З чого виникла війна та що вона нам може принести
 |
|
 | ||
| Як допомогти й отримати допомогу під час війни |
| З чого виникла війна та що вона нам може принести Відень: Союз визволення України, 1915 |
|
 |
|
ВИДАННЄ СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ. Др. ЛЬОНҐІН ЦЕГЕЛЬСЬКИЙ. З ЧОГО ВИНИКЛА ВІЙНА ТА  ВІДЕНЬ, 1915. НАКЛАДОМ „СОЮЗА ВИЗВОЛЕННЯ УКРАЇНИ“. |
Розгорілась війна, як велика пожежа, від моря до моря. Пів світа горить і палає. Стали проти себе зі зброєю в руках мілїони людей: з одного боку Москаль, Сербин, Француз, Бельґієць та Анґлїєць і Японець — з другого Нїмець, Австрієць та Турок.
За щож ведеть ся та війна, така велика, якої ще на світї не було? Хто і задля чого викликав її?
Зробила се Росія. Зробили се московський царь та його мінїстри, ґенерали та чиновники. Вони-то, ненаситні, якби могли зажерлиб цїлий світ. Вони то перед кількома лїтами вигнали мілїони своїх селян та робітників на заріз Японцеви, не давши своїм салдатам нї куль, нї харчів, а самі накрали мілїони грошей по людських трупах і по селянській крови. Вони то юдили Сербів раз-враз проти Австрії — не тому, щоб хотїли справдї їм помогти, а тому щоб їх руками печену картоплю з жару витягати. Через те мали народи що кілька місяцїв мобілїзації, через те від кількох років нависла над світом війна.
Аж відтак підмовила Росія Сербів убити австрийського престолонаслїдника, покійного Франца Фердинанда. Колиж Австрія хотїла покарати сербських винуватцїв за се убийство і зачала з Сербією війну, тодї царь та його мінїстри вступились за Сербами, та зачали й собі з Австрією воювати.
Нїмеччина уняла ся тодї за Австрією, а Франція та Анґлїя — сусїди й вороги Нїмеччини — скористувались війною та кинули ся на Нїмеччину. Загоріла світова війна.
Ми, Українцї, живемо і в Австрії і в Росії. Є нас усїх на світї чимало — 35.000.000 душ, як не більше! Більше як 30.000.000 з сього живе під московським царем: у Холмщинї, на Волинї, Поділю, Полїсю, Київщинї, Катеринославщинї, Бесарабії, Херсонщинї, Чернигівщинї, Полтавщинї, Харківщинї, Воронїжщинї, Курщинї, Донщинї та Кубанщинї. Се все славна наша батьківська земля — Україна. В Австро-Угорщинї живе нас близько 5.000.000 душ: у Галичинї, Буковинї та на північній Угорщинї.
Ми, Українцї, були колись славним та могучим народом, мали свою державу, своїх українських володарів (князїв, а потім гетьманів), своє українське військо (козаків), свою незалежну нї від кого країну та не знали нїякого чужого ярма. Коли в нас княжив у Київі Володимир Великий та заводив освіту і гарний державний лад, тодї Москва була ще диким краєм далеко на півночи. Коли в нас, на Українї, була освіта, були вищі школи в Київі, Острозї і Львові, було вільне козацьке життє, тодї в Московщинї (Великоросії) царила кромішня тьма і неволя… Боронили ми славно свого краю від Турків і Татар, від Ляхів і Москалїв та від усякого иншого ворога. Тому яких 270 лїт мали ми війну з Польщею та визволили велику частину України зпід польської кормиги. Але Польща була ще тодї сильна держава, і через те щоби трівкіще забезпечити від неї нашу Україну, мусїв наш Батько, гетьман Богдан Хмельницький, шукати помочи в московського царя.
В роцї 1654, у містї Переяславі, недалеко Днїпра стала умова поміж Україною і Московщиною, поміж гетьманом Хмельницьким і царем Олексїєм Романовим. Україна пішла під царську руку, як вільна незалежна земля, що мала свій власний державний лад, свого гетьмана, своє військо, свій скарб і свої закони та уряди. Москалї прирекли не мішатись в українські справи, а тільки мали спільно виступати проти спільного ворога.
Та московські царі не додержали Переяславської умови. Вони стали ломити її віроломно, стали обмежати гетьманську владу, насилати московських воєводів і московські війська на Україну, а наших селян повертати у кріпаків. Якжеж Українцї під проводом своїх гетьманів Петра Дорошенка й Івана Мазепи зірвались до зброї проти віроломної Росії, то московські царі змовились з Поляками та віддали значну частину України назад під Польщу, а решту спустошили та врештї 1775 року зруйнували останнє гнїздо нашої волї, славну „Запорожську Сїч“ (139 лїт тому). Знищивши українське гетьманство, Москалї розібрали і Польщу, при чім заняли й решту українських земель. Щоб прихилити собі на той час українських селян, Москаль казав, буцїмто йде він визволити нас зпід Ляха; так само, як він тепер каже, буцїмто він хоче „визволити“ Галицьких Українцїв зпід Австрії. Якжеж забрав усї ті наші землї, то взяв нас у клїщі гірш Ляха. Нашу батьківську українську мову споневіряв, вигнавши її з церкви і з урядів, та назвавши її мужицькою та хахлацькою. Наші церкви обсадив кацапськими попами та епіскопами з самої Московщини, що українського слова не знають і знати не хочуть. Заборонив нам писати українські книжки і ґазети в нашій рідній мові. Завів засланнє на Сибір, каторгу, самоволю полїції, жандармів та стражників. Скріпив панську силу над робочим народом. Багато вільних козацьких земель на Українї забрав на казну, на царську родину, на московських ґенералів і панів, а українські селяне мусїли виселятись в далекі степи та на Сибір, бо дома не ставало народови землї. Росія-Московщина провадила кріваві, народови непотрібні війни: з Турком, Японцем і з иньшими народами на те тільки, щоб царь, мінїстри і ґенерали нажили грошей та маєтків. Українських салдатів посилано в чужі краї сотками тисяч марно погибати за царські і московські справи, а не за Україну, не за свій край. Ось така гірка доля нашого народа під московським ярмом.
Тому, бо хоче забрати собі ту частину українського народа, що живе під Австрією. Західна частина нашої української землї, Галичина, припала Австрії по розборі Польщі, 125 лїт тому. Австрийський уряд полегшив зараз долю селян-кріпаків, 1848 року скасував панщину та надїлив селян волею і землею, а 1867 року цїсарь Франц-Йосиф I., що ще до сього часу царює, надав усїм народам Австрії конституцію, себто таке право, що народови й кождому чоловікови дає волю, свободу та голос у державних справах. З того часу в Австрії всяка віра має свободу; всї мови (які є в державі) рівно допущені до школи, до церкви, до суду і до кождого уряду; всї люде мають рівні права; нїкого неможна без суду держати у вязницї (тюрмі); всякому вільно без пашпорту їхати куди захоче та шукати зарібків чи оселитись, де хто хоче; неможна нїкого заслати на ссилку; вільно сходитись народови на всякі збори і наради; вільно в ґазетах чи на зборах ганити урядників (чиновників), навіть ґубернаторів та мінїстрів; вільно основувати всякі спілки, союзи, товариства. А найважнїйше те, що весь нарід вибирає собі своїх послів (депутатів), голосуючи кождий, хто має 24 лїт, прямо на посла. Ті посли є заступниками всього народа та радять про державні і народні справи.
Через те в Австрії свобідно жити і кождій людинї і кождому народови. В Австрії вільно всякому думати, говорити і писати що хоче, аби тільки сам не робив злодїйства чи калїцтва та не підмовляв других до сього. В Австрії живуть і православні і унїяти і штундисти (хрестителї) — і євангелики (лютерани) і католики і жиди і магомедане і кождому з них вільно хвалити Бога, як уміє і як хоче. І неправду кажуть тї, що галасують, буцїмто в Австрії переслїдують православіє. Аджеж є в Австрії православні Українцї та Румуни на Буковинї і вони вдоволені з австрийської свободи. В Австрії живуть Нїмцї, Чехи, Поляки, Словінцї, Хорвати, Румуни і т. д. та всї вони мають свою рідну мову в своїх школах, церквах, судах і всїх других урядах, а чиновники мають обовязок балакати в урядї тією мовою, що нарід їхньої сторони. І неправда знов, буцїм то в Галичинї переслїдуєть ся росийську (московську) мову, бо в Австрії крім жменї захожих людей по московськи нїхто не говорить.
І Українцї живуть в Австрії свобідно, далеко свобіднїйше, як у Росії. Мають вони в Австрії свої українські школи й ґімназії, свої українські церкви, своїх учених і чиновників, що говорять дома, в церкві, в судї та в усїх урядах по українськи. Мають свої українські спілки, товариства і ґазети, яких їм нїхто не заборонює. Мають своїх українських послів у Віднї (29) та у Львові (34), що боронять там українських справ. І хоч сусїди галицких Українцїв, Поляки, робили їм чимало перепон, бо самі хотїли старшувати над ними, одначе вони не дались взяти їм під ноги, бо їм конституція дала спосіб боронитись від неволї і недолї. Зборами, ґазетами та товариствами галицькі Українцї навчили наш нарід постояти громадою за своє право, за свою долю, за свій український нарід. І тепер наш нарід у Галичинї й Буковинї се вже не темна маса, а свідома свойого права українська нація, що вміє боротись за кращу долю. Се все завдячують галицькі та буковинські Українцї австрийській конституції, яка дає їм спромогу свобідно жити й розвиватись.
Як раз отсе й коле в очі царя та його московських мінїстрів і чиновників. Росія бачить, що австрийські Українцї чим раз свідомійші. Росія боїть ся, що українська самосвідомість з Галичини перекинеть ся через кордон до Росії, на 30 мілїонову Україну. Ось чому хоче Росія дістати Галичину і Буковину в свої загребущі руки. Росія хоче задавити наше народне життє в Австрії, щоб від Галичини не зайнялась згодом цїла Україна. Росія хоче здобути Галичину й Буковину, щоб здавити навіки наш нарід, не тільки тут, але й на росийській Українї. Через те ся війна за Галичину і Буковину, се війна за життє і смерть України.
Булоб се страшне лихо для всього нашого українського народу, як сього, що в Австрії, так і того, що в Росії. Росія знищилаб усї конституційні свободи у Галичинї і Буковинї, завелаб полїтичні тюрми, шибеницї, засланнє на Сибір без суду, закрилаб усї українські читальнї, товариства, спілки і ґазети, відобралаб народови загальне, вселюдне право виборче, замкнулаб у тюрму та вислала в Сибір сотки свідомих селян, робітників та інтелїґентів, скасувалаб свободу віри та українську мову по церквах і урядах, а завелаб московщину у церкві та школї. Робить се вже Росія тепер, часово занявши Галичину. Булаб се руїна нашого національного життя в Австрії, а так само удар для українського життя на російській Українї, бо по побідній війнї Росія певне не дасть Українї нїякої полекші, але навпаки, збувшись ворогів, стане ще дужче гнобити Україну.
Росія все провадила підступну, хитру полїтику, числячи на людську темноту та нужду. Як завоювала який край, то вдавала зразу приятеля мужиків проти панів і друга православних проти католиків. Та як тільки захоплювала кріпко в свої руки країну, тодї як стій зміняло ся її поведеннє: нагайка, яку зразу мала тільки на жида, чи на католика, обертала ся тодї й на православного українського мужика. Український мужик чи козак доти був добрий Росії, доки була війна, та доки треба було, аби сей мужик тихо сидїв і не перепиняв їй у війнї. По війнї-ж пани — хочби й жиди і католики — знов випливали на верх, бо одно, що мають чим платити хабарі, а друге те, що царь на панах своє царюваннє опирає. Тому хочби Росія в Галичинї та Буковинї і не показувала зразу своєї вдачі, то певне, що зайнявши на все Галичину і Буковину, помирилася-б з польськими панами проти нашого народу.
Український нарід у Росії тільки виграє від того, як австрийські і нїмецькі війська побідять росийську армію та займуть Україну. Московські ґазетярі та офіцери кажуть, буцїм побіда Австрії, се значить нїмецька неволя для України. Се брехня та видумка. Як же можуть Нїмцї запанувати над Україною, коли вони і над малою Галичиною не панують, але навпаки Українцї в Галичинї мають такі свободи, яких не мають Українцї в Росії. Тому не треба вірити сим московським брехням. Навпаки! Вся українська земля, що її занялаб австрийська армія, та яка булаб прилучена до Австрії, раз на все визволила ся б з-під Росії і дісталаб конституційні свободи та вольности. Не булоб тодї заслання, шибениць, тюрми та чиновницько-жандармської самоволї. Не булоб пашпортів, але всякому булоб вільно їхати та жити, де хоче, і заробляти, як хоче. Всї віри: православна, унїятська, католицька і инші булиб однаково шановані та кождому булоб можно свобідно ісповідувати свою віру.
З окрема що-до віри православної, то брехня, буцїм то побідна Австрія та Нїмеччина схотїлиб її скасувати. Навпаки: тодї ми, Українцї, відновилиб знов нашу стародавню самостійну, українську православну церков. Тодї православні Українцї не булиб залежні від московських епіскопів, від росийського Синоду та мирських наставників сього Синоду (царя і оберпрокурора св. Синоду), а тільки від своїх-же українських епіскопів, як се було тому 200 лїт, за давнїх київських митрополитів: Петра Могили, Борецького, Тукальського та за українських гетьманів.
Булаб тодї повна воля збиратись народови в товариства, спілки та на збори, щоб добувати собі кращу долю та радитись над своїми справами. Булаб повна воля писати та читати всякі ґазети, на всяких мовах та всякого напряму.
Булаб повна воля вживати нам свою рідну, прадїдну мову українську в сїльських школах, ґімназіях і унїверситетах, в наших церквах і судах. Сталиб ми освіченим народом, та всї у світї почалиб нас шанувати. Тодї краще зажилиб ми, маючи свою науку в зрозумілій нашим дїтям мові і не далиб себе визискувати чужинцям.
Селянам покращалоб життє, бо прибулоб їм землї. Землї царські (удїльні), казьонні та землї ворогів визволення України забралось би на користь українського народу. Робітникам по фабриках і заводах покращалаб доля. Колиб українські землї з-під Росії дістались під Австрію, тодї сї землї враз з Галичиною і Буковиною малиб право самі собою порядкувати, як окремий край, з окремим українським Соймом, себто дісталиб свою українську автономію. Самі собі тодїб господарювали у своїм краю. Сього всїм Українцям треба домагатись, для сього працювати і бажати побіди Австрії та Нїмеччинї і їх союзникам, бо побіда ся принесе кращу долю для українського народу.
Що воно так булоб, а не инакше, се бачимо по всїм дотеперішнім ладї в Австрії, де кожен нарід, кожна мова і кожна віра мають своє право. Се бачимо і на прикладї Боснїї і Герцеґовини. Сорок лїт тому, як Австрія взяла ті країни з-під Турка, зруйнованими, темними, поневоленими. Сьогоднї сї країни впорядковані, загосподарені, покриті хорватсько-сербськими школами, бутими дорогами, залїзницями і т. д., та мають свій окремий сойм (свою автономію), де засїдають депутатами Хорвати та Серби, значить саміж місцеві Славяне, а не Нїмцї.
Побіда Австрії та Нїмеччини може бути менша, а може бути й так велика, що буде рівна розгромови і розпадови Росії. Дехто з росийських Українцїв боїть ся сього, бо каже: не знати, що стало ся б тодї з українськими землями, чи не розібрали-б їх, поміж себе инші держави: Австрія, Туреччина і Румунїя та чи не прилученоб тодї частини українських земель до Польщі, про відбудованнє якої мріють Поляки?
Що такий розбір українських земель бувби великими лихом для нас, се річ ясна всякому Українцеви — чи він з Росії, чи з Австрії. А найбільшим лихом булоб, як-би часть українських земель прилучено до Польщі, колиб мала вона взагалї повстати. Се був-би початок нових українських повстань проти Польщі, з чого тільки скористала ся б Росія та забрала-б знов усї українські землї від Польщі.
Та тільки такого розбору українських земель нема чого бояти ся. Що найбільше — як уже попереду сказано — Австрія забралаб частину росийської України та далаб їй автономію, на чім українство тільки вигралоб. Отже австрийського забору нїчого нам бояти ся, а про всякий инший шкода й говорити. Він немислимий.
Натомість певна річ, що в разї розгрому Росії повсталаб самостійна українська держава. Україна за-великий край, щоб його можна було прилучити чи до Австрії, чи до иншої держави. На се не згодили сяб й инші сусїдні держави, які бажають собі рівноваги між державами Европи, а не бажають собі за-великого скріплення одної тільки держави. От для сеї рівноваги й сотворено б на міжнароднім мировім конґресї українську державу так, як недавно сотворено Албанїю, тому сорок лїт Болгарію, а ще давнїйше Сербію і Грецію.
Українська держава потрібна перш усього нам Українцям, до котрих писав наш Батько Кобзарь, що
Але вона потрібна й майже усїм нашим сусїдам: Австрії, Нїмеччинї, Румунії, Болгарії та Туреччинї, бо українська держава захистилаб усї сї держави муром від Росії-Московщини.
Також инші держави (от як Італїя, Швеція) радо повитають утвореннє української держави, бо вони волять такий кінець війни, нїж надмірне скріпленнє їх сусїдок. Навіть Анґлїя не буде проти української держави; хоч вона сьогоднї й союзниця Росії проти Нїмцїв, так се тільки хвилево й припадково. Анґлїя ворогувала з Росією віддавна в Азії і буде з нею знову ворогувати. Тому вона не буде противна ослабленню Росії, аби тільки Нїмеччина при тім не скріпилась.
Найкраще для нас, Українцїв, було-б, щоби Росію так розгромлено, аби від неї відпали всї українські ґубернїї аж по Дон, та Кубань. Повстала-б тодї велика самостійна Україна, багата пшеничною землею, каменним вуглем, залїзною рудою, сілю, нафтою, гарними пристанями, великими ріками — многолюдна і свобідна. В сїй нашій державі завели-б ми собі такий лад, якого нам Українцям треба. Здїйснила ся б аж тодї мрія Богдана Хмельницького, Івана Виговського, Петра Дорошенка, Івана Мазепи та Тараса Шевченка, що нам пророчив:
„встане Україна,
світ правди засвітить,
і помолять ся на волї
невольничі дїти“.
Всякий нарід повинен мати свою власну державу. Як не має її, повинен стреміти до її сотворення. Бо тільки у своїй державі нарід може бути щасливим. Ми, Українцї, втратили свою державу тодї, як царі Петро I і Катерина II скасували Гетьманщину. Від тодї нема добра на Українї. І під росийським ярмом не буде його нїколи. Хто з Українцїв думає, що Великороси (Москалї) дадуть нам автономію, чи бодай нашу мову в школах та судах — сей легковірна дитина. Навіть найпоступовійші Москалї є ворогами автономії України. Тому нам Українцям нема иншого виходу, як бажати собі розгрому Росії. Побіда Россії — се побіда царя, побіда самодержавія, централїзму, чиновництва, охрани, чорносотенства, істінно-русских людей і обрусенія. Саме по побідї Росії запанують ті темні сили на добре у Росії.
Розгром Росії, — се розгром царського самодержавія, чиновництва, охрани, чорносотенства і обрусїння. Розгром Росії — се революція в Росії, правдива конституція і свобода робочого народу. З окрема розгром Росії — се воля України. Тому всякому, хто почуває себе свідомим Українцем, ясно, кому ми маємо бажати побіди в сїй війнї.
Найсвідомійші Українцї там, де вони мали свободу, своє полїтичне життє, свої ґазети, своїх послів і т. д., себто в Австрії. І сї Українцї стали лавою при Австрії, а проти Росії, не з якоїсь слїпої любови до Австрії, а бачучи в її побідї кращу будуччину всього українського народу. Тому українська молодь з Галичини пішла в полки „Українських сїчових Стрільцїв“ — свідома того, що тільки розгромом Росії дібємо ся вільної України.
Таке саме становище заняли і свідомі Українцї з росийської України та з вибухом війни злучились в „Союз визволення України“. Цїль його — через розгром Росії до волї України.
Льонґін Цегельський.
Українські землї по обидва боки австро-росийського кордону є не тілько одним з головних теренів сучасної европейської війни, а також одною з причин і предметом війни.
Українцї добре розуміють, що у війнї сїй ходить головно о їх долю, ходить о те, чи в результатї війни український Піємонт в Австрії буде знищений, чи українське національне життє розцвіте також по той бік Збруча, аж за Днїпро і над Чорне море, і тому не можуть зоставати ся нїмими свідками теперішнїх подїй, а голосно і рішуче підносять свої неоспоримі права на національну самостійність.
Обєктивна історична конечність вимагає, аби між західною Европою і Москівщиною повстала самостійна українська держава. Потрібно се для осягнення і утревалення европейської рівноваги, є се в інтересї народів австро-угорської держави, а передовсїм в інтересї нїмецького народу в обох цісарствах, а для українського народу було б се здїйсненнєм вікових його мрій і зусиль.
В зрозумінню сеї історичної конечности росийські Українцї покликали до життя центральну загальнонаціональну орґанїзацію, яка взяла на себе репрезентацію під теперішну хвилю національно-полїтичних і соціяльно-економічних інтересів українського народу в Росії. Орґанїзацією сею є „Союз визволення України“.
В Союзї репрезентовані всї ті полїтичні напрями, що стоять на становищи державної самостійности українського народу, а реалїзацію своїх національно-полїтичних і економічних стремлїнь в даний момент звязують з розбиттєм Росії у війнї.
Національно-полїтичною плятформою Союза є державна самостійність України.
Формою правлїння самостійної української держави має бути конституційна монархія, з демократичним внутрішним устроєм полїтичним, однопалатною системою законодавства, горожанськими, язиковими і релїґійними свободами для всїх національностей і віроісповідань, з самостійною українською церквою.
На випадок прилучення до Австрії більшої чи меншої українсько-росийської території буде Союз обстоювати за створеннєм з усїх земель, заселених українським народом в Австрії, осібного автономного краю.
Одночасно зі збудованнєм самостійної української держави має бути переведена радикальна аґрарна реформа на користь селянства. Є се основний економічний постулят „Союза визволення України“.
Практичною своєю задачею ставить „Союз визволення України“:
- Орґанїзацію українських суспільних сил для переведення в життє постулятів Союза.
- Переведеннє національної громадсько-полїтичної орґанїзації українсько-росийських земель, о скілько вони будуть окуповані у війнї з Росією.
- Приготованнє скликання українського національного конґресу, який би заняв становище про форму правно-державної орґанїзації відібраних від Росії в наслїдок війни чи на основі рішення міжнародної конференції українських земель, про внутрішний полїтичний устрій, аґрарну справу і пр.
- Виступи в оборонї інтересів українського народу і його національно-державних змагань перед правительствами воюючих держав і перед міжнародними конференціями.
- Популяризацію української справи в Европі через видавництво публїкацій, кореспонденцій і пр.
„Союз визволення України“ в своїй дїяльности стоїть в контактї з австрийськими Українцями.
Вірячи в остаточну побіду австро-угорської і нїмецької армій і в розбиттє Росії, вірять Українцї і в те, що на руїнах Росийської імперії, сеї тюрми народів, встане
|
Видання „Союза визволення України“.
Редакція й склад видань:
Wien, VIII., Josefstädterstraße 79, II. Stiege, II. Stock, Tür 19.
|
- Вістник Союза визволення України, український орґан Союза. Виходить у Віднї від жовтня 1914. р. Досі вийшли чч. 1-8.
- Ukrainische Nachrichten (Mitteilungen des Bundes zur Befreiung der Ukraina). Виходить у Віднї від кінця вересня раз на тиждень. Досї вийшли чч. 1—21.
- Тарас Шевченко. Кобзар. Вибір поезій, випуск I., Відень, 1915. (Випуск другий друкуєть ся.)
- Prof. M. Hruschewskyj, Ein Überblick der Geschichte der Ukraina. („Короткий огляд історії України“.) Відень, 1914. (Вичерпане.)
- М. Хрушевски, Прѣгледъ на украинската история. София, 1914. (Той самий огляд по болгарськи.) З картою України.
- Дръ Л. Цехелски, Не освободительница, а потисница на народитѣ. (Какъ Русия „освободжава“ Украина.) София, 1914. З картою України. В додатку до брошури подані відозви Союза визволення України до громадської думки Европи, до болгарського народу та плятформа Союза.
- Rusia Țarista — asupritoarea popoarelor. Царська Росія — гнобителька народів. (По румунськи.) Букарешт, 1914. З картою України. Зміст: З. Арборе, Український народ (замість передмови); Др Л. Цегельський, Не освободителька, а гнобителька народів; До громадської думки Европи, Плятформа Союза й його відозва до румунського народу.
- Українські колядки. Відень, 1914. (Вичерпане.)
- Der Krieg, die Ukraina und die Balkanstaaten. Відень, 1916. Зміст: Др. Л. Цегельський, Як Росія „визволяла“ Україну; його-ж нариси: Україна й Румуни, Україна й Болгари, Україна й Туреччина; відозва Союза визволення України до балканських народів і до громадської думки Европи; плятформа Союза.
- В. Дорошенко. Півтораста лїт української полїтичної думки (Короткий огляд визвольно-самостійницьких змагань на росийській Українї), Відень, 1914.
- Відомости про росийську Україну (Сїчовим Стрільцям). Царгород, 1915. З друкарнї „Союза визволення України“.
- Сїч. Калєндарь Союза визволення України на рік 1915. Відень, 1915. (Незабаром вийде з друку.)
- Др. Володимир Левицький. Як живеть ся українському народови в Австрії. Відень, 1915.
- Др. Л. Цегельський. З чого виникла війна та що вона нам може принести. Відень, 1915.
- Др. Вол. Старосольський, Національний і соціяльний момент в українській історії. Відень, 1915. (Друкуєть ся і незабаром вийде.)
- Вол. Темницький, Українські Сїчові Стрільцї. Відень, 1915.
- Україна, Росія й Туреччина. Збірник статтей на турецькій мові. З картою України. Царгород, 1915. Зміст: 1. Передмова від видавцїв, 2. Др. Л. Цегельський — Україна й Туреччина, 3. Проф. М. Грушевський — Короткий огляд української історії, 4. В. Дорошенко — Полїтичні партії на росийській Українї, 5. М. Меленевський — Культурна праця Українцїв, 6. А. Жук — Росийська Україна в числах, 7. Відозва Союза до турецького народу, 8. Відозва його „До громадської думки Европи“, 9. Плятформа Союза.
- S. Rudnizkyj, L'Ucraina e gli Ucraini, Рим, 1914. З картою України.
- Prof. M. Hruschewskyj, Die ukrainische Frage in historischer Entwicklung. Відень, 1915 (Незабаром вийде з друку).
- George Cleinow, Das Problem der Ukraina (Незабаром вийде з друку).
- Prof. Dr. Otto Hoetzsch, Die ukrainische Frage (Незабаром вийде з друку).
- Г. Бочковський. Україна та українська справа. Прага, 1915. По чеськи. Незабаром вийде з друку.
Крім того готують ся до друку: Історія й ґеоґрафія України по нїмецьки, брошура про Україну й Швецію на шведській мові і т. п.
- До українського народу в Россії. Львів, у серпнї 1914 (по українськи).
- До громадської думки Европи (по нїмецьки, французьки, італійськи й анґлїйськи). Відень, 25. VIII. 1914.
|
Всї 25. VIII. 1914. у Віднї. |
- Салдате — озирнись! (Відозва Союза до Українцїв, салдатів росийського війська.) Царгород, в падолистї 1914.
- Солдатамъ русской арміи! (Відозва до росийського війська, по московськи.) Царгород, в падолистї, 1914.
- Аске́р! Відозва Союза до турецьких жовнїрів (аске́рів) в справі розповсюджування відозв чч. 7 і 8. (По турецьки, в груднї 1914.)
- Der Bund zur Befreiung der Ukraina. Плятформа Союза. Відбитка з ч. 1. „Ukr. Nachr.“ (те саме по анґлїйськи, французьки й італійськи.) Відень, 1914.
- A. Žuk, Die russische Ukraina (Flächenraum, Gebietseinteilung und Bevölkerungtstatistik). Відбитка з ч. 3. „Ukr. Nachr.“. Відень, 1914.
- Йогож, L'Ucraina russa, Рим, 1914 (Те саме по італійськи).
- W. Doroschenko, Die politischen Parteien in der russischen Ukraina (відбитка з ч. 4 „Ukr. Nachr.“). Відень, 1914.
- W. Doroschenko, Brevi cenni dei partiti politici dell' Ucraina, Рим, 1914 (по італійськи).
- Букварь (для полонених Українцїв). Царгород, 1914. З друкарнї Союза.
На складї Союза є також видана накладом „Української Соціяль-демократії“ брошура Парвуса, На оборону демократії проти царизму! Авторизований переклад з німецької мови. Зі спеціяльною передмовою автора до українського видання. Царгород, 1914.
|
Ця робота перебуває в суспільному надбанні в Сполучених Штатах та Австрії.
|