З літ дитинства (1919)/У школі

by Андрій Заливчий

◀ VII. Обкладки

З літ дитинства Андрій Заливчий VIII. У школі

IX. Або церкви строїтиме, або ні чорта не стоїтиме ▶

Київ: Літературний Відділ ЦК УПСР, 1919

 

VIII.

У школі.

На Спаса ходив батько на ярмарок і приніс нам азбуку. Брат у мене був поважніший, тому я перший кинувся до батька, вихопив книжку з рук і почав розглядати. То була звичайнісенька лубочна азбука. Звичайно, я нічого в ній не розумів і не знав жадної літери: але ж на політурці намальований був хлопець з книжкою у руках, а в середині — граблі, сокира, плуг, птахи, риби, звіри і під кожною цією картиною було підписано, що то воно значить. Передивившись, я вибіг на вулицю, став показувати усім хлопцям і дівчатам свою книжку, хвастав і навіть натякав, що я вмію читати. І обдурював усіх дітей малих літ, читаючи підписи під картинками не по літерам, а догадуючись по малюнкові. На другий чи на третій день азбука вже була забута.

Тільки після Другої Пречистої батько нам сказав, що записав у школу. Радощам не було кінця. Знову з'явилася книжка, в якій ми нічого не розуміли: знову пішли хвастощі на увесь куток: хвастав я і книжкою, і умінням читати, і тим, що знав самого вчителя, а я його й не бачив. А хлопці тільки заздрили.

Прийшов і сподіваний день. Був молебінь, після того роспочалося навчання. Учитель, він же й панамарь, високий, чорний вже старий. У його ще старіша вчителька і штук дванадцятеро ненажерливих дітей. Першим чином учитель росповів, що його не можна називати дядьком, або як небудь инакше, а треба називати Нікандром Викторовичем, і що не можна до його звертатись мужицькою мовою, а треба старатися панською. Годин зо-дві він показував нам ріжні літери то по одинці, то вкупі. Усім надокучило таке заняття. Нарешті він виняв скрипку, — усі кинулися до його, покидали свої місця, хто товпився біля столу, хто виліз на парту; заблищали очі, витягнулись шиї. Далі він взяв смичка і став намазувати його якоюсь жовто-прозорою грудкою. Усі зацікавились, усі не розуміли для чого то і що то. Один з нас видко найбільше знав — Оверко. Він, видко, хотів похвалися перед нами своїм знанням, а може просто, впізнавши знайому штуку з величезною зацікавленністю запитав:

— Дядьку, то жевиця?

Усі мовчали. Учитель взяв смичка і несподівано вдарив Оверка по голові. Усі зареготалися. Таке у Оверка зробилося обличчя приголомшене, здивоване і заплакане.

— Я ж вам казав, що дядьком не можна називати, — Нікандр Викторович!

Знову регіт і вигуки:

— Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця — дражнили Оверка.

А приголомшений Оверко не знав, що й одповідати.

Вчитель втихомирив нас, проспівав з нами якусь молитву, і відпустив.

Ніхто з нас не вмів вимовити Нікандр Викторович, але усі ми в голос дражнили Оверка:

— Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця.

Оверкові треба було йти до дому у друге село. Трохи не пів дороги я з двома хлопцями їшов за ним і дражнив:

— Дядьку, то жевиця, дядьку, то жевиця.