З літ дитинства (1919)/Обкладки

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
З літ дитинства. Новелі (1919
Андрій Заливчий
VII. Обкладки
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
VII.
Обкладки.

 То було в осени. Пожовкла трава на толоці, пожовкла й оболонь; тополі і верби пожовкли кругом. Листя сотнями спадало і тихо-тихо клалось додолу. Крізь ліс — видко було — сходило жовте сонце. Було вже холодно.

 Ми ночували біля казана на дворі. Ми проснулись і у нас боліли голови: у мене, в брата і у сестри. Ми ледве доперли до-дому одежу. А босим ногам було холодно-холодно. Полотен уже не білили, роботи не було; і нас положили: брата й сестру на полу, мене на червонім дівані.

 Я лежав сам і пишався цим. Цей день нами дуже турбовались: годували, ласкали, — усе мати. Днів через два одужали брат і сестра, і на радість собі я лишився хворіти сам. Я вже не міг вставати. Важко було говорити. Я лежав і горячково мріяв. Брат здирав з свого тіла одсталу стару шкуру, — з долонь і з рук; і на лобі здіймалася шкура. І мені хотілося здирати у себе, так не було, та й не міг: руки безсило спускались. Вони одужали і я чекав ще більшої ласки ще більших турбот про себе.

 А у матері було тоді чогось багато роботи. Хата обставлялася діжками, помийницями, горшками. Просто переді мною парили кабанові полову, місили картоплю. На дворі привозили буряки, складали дрова.

 Щось було у матері багато роботи. Але вона наварила мені юшки — нерозварена картопля і смачна-смачна. Я з’їв багато; і заманулося мені ще й завтра поїсти такої юшки, тільки з розвареної картоплі. І на другий день була юшка з розвареною картоплею, тільки не було вже масла на цей раз, і мати наварила з олією. Я покоштував і покинув. А мати розсердилась:

 — Отже ж наварила тобі тої юшки, що ти прохав?! Куди ж тепер, собакам виливати?!

 Вона прибрала зі столу і пішла собі працювати.

 А я лишився один, ображений. І мріяв…

 Ох, як би швидче вмерти. Тоді б вони зовсім инакше дивились на мене. Одягли б чистеньку льолю; у труну б положили, на стіл поставили, квітами б уквітчали. І старі й молоді приходили б дивитися на мене. І всі б жаліли й зітхали. А мати плакала б…

 О, як мені хочеться вмерти… Вони б мене страшенно жаліли. А я б собі усміхався й мовчав. Читали б молитви, накадили ладаном, попа б запросили. І понесли б на гору, на кладовище. Дзвонили б у дзвони. З кожного б двору виходили люде малі й старі, — хрестились, дивились, жаліли б… А я, я усміхався б…

 І от принесли б вже на самую гору. Усім шкода було б кидати мене у яму. І плакала б мати. Не знала б, де дітись…

 Тоді я б встав…

 О, тоді б мати більш за мене турбовались, більше ласкала і не сердилась би на мене за юшку. Була б коло мене. Боялась би, щоб вдруге не вмер…

 Ох, як мені хочеться вмерти…


Суспільне надбання

Ця робота перебуває у суспільному надбанні у всьому світі.


Цей твір перебуває у суспільному надбанні у всьому світі, тому що він опублікований до 1 січня 1923 року і автор помер щонайменше 100 років тому.