З Дніпра на Дунай (1919)/I
| З Дніпра на Дунай I |
II ▶ |
|
У козаків-запорожців був дуже гарний звичай, щоб біля всякого статечного козака, не кажучи вже про військову старшину, був один, або й більше, хлопців-недолітків. Ті хлопці в давні часи звалися „джурами“, а пізніше — „молодиками“. Джура доглядав коня та зброю свого названого батька-запорожця, ходив разом з ним у походи й навіть у бойовищах ставав йому в пригоді, набиваючи рушницю, викрешуючи вогню на люльку та приносячи пити.
Таким хлопцям, джурам чи молодикам, доводилось, під час свого юнацького життя, зазнати багато всяких пригод та небезпеки й через те, доходячи парубочих літ, вони набували собі великого хисту й ставали найзавзятішими козаками.
Знаючи такий січовий звичай, запорожський козак Петро Рогоза, почувши, що його батько й мати на Україні померли, а брати: Демко, Гнат та Василь, лишилися без притулку, привіз усіх їх на запорожську Січ, не вважаючи на те, що Гнатові минав тільки тринадцятий рік, а Василеві всього десятий. Він зважив, що менчого брата, Василя, найкраще віддати, поки підросте, на послуги кухарям до січових кабиць; середнього — Гната, щоб придбав доброго військового хисту, — він хотів оддати за молодика до полковника Порохні; що ж до старшого — бурсака Демка, так того він прямо приписав до Платнирівського куріня козаком, бо йому вже пішов двадцятий рік.Під той час, саме у 1772 році, запорожське військо лагодилося до походу, щоб разом з російським військом воювати турків, і через те до військового виховання молодих хлопців траплялась добра нагода.
Одного дня, не відаючи нічого про думку старшого брата, середній Рогоза, Гнат, порався біля його коня, аж тут до стайні прибіг якийсь молодик і загадав Гнатові раптом бігти до паланки. Хлопець знав уже, що паланкою в Січі звався будинок, де жив кошовий з старшиною та чинилися всякі розпорядки й правився суд. Зляканий побіг він повз січові куріні[1] на майдан, і, проминувши церкву, побачив, що біля паланки стояв його брат Петро, а на ґанку паланки, в холодочку, сидів гладкий, сивоусий та чубатий запорожець, держачи щось у руці.
Наблизившись до ґанку, Гнат лапнув себе за голову, щоб зняти шапку, але намацав на голові тілько самого чуба, бо, поспішаючись до паланки, забув надіти шапку.
— Не боїшся, хлопче, йти зо мною бусурменів воювати? — вдався до Гната, трохи посміхаючись, сивоусий козак, полковник Порохня.
З радісної несподіванки хлопець аж рота роззявив. Ще за дитячих літ, у батьковій хаті, він чув про козацькі походи та про великі бойовища, що були колись на Україні. Лицарські вчинки козацьких ватажків вабили його тією славою, як зачароване марево, і навіть під час міцного дитячого сну Гнат не один раз бачив себе козаком, на коні серед безкрайого степу, в погоні за хижими татарами. Через те, почувши тепер про поход з військом, Гнат прямо не стямився від щастя й палахнув войовничим запалом.
— Воювати татарів?!… — скрикнув він у відповідь. — Та я сам один усю ту погань звоюю, аби мені шабля!
I, мабуть, щоб показати полковникові, який він дужий, хлопець підняв угору свій кулак.
Сиві, пишні полковникови брови підвелися угору, очі широко розплющилися, обличчя почервоніло з напруги, й з дужих його козацьких грудей вибухнув регіт, — такий голосний регіт, що його, мабуть, чути було аж у плавні[2] за Підпільною[3]. На той регіт з паланки вийшов навіть сам кошовий війська запорожського Калнишевський.
— Ну, а як за татарів та оступиться турчин? Що ж тоді? — питав далі Порохня, ледве здолавши свій сміх.
— Накладу й турчинові! — сміло, завзято й упевнено відповів хлопець. — Та хоч би й инший ворог зачепив нас, так і той умився б юшкою!
Старий полковник знову засміявся й весело вдався до кошового:
— Чув, Петре, що каже хлопець? А ти все сумуєш, що наче б то зникає щире козацтво! Ні, брате, ще не вмерла Україна, поки родить таких соколят!
— Колиб же й було по твоєму слові! — одповів Калнишевський, сівши в холодочку.
— Ну, молодець! — казав далі полковник до Гната. — З тебе добрий козак буде. Візьму тебе за менчого джуру. Гнідко, що в моєму косяку, нехай буде твоїм конем, а ось на тобі й зброю.
По тій мові полковник простяг Гнатові те, що держав у руці, а саме: чингал та пистоль.
Не стямившись од щастя, хлопець ухопив зброю й почав її розглядати. Колодочка й пихви його чингалу були оздоблені дрібними блакітними камінцями, а держало в пистоля було цвяховане сріблом. Гнатові здавалося, що більш привабливої зброї він зроду не бачив і що кращої вже й зробити не можна.
Оглядівши зброю з усіх боків, Гнат схаменувся, що ще не вся його мрія здійснилася, бо йому не дали ще шаблі.
— А шабля ж де? — спитав він.
— Ого! — знову засміявся Порохня. — Вже й шаблі схотів! До шаблі хлопче тобі ще довго ждати. Шаблю, щоб ти знав, треба заслужити. Як дійдеш літ та заробиш своїм хистом і завзяттям, щоб бути козаком, так тоді тобі й шаблю дамо.
Так почалося Гнатове життя на Запорожжі й незабаром, підперезаннй шкуратяним чересом, з чингалом при боці та з пистолем біля сідла, запорожський молодик прощався вже з братами й, скочивши на свого Гнідка, поїхав слідом за полковником Порохнею, що повів переднє військо на війну.
Малий Василь, провожаючи брата, гірко плакав. Хоч йому було тільки десять років, однак він ще в батька ганяв верхи коней до річки й взагалі добре їздив на коні. Він плакав тепер не так за братом, як з образи, що його не взяли за молодика, а віддали до кухарів. Василь заздрив братові, що той гарцює на коні, а він мусить біля кабиць — терти пшоно, товкти сало та банити й шарувати всякий посуд.
— Не плач, малий! — умовляв Василя брат Петро. — Твоє від тебе не втече: ще накозакуєш на віку! Ще дізнаєшся, по чому ківш лиха!
Січ запорожська швидко зовсім спорожнилася. Полковник Колпак забрав частину січового товариства на байдаки та подався з ним Дніпром на Чорне море, а все инше військо повів на війну сам кошовий. З тим військом пішли й старші Василеві брати Петро й Демко.
Не чути стало на Січі жвавого гомону кількох тисяч товариства, знишкли біля курінів музики, затихли й пісні молодецькі, що всякого вечора голосно розлягалися по-над Підпільною… Січ немов заснула, або вимерла й поміж курінями тинялися тільки немічні діди та ті, що не йшли з військом через якусь хворобу.
Сумно стало й біля січових кабиць. Більшість кухарів пішла з військом, а ті, що лишилися на Січі, не мали на кого варити страву.
Не маючи чого робити, Василь тинявся по січових окопах… Бо тож навкруг Січі були глибокі рівчаки, а по-над рівчаками високі, земляні вали, обплетені з обох боків лозою, щоб не обсипалися. На північ од січового майдану була брама, а біля брами висока башта. Злізши одного разу на ту башту, хлопець розважився, бо звідтіля, як на долоні, було видно, на заході й на півдні, безкраї зелені плавні, що запорожці звали Великим Лугом; а по тих плавнях сріблом виблискував Дніпро з протоками — річками: Скарбною, Сисиною й Підпільною, що підбігали до самої Січі. Ті плавні з кучерявими вербами та блискучими, блакітними річками й озерами вабили хлопця до себе, й він почав вигадувати, як би переїхати за Підпільню.
Простуючи до річки, Василь вийшов за браму. Там був січовий базар, що звався „Шамбаш“, але тепер і там було сумно, бо всі крамниці було замкнено. За те з базарю Василь побачив біля Підпільної затоку, а в затоці невеликі човни.
— Візьму човна, та й поїду у плавню, — зразу рішив Василь.
Йому стало весело й він побіг з високої гори до затоки. То був січовий „Ківш“, що в ньому звичайно стояли запорожські чайки, або байдаки й усякі рибальські човни. Тепер усі байдаки були в поході, дубів же та невеликих каючків у Ковші стояло чимало.
Василь жваво вскочив в один каючок, одв'язав його від верби й відіпхнув од берега. Весло було хлопцеві важкеньке, та він, взявши його під середину, спромігся закласти в уключину й почав гребти. Яке щастя! Човен посувався затокою далі від берега, туди, до Підпільної.
— Тепер я покажу їм, який я „малий“! — гадав, не тямлючи себе з радощів, Василь і все дужче працював веслом.
Він лагідно обминув кілька обідраних, негодящих байдаків, що доживали свій вік біля берега, й наблизився з затоки вже до річки; та як тільки потрапив на бистрю, — човен підхопило мов трісочку й понесло по-під берегом за водою.
Василь не стерявся й почав гребти дужче, але човен крутився, бився об верби, що росли у воді вздовш берега й таки плив за водою.
Через кільки хвилин хлопець зрозумів, що не вправиться з човном, і зважив, що краще притягтися до берега.
Улучивши хвилину, коли човник пробігав біля верби, Василь зачепивсь за неї веслом, але це вийшло на лихо: течія вирвала те весло йому з рук, і він зостався в човні, знесилений і безпорадний… Що далі, його несло повз берег все дужче, так що верби тільки шмигали в його перед очима. От уже й Січ зникла з очей, і тільки один золотий хрест від січової церкви, сяючи по-над деревами, показував де вона лишилася.
Хлопець засмутився й з одчаєм дивився, як його весло несло водою все далі від човна. На щастя Василеве, його пригоду побачив старий запорожець Очерет, що рибальчив своїм каюком нижче Січі. Він догнав Василевого човна, причепив до свого й, піймавши весло, потяг обидва човни до берега.
— Куди ж оце ти, хлопче, розігнався? — вдався дід до малого. — Чи не на Чорне море турків воювати?
— У плавню хотів переїхати… — одповів засмучений хлопець.
Розпитавши Василя, хто він, і, довідавшись, що хлопець нудьгує на Січі без братів, старий запорожець пожалував його й, привівши на Січ до свого куреня, подарував йому вудку й з того дня почав брати хлопця з собою на рибальство.
Старий, похилий дід і молодий хлопець мало не що-дня виходили в досвіта до Підпільної, переїздили човном за річку й там під захистом верб ловили рибу, то з човна на водокрутнях, то з берега на тихій воді, а часом траплялося, що переходили плавнею на озера й там тягали раків.
Що далі, цікавий, жвавий хлопець ставав старому січовику все любішим, що ж до Василя, то він пришився до сивоусого діда, мов до рідного батька. З ранку до вечора вони разом сиділи над річкою, й під ті часи Василь чув од Очерета багато дуже цікавих оповідань про давні події на Запоріжжі й на Україні.
Так минуло літо, минула й осінь. Рибальчити було вже не так-то любо, тай біля січових кабиць тепер стало веселіше, бо до Січі почали прибувати з походу козаки, — хоч поки що тільки поранені й захлялі. Ті козаки купчилися біля кухарів, щоб підживитись після військових пригод січовими харчами, й через те біля кабиць що-дня можна було почути всякі військові новини.
Василеві біля кабиць була тепер уже й робота, так що він пробував там мало не ввесь час. Тут він чув, як оповідачі, виславляючи лицарство завзятих козаків, висміювали та ганили легкодухих, і це привчило Василя шанувати хист та завзяття.
Завітали до січових кабиць і кобзарі з України, співаючи стародавні думи та пісні про великих козацьких ватажків, і малому хлопцеві так любо та мило було слухати ті співи про славу України, що серце його мліло в солодких мріях і він не помічав, як минав час.
Два роки велася війна з турками й два роки Василь жив на Січі, підростаючи та набуваючи собі від старого Очерета та від життя біля січових кабиць свідомості й козацької вдачі.Аж ось війна скінчилася й одного дня, в-осени 1774 року, на січовій башті гукнула гармата, а слідом за нею й друга й третя… I ті вибухи голосно розляглися по-над річками, відгукнувшись луною в зелених плавнях.
— Військо йде! Товариство повертається! — загуло по куренях, і всі, що були в Січі, посунули на окопи.
Побіг до окопів і Василь. Він випередив усіх і метеликом вихопився на башту.
— Боже, як хороше!… — скрикнув хлопець і занімів на місці.
Зелений степ, що безкраїм килимом слався по-за окопами, був укритий військом: на обрії тільки мріли червоні жупани та шапки. Далі те квітчасте поле, мов укрите червоним маком, заколивалося, зібралося щільніше до купи й наближалося до Січі…
То було комонне запорожське військо. Попереду всіх, на білому огирі, красувався козак велетенської постаті. Придивившись до його, Василь догадався, що то був сам Кошовий, Калнишевський, бо в його в руці була блискуча булава, викована з чистого срібла, а позад його двоє козаків високо держали бунчук та білу військову корогву.
Кошовий наближався вже до січової брами, запорожські ж комонні полки простяглись у-поперек степу й, коливаючись, посувалися до Січі, немов крівава річка до моря.
За комонними полками з-під обрію виринали піші запорожські полки, а ще далі, ховаючись у куряві, сунулися гармати.
Січові окопи й башти тепер рясно були вкриті козаками, бо з курінів повилазили не тільки старі, а навіть і хворі й поранені, хто тільки мав силу ходити. Всі радо вітали Кошового й славне запорожське товариство, високо підкидаючи вгору свої шапки.
Не встигло ще витягтися на січовий майдан комонне військо, а вже по окопах знову почали стріляти з гармат.
— Байдаки вертаються з товариством! — загомоніли козаки.
Щоб краще побачити, як підпливає запорожське військо річкою, Василь прожогом побіг до церкви й, мов кіт, подрався на дзвіницю.
Він поспішався недаремно: те, що він побачив з дзвіниці, не забути йому за все життя! Довга, покручена, блакітна пелена річки Підпільної була рясно вкрита білими вітрилами байдаків та червоними жупанами запорожців, що так щільно обсіли свої чайки. Здалеку здавалося, що там наближалася до Січі зграя великих білокрилих та красногрудих лебедів. Довга, блискуча річка, оточена зеленими вербами плавнів та оздоблена тими білими вітрилами, а до того ще й помережена червоними козацькими жупанами, була на-прочуд хороша й брала в себе хлопцеві очі.
Коли Василь виліз аж під дзвони, передні байдаки завертали вже у ківш, а задні ще тільки виглядали вітрилами з-за коліна річки, так багато було тих байдаків.
— Ще б то не звоювати запорожцям турків! — подумав хлопець.— Та з такою силою війська, мабуть, можна ввесь світ звоювати!Василь довго не мав сили одвести очей од чарівного видовища.
— Гарно й конем по степах козакувати, — сказав він далі сам до себе, — а проте, здається, воювати з байдаками, та ще щоб поїхати в Чорне море, так ще миліше!
У цю мить біля самого хлопцевого вуха бевкнув великий дзвін. То січовий пан-отець лагодився правити на майдані службу з приводу того, що повернулося військо.
Василь клубком скотився по сходні з дзвіниці, на майдан.
— До козаків!… шукати братів!…
А на майдані вже червоним морем розлилися запорожці.
— Куди це ти так простягся, Василю? — почув він біля себе поклик, і дужа рука спинила його за плече.
Запалений вітрами та сонцем і вкритий курявою, Гнат поцілував менчого брата й дивився на його веселими очима.
— Бач, який ти вже виріс!
— А ти неначе справді козак! — скрикнув Василь, заздро поглядаючи на братів чингал.
— Як же ти там воював? Чи багато земляків вирятував з неволі? А де Петро та Демко?
Проте з роспитуванням довелося цікавому хлопцеві пождати, бо саме до них наблизився старший брат Петро й узяв Василя в свої міцні обійми. Тільки ввечері, коли всі четверо братів сиділи біля куріня, Василь почув оповідання старших братів про їхні походи, бо вони ходили нарізно й тепер росповідали один одному свої військові пригоди.
——————
- ↑ Курінями в Січі звалися великі, довгі хати, що в них жили запорожці
- ↑ Плавня — низьке місце по-над Дніпром, укрите лісом та очеретами.
- ↑ Підпільня — протока від річки Дніпра. Над її кручами, саме де тепер село Покровське, Катеринославської губернії й повіту, була остання Січ війська запорожського.