З Дніпра на Дунай (1919)/II

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
З Дніпра на Дунай (1919
А. Кащенко
II
Видання: Відень: Українське Видавництво в Катеринославі, 1919.
II.
 

Після повороту запорожського війська з війни, січове життя пішло своєю чергою. Одсвяткувавши й одгулявши де-який час у рідному гнізді, запорожці взялися до своєї улюбленої праці: рибальства та полювання. Великими ватагами попливли вони на дубах у Великий Луг[1], що простягався по-над Дніпром од Січі аж до острову Хортиці й розпорошилися там по річках, озерах та зелених, диких пущах плавні: хто з сітями та всяким знаряддям ловити рибу, а хто з рушницею полювати на дорогого звіря та птаство.

Там, у Великому Лузі, запорожці пробули аж до того часу, поки, зімою, пішла по річках крига; тоді до Січі знову зібралося все товариство й по курінях знову стало весело та гучно… Найвеселіше ж було на Різдво та Новий Рік, бо тоді що-дня по курінях грали музики й козацтво гуляло й танцювало.

Наприкінці місяця лютого, як тільки на Підпільній поламало кригу, запорожці знову поїхали дубами по плавнях, а після Великодня, як тільки добре зазеленіла по степах травиця, багато січового товариства пороз'їздилося кіньми: хто до Бугу на рибальство, хто в Дике Поле на полювання, а хто аж у Ногайські степи, на Кальміус та Берду по всяку здобич; на Січі ж знову лишилося на літо не більше як половина, товариства.

Василь заздрим оком поглядав на всіх тих запорожців, що сідали на дуби та на коней. Він третій рік біля січових кабиць, і ця праця йому дуже обридла. Брат Гнат, як і всі козаки, мав його за малого й не дуже то з ним товаришував, так що й тепер Василь тільки тоді й розважався, коли траплялося поїхати з старим Очеретом у плавню, або як кухарі пускали його вибігти за січову браму на степ, де що-дня після снідання у запорожців відбувався герць.

На тім герці справді було чого подивитись, бо тут козаки навчалися битись на шаблях, колоти ворогів списами, стріляти з рушниць сидячи на коні, перестрибати рівчаки та баркани й виробляти конем ще багато всяких витівок.

Так запорожці набували хисту собі й своїм коням.

Василів брат Гнат теж мало не що-дня гарцював за січовими окопами разом з инчими молодиками, на велику заздрість Василеві.

Той герць так захопив Василя, що однієї ночі він утік з Січі, знайшов у степу військовий косяк, і скочивши охляп на одного коня, почав ганяти його, виробляючи тим часом на його спині всі ті штуки, які бачив на герці. Він ставав на неосідланого коня ногами, лягав на нього черевом і лазив коневі навкруг шиї, держучись мов репьях за його гриву.

Добрий кінь довго слухався хлопця, але врешті ці играшки йому обридли й він скинув хлопця на землю.

Василь забився так, що де-який час мусів навіть одлежуватися на траві, слухаючи чмілів, але врешті підвівся на ноги й почвалав до Січі, заспокоюючи себе на тому, що кінь був не осідланий і не занузданий і що тільки через те й сталася така пригода.

Одного ранку, на початку літа 1775 року, Василь прокинувся з незвичайного гомону в курені. Козаки похапцем одягалися й виходили на майдан.

Зпросоння Василь не розібрав про що в запорожців була розмова, а тільки скрізь чути було вигуки:

— Москалі за брамою! Гармати жерлами на Січ!

Зрозумівши, що скоїлося щось непевне, Василь скочив з лави й, підтягши в штанцях очкура, прожогом побіг слідом за козаками.

Ввесь майдан кишів уже запорожцями, мов мурашник. Усі бігли на окопи — побіг туди й Василь.

Зразу, коли хлопець виліз на стіну, йому здалося, що в степу випав великий сніг, але, роздивившись добре, він побачив, що степ був білий від наметів великого війська. Ті намети стояли довгими щільними лавами, обгортаючи Січу півколом і простягаючись аж геть на гору.

Попереду того білого поля чорніли своїми роззявленими жерлами гармати, а що ближче до Січі, мов сарана, вкрило степ московське військо, піше й комонне, виблискуючи на промінні ранкового сонця залізними багнетами та списами.

Василь ніколи не гадав, щоб можна було зібрати до купи так багато війська. Того війська було в десятеро більше, ніж запорожців, навіть під той час, коли вони торік верталися з турецького походу.

Що робилося далі, Василь не розумів. Він бачив тільки, що якісь ґенерали в блискучих убраннях приходили з московського стану на Січ, а після того кошовий пішов з Січі до білих наметів, і як тілько він зник з очей козаків, московське військо враз підсунулося під самі січові окопи, увійшло в Шамбаш і доступілося навіть до Ковша, де стояли запорожські байдаки.

— Зрада! Зрада! — почали гукати запорожці й побігли з окопів по куренях.

У Січі збилася страшенна метушня. Козаки узброювалися й знову вибігали на окопи, на майдані ж був такий галас від гомону й лайки, що розібрати нічого неможна було.

Скоро кошовий повернувся до Січі й щось промовляв до козаків, але галас на майдані ще збільшився й нарешті там счинилася бійка. Два натовпи козаків наступали один на одного, а тим часом третій — притяг на плечах велику колоду й почав вибивати нею ковану браму пушкарні[2].

Василь чув, як гупала колода й брязчала залізна брама… бачив, як метушилися біля пушкарні козаки, й, щоб краще роздивитись, що там робиться та здибатись з братами, хлопець побіг на майдан, але там його зразу звалили з ніг і трохи не затоптали, так що хлопець ледве врятувався й, вибігши мерщій на башту, почав дивитися відтіля.

З окопів вчувалися вигуки:

— Не віддамо неньки Січі! Ляжем трупом!

А біля пушкарні вже бряжчали шаблі й блищали гострі чингали: там лилася братня кров запорожців.

Через який час гупання колоди увірвалося, й залізна брама пушкарні з стогоном упала на землю. Потишився й брязкіт зброї, й хлопець побачив, що невеликий натовп січової старшини почав тікати до паланки, а переможці-козаки почали викочувати з пушкарні гармати та виносити всяку зброю.

Галас на майдані все ж таки не вщухав і серед загального гоміну тепер вчувалися вигуки:

— К бісам зрадників! Андрія Ляха кошовим!

— Порохню!… Порохню! —

— Калниболоцький нехай веде нас! Усі ляжемо за волю та неньку Січ! —

Аж ось, трохи згодом, зразу всі потишилися, й Василь побачив, що серед майдану стоїть пан-отець з хрестом і про щось умовляє козаків, а коли він скінчив свою промову, козаки почали розходитись з майдану по курінях.

Тепер Василь без перешкоди добіг до пушкарні й зазирнув туди: неглибокий льох був повний усякої зброї та кухов з порохом та кулями. Недалеко від пушкарні стояв другий льох: військова скарбниця, але туди Василеві не довелося зазирнути, бо брама скарбниці була ціла й біля неї стояв вартовий.

Одшукавши нарешті Гната, Василь почав його роспитувати, що воно коїться на Січі.

— Ґенерал Текелій прийшов з військом, щоб зруйнувати Січу… — одповів йому Гнат похапцем, кудись поспішаючись. — Козаки хотіли оборонятись, та пан-отець умовив скоритись! —

— Нащо ж Січу руйнувати? —

— Нема часу з тобою базікати! — Он полковник мій аж оселедець свій скубе, так побивається. Ридає там, як мала дитина! —

Гнат побіг до паланки, а Василь пішов шукати брата Петра.

Той сидів на призьбі під куренем, сердито колупаючи в своїй люльці залізною протичкою. Вуси його, що завжди рівно звисали до низу, зараз неначе настовбурчилися, очі ж відбивали лютим і сумним вогнем.

— От так, хлопче!… — зустрів Василя старший брат. — Не доведеться тобі козакувати! У гречкосіїв повернуть нас усіх! —

Василеві щось здавило в грудях, залоскотало в глотці й рясні сльози побігли з його очей.

— Я хочу козакувати! — ледве вимовив він, хліпаючи.

Петро почав милувати менчого брата рукою по голові.

— I я, братіку, хочу козакувати. Та колиб же наша сила була. Краще вмерти мені, а ніж стати гречкосієм та ще й кріпаком. Не плач, малий!… Ще, може, ми втечемо та таки будемо козакувати.

Василь пішов до кабиць. Він тільки тепер згадав, що досі не снідав, а проте вже була обідня пора. Біля кабиць кухарі тільки почали роскладати багаття, бо з ранку було не до того. Василеві дали окраєць хліба й він, іззівши його, взявся до своєї роботи.

Надійшов вечір. У Січі була зловіща тиша. Козаків по курінях поменшало, проте й на майдані не було нікого. Пронудившись де-який час, Василь ліг під курінем на призьбі й скоро заснув.

Чи довго спав хлопець, того він не знав, а тільки прокинувся він поночі через те, що хтось, складачи на призьбу зброю, кинув на нього свого череса.

Росплющивши очі, Василь не зразу пригадав, що сталося в день, і де-який час спокійно дивився на зірки, що з високого неба зазирали йому в очі й милували його своїм холодним промінням. Аж ось з куріня почувся гомін, а біля призьби козаки складали щось у торби й лантухи.

— У плавню! У плавню!.. — вловило Василеве вухо голоси козаків.

— Калниболоцький збірає й Лях!

— Ходімо всі. Великий Луг-батько, дасть усім пораду!

— На Дунай помандруємо!

Василь згадав усе й схопився з призьби.

— Як? Запорожці помандрують на Дунай. А він же як? Ні, я не дамся, щоб мене покинули. Я не буду гречкосієм. Я хочу козакувати!

Він прожогом побіг до куріня свого брата. Січовий майдан знову кишів, мов мурашник, але тепер усі ходили хутко й гомоніли помалу. Пушкарню й скарбницю було одчинено, й з них виносили все, що там переховувалося. Всі запорожці, що траплялися хлопцеві, були навантажені зброєю й усяким добром і йшли вниз до Підпільної.

Не заставши брата Петра в куріні, Василь оббігав усю Січ, плутаючись поміж козаками й несподівано здибав брата Гната.

Узброєний по козацькому, й навіть з шаблею при боці, Гнат, радісний та веселий, ішов од паланки до майдану.

— Що це ти, Гнате? — скрикнув Василь, дивуючись на братову шаблю.

— Мене полковник Порохня благословив бути козаком і навіть шаблю свою мені подарував. Нехай, каже, хоч не я, старий, так моя шабля погуляє ще на волі!

— Куди ж тепер?

— На Дунай річку. Там буде наша Січа!

— А твій полковник хіба не піде на Дунай?

— Ні! Плаче, а не йде. Старий, каже, я… Хочу лягти в рідну землю, а не в бусурманську!

— А я, Гнате, піду з тобою! — зпогорда сказав хлопець. — Я хочу козакувати!

Брати проминули церкву й, повернувши стежкою до річки, перестріли братів Петра й Демка. Ті сперечалися.

— Я не піду на Дунай! — говорив Демко, — бо знайшов собі до пари дівчину й хочу одружитись!

— Нікчемний бабій! — гримав на нього Петро. — Ганьбу робиш ти всьому нашому роду козацькому, лицарському!

— Не я один лишуся на Україні, — суперечив Демко.

— Будеш шкодіти — одповідав Петро, — та буде запізно. На себе тоді нарікай, коли будеш кріпаком або москалем!

Побачивши менших братів, Петро одійшов од Демка й сказав Гнатові:

— Ну, от і добре, що ти взяв Василя. Я саме по нього й ішов.

Василь почав цілувати брата за те, що бере його з собою.

— Ну, годі, годі!.. — казав козак. — Повертайте лишень обидва назад. Нема чого йти до річки з порожніми руками. Ідіть до пушкарні або до скарбниці та носіть у берег те, що вам старші скажуть.

Троє братів пішли нагору, Демко ж лишився сам, почуваючи себе дуже ніяково. Назустріч братам, стежкою, козаки несли до річки лантухи з борошном та пшоном, тягли великі бурдюги з салом та котили кухви з горілкою. Ще далі вони здибали добру ватагу козаків, рясно обвішану пачками тютюну, а другу — навантажену таранею: дійшовши ж до скарбниці, брати прилучилися до натовпу й почали носити в берег всяке добро, а коли через дві години троє братів знову зустрілися біля річки, Петро, глянувши на Василя, не вдержався, щоб не засміятись: у пушкарні хлопець себе узброїв, і хоч був босий і без чумарки, а проте поначіпляв на себе шаблю, чингал і пістоль.

Не вспіли Петро та Гнат подивуватись та порадіти на менчого брата, як з гори підсунувся великий натовп запорожців, а попереду того натовпу кільки дужих січовиків несли великі образи.

— Скидайте шапки! — сказав Петро до братів. — Це несуть святу січову Покрову та святого Миколу, бо без святої Покрови не може бути Січа запорожська, а без помочі святого Миколи не перепливеш моря.

Слідом за образами йшло багато сивих дідів і посеред них Василь пізнав свого названого батька, Очерета.

— I ви, діду мандруєте з нами на Дунай? — радісно скрикнув хлопець.

— I я, сину! Не сила мені з товариством розлучитись. Хоч і в чужій стороні доведеться в труну лягти, так зате ж рідне товариство засипле землею. Постать Очерета мала урочистий вигляд, а погляд горів суворим вогнем. Він звернув з стежки, колупнув чингалом землю, перехрестився й почав набивати землею ладанку.

— От і рідна земля лежатиме зо мною в домовині.

Всі брати, дивлячись на Очерета, почали й собі набивати ладанки.

— Оце добре, дядьку Очерете, що ви мандруєте з нами, — звернувся до нього Петро Рогоза. — Догляньте, будь ласка, Василя на байдаці.

— А ти що ж, козаче?

— Я й Гнат не поїдемо байдаками. Мене обрано за осавула до пішого полку, — Калниболоцький поведе степами через Дике Поле. Усім немає на чому плисти, бо військові байдаки, що стоять у Ковші, заарештовано.

— Чув про це лихо. Про Василя не турбуйся — догляну. А скільки ж є байдаків?

— Зараз небагато. Проте наші збірають байдаки, що зараз з товариством по плавнях та лиманах, на рибальстві. Та ще зберемо дуби з Чортомлику, з Базавлуку та й з Кінської Води. Набереться, може, з сотню, а все ж таки на все товариство не вистачить.

Разом з Очеретом брати дійшли до Підпільної. Там, під захистом верб, нечутно сновиґали по воді невеличкі козацькі човни, перевозячи товариство по 5—6 душ заразом на той бік річки у плавню. Хутко перехопилися човном на той бік Підпільної й наші подорожні.

Петро Рогоза, що був на козацькій раді за річкою ще з вечора, повів усіх у гущавину плавні. Більше години вони йшли, нахиляючись, під віттями верб, відхиляючи з свого шляху верболози, продираючись крізь очерета й обминаючи невеликі озера й болота. Василь добре вже втомився, поки нарешті в плавні почувся гомін козаків і Петро вивів усіх на галявину, оточену рясними й високими вербами.

— Ось де наш кіш! — обернувся він до Очерета. Василь обдивився понавколо. Галявина кишіла козаками, мов мурашник, і всі козаки гукали до когось в один бік, а до кого саме, не можна було розглядіти.

Не вагаючись, Василь, мов кішка, подерся на вербу й звідтіля побачив, що до козаків промовляє якийсь бравий полковник.

— Кого ж, панове товариство, славне військо запорожське, волите кошовим? — спитав він наприкінці промови.

— Тебе волимо! Андрія Ляха кошовим! — почулося навкруги.

— Калниболоцького волимо! — почали гукати инші козаки. — Калниболоцького!

— Молодий ще Калниболоцький! — гукали треті. — Бахмета кошовим: він старий та певний лицар!

— К бісам Бахмета! Старий та й грамоти не знає, — який з нього кошовий? Андрія кошовим! Він учений! Він спроможеться вивести військо на Дунай, зуміє й до султана доступитись!

— Андрія, Андрія! — вже одноголосно гукав натовп, і бравого полковника закидали шапками.

Новий кошовий уклонився товариству й подякував за честь та пошану.

Не гаючись, запорожці почали оббірати иншу старшину, себ то: військового писаря, суддю, скарбника й осавула.

Не доспавши сієї ночі, Василь не діждався, поки скінчилася козацька рада, а почав куняти, а далі, злізши з верби, зараз же під деревом простягся й заснув міцним сном, тримаючись однією рукою за свою шаблю, щоб, боронь Боже, хто-небудь ненароком її не взяв.

Коли, відпочивши, він прокинувся, сонце було вже височенько. На галявині купами сиділи й лежали козаки, снідаючи тим, що кому Бог послав. У далечині стукотіли сокири та коли-не-коли чути було, як голосно тріскотіли, ламалися, й з великим шумом падали на землю підрубані дерева.

— Добре, хлопче, спав! — почув Василь біля себе голос Очерета. — Час уже й снідати.

— Не поїхали ще? — злякано схопився Василь на ноги.

— Ні! Он чуєш: рубають дерева. То лагодять плоти, бо товариства прибуває сила, а байдаків не вистачить і на половину.

— Коли ж попливемо?

— Тоді, як збереться все товариство з Великого Лугу. Мабуть так, що аж уночі.

Василь умився біля недалекого озерця, витерся коміром сорочки, з'їв хліба з салом і попросив Очерета, щоб піти туди, де роблять плоти.

Вони пішли протолоченою за сю ніч, між лозою й очеретами, стежкою й через півгодини побачили поміж деревами річку. То була велика протока Сисина, що сполучає Підпільну з Дніпром. Берегом по-над річкою вовтузилися напівроздягнені козаки. Де-хто з них рубав дерева, инші, взявшись гуртом, тягли ті дерева у берег і спускали на воду, треті — обламували з порубаних дерев віття та різали лозу на скрутні, а останні, — зовсім уже голі, бродили в воді, перев'язуючи колоди тим віттям, що їм кидали з берега. Де-кільки плотів стояли вже біля берегу прив'язані до пнів, по середині ж річки сновигало багато всяких човнів. Ті човни пособляли перетягати плоти й перевозили на той бік Сисиної тих козаків, що мали йти з Калниболоцьким суходолом.

Василя дуже зацікавила справа з плотами й він, доручивши свою зброю Очеретові, взявся підтягати гілки й лозу й кидати їх на воду. Він працював по щирости й скоро знову схотів їсти.

— А чи кухарі ж є в плавні? — спитав він Очерета. — Чи скоро будемо обідати?

— Не буде сьогодня обіду — одповів дід. — Хоч кухарі й є, а проте осавул не дозволив розпалювати багаття, щоб з московського стану не побачили диму та не довідалися про нашу мандрівку. Бери знову хліба, а в мене в торбі знайдеться тараня та огірок.

Старий і малий сіли під кущем обідати, й той обід здавався Василеві найсмачнішим за все життя.

Над вечір до Сисиної почали знову прибувати запорожці з Січі. Побачивши поміж ними свого приятеля, старого діда Лимаря, Очерет обізвався до нього:

— Щож це ти, Охріме: казав лишишся в Січі, а опинився тут?

— Була думка лишитися, — з нудьгою в старих очах одповів Охрім, — та не сила!

— А що сьогодня в Січі?

Старий січовик сів до гурту й почав оповідати, неначе зрадівши, що є з ким поділити своє пекуче горе й полегшити свою душу.

— Бодай мені не казати, а тобі не чути! Сьогодня московський ґенерал Текелій знову покликав Калнишевського, та ще писаря й суддю, та, закувавши всіх у кайдани, вирядив під вартою до Москви.

— Невже тому правда? — скрикнув не в собі Очерет. — Може то люди брешуть?

— Сам з башти бачив власними очима, бодай вони мені посліпли, як кошовий, відїзжаючи з московського стану на Самарський шлях, на возі, оточеному донцями, обернувся до Січі й перехрестився на святу січову Покрову, а коли він хрестився, так на руках у нього й заблищали кайдани.

Сльози заступили світ обом старим запорожцям, і хоч довго вони ті гіркі сльози ковтали, намагаючись сховатись з ними від людей, а врешті вони таки покапотіли пекучою росою на їхню одежу.

— Ой, тяжка кривда! — зітхнув Очерет.

— Слухай, далі що було… — повів знову Лимарь. — Прислав Текелій у Січу своїх полковників з наказом, щоб усі ми, курінь по куріню, виходили за окопи й складали свою зброю до його ніг. Себ-то, щоб власними руками віддали те, що нам найдорожче в світі — нашу єдину втіху!

— Та це вже знущання! — скрикнув Очерет. — Що ж козаки?

— Хто виносив, а хто — кинувся тікати сюди. Коли я, мов злодій, ховаючись по-під кручами, тікав од безчестя з Січі, з своєї власної хати, сюди в пущу, де живуть тільки звірі, у військовій скарбниці вже хазяїнували якісь блискучі невідомі ґенерали, а донці громили святу Покрову й рубали на шматки срібні царські врата!

— Ой, не кажи далі! — з мукою в голосі скрикнув Очерет. — Нащо, Господи, попустив ти мене дожити до цієї нещасливої години!

— Не плачте, тату! — кинувся до Очерета Василь, обхопивши його рукою за шию. — Адже Бог з неба бачить, чия правда. Він допоможе нам осісти новою Січою на Дунаї.

— Не буде нам, дитино, долі на Дунаї… — обізвався засмучений Лимарь. — Бо доведеться бусурманові служити та на свою віру бити!

До пізньої ночі все прибувало до Сисиної товариство з Січі й з Великого Лугу з рибальства. Вже зовсім уночі до Василя прийшли його брати Петро й Гнат і, попрощавшись на далеку дорогу, сіли в човен та й поїхали за Сисину.

Очерет умовляв Василя, щоб той ліг спати, але тут саме новий кошовий почав скликати все товариство до купи й, підрахувавши всіх, виряжав валками на плоти.

Плотів було так багато, що вони стояли вже у кільки рядів і простягалися аж за середину річки. Козаки сходили з берегу й, перестрибуючи з одного плота на другий, росташовувалися на найдальших плотах, а коли ті ставали повні, вони посунули на середні й, нарешті, на ті, що були при березі.

Василь не схотів лягати спати. Та й де там у Бога той сон, коли тут така цікава справа.

Біля всякого плоту було два дуби з козаками, щоб направлять плота на бистру воду, і козаки, що були на дубах — „дубовики“, всю ніч поралися біля плотів, прив'язуючи до них довгі, товсті канати.

Поки плоти були повні, почало вже розвиднюватись. У той час до берегу винесли січові образи й малу військову корогву, що Калнишевський дав Ляхові, й зараз же запорожці, побачивши свої святощі, потишилися.

Серед тієї урочистої тиші Василь почув голосний поклик кошового:

— Моліться, пани-брати, святій Покрові й святому Миколі, щоб захистили нас у поході й вивели в новий край!

Усі козаки: й ті, що були по плотах, і ті, що купчилися біля берегу, поскидали шапки й упали навколюшки.

Почулося голосне моління кількох тисяч людей.

Захоплений величністю хвилини впав навколюшки й Василь поруч Очерета й, дивлючись на суворе, але милосердне обличчя святого Миколи, почав класти часті поклони.

Моління скінчилося.

На дубах, що їх було прив'язано до плотів, козаки почали громадити на всі гребки, а ті, що були на плотах, почали відпихатися від берега довгими жердинами, й незграбні плоти один по одному почали помалу відлучатись од берегу й попливли Сисиною вниз до широкого Дніпра.

Після того, як поплив останній пліт, до берегу скупчилися всі байдаки, що поприїздили з рибалками й усі дуби та човни, які тільки запорожці спромоглися зігнати сюди з усієї околиці. Великих військових байдаків, як виявлялося, було всього десятків зо три, дубів же, баркасів та дрібних човнів набігла така сила, що від них уся Сисина почорніла, й здавалося, що через усю річку можливо перейти, ступаючи з човна на човен.

Кошовий почав садовити козаків на човни, військові ж байдаки й великі дуби козаки навантажували військовим скарбом та харчами.

Очеретові, Василеві й старому Лимареві припало сісти, разом з двома десятками козаків, у великого дуба й вони, одпихнувшись од берегу, стали з своїм дубом на вільній воді, чекаючи гасла, щоб рушити за водою.

Вже сидячи в дубі Василь бачив, як решту козаків, що не вмістилися на човни, поперевозили байдаками за Сисину й туди ж поїхав і кошовий, а слідом за кошовим, до другого берегу, де стояла ватага Калниболоцького, наблизилися й усі човни з козаками.

Ступивши на берег, кошовий узяв до рук образ святої Покрови й, звертаючись до козаків, що мали йти суходолом, голосно сказав:

— У небезпечну дорогу виряжаю я вас, панове-товариство, славне військо запорожське! Візьміть же з собою святу Покрову. Вона, Милосердна, почує наше благання й захистить вас у дорозі. Ти, Самійло, — додав він, доручаючи образа Калниболоцькому, — своїми руками зняв святу Покрову з над Царських врат… Так дай же тобі, Боже, й постановити її над царськими вратами в Новій Січі, на Дунаї, коли там засяє над нашою церквою золотий хрест.

Усі почали побожно хреститися, а Лях, почоломкавшись з Калниболоцьким, зійшов на чердак байдаку, де вже маяла військова корогва, й махнув рукою в бік Дніпра.

Враз ударили в прозорі хвилі Сисиної кілька сот весел. Запінилася річка від бризок та водокрутнів, і ціла хмара човнів, вкритих червоними жупанами запорожців, посунулася за водою в далекий, чужий, бусурманський край.

——————

  1. Великим Лугом звався низький острів, оточений річками: Дніпром, Кушугумом та Кіньською. Ввесь він був порізаний протоками й озерами та вкритий лісом. Ще й зараз у Великому Лузі дуже багато риби й дичини.
  2. Пушкарнею звався великий льох, у якому переховувалася всяка зброя й гармати запорожського війська.