В тридев'ятім славнім царстві,
Де колись був Цар-Горох,
Є тепер на господарстві
Мудрий пан, вельможний Ох.
Сам той Ох на корх[1] заввишки,
А на сажень[2] борода,
Знає край і вздовж і вширшки,
І кому яка біда.
Чи хто правий, чи неправий,
Чи хто прийде сам, чи вдвох, -
Всіх приймав пан ласкавий,
Тільки треба мовить "Ох".
На зеленому горбочку
Спершу він людей приймав,
Потім сів у холодочку,
Звідти голос подавав.
А як зранку то й до ранку
Стали люди обридать,
Ох зробив собі землянку,
Оха більше не видать.
Але хто те місце знає,
Де трухлявий[3] пень і мох,
Той приходить і волає[4],
Або й тихо каже "Ох!"
Хоч би навіть ненароком
Теє "ох!" промовив ти,
Знай, що вилізе те боком, -
Вороття вже не знайти!
Бо затягне з головою
Трясовиця мохова
І з душею, ще живою,
Під землею похова.
Під землею ж там - палати"
Де вельможний Ох сидить,
Гарні, пишнії кімнати,
Срібло-злото скрізь ряхтить[5];
Дорогії самоцвіти,
Наче зорі, миготять,
Скрізь заморські дивні квіти;
По клітках пташки сидять;
Золотії грають рибки
В кришталевих скриньочках;
І ведмеді ходять дибки
В рукавичках, жупанках.
Враз тебе там обморочать
Блиск і пахощі міцні,
І папуги заторочать
Приказки якісь дивні.
І безглузді очі втупить
В тебе рибка, мов чига...[6]
Тут ведмедів гурт обступить,
Кожен лапу простяга, -
Той бере тебе за руку,
Той торкає за плече;
Боронь Боже ворухнутись!
Кров одразу потече.
Бо крізь білі рукавички
Враз проб'ються пазурі
Гачкуваті, мов гаплички[7], -
Так і в'ються, мов щурі.
Тож, коли вже раз попався, -
Наче в пастку бідна милі, -
То сиди, мов прикувався,
Не рушай, мовчи та диш!
Вийде Ох: "Вітай в гостині!
Чи волієш нам служить?
Чи волієш, може, ниві
Головою наложить?"
Скажеш: "Я служить не згоден",
Зараз цок тебе в лобок,
Якщо ти носить не годен
Рукавички й жупанок.
Охань на службу - подарують
Рукавички й жупанець,
Привітають, пошанують, -
Тільки ж там тобі й кінець!
Вічно будеш пробувати
У підземному дворі,
Більш тобі вже не видати
Ані сонця, ні зорі.
Де поткнешся - всюди брами,
Під замком та під ключем...
Десь далеко хтось часами
Озивається плачем.
Спів на плач відповідає,
Плач на спів, так без кінця...
Кажуть, бранка там ридає,
Жде юнака-молодця;
Коло неї там Жар-птиця
Співом душу потіша,
Та сумна міцна темниця,
Смутна в дівчини душа.
Якби хтів їй волю дати
Хто з хоробрих юнаків,
Мусить перше розрубати
Сімдесят ще й сім замків...
Вже вам казка обридає?
Що ж! хто має "кладенець"[8],
Хай замки ті розрубає, -
Буде казочці кінець!
