову! Вірь моєму слову, отамане, що покличуть!
— Так не гайтесь діду, а скоріше давайте дуби, — знову вдався до нього Калниболоцький. — Перевезти тисячу козаків нелегко..
— Дуби давайте! — гукнув дідові в саме вухо Петро Рогоза.
Дід нарешті розібрав, що від нього хочуть.
— Побрали вже дуби під військо! — одповів він. — Самі каюки лишилися та баркас…
— О, як є баркас, — зрадів Петро, — так се дуже добре!
— Беріть, що хочете. Та кажу вам: не сумуйте діти — покличуть вас!… І нас з Костем так само загнали, було, аж в Олешки до бусурманів, а як побачили, що без запорожців турків не завоюють, так і покликали знову!
Дід ще довго б бубонів, та Петро трохи не силою посадовив його в човен і, взявши брата та двох козаків на гребки, поїхав на той бік, щоб пригнати звідтіля баркаса.
Старий запорожець не вгавався й сидячи в човні:
— Покличуть, діти мої… — говорив він упевнено й поважно. — Не сумуйте — покличуть! Де ж воно таки чувано, щоб не було запорожців? Сам, козаче, поміркуй: як те може статись, щоб не було запорожців? Хто ж без нас перейматиме орду, як вона посунеться на Україну? А хто ж турчину страху завдаватиме та кораблі бусурманські в Чорному морі потоплятиме? Гай — гай! Шкода праці!.. Не було вояків над запорожців та й не буде… А були запорожці з покон віку та й будуть! —Через півгодини Петро з товаришами обрядили баркаса та десяток човнів і військо почало перевозитись до Старої Січі.
Гнатові сьогодня не так уже боліла голова й, поки товариство перевозилося, він пішов на могилу Сірка.
Наблизившись до неї, молодий козак зрозумів, що нікого з своїх ватажків запорожці не поважали так, як Сірка, бо ніде над домовиною козака він не бачив такої високої могили й такого гарного надгробка, як над домовиною цього славного кошового. По могилі, схиливши свої колоски, немов у журбі за минулим, коливалася срібна тирса та пирій, а з-поміж тієї трави визирали блакитні барвинки, червоний мак та сині васильки, немов надія на краще, що завжди виникає в людському серці, навіть під час темної роспуки.
Замислений, Гнат зійшов на могилу й глянув понавколо. Краєвид з могили був майже ще чарівніший, ніж з дзвіниці Нової Січі. З півночі підбіг до Старої Січі Чортомлик і розлився широким лиманом, зі сходу, з зеленої плавні, підбігли Скарбна й Лапинка, на південь простяглася річка Павлюк, а на захід, мало не до самої Нової Січі, мила берег широка Підпільня.
Перевівши очі на степ, Гнат наглядів у лощині, за верству від могили, невеликий косячок коней.
— Чи не з військового це косяка одбилися? — подумав молодий козак, і бажання добути коня обхопило всю його істоту.
— Запевно, що з військового, бо за своїм косяком Загнибіда послав зовсім у инший бік. —
Гнат знав, що військовий косяк драгуни ґенерала Текелія зайняли ще в перший день атакування Січі, але надія на те, що де-які коні з того косяку відбилися, манила його туди в лощину, де паслися коні, й Гнат сам не счувся, як уже йшов до тієї лощинки.
— Піймати коня, не диво, — міркував Гнат — але як на ньому їхати без недоуздка? —
Турбуючись про те, зійшов він у низ лощини, зрізав кілька тоненьких лозинок і сплів з них недоуздок. Тепер Гнат був уже певний, що коні будуть його, й ішов далі, не ховаючись, а озиваючись до коней голосом.
Коні підняли голови й знову почали спокійно пастися. Розумні тварі по вбранню пізнали одного з своїх хазяїнів-запорожців і не мали на мислі тікати.
Усіх коней було вісім. Гнат увійшов у середину косяка й, накинувши недоуздок на одного найспокійнішого коня, скочив на нього верхи й почав навертати весь косяк до зімовнику Загнибіди.
Полковник Калниболоцький дуже зрадів придбанню коней і, похваливши Гната, дозволив йому обрати собі найлюбішого. Молодий козак обрав вороного, баского коня, зануздав його своїм недоуздком і зараз же почав гарцювати, щоб дізнатись, чи не полохливий він, чи ходе иноход'ю, чи добре перестрибує рівчаки й таке инше.
Тим часом Загнибіда то його сусіди привели й подарували Калниболоцькому по десять коней, з усякого двору, так що в запорожців стало зразу тридцять вісім коней.
У полковника було чимало грошей з військової, січової скарбниці й він хотів заплатити за коней, але старі січовики замахали руками:— Боронь, Боже, щоб ми взяли гроші. У нас коні не куповані… Наплодилися та вигодувалися на землі війська запорожського… Дали б вам і більше, так молоді ще.
Відокремивши два десятки коней під вагу, полковник доручив останніх осавулові, щоб той, викликавши собі товаришів, зробив під'їзд у бік Січі й вистежив, як стоїть військо Текелія.
— Чатуй усю ніч, Петре, — говорив полковник, — заступай військо й застерегай нас про небезпеку, як сам знаєш… Одно тільки тобі наказую, як отаман: щоб ні одного ти не зробив постріла на москалів, щоб ти нічим нас не виявив. Бо як довідається Текелій, що ми узброєно йдемо в Туреччину, то це дуже пошкодить не тільки нам, а й тому товариству, що лишилося по паланках, у Великому Лузі й на Берді, й нічого не відає про скасування Січі.
Упорядкувавши все до походу й застерігши товариство, що сю ніч ніхто спати не буде, Самійло Калниболоцький нагадав козакам, що, покидаючи рідну землю, треба вклонитися могилі великого козацького ватажка Івана Сірка.
Всі запорожці, як один, пішли за своїм отаманом і, поскидавши шапки, обступили могилу з надгробком тісним колом.
— Чи чуєш ти нас, славний козаче, батьку наш, з того світу? — голосно промовив Калниболоцький, впавши навколюшки біля надгробку. — Чи почуваєш, що ми, нікчемні нащадки твої, занапастили свою матір-Січ і, щоб зратувати хоч саму волю козацьку, мусимо покинути свій рідний край і святу твою домовину навіки? Прости нас, батьку, й благослови в далеку дорогу!
Мовчазна стояла могила-домовина, й тільки тирса, хвилюючись по ній од вітру, покивала козакам своєю бородою, немов одмовляючи, що славний лицарь з того світу прощається з дітьми України й благословляє їх.
— А колись буде треба запорожців! — важко зітхнувши, промовив Загнибіда й журливо похитав своєю сивою головою. — Не сумуйте, діти, — ще вас покличуть!
——————