З Дніпра на Дунай (1919)/III
| ◀ II | З Дніпра на Дунай III |
IV ▶ |
|
Коли запорожці рушили від свого рідного гнізда, від своєї неньки Січі, блакитне небо, на сході було вже червоне від ранкового проміння сонця. Рухлива пелена повноводної річки Сисиної, оточена зеленою пущою плавні, скидалася тепер на рожевий килим, розгорнутий серед зеленої левади.
Краєвид був чарівний, мов талановито намальована картина; проте запорожці не любували на красу й величність Божого світу — всі думки їх линули туди, куди дивилися їхні сумні очі: назад, де лишилася їхня душа, ненька Січ. Усім бажалося побачити ще раз хоч які-небудь ознаки рідного гнізда… і от, неначе почуваючи ті бажання, коли човни повернули за ріг Сисиної, в далечині, над вербами, засяяв золотий хрест січової церкви, посилаючи запорожцям останнє привітання.
По всіх байдаках козаки скидали шапки й хрестилися. Старі, сивоусі діди важко зітхали, завзяті козаки дивилися суворо й похмуро, молодь же січова була зовсім у иншому настрої: вона була бадьора й весела, радіючи небезпеці далекої подорожі та новим обставинам майбутнього життя.
У Василя теж не дуже боліло серце за Січ'ю, бо з нею були сполучені згадки про обридну працю біля січових кабиць. Його давнє бажання їхати з військом у море здійснилося й уся його істота була захоплена переживанням нових обставин і пориванням у таємну далечину моря й Дунаю.
Поперед байдаками піднімалися з островів великі зграї диких гусей, качок та лебедів. Незграбні, дзьобаті баби неохоче кидали своє рибальство й, важко піднімаючись з піскуватих берегів, одлітали на бік од козацького шляху, а по-над байдаками й позад їх цілими хмарами крутилися й скиглили чайки.
Василь з жагою брав очима чарівну красу плавні й вона з усяким коліном річки дарувала йому нові величні краєвиди.
Тим часом блискучий золотий хрестик над зеленою пущою плавні все меньшав, сповивався ранковою млою й через півгодини зник з очей козаків. Журно схилися чубаті голови запорожців, і по човнах стала сумна урочиста тиша.
Через невеликий час Василь забачив широку блискучу пелену Дніпра, а на ній плоти з запорожцями, що відпливли раніше. Байдаки й човни хутко наздогоняли плотів і скоро оточили їх з усіх боків.
Журливий настрій запорожців скоро минув, бо всім треба було братися до роботи. Частину товариства кошовий вирядив на Базавлук, щоб прилучити до себе тих козаків, які рибальчили на Базавлуцькому лимані: инші попливли по затоках та протоках, щоб шукати татарських рибалок та добувати від них дуби, годящі на море; останні ж почали допомагати плотам плисти хутчіше.
Увесь вечір і всю ніч байдаки пливли тихо поруч з плотами й тільки ранком другого дня, коли до війська прилучилося чимало зібраних по дніпрових протоках дубів та байдаків, Лях подав гасло, щоб байдаки нап'яли вітрила й рушили вільною ходою.
— Ну, тепер до вечера станемо в Кам'яному Базарі[1] — сказав Очерет, побачивши гасло кошового.
— Що ж то за Кам'яний Базарь? — зацікавився Василь.
Очерет росказав Василеві, що тепер у Кам'яному Базарі була запорожська, Ингульська, паланка, попереду ж там аж двічі була запорожська Січа.
Увесь день запорожці пливли Дніпром поміж островами, вкритими лісом та очеретами, й тільки над-вечір звернули у вузеньку річку Кам'янку, що, як і Підпільна, мила кручі під високою степовою горою.
Тут скоро Василь побачив щогли кораблів, а під горою білі будинки. То й був Кам'яний Базарь.
Байдаки бігли хутко й через кільки хвилин Василь розглядів, що побіля кораблів і вздовж берегу річки багато козаків купалося в річці, виблискуючи на сонці своїми широкими й дебелими спинами та дужими плечами.
На самому березі теж було видно чимало козаків. Вони сиділи купами й, порозкладавши багаття, варили вечерю. По-під горою, разом з димом від кабиць, розлягалися веселі згуки троїстих музик та жвавих пісень. По всьому знать було, що сюди ще не дійшла звістка про атакування Січі й козацтво жило ще своїм звичайним життям.
Тільки байдаки пристали до берегу, а вже паланочні козаки оточили товаришів щільним натовпом. Василь же, занудившись за два дні в байдаці, раптом вискочив на берег і так хутко побіг до кораблів, що Очерет ледве догнав його.
Кораблі були такі високі, що колиб троє козаків поставали один одному на плечі то й тоді б не достали до чердаку. По щоглах висіли позмотувані вітрила та поплетені з мотузків драбини; на версі ж щоглів маяли ріжноколірові киндяки та прапори. З кораблів, по довгих сходнях, козаки виносили всякий крам, а на кораблях вовтузилися невідомі Василеві смугляві та носаті люди.
Василь дуже дивувався з усього, що бачив, а найбільше з хистких, мотузяних драбин.
— Невже по них лазять?— спитав він Очерета.
— А вже ж лазять, як треба паруси напинати або збірати.
— А що ж то за люди по кораблях такі носаті та чорні?
— Це турки.
— Турки?! — здивувався Василь. — Ті самі, що забірали наших батьків у неволю та по галерах мордували?
— Сами вони й єсть.
— І не бояться ж вони, що їх запорожці повбивають?
— Чого їм боятися? Адже зараз війни немає. Запорожці ніколи не зачіпали тих бусурманів, що приїздили до них крамарювати.
— А що ж вони сюди привозять?
— Багато де-чого: тютюн, инжир, изюм, кишмиш, ріжки, горіхи. Горіхів у Туреччині по лісах така сила, що в осени вони прямо, як сміття, вкривають землю.
— І в нас на Дунаї будуть по лісах горіхи?
— А певно, що будуть!
Василь похожав побіля кораблів, оглядаючи їх з усіх боків і роспитуючи Очерета про всякі дрібниці. Йому дуже кортіло попроситися до турків на корабель та подратись по драбині на щоглу, й не зробив він цього тільки через те, що біля паланки вдарили в клепало.
Очерет обернувся на згуки клепала й збентежився:
— Щось сталося, — сказав він Василеві.
— Глянь, як усі біжать до паланки!
Вони пішли слідом за натовпом козаків на гору, де стояв білий будинок з великим ґанком. Ще здалеку Василь побачив, що на тому ґанку кошовий Лях бив довбнею в клепало, а якийсь гладкий козак виривав у нього клепало з рук. Далі кошовий щось промовляв до козаків, і нарешті гладкого козака під вартою повели в паланку.
— З ким то отаман змагався? — спитав Василь. — Я не розібрав.
Очерет почав пояснювати:
— Паланочний полковник, певно, не пойняв віри, що Січу скасовано й ставав Андрієві на перешкоді в справах походу. Тепер, бачиш, кошовий його арештував, а сам буде вільно господарювати.
Коли запорожці росходилися від паланки, з берегу потягло смачним духом. — Там кухарі варили на все військо вечерю: куліш з таранею та галушки з олією.
Смачно повечерявши, Василь простягся на теплому від сонця та мнякому, як пуховик, піску й незабаром заснув.
Вечірня зірниця погасла, темноблакитне небо вкрилося блискучими зірками, з-за плавні виринув місяць, і ніч оповила землю таємною темрявою й покоєм. Стомившись за два дні на байдаках, козаки один по одному полягали спати й ще за довго до перших півнів по-над річкою вже не чути було людського гоміну.
Не спав тільки запорожський кошовий Лях з старшиною. Не до сну було завзятому козакові, коли військо запорожське доручило йому, під тяжку годину, свою долю. Він звелів пригнати з степу паланочний косяк і вирядив у бік Січі сотню вершників на чати, по всіх же паланочних пекарнях загадав пекти на військо хліб.
У паланці новий отаман знайшов усього чимало: і грошей, і харчів, і зброї, а проте він усе ходив невеселий: його турбувало те, що на військо не вистачало годящих для моря байдаків.
Вже проспівали перші й другі півні, а Лях усе ходив замислений по-над берегом, заздро поглядаючи на турецькі кораблі, бо на тих кораблях так зручно й безпечно можна б перевезти військо, колиб ті кораблі були запорожські.
На другий день Василь прокинувся під той час, коли сонце саме випливало з-за кучерявих верб плавні. Очерет давно вже не спав, а запорожці клопоталися побіля байдаків, разом поглядаючи в бік Дніпра, де з-під хвиль виникали плоти з рештою запорожського війська.
Скоро назустріч товариству до берегу прийшов кошовий і наказав привести до себе паланочного полковника. Через кільки хвилин до берегу, під вартою двох козаків, наближався старий запорожець. Він був дуже гладкий та череватий, але невважаючи на те, пишні сиві вуса, замотаний за вухо оселедець та спокійний погляд очей надавали його постаті поважний вигляд.
— Глянь на Дніпро, неймовірний! — сказав Лях засмученому полковникові.
— Чи ти бачив коли, щоб військо запорожське ходило в походи плотами?
Полковник зблід на виду й скрикнув з роспукою:
— Ой, Боже наш… Боже Милосердний! Краще було б тобі, отамане, вкинути мене вчора в Дніпро, а ніж дати дожити до цієї нещасливої години! Пробач мені те, що я тобі вчора не повірив та візьми й мене з собою на Дунай — вірним побратимом тобі буду!
Почувши таке, паланочні козаки, що знали свого полковника за скупого дуку, почали глузувати:
— А млини ж свої кому подаруєш? А зімовники? А коні та вівці, що придбав?
— Не треба мені ні млинів, ні зімовників, а ні худоби! — одповідав старий. — Нічого мені не треба, опріч козацької волі. Нехай зімовник буде захистком забіглим душам, а коней та всю худобу дарую на військо!
Такі речі старого полковника дуже всім подобалися. Отаман обняв його, а козаки закидали шапками.
Після того скоро повеселішав і Андрій Лях, бо полковник, що став тепер йому щирим порадником, умовив власника одного з кораблів, свого знайомого турка, перевезти тисячу запорожців до Аккерману кораблем за гроші. Після обіду козаки почали вже й перетягати на той корабель увесь свій скарб, щоб полегчити байдаки.
Поки кошовий отак порядкував військо до дальнішого походу, Очерет заохотив Василя поклонитися домовині запорожського кошового Костя Гордієнка.
Вони пішли від берегу й, проминувши всі будинки, попростували горою по-над крупами річища. Височенько на бугрі, вкритім степовою травою й ріжноколіровими квітками, біліло чимало кам'яних хрестів. Проминувши кілька з них, Очерет спинився біля одного хреста, що його було вроблено у плескуватий камінь, і, знявши шапку, побожно перехрестився.
— От тут лежить незабутній наш кошовий! Пером тобі земля, славний козаче! Лиха була твоя доля на цім світі — дай же, Боже, щоб хоч душа твоя мала спокій!
— А чим, батьку, цей кошовий уславився? — спитав Василь.
— Волю козацьку обстоював дуже й не тільки про Запорожжя дбав, а й про всю Україну піклувався. Я його добре пам'ятаю: щирий лицарь був… завзято рубався з ворогами… —
Старий козак полинув думками в минуле й почав оповідати хлопцеві про великі події, що сталися за часів Гордієнка: про бойовища під Переволочною й Полтавою та про руйнування Кодаку й Старої Січі, так що тільки над-вечір вони повернулися до коша.
Два дні ще стояли запорожці в Кам'яному Базарі, на третій же день кошовий підняв військо до схід сонця й почав поділяти всіх козаків по байдаках, а коли всі годящі байдаки були повні, дійшла черга й до корабля. Проте й корабель скоро був повний, а в березі ще лишилася ціла тисяча козаків. Тоді Лях доручив ту тисячу Бахметові, щоб той, забравши паланочних та полковникових коней, вів би свою тисячу, кого пішки, а кого кіньми, суходолом по-над лиманами.
Вже сонце стояло височенько, коли кошовий підняв на своєму байдаці гасло, щоб рушати, й за кільки хвилин увесь широкий Дніпро знову почервонів од козацьких жупанів.
Залунали по-над розлогими берегами великої річки голосні пісні молодого козацтва, й понесли ті пісні по всіх плавнях, по всіх надбережних ярах та байраках сумну звістку про те, що покидають Україну найкращі її сини, вигнані лихою долею, й лишається вона беззаступною, покривдженою сиротою.
Василь уп'явся очима у вільну просторінь Дніпра й зелені береги островів.
— Який кругленький острівець… Гляньте, діду! — вдався він до Очерета.
— О, цей острівець мені добре по знаку! — сказав той і, одвернувши комір сорочки, показав на грудях великий рубець.
— Це я добув од бусурмена на сьому острові.
— Хіба й тут билися?
— Ще й як! Після того, як кошовий Милашевич перевів нас з Алешок до Кам'яного Базарю, а далі й на Підпільну, татарва була дуже на нас люта й усе помщалася. Тай як було тут не битись, коли на правому боці наша земля, на лівому бусурменська, а острів ніхто не поділяв…
— Хто, тату, був у запорожців найпершим кошовим? Я от досі ні від кого про це не чув.
— Он чого згадав! Те, синку, дуже давно було. Хто ж їх тепер пригадає… Від кобзарів я чув, що дуже давно колись був завзятий козак Байда. Так він доти бусурманів воював, доти татарські та турецькі землі до самого Дунаю кіньми витолочував та вогнем випалював, аж поки його бусурмани зрадою захопили та в Стамбулі біля високої башти ребром за залізний гак почепили…
— Так він і загинув?
— Загинув, та тільки як загинув?… Углядів він, що султан турецький у вікно з свого палацу виглядає, щоб поглузувати з Байди, коли він буде корчитись та з лютої муки голосити, та й попросив, щоб дали йому лука та стрілу… Турки й не туди, нащо йому та стріла, та й дали, а він, дарма, що висів на гаку, як націлився, так султанові саме межи-очі стрілою й улучив… Так тоді вже Байду бусурмени добили…
— А з муки так і не кричав?
— Не такі, хлопче, тоді козаки були, щоб голосити або хоч стогнати… Зціпить, було, зуби та так і вмре.
Дід трохи помовчав, полинувши думками в далечину, але згодом повів далі:
— А то був ще Кішка Самійло, що палив та руйнував за Чорним морем турецькі городи: Сіноп, Трапезунд та Скутару, аж поки вскочив бусурманам до рук. Тоді вони прикували його ланцюгом до галери й він аж тридцять років пробув у їхній неволі, поки таки зратувався й ще на Україні гетьманував. Сагайдачний теж славний кошовий і гетьман був. Він Кафу, необориму турецьку фортецю в Криму, зруйнував і силу бідних невольників визволив, а Україну звеселив. Про Сулиму ще співають, що Азов турецький біля Дону зруйнував… так того ляхи зрадою взяли та у Варшаві й замордували…
Любо Василеві слухати оповідання старого січовика… аж серце його мліє. Сам би охоче почав зараз битись з бусурманами за Байду, а з ляхами за Сулиму…
На Дніпрі тихо-тихо… навіть дрібної хвилі вітерець не наганяє… Ніщо не перешкожає Очеретові оповідати, а Василеві слухати. Дивиться Василь у чисту, як люстро, воду Дніпра, що купає в собі золоте проміння пекучого сонця, та на кучеряві верби, що підступили з обох боків до рідної річки й уперше туга взяла його за серце, що доводиться покидати цю Божу благодать; у голові ж молодого хлопця вперше встало питання, через що ж воно так?… і чи поправді ж воно сталося, що запорожців примусили покинути одвічні свої, политі кровію, землі?
Думка за думкою, питання за питанням виникали в голові хлопця, а прудкі Дніпрові хвилі несли його тим часом все далі та далі від рідного краю.
Після обідньої пори Очерет показав Василеві наперед.
— Он глянь: з правого боку підійшла до Дніпра велика балка. Це Тягинка! Тут зараз — он бачиш? — Дніпро пішов надвоє? Цей великий острів, що між двома протоками, Таванню зветься, а на ньому колись давно була міцна турецька Фортеця Аслан-Город. Старі люде оповідають, що тут бусурмани протягали в поперек Дніпра залізні ланцюги, щоб перепиняти та потопляти козацькі байдаки; запорожці ж, було, понарубують верб, зв'яжуть товстий торок[2] тай пустять серед ночі на ланцюги. Ланцюги увірвуться, забрязчать… От турки й думають, що то пливуть запорожські байдаки, та й ну палити туди з гармат! Садять та й садять у той торок бомбами!… а козаки собі посміхаються та, пересидівши любенько, поки туркам обридне стріляти, нишком і рушають собі повз Аслан-Город у лиман.
Над-вечір козаки прибули до рогу, де в Дніпро впала річка Ингулець. Тут була запорожська варта „бекет“, бо це вже був край запорожських степів; далі вже обабіч Дніпра йшли татарські землі.
На високому березі Ингульця стояла башта й де-кільки зімовників. Звалося це запорожське місто Перевізкою.
— Нащо та башта? — спитав Василь Очерета.
— То хвигура. З неї вартові дивляться на татарську сторону, й колиб наступала татарська орда, то козаки зараз підпалили б оту солому, що лежить на версі хвигури. У степу дим видко милі на дві або й на три, а поночі вогонь — ще далі. На могилах, що стоять по найвищих кряжах, у нас скрізь стоять такі самі хвигури. Як одна займеться, то й по инших бекетах вартові запалюють хвигури, й за півгодини всі степи, аж до самої Січі, знають, що йде татарва.
— Ну й що ж тоді?— А тоді люде, що живуть по зімовниках, тікають з хат і ховаються по скелях та терниках, а з Січі виступає військо та такого дає татарам чосу, що вони часом і додому не потраплять.
Як тільки байдаки стали в Перевізці, Василь раптом побіг до хвигури. Та хвигура складалася з чотирьох високих, дубових стовпів з помостом на версі. Здолу до того помосту було приставлено драбину, й Василь миттю видрався тією драбиною наверх.
З вершку хвигури, як на долоні, видно було в один бік Дніпровські гирла, вкриті зеленими плавнями, а в другий — безкраї степи. За плавняхми ж, на сході сонця, жовтіли великі піски й біліло де-кілька хат.
Василь зацікавився тими хатками й спитав про них вартового, що чатував на хвигурі.
— То Алешки, одповів вартовий. — Ті самі, що біля них військо запорожське 25 років сиділо кошем. — А навкруги — піскуваті кучугури, бодай їх і не бачити. Далися вони колись нашому товариству в знаки!
Василь росказав вартовим про атакування Січі й, мабуть, довго б не зліз з хвигури, колиб Очерет не покликав його вечеряти.
У Перевізці запорожці стояли аж три дні через те, що йшов західний вітер, і кошовий не хотів виходити в лиман під час супротивного вітру.
З ранку першого дня козаки почали рибачити. Сіті, верші, вудки й рагелі, так само, як і зброя, були завжди біля запорожців під той час, коли вони сідали на байдаки, й от тепер запорожці взялися до того знаряддя.Велике диво було Василеві, коли козаки витягали сіті на берег: золоті коропи, срібні щуки й сірі осетри цілими десятками билися в сітях, намагаючись вирватись на вільну воду; товстоголові, гладкі соми своєю вагою давили сіті на дно, а велетні білуги, ліктів по десять завдовжки, рвали сіті своїми гострими носами.
Не легко було козакам поратись біля таких риб — велетнів: шість дужих, дебелих козаків ледве здужали підняти одну білугу на плечі, соми ж були такі важкі, що їх зовсім не піднімали, а витягали на берег канатами. Коли витягли нарешті на берег саму матню сіті, Василь прямо вжахнувся: на березі була ціла скирта риби. Щуки, коропи, чабаки, секрети (судаки), окуні, лини, стерляді, карасі, вугри й инша, дрібніша риба, всі змішалися в одну рухливу купу, а поміж усією тією рибою копошилися ще й раки, що позаплутувалися клешнями в сітях. Вся ця скирта риби ворушилася, підкидала сіті й розсипалася в усі боки, поки козаки не повкидали всю здобич у ями з водою, пороблені заздалегідь на березі.
Тепер усі запорожці, роздягнені, щоб не псувати одежі, як мати породила, узброїлися ножами й чингалами й почали росчиняти й солити рибу. Сіль було захоплено з Січі та знайшлося й у Перевізці, діжок же хоч і не було, та запорожці вміли обійтися й без них — вони складали солону рибу прямо в байдаки, закривали ряднами й закладали зверху дошками, щоб не подавити ногами.
Разів шість, на ті дні, закидали запорожці сіті й усякий раз витягали таку саме силу риби, так що, нарешті, більше вже й нетреба було. Всі три дні запорожці обідали й вечеряли найкращу варену й печену рибу; икру ж вони пекли окремо, виробляючи з неї коржі, щоб у дорозі не зіпсувалася.
На четвертий день вітерець подіхнув зі сходу. Кошовий подав гасло рушати й байдаки посунулися знову за водою.
Через який час запорожці виїхали в лиман. Широка просторінь його вразила Василя. Зелені плавні лишилися далеко на сході й здавалися тепер тоненькою стьожкою на обрії. Такі ж тоненькі стьожки суходолу були з правої й лівої руки: на очах же прямо була безкрая просторінь води, так що великі козацькі байдаки, що піднімали по півсотні козаків, здавалися, на сьому просторі лиману, нікчемними трісочками.
Надвечір отаманський байдак почав підвертати до південного берегу лиману.
— Підвертаємо до Прогноїв, — сказав Очерет Василеві. — Це, сину, теж наша земля — тут запорожська, Прогноїнська паланка.
— Як же запорожці обороняли цю паланку, коли вона звідусіль оточена бусурманськими землями? — спитав Василь. — Запевно, що тут татари вигубляли наших, як хотіли!
— То правда твоя. Обороняти цю паланку нам було нелегко й товариства гинуло тут чимало. Військо їздило сюди байдаками, а коли з татарвою війни не було, так сюди вільно ходили й чумаки з України по сіль, та й зараз ходять. А як тільки, було, наші де-небудь татарві пошкодять, так бусурмани зараз нашу паланку спалять, залоги повистинають, а чумаків у неволю поберуть. Наші, як прочують про це — зараз на байдаки та сюди… Всі татарські улуси, було, палють та своїх визволяють. З того найбільше й починалася війна.
Скоро байдаки прибули до Прогноїв, і, заїхавши в тиху затоку, пристали до берегу. Василь, не гаючись, побіг дивитись, як добувають сіль. А добували її дуже легко й просто: одріжуть козаки частину озера або морської затоки вузенькою гребелькою, пекуче сонце випарить з того озерця воду, а на дні лишиться цілий шар соли, тоді ту сіль беруть лопатами, як пісок, та й скидають у високі купи. До таких куп під'їздили чумаки, навантажували сіллю свої мажі, поганяли круторогих волів та цілими валками й ішли степами хто на правобережну Україну, хто на Гетьманщину та Слобідську Україну, а як хто то й ще далі: аж у московські землі.
В одному озерці Василь побачив, що вода червона. Не втерпів він — роздягся та у воду. Іде й думає, що по піску, аж то червона сіль, що скотину годують. Кинувся нарешті плисти, аж не поринає: так і лежить на воді, мов колода, через те, що вода дуже сита від соли.
Довго Василь побіля озер бавився та дивувався, аж поки смеркло й треба було поспішатися до коша.
Ранком другого дня кошовий приєднав до себе всю залогу Прогноїнської паланки з її скарбом та десятьма байдаками й рушив до Чорного моря.
Недалеко від'їхали запорожці, як з заходу потяг вітер. Байдаки з нап'ятими вітрилами почало підкидати догори й хилити на бік. Що далі вітер дужчав і байдаки вже кидало з хвилі на хвилю, мов трісочки. Тільки один корабель, що йшов позаду, не кидало — він коливався повагом.
Василеві здавалося, що він гойдався на гойдальці, але те гойдання було незвичне, а сиві верхи хвиль, що, мов звірі, кидалися на човен і, заливаючи передній чердак байдака, вмивали всіх своєю холодною піною, лякали хлопця. Врешті йому стало моторошно й він зблід навиду.
Досить було козакам те помітити, щоб вони почали жартувати з Василем:
— Чи не злякався вже, молодий козаче?
— Почекай… от море навчить тебе, як Богу молитись.
Хлопець образився й переміг себе.
— Не діжде ніхто, щоб я злякався!
Василь схопив черпак і чим дуж почав вичерпувати ним з байдака воду. Ця праця одвела його увагу від хвиль і заспокоїла.
Тільки над вечір вітер почав ущухати й не напинав уже так дуже щоглів. Хвилі скоро наче послабли — не роскидали вже сивої піни й не заливали байдаків. Лиман з похмурого та сірого ставав знову блакітно зеленим. Василеві стало веселіше, до того ж на півдні виникли з води дві муровані фортеці з баштами й Очерет звернув на них увагу хлопця.
— От придивляйся тепер, сину, — сказав він — бо може вдруге й не доведеться бачити. Ото з правої руки, на високому березі, турецький город Очаків. Багато він нам, запорожцям, шкоди робив, бо саме до нього лимани зійшлися й як у море йти, то вже його не обминеш. Не один раз ми його башти штурмували та до самої землі їх руйнували, а місто випалювали, та тільки турки що-разу поновляли свій город та мурували навкруг нього нові стіни та башти все міцніші та міцніші. Ой багато тут біля Очакову пролилося крові козацької й на лимані й на морі й на суходолі! Оце біля нас зараз острівець Березань, а далі в морі вузький та довгий, немов гадюка, остров Тендра. Це все ті місця, де запорожцям найбільше доводилося битись з бусурманами. Тут точилася козацька кров, коли ходили з Богданом… Тут загинув з усім військом гетьман запорожський Скалозуб… Тут же доскочив був турецької неволі й славний гетьман Самійло Кішка. Ну, та дарма! Зате скільки потопили й попалили тут наші славні запорожці турецьких галер, скільки виточили в лиман і понавколо Очакову бусурманської крови… та скільки цією протокою привозили козаки на Україну всякого добра й слави! Про Підкову, Сагайдачного, Кішку й Сулиму я вже тобі говорив. А то ще ходили під Стамбул Бурляй та Хмель… Та хіба тільки ці? Мало не що-року ходили наші сюди та билися… а хіба всіх їх, отих славних лицарів, пригадаєш? Он кобзарі більше за мене знають, а й ті говорять, що багато вже славних подій позабувалося, або позабували вони, як звали тих отаманів та гетьманів, що водили козаків у ті славні походи.
Муровані башти й стіни Очакову ставали ближче. На одній башті навіть видно було велику турецьку червону корогву з білим місяцем, молодиком, посередині; по стінах же визначалися чорні гармати. Фортеця, що була по лівому боці протоки, теж блищала й показувала своє рештування.— А що ж то за фортеця? — показав Василь на східний бік.
— А цю вже, під час останньої війни, московське військо збудувало. Це Кінбург. Бач, як на ньому гармати чорні пащі пороззявляли… Гляди, колиб ще по байдаках не вшкварили.
Поки Василь дивувався на міцні фортеції, отаманський байдак з військовою корогвою на чердаці прямував уже серединою протоки. Слідом по ньому десятьма лавами сунули байдаки, а позаду всіх, як лебідка за лебедятами, плив корабель.
З Очакову й Кинбургу бачили козаків, але ні турки ні москалі не мали наказу, щоб їх спинити. Та й ніяк було спинити, бо гармати до середини протоки не досягли б.
У морі Василя здивувало те, що вода була на вигляд ще синіша, ніж у лимані, а проте крізь неї навіть на великій глибочині було видно, як риби, граючись цілими натовпами, виблискували своєю срібною лускою. Вода була прозірна, як сльоза.
— Гляньте, тату, звірь… звірь! — закричав Василь, побачивши, як невідома чорна примара підскочила над водою, перекрутилася колесом у повітрі й знову пірнула в хвилі.
— Он і другий!… Гляньте: цілий табун! Перекинуть байдака!
— Дарма! — засміявся старий козак. — Не перекинуть. То морські свині. Тепер вони бігтимуть з байдаками навипередки. Ось кинь у воду кільки шматків хліба, так тих свиней ще більше збереться.
Василь кинув хліба й, справді, морські свині скупчилися позад байдаку й, перестрибуючи колесом одна через одну та плескаючи по хвилях своїми дебелими, риб'ячими хвостами, билися поміж себе за хліб.
Багато ще дивного бачив Василь за ті дні, поки козаки пливли морем: а пливли вони, не поспішаючись. Зараз за Очаковом кошовий підвернув до берегу й отаборився на ніч біля Тилигульського лиману. Звідціля він їздив до Очаківського паші, щоб перебалакати з ним про дальніщу подоріж запорожців і попросити, щоб турки й татари не чинили ніякої шкоди тим запорожцям, що з Калниболоцьким та Бахметом простували степами.
На другий день усе військо їло борщ з яловичиною та ще й заїдало печеним маханом[3], бо очаківський паша дуже зрадів, почувши, що запорожці вже не вороги туркам, і подарував на військо десять телиць та сотню валахів.
Зпід Очакову запорожці перепливли до турецької фортеці Хаджібею[4] й там кільки день дожидали Бахмета, а, не діждавши, лишили на пересипу Хаджібейського лиману залогу, самі ж попливли до Аккерману, бо в ньому пробував найстарший турецький паша.
Через кільки день запорожці повернули з моря в лиман річки Дністра й отаборилися біля нього на високому березі. Тут військо мало стояти довгенько й, зважаючи на те, кошовий загадав козакам напинати з парусів намети, копати кабиці, виробляти відра, вагани, діжки й усе, що потрібно для житла.
Аккерманський паша був ще добріший за Очаківського й прислав на військо в подарунок від султана сто волів, тисячу валахів та ще парусів на намети.
Справа будування коша пішла в козаків дуже жваво. Посеред коша нап'яли два великих намети: один кошовому, а другий під церкву.
У лісі застукотіли сокири й через кільки день у запорожців було вже всяке збіжжя й посуд, а в наметі кошового та в писаря були навіть столи, широкі лави й ослони.
Василь теж не гуляв: він наробив з півсотні гарних ложок, а одну окремо зробив дуже штучно, з хрестиком на держаку, та й подарував її названому батькові, Очеретові.
Через два тиждні до коша прибув з своєю ватагою Бахмет, тільки Калниболоцького з його полком досі не було, й Василь, нетерпляче сподіваючись братів, що-дня бігав на могилу виглядати їх.
——————