З літ дитинства (1919)/Так я себе пригадую вперше

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
З літ дитинства (1919
Андрій Заливчий
І. Так я себе пригадую вперше
 Завантажити у Завантажити роботу у форматі PDFЗавантажити роботу у форматі ePubЗавантажити роботу у форматі TXTЗавантажити роботу у форматі MOBI
Видання: Київ: Літературний Відділ ЦК УПСР, 1919.
Орнамент з книги - Андрій Заливчий - З літ дитинства(1919) - ст.07.jpg
 
І.
Так я себе пригадую вперше.

Сіра півтьма навкруги. Повітря неначе складається з чорних і білих крапель; ці краплі дріжать, одні тихо спускаються вниз, другі підіймаються вгору без сістеми, без порядку. І навкруги нічого, крім напівсірого світла, крім білих і сірих крапель повітря.

Довгі товсті, нові, дубові балки, збиті навхрест, чотирьохкутні, гарно обтесані, гарно обстругані. І вздовш і впоперек балки, — багато, без краю багато. І вся ця сістема важких дубових хрестів неначе б то рушиться вгору, неначе б то пливе вниз; але разом з тим неначе б то повертається, — ні з чим зрівняти. І все неначе б то стоїть: не рушиться, не підіймається, не спускається.

На одному з перехрестів звичайно товстім, звичайно широкім, гарно обтесанім, гарно обструганім лежу я. І немає мені форми. Я не людина з руками й ногами і не звірь, і не щось подібне до рослини, — щось невловиме, безформене, безбарвне. Я бачу не маючи очей, я чую не маючи вух; я почуваю стиск душі і тугу, не маючи серця, грудей, я думаю без голови. Безформена маса зі всіми людськими чуттями.

Я дивлюся вниз в чотирьохкутний просвіт між балками і нічого не бачу крім ще сірішого ще темнішого повітря. Вгорі, навкруги — нічого не видко, крім сірих і білих крапель; вони то спускаються вниз, то підіймаються. Я з тугою знову оглядаюсь навкруги, дивлюся вниз і знову нічого не бачу, крім сірих і білих крапель повітря.

Перехрестів балок безмежно далеко, безмежно багато. І на одному з них лежу я. На важкому дубовому хресті. І сіро, темно і важко навкруги. І важко душі.

Підіймаються і спускаються сірі й білі краплі повітря. Неначе б то крутяться, підіймаються й знову спускаються велетенські дубові ґрати… І ні з чим зрівняти: неначе й стоять нерухомо. І так — без кінця, без краю…

Так я себе пригадую вперше.

 
Орнамент з книги - Андрій Заливчий - З літ дитинства(1919) - ст.08.jpg